Історія Запорожців

ІСТОРІЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ

ДЛЯ ЦІКАВИХ ДІТЛАХІВ

у піснях,

думах,

легендах,

приказках,

прислів’ях,

бувальщинах

та небилицях,

розказаних старими січовиками Данилом Кахикалом

та Іваном Базікалом хлопчикові Власу Зерну під час

Їхнього подорожування шляхами козацької слави

ЧАСТИНА ПЕРША

Моєму сину Артему присвячую

цю книгу

«А ось, краще, я вас тієї ж неділі відправлю на Запорожжя.

Ось де наука, так наука! Там вам школа; там тільки наберетесь

розуму».

«Тарас Бульба» Микола Гоголь

--------------------------

Місце дії – Україна

Рік – 1776-й, літо

----------------------------

ІСТОРІЯ ПЕРША

Коли вийти з міста Кременчука та зійти барвистим схилом униз, – акурат потрапиш на широкий шлях, що бере початок десь аж із самого серця України і тягнеться далеко в степ уздовж красеня-Дніпра. Стоїть на тому місці, біля самісінької дороги, криниця з «журавлем»; водичка з неї добра, холодненька, у літню спеку нічого кращого й побажати, як напитися з цієї криниці, коли цілісінький день мандруєш під пекучим сонцем.

Саме тут, біля цього «журавля», й зустрівся нам герой історії Влас Зерно – білявий кароокий хлопчина років десяти.

Застали ми його тої миті, коли він, угамувавши спрагу та надівши на голову солом’яного бриля, збирався вже знову пуститися в мандри. Аж тут…

«Здоров по дорозі». – пролунав чийсь голос.

Влас озирнувся, але нікого не побачив. Він зробив кілька кроків, як знов…

«Здоров по дорозі». – хрипкуватий голос лунав уже по другий бік від хлопчика.

Влас перевів погляд і трохи не скрикнув від подиву й переляку. За три кроки від нього стояв довжелезний дід у синій свитці, підперезаний жовтим шовковим поясом, у постолах; у правиці він тримав довгу палицю, увінчану різьбленою головою цапа; на дідові гостра смушева шапка з срібною китицею на вершечку; за спиною на ремінці – кобза; вуса в нього довжелезні, такі довгі, що він їх тричі замотує за вуха; над зеленими очима сиві, кошлаті брови; ніс гострий, орлиний, з рота стирчить коротенька люлечка-зіньківка.

– Здоров по дорозі, кажу! – втретє промовив дід і стукнув ціпком об землю.

– Здрастуйте вам! – трохи запинаючись, мовив Улас.

– Може теє, нам напитися? – сказав тоді старий дід, невідомо до кого звертаючись; голос у нього був хрипкуватий, глухий, але доволі приємний.

– Може, що й так, – пролунав ще чийсь голос.

– Хто це говорить, діду? – спитав Улас, але дід уже не слухав його.

Він підійшов до журавля, заховав люльку за околицю шапки й відставив убік палицю з головою цапа; причому, що здивувало Власа, паля та не впала, а стояла стовма, тільки трохи похитувалася.

Випивши колодязної водички, дід розгладив пишні вуса й прохрипів:

– Іване, йди пий.

Ледве те сказав, як палиця з цаповою головою, легенько підстрибуючи, наблизилась до діда й знову опинилась в його руці. І злетіло над криницею дерев’яне цебро, нахилилося, з нього полилася вода, але жодної краплини не впало на землю.

– Чудасія! – тільки й зміг проказати Влас.

– Іване, братику, а подивись на цього парубка. Сокіл, не парубок. Великого пана цяця! Чи як?

– Красивий, як горщик із кашею, – скоромовкою промимрив невидимка, погоджуючись із вусатим дідом.

– Ти подивись: і вишиванка на ньому біленька, й штанці голубенькі, та чоботи новенькі.

Здивований і наляканий, Влас кинувся було тікати, та, ступивши кілька кроків, упав. Коли підвів голову, щоб глянути за що зачепилася його нога, то побачив біля себе другого діда: невеличкого на зріст, худенького, зовсім лисого, з носом, як слива, та здоровою бородавкою на лобі; сірі, маленькі, але блискучі, як зірочки, оченята діда іскрилися веселістю.

– Стій, малеча, ще не вечір; дорога кручена, голова печена, риба у річці, полежимо на травичці, – лисий дідусь говорив уже знайомою Власові скоромовкою.

– Ніколи мені на траві лежати. Піду я, – суворо відмовив Улас, підводячись з землі.

– А куди це ти, серце, мандруєш? – знову заговорив високий дід.

– Іду я з самого Києва, а шлях мій на Січ до запорожців.

– Так-таки, так. Кхе, кхе…, – закашлявся вусатий. – Отже, з дому втік. Ясно. Знаємо таке діло. А що ти, серце, на Січі тій не бачив?

– Я вам на те піснею відповім!

Улас кілька разів тупнув ногою, розкинув, мов крила, руки, пішов гусаком по колу, весело наспівуючи:

Ой, сяк-таки-так,

Невеличкий я козак.

Прийду в Січ і стану

За джуру в отамана!

– Молодця, серце, молодця. Бачу, що козак з тебе вийшов би добрий. Чи так я кажу, Іване? – Дід Іван кивнув головою. – Та тільки… Як тебе батьки звуть?

– Уласик.

– Так ось, Власику, що я тобі скажу. Твоє щастя, що нас, столітніх запорожців зустрів. Я дід Данило Кахикало, а він – дід Іван Базікало. Все наше життя на Січі пройшло, всьому навчила нас доля козацька: бували в бувалицях, видали видалиці. А тепер ідемо до Києва до Межигірського монастиря прощатися зі світом. Так що і тебе можемо прихопити до компанії, назад додому довести.

– Навіщо мені додому, я на Січ іду!..

– Не доведеться тобі, серце, Січі у вічі глянути. Рік тому посиротила нас цариця Катерина, розвіяла по світові гніздо козацьке.

– Та як!... та що!.. – кулачки хлопчика гнівно стиснулися. – Сторічний дід, а таку нісенітницю верзете.

– Сам величенький, та розум коротенький, – хихикнув, підтягуючи до грудей свої широченні шаровари, дід-коротун, якого сивовусий Кахикало назвав Іваном Базікалом.

– Ти розумний, – посміхнувся Кахикало.

– Аякже! – почухав лисину Базікало. – Розумна голова чуба не тримає.

– Помовчи, брате Іване, – раптом суворо сказав Кахикало, – пісню йому заспіваю…

Він сів у траву, схрестив ноги, потім дістав з-за спини кобзу, підтягнув струну, відкашлявся й заспівав тихим, хрипкуватим, тремтячим голосом:

Ой, спав пугач на Могилі

Та й крикнув він: «Пугу»!

Чи не дасть Бог козаченькам

Хоч тепер потугу!..

Щодень, щоніч – усе ждемо…

Поживи не маємо:

Давно була! Хмельниченка

Уже не згадаємо!

Ой, колись ми воювали,

Та більше не будемо!

Того щастя й тої долі

Повік не забудемо!

Ой цариця, наша мати,

Що ж ти наробила?

Гей, славне Військо Запорозьке

Та й запропастила.

(Народна пісня)

Поки співав старий козак, гірка сльоза виступила в нього на очах.

– Тьху ти, на самого себе! Добрий запорожець, що від пісні плаче!

– На твою сльозу, Даниле, я іншої знаю. – Базікало хотів розвіяти тугу козацького товариша.

Ой летіла бомба од Чорного моря,

Та серед Січі впала, –

Хоч пропали запорожці,

Та не полягла слава.

І хотів було Базікало піти в танок, та не йшли ноги; понурив він голову, замислився.

Туга за минулим січовим життям на якусь мить відвернула увагу дідів від Уласа. А коли глянули на нього, то він плакав, припадаючи до землі, обличчям в траву.

– Пугу-пугу! – гукнув козацький клич дід Кахикало.

– Козак з лугу! – голосно відповів Базікало.

Січовики перезирнулися, стали один біля одного, і в цю мить були схожі на ціпа: обоє худі, висушені сонцем і літами, тільки що один довгий, а другий короткий.

Улас стрепенувся.

– Не плач, козаче, – отаманом будеш, – лагідно й разом з тим якось бадьоро проказав Кахикало. – Надумали ми з братом Іваном поводити тебе шляхами козацькими, розповісти тобі все, чим жили запорожці, чого бажали, про що мріяли… Всю Історію Війська Низового Запорозького розповімо тобі, про славних отаманів, гетьманів повідаємо, щоб ти знав та й іншим розповідав…

– Кахикало – ходячий літописець, – заторохтів дід Базікало, – досить лише навести його думку на минуле, як він розповість усе до нитки. Та це ще не все. Він знає багато переказів, казок, легенд, небилиць, він чудово співає пісні…

– Кхе, кхе. Вчений-товчений… – покашлюючи, жартував дід Кахикало.

– Він ще й галдовник, і химородник відомий!

– Такий же, як ти.

– А що таке «галдовник», «хи…» «хим»?..

– Галдовники, химородники – це, значить, чародії, чаклуни, – натхненно вів своє Базікало. – Одним словом – характерники.

– Про характерників мені тато розповідав. – зауважив Улас. – Начебто вони все-все на світі вміють робити.

– Що завгодно. Характерника в бою хіба що срібна куля візьме. Даниле, братику, та він же не вірить нам, по очах бачу, що не вірить.

– Тримай зброю. – Базікало протягнув Уласу пістоль, що хтозна-де взявся. – Я трохи відійду, а ти стріляй у мене, й побачимо, чи піймаю я кулю.

Базікало відійшов. Улас боязко витяг руку з пістолем уперед, заплющив очі і… вистрелив. Куля задзижчала й полетіла в бік химородника. Дід Іван спритно махнув рукою у повітрі і… спіймав кулю. Підніс до вуха Кахикала стиснутий кулак – той прислухався й після якоїсь паузи підтвердив: «Є!» Тоді наш веселун розтулив кулак і простягнув відкриту долоню Власові. На дідовій долоні справді лежала мідна куля. Хлопчик хотів було взяти її, але Базікало підкинув кулю вгору і вона, блиснувши на сонці, раптом перетворилася на птаха, який, рвучко махаючи крильми, полетів у бік Дніпра.

– Ти дивись, – гоголь полетів! Мудра птиця.., – мов малий, тішився Базікало й, здавалося, був здивований чарівним перетворенням не менше од Власа.

А тут ні з того ні з сього вже Кахикало напустився на хлопчика:

– Ти чого у мене п’ятака вкрав?

– Нічого я не крав.

– Ану, скидай чоботи!

Скинув Улас чобіт, а там справді п’ятак, скинув другий, а звідтіля жабеня – стриб!

– А, їдять тебе мухи!

І розсміявся Кахикало, та так, що ледве з рота люльку не випустив. З ним сміялися Влас та Базікало.

– Збагнув, серце, що таке галдовник-характерник? – веселився Базікало. – Все може запорожець: на будь-яку тварину перетворитися, з будь-якої біди вивернутися, чари на ворога наслати.

– Так-таки, так. Кхе, кхе. А давай-но ми його, Іване, ще в Дніпрі скупаємо.

Навіщо це, я плавати не вмію, – Власові було не до жартів.

– Стрибай у колодязь – ось тобі й усе вміння.

– Ото ще… Нізащо!

Хоч як відбивався Влас, навіть кричав, бідолаха, – нічого не допомогло. Відчув лише, що летить у колодязь сторч головою, а слідом – характерники наші.

Скільки вони так летіли, сам Пан-Бог знає, тільки опинилися на самісінькому дні річки, де все навкруги здавалося Власові казковим сном. Глянув угору, а там лився й шумів Дніпро. Сонце грало промінням у воді, мов у чистому кришталі. І синє небо видно було крізь воду як на землі, видно було, як птахи літали в небі, як риба гуляла цілими косяками. Навпроти Власа зупинився величезний сом і ну ворушити своїми вусами, такими ж довгими, як у діда Кахикала… Сивовусий дід погріб руками, підплив до сома й миттю опинився на його могутній спині. Базікалові і Власові дав знати, щоб хапали саме за вуса. Старий козак, мов своєму коникові, сказав «но!», тицьнув п’ятами під боки, і сом поважно поплив до берега.

Уже на березі, коли вони вийшли з води, Влас раптом відчув, що одяг на ньому анітрішечки не мокрий, на дідах одежа теж була сухою.

– А чи віриш тепер, що ми характерники з дідом Кахикало? – підморгуючи, питає дід Базікало. – Як ні, то ми ще якусь чудасію злагодимо.

– Вірю, вірю вам, шановні чародії, і готовий іти з вами хоч до схід сонця.

– Чого таїти, ти нам припав до душі, – сказав дід Кахикало, витрушуючи попіл з люльки. – Поведемо тебе козацькими шляхами.

– Як кажуть розумні люди, – втулив своє слово дід Базікало, – хто малого не шанує, той великого не варт.

– І ти правий, Іване, і я буду правий, якщо скажу: хто не шанує старого, той не має нового.

– Ось вам уклін мій, уклін шани й слухняності, – Влас зняв з голови бриля й вклонився дідам аж до самої землі.

– От добре, так-таки, так. Кхе, кхе, – сказав Кахикало, дістаючи з-за околиці шапки оксамитовий кисет і начиняючи люлечку-зіньківку свіжим тютюном. – Бери, серце, ноги на плечі – й ходімо собі з Богом. Козак живе не тим, що є, а тим, що буде.

– Правда, братику, правда! – знову знайшовся Базікало. – Сидень-цяцька – чужий дядько. Мандрівочка – рідна тіточка!

І пішли вони битим шляхом уздовж Дніпра, який сяяв у всій своїй красі й поспішав донизу, випереджаючи мандрівників.

ІСТОРІЯ ДРУГА

Тією самою дорогою уздовж Дніпра йдуть наші герої: Влас та двоє старих козаків. Сонце переступило середину дня й уже не так пече. Буйні степові трави стоять, мов до чогось прислухаються. Степова чайка здіймається над шляхом, трохи пролетить і знов сідає, чекає на подорожніх, щоб знов злетіти над землею.

Невгамовний дід Базікало чимчикує попереду й весело наспівує:

Пливе щука з Кременчука,

Наковталась горя;

Одвідати хоче щука

Солоного моря.

Дума щука: там чекає

Мя щастя, роздолля…

А рибалка сіть кидає:

«Ой, щуко, ти моя!»

(Народна пісня)

Між тим Улас та дід Кахикало трохи відстали від співця й ведуть собі серйозну розмову:

– Той здоровенний сом, що зустрівся нам на дні річки, – каже Влас, – міг би нас легко проковтнути. Вам не страшно було, дідусю?

– А чого мені його боятися? Соми – то ж наші брати.

– Як це?

– А так, серце. Жили вони колись на Січі з нами, звали їх, як і нас, вільними козаками. А потім, чи то січове життя їм набридло, чи ще що, – але пішли вони собі у воду. У них вуса такі ж, як і у козаків.

– А де ж їхні оселедці?

– Запорожці пообривали, коли хотіли їх з річки повитягати. З тих пір живуть соми у Дніпрі, або сплять де-небудь у ямі глибокій, або ж, дивись, діло добре зроблять: татар і турок на переправах топлять, щоб не пускалися нашу землю палити, сестер та братів у ясир забирати. Так… кхе, кхе… Отакечки воно все так і було. А то ще жив колись у Дніпрі Цар-Сом, так то не сом був – ціла гора, такий величезний. Чому він мені пригадався? Та якби не той самий Цар-Сом, не балакав би ти зараз з дідом Кахикалом. Ось послухай…

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ЦАРЯ-СОМА

Одного разу наробили ми шелесту під самими турецькими берегами та й поверталися додому на чайках. Одна частина війська в обхід через Азовське море пішла, а ми з Сагайдачним (тоді за отамана саме він був) – на трьох чайках через Дніпровський лиман. Одразу скажу: смілива це була витівка тією дорогою йти. Пролетіли Кизи-Кермен – турецьку фортецю – сторожа навіть не схаменулася. Летимо – вітер нам у поміч. Коли це дивимось – турки галеру вислали за нами, навздогін пустились. Галера по нас з гармати б’є. А ядра ті з добрячий кавун будуть, – летять зі свистом та в річку – бульк! – а потім я-я-як бахне! – що чайки наші, мов ті коники степові, на хвилях підстрибують. І так вже влучно б’є вражий турок, що ось-ось влучить у чайку. А до плавнів уже й рукою подати. А плавні – то ж рідний наш дім, у плавні як ввійдемо, там уже нас нікому не знайти. Тут ми недоступні ні татарину-бусурманину, ні ляхові поганому.

Та ось ледве ми насіли на весла, ледве відірвалися від переслідувачів, як виринає раптом з води Цар-Сом; корона його, наче сонце, так і засяяла! Так-таки, так. Кхе, кхе. Роззявляє він свою пащу завбільшки з рівчак – і гам! – уже галеру проковтнув. Коли ж він пірнув разом з галерою – здійнялася здоровенна хвиля, така велетенська, що чайки наші, мов тріски, викинуло на берег. Сидимо на березі в чайках, як галушки в макітрі, нічого збагнути не можемо. А Цар-Сом над водою вдруге з’явився, поводив своїми чорними очима, прицмокуючи губами, почав викидати через зябра на берег очманілих турків. Накидав їх цілу купу, підплив до самого берега, роззявив свого величезного рота, й звідти вийшли на берег наші брати, полонені козаки, що відбували нестерпну каторгу в бусурманів. Ми з ними обнімаємось, цілуємось; сміємося, веселі, а де в кого сльоза гірка на щоках блищить. Такої зустрічі ніхто не чекав. А потім постягали ми чайки знов у Дніпро, подякували рибині за допомогу й попливли собі до Січі.

Отакий-то він був, Цар-Сом. Заїжджі купці розповідали, начебто бачили його далеко в океані і плив він між китами.

– А хто такі кити, дідуню?

– Кити – це найбільші в світі риби. Кхе, кхе… Видно, так почав рости наш сомик, що Дніпро йому тіснуватий став, подався він у море-океан, тепер гуляє там на вільній воді.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ

За розмовами та піснями наші герої не помітили навіть, як пройшли кілька сіл. Одне з них розкинулось білими хатами на розкішному зеленому пагорбі і нагадувало рогача, яким господиня виймає з печі горщика з борщем.

Втомлені дорогою, подорожні надумали трохи перепочити. Трав’яний вибалок, де вони зупинились, був тихий, затишний… Степ тут губився для зору, розстилаючись десь над козацькими головами, зате звідси відкривався чудовий краєвид на Дніпро з самотнім острівцем посередині, вкритим верболозом.

– Яка краса! – сказав дід Базікало, що встиг уже розлягтись на м’якій траві, заклавши під голову руки. – Козак лежить, вода біжить, сонечко гріє, душа молодіє!

– Так-таки, так… кхе, кхе…, – присів біля баляндраса дід Кахикало. – Сідай і ти, козаче-юначе, – звернувся він до Власа. – Мабуть, заморився?

– Ще чого!.. Зовсім я не заморився, – відповів Улас, опускаючись у траву. – Дідусю Даниле, ось ви казали, що йдете у Київ «прощаться зі світом», а що це означає?

– Прощаться зі світом? Кхе, кхе…

– Даниле, братику, а давай я розповім!

– Ти, Іване? Ну ти! А я поки люлечку запалю. Слухай, Власику, слухай!..

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЯК ЗАПОРОЖЦІ ЗІ СВІТОМ ПРОЩАЛИСЯ

Цей сумний і разом з тим якийсь безтурботно-веселий звичай ставався тоді, коли який-небудь відомий запорожець доживав до глибокої старості. Тоді-то він просив громаду дати йому грошей. А як просить дід, то не можна не дати. Ось він наб’є, було, гаманець червінцями, та збере з собою приятелів душ тридцять-сорок, та й гайне у Київ прощатись зі світом! Тут уже вони гуляють тижнів зо два, а то й три, зчинять такий галас, що весь Київ збігається на них подивитися.

«Запорожець, запорожець зі світом прощається!» – тільки й чути навкруги. А запорожці як ті маки на городі! Коні під ними, як звірі, так танцюють, так танцюють; а вже золота й срібла, – очам боляче дивитися. Тут тобі й бандури, тут і кобзи, й козобаси, тут і пісня, й танці, й усякі викрутаси!

А вже погулявши так тиждень або два та нагодувавши увесь Київ, ідуть козаки всією громадою до Межигірського монастиря. А ні одна тобі душа просто так не йде: і дід, що зі світом прощається, і всі-всі танцюють. Сивий-сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вистрибує попереду всіх запорожець, а за ним – людей, людей! Тісно-густо, наче того насіння на соняшнику. Земля гуде від цього свята! А вже коли дійдуть до самого монастиря, то й постукає запорожець у ворота. А за ворітьми й спитають: «Хто такий?» – «Запорожець!» – «Навіщо з’явився?» – «Прийшов од гріхів спасатися». – Відчинять тоді ворота, він один туди ввійде, а всі брати-козаки з музиками лишаються за ворітьми. А вже в монастирі наш дід одразу весь гаманець віддасть на церкву, скине з себе кармазиновий жупан, вдягне монастирську одежу та й почне од гріхів спасатися… постом та молитвою…

…Так ось і ми з дідом Кахикалом прямували у Київ до Межигірського Спаса, але не так, як у минулі часи: без пісень, без танців, без свята. Нікому нас, старих запорожців, до міста довести.

– Так, братику, так, – попихкує люлькою-зіньківкою дід Кахикало.

– Як це «нікому»?! – обурено вигукнув Улас. – А я!

– Е-ет, гаряча голова! Ясне діло, ти нас проведеш, – в очах діда Кахикала заблищав насмішкуватий вогник. – Заміниш нам, серце, товаришів веселих. Тільки давай спершу ми тебе козацькою прикметою поводимо. Так-таки, так. Чи, бува, не передумав?

– Ні, діду, нічого я не передумав.

– Тоді – гайда! – сказав Базікало жваво. – Хто в дорозі буває, той розуму набуває!

– Не поспішай, братику, не поспішай. Як кажуть: тобі спішки, а всім – потішки. Подивись, Власику, на той великий камінь, що здіймається над водою біля острова. Бачиш?

– Бачу.

– А на ньому знак зроблений. Бачиш?

– Ага, неначе чайка летить.

– Не чайка то, а літера «М». А видовбали її козаки на честь славного отамана Богдана Микошинського. Кажуть, тут він у бою з татарами смерть свою прийняв. Про нього розповім тобі. А ти слухай та на вуса мотай.

– Який ви смішний, дідусю, де ж у мене ті вуса?

– Де, кажеш? А це тобі що?

Улас тицьнув пальцем у верхню губу і, як від вогню, миттю відірвав руку: у нього під носом красувалися здоровенні, колючі, як ті будяки, чорні вуса.

– Га-га-га! – зайшовся сміхом дід Базікало. – Ось так штука! Ха-ха-ха!

– Дідусю Даниле, заберіть свої вуса, – став благати Влас, – мені ще рано з вусами ходити.

– Рано, так рано, – сказав дід Кахикало та й дмухнув димом в обличчя Власові, хлопчик дуже закашлявся, але через мить дим розвіявся, а з ним зникли й вуса: – Слухай, серце, слухай…

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО СЛАВНОГО ОТАМАНА

КОША ЗАПОРОЗЬКОГО БОГДАНА МИКОШИНСЬКОГО

Богдан Микошинський був козак хоч куди! На всі діла здатний. У бою шабля його – наче блискавка в небі, а швидкий та моторний був, як сайгак у степу. А силу яку мав… яку силу!.. Одного разу, пригадую, йду біля церкви, коли бачу – хлопчик стоїть років семи (то я його ще малечею знав). На дзвіницю дивиться. «Чого це ти, серце, задивився на дзвіницю?» – питаю. – «А я туди, – каже, – ломову гармату заніс». – «Ти?» – «Я». – «Так піди тоді, – кажу я йому, – назад її забери». І що ти гадаєш? Пішов Богдасик та й зніс гармату. Ось яку силу мав від самого малечку. Немає тепер таких силачів, нема. Тепер хоч десятеро чоловік зійдуться – не піднімуть тієї гармати. Кхе, кхе. А вже коли виріс, такий став богатир та красень, що вибрали ми його кошовим отаманом. Узяв він тоді булаву, уклонився всім низенько та й каже:

«Одягайте, панове-молодці, найкращий одяг і гайда до польського короля в гості». А слово отамана – закон.

Приїхали до королівського замку. Дивляться ляхи на наше вбрання, на вуса чорні: «Що б, – кажуть, – дати їм поїсти? Може, сметани?» Поставили сметану. А Микошинський їм відповідає: «Ми ж не коти якісь. Ми запорожці вільні Низові, у нас спочатку не сметану, а мед подають». – «Ну, подати їм меду!» Дали нам меду ( цілу діжу!), а ми як наїлися меду та позакручували вуса, то й давай про сметану розмову вести: «Тепер, ясновельможний, давай нам сметану!»

Отак сидимо ми, бенкетуємо, і от саме в цей час з’являється до короля посол татарський, каже королеві: «Наймогутніший у світі хан Грабіж-Гірей стоїть під мурами твого замку з великим військом. Грабіж-Гірей надіслав тобі свого лука. Якщо не натягнете тятиву, то виходьте битися з нами; якщо натягнете – піде хан звідсіля без війни». Король як те почув, мерщій того лука вхопив, тягне, смика… куди йому! – туга тятива. І вже хто з ляхів не прикладався до лука – ніхто натягнути його не може. А Богдан – славний отаман – дивився–дивився на ту кумедію, а потім і каже: «А дайте цього лука мені!» Узяв лукаву зброю та так натягнув, що не витримав лук, зламався, нема лука, самі уламки на тятиві гойдаються. «Давайте ж тепер, – каже, – мені списа залізного». Дали. Узяв отаман того списа, кругом шиї посла обкрутив і зав’язав, як той сніп зав’язують перевеслом. «Якщо розв’яжете, – каже, – цей вузол, тоді й ми, козаки запорозькі, станемо з вами до бою». Який же його чорт розв’яже! Хіба що з головою відкрутять! Побачив таке діло хан, зрозумів, що таких богатирів йому не перемогти, та й подався собі в Крим. Ось так воно все і сталося. Кхе, кхе. Славний був отаман Богдан Микошинський.

***

Таку пісню співає дід Кахикало про те, як старий запорожець із світом прощається:

ПРОВОДИ СТАРОГО КОЗАКА

Сивий дід, як голуб сивий,

Дожив до ста років;

Січ йому була за матір

В цім світі жорстокім.

Дід той живчик, запорожець,

Та й каже раз братцям:

«Відведіть мене у Київ

Із світом прощаться».

– Гей, гей, хлопці,

Чули, що дід каже?!

Це ж святеє діло

Козацькеє наше.

Гей, гей, хлопці,

Музик призивайте,

Череса червінцями

Щільно набивайте!

Тиждень, другий запорожці

Гуляють Подолом;

Кого стрінуть, пригощають,

Заводять у коло.

Бубни, кобзи, козобаси –

Все стало в нагоді.

Співи, жарти, регіт, пляси –

Гуляють, та й годі!

– Гей, гей, хлопці,

Що дід виробляє:

Стрибає, скаче, як захоче,

Утоми не знає!

Гей, гей, хлопці,

Пийте оковиту.

Старий запорожець

Прощається з світом!

Так ішла юрба весела

До стін монастирських.

Тут не втерпів дід, заплакав

Та вклонився низько:

«Уклін вам щирий, люди добрі.

За грішнії літа

Піду Господа благати,

Милості просити».

– Гей, гей, діду,

Вірненький товариш,

Якщо Боже допоможе,

Душі спокій знайдеш.

Гей, гей, діду,

А ми повертаєм.

Там нас рідна, там нас люба

Січ-Мати чекає.

ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА

Перепочивши, подорожники знову помандрували степовим шляхом. Ось і вечір, у повітрі повіяло прохолодою, іти було легко і приємно. Часом Власові здавалося, що він і не йде, а ніби лине над дорогою, ледве торкаючись землі.

Знову з’явилися села, охайні, з широкими шляхами через усе село, з білими хатами по обидва боки, укритими соломою або очеретом; на кожному подвір’ї скирта хліба стоїть; де-не-де можна було побачити поважні, як індики, вітряні млини.

Все частіше й частіше піщані береги Дніпра чергувалися з гранітними скелями, стрімко й велично здіймалися вони до неба. А на їхніх вершинах, невеличкими острівцями росли старезні дуби.

Пізно увечері подорожні досягли Романкової Могили.

– Подивись, Власику, – сказав дід Базікало, коли вони зупинилися на Могилі, – яка краса! Тут, Власику, на Романковій Могилі збиралися ми військом раду радити. Тільки уяви собі: небо синє, безхмарне, вільний степ, широкий Дніпро, а серед цієї краси – ми: з розкішними вусами, з довгими чубами, голови поголені, червоні жупани, шаблі, булави, пірначі, бунчуки, сміх, жарти… Одне слово, козаки!

– Що за слово таке «козак», дідусю Іване? – спитав Улас.

– Слово «козак»?.. – Базікало почухав потилицю. – Старі люди казали, начебто воно від слова «коса» пішло, такий же козак гострий й відважний, як коса. Ще я чув від старих людей, що дуже давно запорожці звались «косаками», тому що косу довгу на голові носили. Хтось стверджує, що слово «козак» утворилося від слова «коза», бо, мовляв, одягалися колись козаки в козячі шкури й самі були прудкі, ніби кози.

– А я так думаю, – сказав дід Кахикало, – слово «козак» – найславніше у світі слово. Кхе, кхе… Ти його як хоч мудруй, а козак – хоч коли, але ж лицар із лицарів, воїн із воїнів. Усе козакові байдуже: що жити, що вмерти – все одно; що людям сльози, козакові – іграшки.

– Гей, козаки! – свиснув дід Базікало, – ми тут із вами тлумачимо, а ніч своє бере. Спати пора, козаки.

Озирнувся Влас – ніч навколо. Глянув угору, а там… повний місяць стоїть мало не над самою головою; увесь сріблясто-молочний. Цим сріблом засипав він безкраїй степ, лускатою доріжкою пробіг через Дніпро, від чого все довкола наповнилося чародійством і таїною.

– Е-ех! Тягни рядно на трьох одно! – веселився дід Базікало, дістаючи з широченних шаровар своїх чималий сувій грубої сірої тканини. – Гей, не будь я дід із Січі, влігся б спати на печі!

– Піч козаку ні до чого, – сказав дід Кахикало, допомагаючи товаришеві розстелити рядно. – Наша хата небом крита, землею підбита, вітром обшита. Так-таки,так. Кхе, кхе.

Стали вкладатися спати, аж ось Влас і каже:

– Дідусю Іване, дідусю Даниле, може, й соромно про те казати, але їсти мені чогось захотілося.

– Тринди-ринди з маком борщ! – вигукнув дід Іван і гучно ляпнув себе долонею по лобі. – Хлопець голодний, а нам і байдуже.

– Ось вона тобі й старість, – буцімто виправдовуючись за свою некмітливість, бурмотів дід Кахикало. – Зовсім забули малечу нагодувати. Але нічого, справу ми швидко влагодимо. Кхе, кхе…

Він скинув з голови шапку, жбурнув на рядно, й тієї ж миті біля шапки вже лежали на ряднині окраєць хліба та баклага з водою.

– Хліб та вода – то козацька їда, – дід Базікало підморгнув Власові й легенько штовхнув його ліктем у бік. – Їж, Власику, а вранці ми тебе краще почастуємо. Тринди-ринди з маком борщ!

– Їж, Власику, їж, а я тобі поки пісню заспіваю.

Дід Кахикало торкнувся струн старої кобзи й заспівав, і як тільки перші звуки попливли над степом, зашепотів нічний вітерець, пробіг легенько над сонними травами, звідусіль тої ж хвилини задзюрчали цвіркуни, ніби їх охопила жага підспівувати козакові:

Ой ти, Місяць, Місяць-брате,

Козацькеє сонце,

Чи ти маєш що сказати,

Дивишся в віконце.

Може, знову, Місяченьку,

Нам в похід збиратись?

Може, знову козаченьку

За шабельку братись?

То ж світи нам добру вдачу

Степом-долиною,

Щоб козаче добре бачив,

Куди йти війною.

– Ти, оце, Власику, питав нас, що за слово таке «козак». – Розпочав розмову дід Кахикало, відклавши убік кобзу. – А чи знаєш ти, якого ми роду-племені, звідкіля пішли козаки запорозькі?

– Ні, дідусю, не знаю.

– Так слухай… кхе… Іване, братику, може, ти розповіси? – Звернувся він до свого побратима. Але діда Базікала як не було. – Де ти, Іване?

– Може, він відійшов кудись? Тільки що тут був.

– Нікуди він, Уласику, не відходив, тут баляндрас, ось дивись.

Підняв дід Кахикало свою шапку, аж під нею, згорнувшись калачем, тихо похропуючи, спав дід Базікало.

– Ось тобі й на! Заснув. Щаслива людина: тут тобі сміється, а тут тобі й спить. Ну, і хай спить. – Дід Кахикало, наче макітрою, накрив шапкою діда Базікала. – А ми ще трохи поговоримо. Так-таки, так. Кхе, кхе. Чи, може, будемо спати?

– Ні, дідусю Даниле, я спати не хочу.

– Тоді слухай…

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ, ЗВІДКІЛЯ ПІШЛИ ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ

Вічна пам’ять предкам! Було це в давню-давнину. Нижче від міста Києва, на величезному (в три доби плаву) острові, посеред Дніпра, жив собі пастуший народ черкаси. Жили вони тим, що пасли кіз, від кіз годувалися, від кіз і одягалися. Жили вони весело, привільно, не знаючи, що прийде на їхню землю татарська орда і що принесе на своїх чорних крилах горе і смерть… (Кахикало заспівав)

«Зажурилась Україна, що ніде прожити;

Витоптала орда кіньми маленькії діти,

Малих потоптала, старих порубала,

А молодим, середульшим, назад руки пов’язала,

Під хана погнала…»

Що його робити? Змушені були черкаси взятися за зброю, щоб захистити себе від ворога. Так… кхе, кхе… Відчайдушний то був народ, відважно билися вони. Але сильніший був ворог, і війська в нього було вдесятеро більше. Одної ночі, коли вже знемагали черкаси, а татари, замкнувши коло, підступали все ближче й ближче, – з самого неба зійшла на землю Срібна Коза з золотими рогами. Як тільки копита її торкнулися землі, на небі з’явився молодий Місяць й безліч яскравих зірок. Попадали черкаси перед Місяцем навколішки й ну благати:

– О царю нічного неба! Срібна Коза з золотими рогами прийшла від тебе. Це добра прикмета. Дай нам сили подолати ворога!

Так відповів їм Місяць:

– О славний народ черкаси! Буду я вам за брата. Дам вам силу подолати ворога. Хай кожен з вас доторкнеться до Срібної Кози: знайдете силу велетенську.

Доторкнулись вони до Срібної Кози, й сила до них повернулася.

– Вранці, коли мені на зміну з’явиться зоря, підете ви слідом за Козою, куди вона вас поведе. Через річку ітиме – йдіть через річку, через болото – йдіть через болото, жодного з вас не забере вода, бо буде вона твердіша за камінь.

– Підемо за Козою, – впевнено сказали черкаси.

– Відведе вона вас за Пороги Дніпрові – саме там відтоді буде ваша земля. Там назвуть вас козаками запорозькими, й будете ви нездоланні, як пороги, й швидкі, як кози, житимете ви тісним товариством, й життя ваше буде війна; не знатимете ви страху, навіть замків не буде у вас. Жінок до вас не пущу, бо справа лицаря – січ; шабля буде вам за дружину, й обов’язком вашим буде захист рідної землі від грізних ворогів. І назвете ви мене козацьким сонцем; будь-якої години прийду я вам на допомогу.

Послухались черкаси Місяця, пішли вранці за Срібною Козою. Все здійснилося, як говорив Місяць. Стали черкаси називатися запорозькими козаками. Слава про них пішла по всій землі, така слава, що сама себе на сміх не давала, неприятеля під ноги топтала. І зробився їм степ домом рідним. «Коли козак у полі, то він на волі», – говорили про себе козаки. Так-таки, так. Кхе, кхе. Степ та воля – козацька доля.

Улас слухав діда Кахикала, мов зачарований, чітко уявляв він собі картину, що малював старий козак.

Полягали спати. Влас одразу заснув, втомлений денною мандрівкою під пекучим сонцем, і приснилася йому Срібна Коза з золотими рогами; начебто скаче він, сидячи на ній, по нічному небу між зірками, а Місяць, лагідно усміхаючись йому, каже: «Іди, йди за Срібною Козою, хлопче, вона покаже тобі шлях черкасів…»

ІСТОРІЯ П’ЯТА

На світанку, коли дід Кахикало та Влас ще спали, а новий день тільки розмірковував, чи варто починати йому свою звичайну коловерть, дід Базікало виліз з-під шапки й, позіхаючи, подався до Дніпра. Усе своє січове життя щоранку будь-якої пори року йшов він до води, щоб скупатися: його не лякали ні спека, ні холод, ні мороз. Загартований вітром, водою і сонцем, був він досить витривалим, сильним, життєрадісним дідуганом.

Поки дід Базікало купався, прокинувся Влас і теж почимчикував до річки. Затамувавши подих, слідкував він за маленьким дідусем. А той, не звертаючи уваги на Власа, щось буркотів собі під ніс та йшов по річковій воді, мов по твердій землі.

Білі клуби туману, здіймаючись над водою, були такі густі, що Власові здавалося, наче дідусь іде й не по річці навіть, а м’яко ступає по білосніжних хмарах десь аж на небі.

– Дідусю, – несміливо гукнув він Базікала.

Той мов не чув.

– Дідусю! – покликав хлопчик голосніше.

– Вла…а…асе! – зойкнув було дід Іван і тої ж миті, наче камінь, пірнув у воду.

Улас довго вдивлявся в річкову синяву, але дід Базікало не з’являвся. Вже розвіявся ранковий туман, вже й сонечко зачервоніло вдалині, а його все не було… Але що це?! Влас раптом побачив, як до берега, підстрибуючи, наче рибальський поплавець, наближається невеличка очеретина; очеретина зупинилась біля самісінького берега, рвучко сягнула вгору, а за нею над водою з’явилась лиса голова Базікала, то ж він тримав у зубах очеретяну стеблину!

– Злякався, Власику? Не бійся, – сказав дід. – Бачиш цю очеретину? Багатьох козаків вона врятувала від смерті. Силу-силенну! Найважче за всіх траплялося тим запорожцям, які жили у степу. Там усе видно навкруги, і здавалося, що немає козакам рятунку від татар, бо коні в бусурманів були прудкі, як вітер, але й запорожцям вдавалося рятуватися. Добіжить козак до якої-небудь степової річки або озерця – і вже він у безпеці; одріже собі очеретину, зробить у колінці дірочку й, узявши до рота, пірне у воду з головою, лише очеретина, через яку він дихає, гойдається над водою. А її важко розгледіти серед осоки й очерету. Так козак і сидить під водою, доки не підуть собі геть татари. Тому й сказано: «В руках козака і очеретина – зброя».

– Оце так знахідка! – радісно вигукнув Улас, приймаючи з дідових рук очеретину.

– А ну, хлопець, спробуй і ти!

– Та я ж плавати не вмію.

– Кумедія, та й годі! Запам’ятай, Власику, ніколи не кажи «не вмію», а завжди говори «навчусь», і сам тоді переконаєшся: усе в тебе буде одмінно виходити. Нумо, гайда!..

Улас роздягся, зайшов у воду, пірнув з головою, лише очеретину вистромив так, як навчив його дід.

– Чудово! – вигукнув Улас, вистрибуючи з води. – Так цілісінький день можна просидіти в річці.

– Точнісінько так! – піддакнув дід Базікало і посміхнувся до Власика.

– Гей, хлопці! – здалеку почувся голос діда Кахикала. – А чи не час нам збиратися?

– А, звісно, час! – голосно відповів йому Базікало. – Ось тільки раків наловимо – і в дорогу!

– Чим же ми їх ловити будемо, дідусю?

– А ось – сопілкою!

Сказавши так, дід Базікало витяг з-за халяви невеличку сопілку й заграв. У ту ж мить, почулася весела, бадьора мелодія, і – раптом! – з річки, один за одним поповзли на берег раки. Їх приваблювали звуки чарівної сопілки. Десятків зо два величезних раків стрибали біля Базікала, наче жаби.

– Ану, глянь, Даниле, скільки раків ми наловили! – радісно загукав Базікало, як прийшов до місця ночівлі. – Кумедія, та й годі!

– А як же ви їх будете варити, дідусю Іване? У нас немає ні хмизу, ні казана.

– А ми їх сирими поїмо. Ха-ха-ха! – зайшовся сміхом Базікало.

– Сирими?!

– Слухай ти його більше, Власику, – сказав дід Кахикало, посмоктуючи люльку. – Чи забув ти, що нема нічого в світі, чого б характерник зробити не зміг? Дивись.

Дід Кахикало вибив з люльки тютюновий жар, той спалахнув, ледве торкнувся землі, й перетворився на чимале багаття. Тоді сивовусий дід підкинув угору свою люлечку-зіньківочку, вона кілька разів перевернулася в повітрі й перетворилася на великого казана, той казан повільно опустився і завмер над вогнищем, наче невидимий для ока рогач утримував його від падіння. Тоді дід Кахикало доторкнувся своєю палицею з козячою головою до «казана», і в ньому тої ж миті заклекотіла вода. Ще раз заграла сопілка, і – що це! – раки, підстрибуючи, мов жаби, один за одним самі стрибали в казан.

Мандрівники посідали снідати.

– Ось тобі і Власик, – сказав дід Базікало, мружачи від задоволення очі й похрумкуючи рачачою клішнею, – гарний би з нього козак вийшов. Брате Даниле, як ти вважаєш?

– Славний був би козак, брате Іване, – дід Кахикало підморгнув вусом Базікалу.

– Ти дивись, – продовжував жартувати Базікало. – Та наче він і не ледащо: прокинувся, коли чорти навкулачки не билися.

– Точно. Кхе, кхе…

– Раків нам наловив.

– Хіба я…, – почав було виправдовуватись Влас.

– Не лізь поперед батька в пекло. Так-таки, так. Кхе, кхе.

– А узяв би ти його, брате Даниле, до свого куреня, коли б він прийшов на Січ проситися?

– Відразу б узяв, джурою своїм зробив. І, знаєш, брате Іване, такого б з нього орла виховав, що ген-ген!

– Дідусю Даниле, а як приймали на Січ дітей? – запитав Улас. – Чумаки казали, щоб увійти в козацьке коло, треба було пропливти через Дніпрові Пороги проти течії.

Це запитання розсмішило дідів.

– Чи бачив ти хоч коли-небудь пороги, Власику?! – реготав дід Базікало. – Таке випробування і богатиреві не під силу.

– Чистісінька правда, що не під силу, – хрипкувато сміявся дід Кахикало. – На Січ, серце, окрім дорослих, потрапляли й діти; одних приводили з собою батьки, як мене; других заманювали до себе гостинцями та ласкою…

– …як мене, – додав Базікало.

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЯК НА СІЧ ДІТЕЙ ПРИЙМАЛИ

Були ми тієї пори такими, як ти, Власику. Купаємося ми якось із товаришем моїм і однолітком Семеном Бублієм у Ворсклі, що під Старими Санжарами. Коли це дивимось, – запорожці йдуть.

– А чи не бажаєте з нами на Січ, хлопці? – питають.

– Бажаємо. Ще б пак! – відповідаємо.

– Нумо, пішли із нами.

Ми й пішли. А вже коли прийшли на Січ, запорожці нам іспит учинили. Узяли мене козаки траву косити, а Семена в курені залишили кашу варити.

– Дивись же, – кажуть йому, – вари так, щоб не сира була і щоб не перекипіла. А ми підемо траву косити. Коли приготуєш, то виходь на могилу та й клич нас; ми почуємо й прийдемо. – Взяли коси й подалися до лугу. Дивлюся, ліньки їм косити! Залізли в очерет і лежать собі, я один на косу налягаю. Ось Семен зварив кашу, вийшов на могилу й гукає нас. Козаки чують, але мовчать. Кликав він їх, кликав, а потім у сльози: «Ой, занесла мене нечиста сила до цих запорожців! Краще було б мені вдома сидіти коло батька та матері! Ох, бідна моя голівонько!» Лежать козаки в очереті, слухають плач Семена, а потім і кажуть: «Ні, цей хлопець не наш». Прийшли до куреня, дали Семенові коня й грошей на дорогу та й кажуть: «Іди собі до дідька рябого! Нам таких не треба!» Наступного дня мене лишають кашу варити. Еге, думаю собі, запорожці, от я вас нагодую! Приготував я кашу, зійшов на могилу, кличу: «Гей, панове молодці, прошу до столу кашу їсти!» – Та я-я-як вдарю гопака на могилі: «Ой, тут мені погуляти на привіллі!» А потім затягнув на весь степ козацьку пісню, якої навчив мене татко, та й почимчикував до куреня, а там – ну кашу наминати! Їм собі кашу, коли дивлюся – йдуть мої запорожці. Заходять до куреня, а я в лайку: «Де це вас чорти носили? Гукав я вас, гукав та й заснув, а потім, щоб не вистигла каша, сам почав їсти». Почухали запорожці потилиці, щось між собою погомоніли тихенько, ось курінний отаман і каже: «Це наш!» А потім до мене: «Ну, Іване, годі тобі хлопцювати. Тепер ти рівний нам козак!» Так і прийняли мене в запорожці.

– Правду кажеш, братику, – сказав дід Кахикало, розправляючи вуса після ситного сніданку. – Усяке бувало. Що й казати, чудні закони панували серед запорожців. Так-таки, так. Кхе, кхе. Між козаками і таке було: ось тобі, скажімо, Власику, двадцять років, і тебе прийняли в запорожці, а Базікало, скажімо, прийшов пізніше, йому вже сорок років; так по закону, ти, Власику, мав право називати його «сином», а він тебе повинен був називати «батьком». Не людський вік, а досвід козацького життя мав на Січі верх і силу.

– Дійсно, чудні закони, – розвів руками Влас. – Скажіть мені: чому ви увесь час називаєте одне одного «братиками»? Ви що – рідні брати?

– От сказав! – засміявся Базікало. – Кумедія, та й годі.

– А ми і є з Іваном брати, тільки не рідні, а названі.

– А як це – названі брати?

– Це наш січовий звичай, – забалакав Базікало. – Хоч і чудове вільне життя, та все одно людина бажає до когось притулитися; немає рідного брата – шукай названого. Ось і ми з Данилом побратались, ще коли молодими орлами були, і бути нам із ним разом, доки Богом життя відміряно. Ні він без мене, ні я без нього: як риба з водою.

– А що треба зробити, щоб стати названими братами?

– Головне, щоб душа до душі потяглася, – сказав дід Кахикало. – А тоді поцілуємося тричі навхрест – от тобі і все братання.

– А вже коли побратались, – перехопив розмову Базікало, – так щоб не було це твоє, а це моє, усе порівну у названих братів, усе разом у всякій біді: щоб менший старшому був вірним другом, а старший меншому – рідним батьком. І де ж нас тільки доля не носила: у холод, у голод, в тяжку годину приходили ми одне одному на допомогу.

– А в мене вже ніколи не буде названого брата, – зітхнув Улас.

– А рідні брати в тебе є? – запитав дід Кахикало.

– Ні. І батька немає. Помер. Один я у мами.

– Один? І втік!

– Так.

– Чи ти матір свою не любиш?

– Люблю.

– Мабуть, бідолашна від горя всі сльози виплакала.

Побратими перезирнулись. Кахикало заграв на кобзі, а Базікало заспівав:

На вулиці сурма грає,

Мене мамка не пускає.

«Пусти мене, моя мати,

На Січові погуляти!

Буду тобі день орати,

День орати, день косити.

День орати, день косити,

Три дні ціпом молотити».

Летять орли небесами

Та й над нами, козаками.

Ой ви, орли, ви соколи,

Занесіть мя в чисте поле.

Та й за нашу Україну

Будем битись до загину.

(Народна пісня)

– Чи знаєш ти, хлопче, що до людей по розум ідуть, а до матері по серце… Воно і без розуму прожити важкувато, а без серця… Може, той… додому повернешся, матір заспокоїш?

– Ні, дідусю Йване, – сказав Улас якось по-дорослому, серйозно. – Ось із вами шляхами козацькими пройду і назад повернуся.

– Чи ж нам тебе не зрозуміти, серце, кхе, кхе. Що ж, як-то кажуть: хай вітер повертає, а ми своє діло знаємо. Ондечки сонечко як високо зійшло, два дуби над землею буде.

Дід Кахикало доторкнувся своєю чаклунською палицею до «казана», той повільно піднявся над землею, кілька разів перевернувся та й опустився на долоню діда люлькою-зіньківкою. Кахикало посмоктав люльку і сказав своїм хриплуватим голосом:

– Час в дорогу збиратися.

– Та вже час! – вигукнув радісний Базікало. – Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка.

ІСТОРІЯ ШОСТА

Битий шлях заглиблювався у степ. Обабіч дороги росла густа висока трава; вона розливалася, наче море, сягала самого обрію, низько схиляючись перед легким степовим вітерцем.

Небо вкрилося невеличкими білими хмарами; сонце повсякчасно ховалося за ними і, коли виходило на якусь мить з-за хмари, наче усмішкою обдаровувало землю.

Крокувати степом, коли перед очима стоїть одноманітна картина, нудно, от чому невгамовний Базікало почав свою розповідь:

– Ось послухай-но, Власику, таку історію, – жваво і весело говорив він. – Троє козаків сховалися якось від численної ватаги татар, що гналася за ними. Один сховався за копицю сіна, що стояла в лузі, другий поліз під місточок, а третій видерся на дерево. Татари побачили копицю, спішилися – й ну хапати сіно руками, щоб коней нагодувати. Довго сидів козак за копицею, дивився на незграбність бусурманську, а язик у нього аж свербів од нетерплячки. Та ось терпець йому увірвався. І козак гримнув на татарина: «Та візьми ж ти, куряча голова, хоч вила, що ондечки стоять коло хати! Хто ж так смика сіно руками?»

Татари дуже зраділи, коли почули ту пораду, схопили козака, почали в’язати – коли це чують – голос другого, що сидів під місточком: «Гей, не піддавайся, земляче!» Схопили й другого. Третьому козакові, що сховався на дереві, стало шкода приятелів, але він не міг втриматися, щоб не насварити їх: «Дурні ви, дурні! – сказав він співчутливо. – Ну навіщо було здіймати такий лемент? Сиділи б собі мовчки!» – Татари глянули вгору і побачили третього козака. Ха-ха-ха! Кумедія, та й годі. Ось тобі й сховалися козарлюги!

– Чи не ти, бува, отой перший козак, Іване? – запитав дід Кахикало. – Дуже він на тебе схожий.

– Вгадав, братику, я! Ха-ха! А ти, брате Даниле, мабуть, отим козаком був, що на дереві сидів?

– Я! Кхе, кхе… Йбо, я! – засміявся дід Кахикало.

Вони йшли і весело розмовляли, а степ ставав іншим. Подорожні побачили степові Могили, на одній Могилі стояла сторожова фігура, що невідь-як збереглася тут, хоча скрипіла щосили, бо була дуже стара.

– Що це за пагорби? – спитав Улас, коли вони наблизилися до Могили.

– А от давай-но, серце, піднімемось на той пагорб, – сказав дід Кахикало, – там перепочинемо, і я усе тобі розповім.

І вони піднялися на Могилу, на якій височіла фігура.

Улас побачив степ зовсім іншим, ніж там, унизу, на дорозі. Звідсіля, з висоти, він здавався безкраїм і неосяжним.

Сіли перепочити. Дід Іван стягнув свої червоні чоботи, зручно вмостився на травичці й незабаром задрімав.

– Ці пагорби, серце, – почав дід Данило, розпалюючи за звичаєм люльку, – звуться Могилами. Так-таки, так. Кхе, кхе. А потрібні вони були козакам для того, щоб спостерігати за степом, чи не суне де ворог.

– А чому ж вони Могилами називаються, чи тут козаки поховані?

– Це їх тому так назвали, що вони, мов ті могили, над степом здіймаються. У деяких могилах ховали й козаків.

– А як вони у степу з’явилися?

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ, ЗВІДКІЛЯ УЗЯЛИСЬ У СТЕПУ МОГИЛИ

Старі діди казали: коли ще на землі зовсім не було людей, то жили в цих краях два велетні, і були вони брати. Одного звали Тур, а другого – Тавр. Усього в них було вдосталь. Але одного разу вони щось не поділили, посварилися й стали битися. Кожен наполягав на своєму. Билися вони так день, билися ніч, і ще день, ще ніч, а на третій день не витримала земля, розкололася від їхнього тупотіння. Поміж велетнями виникло море: Тур на одному боці стоїть, а Тавр – на другому. Та так воно ще вийшло, що Турові гори залишилися, а Таврові степи. Ще дужче розсердився Тур, що не може свого довести, й почав він жбурляти у Тавра величезні каменюки. Кидав, кидав, та одною каменюкою влучив-таки у брата і убив його. Як воно там далі було, не знаю, але оті каменюки, що їх Тур жбурляв у брата свого, з роками вкрилися землею, і стоять вони й досі в степу. Назвали їх люди Могилами, бо не знають, під якою брилою велетень Тавр лежить. Ось як воно було. Кхе, кхе…

– Дідусю Даниле, а навіщо на могилі драбина? – спитав Улас, прямуючи до нехитрої дерев’яної споруди, що складалася із стовпа та драбини. Зверху на тому стовпі був невеличкий майданчик з дошок. Ці споруди, Власику, козаки називали «фігурами». По всьому степу на Могилах стояли раніше ось такі фігури, а на них чатували дозорці. Як побачать дозорці орду, то зараз же й підпалять фігуру, на другій Могилі побачать вогонь – і собі підпалять. Таким чином лише за одну годину все Запорожжя сповіщалося про наближення небезпеки. По всіх паланках, зимівниках та на Січі збиралося військо, з усіх боків ішли на ворога запорожці. Таких інколи їм чортів надаємо, що й дорогу додому забудуть. Так-таки, так.

– А я ось зараз на цю саму фігуру заберуся!

Власик, як той коник-стрибунець, злетів по драбині на фігуру. Так високо він не стояв ще ніколи; серцем відчував одночасно і жах, і гордість за те, що зумів піднятися так високо над землею.

– Ну як?

– Чудово! – тільки й міг відповісти Влас.

Дід Кахикало дмухнув у люльку, як у свищик, невеличка жаринка вилетіла з люльки, вдарилася об стовп, від чого фігура спалахнула. Тої ж миті вогонь швидко побіг угору.

Сивовусий дід кинув Власові свою чарівну палицю. Хлопчик ухопився за неї обома руками і раптом – злетів.

– Не випускай палиці! – кричав дід. – Тримайся міцніше!

Зробивши невеличке коло над степом, Влас спокійнісінько опустився разом із палицею на Могилу.

– Злякався?

– Трохи.

– Тепер ти знаєш, як козаки сповіщали Україну про напад?

– Еге ж, знаю.

У цю мить Базікало прокинувся. Побачивши палаючу фігуру, він підскочив, мов ошпарений, та як заволає:

– Татари! Татари йдуть!!

Ото вже досхочу насміявся Влас та дід Кахикало.

– Вискочив, як Пилип з конопель! Кхе, кхе…

– Оце так дозорець! Ха-ха!

– Жартуй, глечику, поки не луснув! – сміявся з ними й Базікало.

Улас навіть покепкував з діда Івана:

– А хто в мене п’ятака вкрав?! – і до дідових чобіт… Та й завмер: ні рукою, ні ногою поворухнути не може.

– Обережніше з чобітьми, Власику. Бачиш, що там?

– Що?

– Земля.

– Таке! Навіщо вона вам у чоботях? Тільки йти заважає.

– А ти й не розумієш? Адже доки запорожець стоїть на своїй землі, він непереможний. То ми, як збираємося кудись у похід, зараз же землі під устілки та в шапки понасипаємо та й ідемо собі воювати. Хто чоботи скине – тут йому й смерть, а хто шапку зніме, тому голова з пліч.

– Але ця земля особлива, священна земля. Взяли ми її в останній Новій Січі… Це земля – свята. Так-таки, так. Кхе, кхе.

– І я собі в чоботи землі наберу, як на Січ прийдемо! І я буду як козак, непереможний!

– Набереш, Власику…

– Будеш непереможний, серце…

ІСТОРІЯ СЬОМА

Надвечір почав накрапувати дощик.

«Ой, хмариться, туманиться – став дощ накрапати.

Гей, пора нам, хлопці, добрі молодці, намет напинати», – такої завів Базікало, пропонуючи супутникам своїм готуватися до ночівлі й сховатися від дощу.

– Козак не боїться ні хмари, ні грому, як вийшов з дому, – жартівливо відповів Кахикало, але все ж таки погодився з товаришем, що треба влаштовуватися на нічліг.

Курінь спорудили на величезній горі, що просунулася до самісінького Дніпра й далеко ввійшла в його води. Безкраїй степ залишився десь позаду, знову срібноводий Дніпро-Славута чарував їх своєю величчю і красою.

Темрява охопила похмуре небо, дощ не вщухав, десь за лісом спалахнула блискавка й загуркотів грім. Повітря було вогким і Влас почав клацати зубами від холоду.

Помітивши це, дід Кахикало скинув з себе свитку, загорнув у неї хлопця і, щоб підбадьорити його, сказав:

– Що за холоди, коли козак молодий!

– Подивись на мене, Власику, – озвався й собі Базікало. – Бачиш, який я загартований? Я й узимку без кожуха та шапки ходжу. А коли набриднуть мені чоботи, то і їх скидаю.

Давши Власові легкого щигля, він звернувся до діда Кахикала:

– Брате Даниле, нумо заспіваємо гучніше, тринди-ринди! Нехай козака пісня зігріє!

– Та воно так, що можна й заспівати, брате Іване, – погодився той, і вони заспівали:

Ой, там в степу при дорозі

Шумлять, гудуть дрібні лози.

Ой, там молодий козак блудить,

Під ним сивий коник нудить.

Приблудився він до гаю,

До дрібненького ручаю.

І став коня напувати,

Стала зозуля кувати,

Став він зозулі питати:

«Зозуленько, моя ненько,

Скажи мені доріженьку,

Скажи мені слід-дорогу

До мого рідного роду!»

«Там, де доріженька твоя,

Питай собі солов’я,

Бо соловей рано встає,

Стежки, доріженьки знає».

«Буде тобі козаченьку,

Аж три доріженьки вкупі:

Одна в Рим, друга в Крим,

А третя в Запорожжя –

Щасти, козаченьку, Боже!»

«Я до Риму не доїду,

А у Кримі сам буду.

Є в Запорожжі багато хлопців,

Жвавих, красивих молодців».

«Здоров, здоров, пане-брате,

Будемо разом мандрувати,

Час нам тої слави добитися!..»

(Народна пісня)

– Ну що, відігрівся, хлопчино-біла чуприно?

– Відігрівся.

– Час нам тої слави добитися… Кхе, кхе…, – продовжував Кахикало. – І прийшов-таки той час, коли звістка про силу й відвагу запорожців дибом по світу вставала. Ось розповім я тобі, серце, про відважного лицаря, козака Голоту…

– Він розповість, а ти на торбу перекинься та й слухай, тринди-ринди, з маком борщ!

– Як це «на торбу»?

Дід Базікало зареготав.

– Ти слухай його, наче б торба слухала. У торбу ж як: що знайшов, те й сховав.

– Слухай, торбо, слухай…

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО СЛАВНОГО ЛИЦАРЯ КОЗАКА ГОЛОТУ

Був він саме з тих черкасів, яких вивела за пороги Срібна Коза. Славний був лицар козак Голота, не боявся ні вогню, ні меча, ані третього болота.

Одного разу їхав він полем Килиїмським по дорозі ординській. Одяг на ньому був такий бідний, що він навіть посміювався над собою: «У мене шапка-бирка, зверху дірка, травою шита, вітром підбита, звідкіля вітер віє, звідтіля й повіває, мене, козака молодого, прохолоджає».

Проїжджав він якось вздовж міста Килії, а у тому місті Килії татарин жив багатий та бородатий. Вийшов він у поле, побачив козака Голоту, каже сам собі: «Бачу я у чистому полі не орел літає, а козак Голота коником гуляє». І заманулося татаринові козака живцем упіймати, в місто Килію запродати.

«Ось піймаю козака, – думав він, – буде чим перед панами-башами похвалитися. Дадуть мені за нього червінців не лічачи, та сукна не міряючи».

Одягся татарин у дорогу одежу; взув чоботи-сап’янці, шлик оксамитовий на свою голову надів, сів на вороного коня й гайда у поле козака ловити. От зустрілися вони.

Питає козак Голота:

«Татарине, татарине, багатий та бородатий, що тішиш недобре? Навіщо гониш коня вороного? Що тобі від мене, козака молодого?»

Каже татарин:

«Хочу я тебе, козака молодого, орла степового, впіймати, у місто Килію запродати, перед панами-башами похвалитися. Дадуть мені за тебе червінців не лічачи, сукна не міряючи».

Але козак Голота добре звичай козацький знає, татарина конем об’їжджає, як вовк, скоса поглядає:

«Ой ти, татарине, татарине, старий та бородатий, чи ти на розум небагатий! Ще козака не піймав, а вже його запродав і гроші порахував. Ну ж бо, ставай на герць, тут тобі й буде кінець!»

Став татарин до козака під’їжджати, стріли в нього посилати. А козак Голота по степу гуляє, стріли нагайкою одбиває.

«Ой ти, татарине, татарине, старий та бородатий, на розум небагатий! Між козаків не сидів, їхньої каші не їв, козацької вдачі не знаєш. Є в мене старенька рушниця, пущу тобі з неї гостинця».

Вистрілив козак Голота з рушниці, задзижчала куля бджолою, татарина з коня збила, на траву-мураву повалила. Козак Голота чоботи татарські стягав, на свої козацькі ноги взував, жупан татарський стягав, на свої козацькі плечі надівав, свій козацький «оселедець» під татарський шлик оксамитовий сховав. От він на коня татарського сідає, поле килиїмське вихваляє: «Ой поле, поле килиїмське! Скільки я на тобі гуляв, а такої вдачі не знав! Зеленій же ти і літом й зимою, та дружбою знайся зі мною! Та ще, дай Боже, щоб у степу козаки гуляли, у військовій справі вдачу знали й ворогів під ноги топтали!» Так-таки, так і було. Кхе, кхе.

Кахикало замовк. Дощ ледве накрапував, ось-ось вщухне. У курені запанувала тиша. Базікало вже спав. Улас виглядав з-під свитки, уважно дивився своїми карими оченятами на Кахикала. Той сидів і смалив люльку. Було темно. Постать діда ледве сіріла у нічній сутіні. Вогник дідівської люльки то спалахував, освітлюючи сиві вуса й суворе обличчя старого, то знову згасав.

– Кахи-кахи! – раптом закашлявся Кахикало. – От чортів тютюн, як горлянку дере. Досить вже балакати. Давай спати, серце…

ІСТОРІЯ ВОСЬМА

Проминули Січову гору. Коли підходили до балки Безп’ятої, Базікало розповів Уласику таку небилицю:

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЧОМУ БАЛКА БЕЗП’ЯТОЮ ЗВЕТЬСЯ

Одного разу вирішив Бог створити світ. І побігли по землі ріки, зазеленіли ліси й луги; пустив Бог у воду рибу, у ліс – звіра, а в небо – птахів. І створив Бог людей. По всій землі розійшлися люди, живуть собі і за все Богові дякують.

Побачив чорт, що людина з Богом лад знайшла, та й каже сам собі:

– А чи не зробить мені що-небудь таке, що Божих людей поїло б.

І зробив чорт вовка. Але ж його спочатку оживити треба! От і бігає чорт навколо зубастого, дме на нього й так й сяк – нічого не виходить, неживий вовк – хоч ти лусни! І треба ж було по тій стежині козакові йти.

Питає козак у чорта:

– Кого це ти, чорте, зробив?

– Вовка.

–А навіщо тобі вовк?

– Нудно мені одному, – збрехав чорт, бо не хотів козакові правду казати. – Але як не силкуюся, не можу того вовка оживити.

Збагнув козак: ой, кепське діло замислив той чорт, та й каже йому:

– Хіба ти не знаєш, що це не так робиться? Ти його підтягни до урвища, стань поруч із ним, та й скажи: «Вовче, вовче, роззяв рота, та вхопи за п’яти чорта!» – і швидко стрибай у воду.

Послухав чорт козака. Узяв вовка за хвіст, притяг до Дніпра, став біля нього й каже:

– Вовче, вовче, роззяв рота, та вхопи за п’яти чорта!

Не встиг чорт рота закрити, а вовк я-як підхопиться, та за п’яти кудлатого – клац! – миттю відкусив обидві. От кумедія, та й годі!

Відтоді й стали чорти безп’ятими. Кажуть, десь у цій балці в них збіговисько було. Може, вони й тепер тут збираються, хто його знає? Ось чому цю балку прозвали козаки між собою Безп’ятою.

– От невидальщина! – сказав дід Кахикало, кашлянувши у кулак. – Та який же козак на своєму віку не зустрічався з нечистим?! Кхе, кхе. Іване, чи пам’ятаєш ти того діда?

– Якого діда?

– Батуринського…

– Якого такого Батуринського?

– А біс його знає, якого! Не згадаю, як його звали.

– Ну?!

– Ну той, що до самої цариці віз листа, а потрапив у самісіньке пекло до чортів.

– Як же, як же – пам’ятаю! Кумедія, та й годі. Цей дід та був кумом батуринському писарчукові, який його й послав з листом до цариці. Тільки прізвища його не пригадаю ніяк…

– Кого? Діда?

– Ні, писарчука! Віскряк не Віскряк, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцек не Голопуцек… знаю тільки, що якось чудернацько починається мудрукувате прізвище…

Не встиг дід Іван скінчити свою промову, як раптом навкруги здійнявся такий дикий регіт, що у Власа душа захолонула.

– А, стонадцять кіп чортів з горохом! Щоб ви одне одного по п’ятницях редькою били! Щоб вам подавитися дохлим мерзлим собакою, щоб він у вас у поганому кендюху танув, ще й гавкав! – Такі прокльони посилав бісовому племені Базікало й хрестив себе щомиті.

– Ой, час нам, друзяки, поспішити звідси, і якомога далі від бісового місця, – прохрипів Кахикало.

Ледве вони відійшли од балки, – ущух чортів регіт, відступила нечиста сила.

– Свят, свят, свят! Так-таки, так. Кхе, кхе.

– А ви бачили коли-небудь справжніх чортів? – спитав старих Улас, бо трохи заспокоївся.

– А то як же! Кхе…

– От якщо трапиться нам, Уласику, переходити Диканьку, там уже ти про чортів таке почуєш, що Боже збав, – весело говорив Базікало. – У Диканьці живе запорожець Пузатий Пацюк. Так той Пацюк чортячу силу гарно знає. Хі-хі. А яких ми в нього вареників зі сметаною покуштуємо! – поїсти й умерти – такі смачні!

– А мені, брате Іване, – сказав дід Кахикало, – ось що зараз згадалося…

– Що ж?

– Чи, бува, не біля цієї балки розпрощалися ми назавжди з гетьманом Підковою?

– Твоя правда, брате Даниле. Князь Збаразький зустрів нас тут, коли ми повертались з Молдавії, й запропонував гетьманові Підкові повернутися в Україну. А там… У місті Кам’янець-Подільському його схопили й відправили до Львова. Польський король Баторій боявся війни з Туреччиною, і на наполегливу вимогу султана, дав наказ відтяти Підкові голову.

– Пом’янемо ж славного верховода, – дід Кахикало зняв шапку. – Хай земля йому буде пухом…

– …До скінчення літ.

– Про кого говорите ви? – спитав Улас. – Нічого зрозуміти не можу.

– Не поспішай, серце, усе будеш знати. Іди дорогою, дивись під ноги, розкрий вуха та діда слухай.

РОЗПОВІДЬ ДІД КАХИКАЛА ПРО СЛАВНИХ ГЕТЬМАНІВ ІВАНА ПІДКОВУ ТА ІВАНА ШАХА

Якось увірвалися татари в Україну, і потрапили до них у ясир хлопці Іван та Яків. Відвели їх у місто Козлов, а там запродали за великі гроші перському падишахові. І жили вони з тих пір у пишному палаці, й почали називатися вони гяурами. Так називали у Персії хлопчаків-невільників. Багато разів доводили вони свою відданість падишахові, цінував і любив їх старий правитель: Якова за розум і за красу, а Івана за силу величезну.

Виросли хлопці, вже й вуса позаводили, а в думках одне: ось нагородить падишах їх за щиру службу, змилується й відпустить додому на Вкраїну.

І так уже сталося, що на ту пору прийшла до персів біда. В єдиному міському колодязі оселилася величезна рибина. Чудисько ковтало кожного, хто наближався до того колодязя. Люди почали мерти від спраги. І був лише один засіб добути дорогоцінну воду: в тушу смаженого бика садовили дівчину-красуню й кидали у пащу рибині.

І от настала черга дочки падишаха. Опустив батько вуха, як лопух на дощ, від горя мало не плаче. А Яків і каже йому:

– Облиш лити сльози, вельмишановний падишаху. Невже в нас на плечах гарбузи якісь, а не голови, невже ж ми не придумаємо що-небудь. Бо в нас кажуть: чи славу добути, чи вдома не бути.

Сів Яків у тушу смаженого бика замість дочки падишаха, узяв із собою булатного меча та дванадцять гострих гаків. Кинули тушу в колодязь, а рибина – ковть! – тої ж миті бика й проковтнула.

– Ось тобі, ненажеро, ще гостинчик, – сказав Яків і кинув у шлунок рибині гаки гострющі. Заборсалася рибина від болю. Підвівся Яків на ноги, витяг із піхв гострого меча й одним махом розтяв їй живіт. Вода в колодязі забулькотіла, піднялася вгору й, наче гірський потік, на землю ринула. Місто до половини водою залило. Вибрався Яків із колодязя живий і здоровий.

Зрадів падишах, звелів покликати до себе відважного гяура. Коли його привели, падишах зняв зі своєї голови вінець і так сказав:

– О хоробрий юначе! Будь же ти падишахом, а я буду твоїм візиром. І нехай дочка моя буде тобі за дружину.

Але Яків відмовився прийняти вінець і дочку падишаха:

– Мені від тебе нічого не треба, – сказав він, – виконай лише одне моє прохання.

– Кажи. Ось тобі слово падишаха – ні в чім не відмовлю наймудрішому.

– О улюбленець самого Аллаха! Якщо цінуєш ти наші послуги, відпусти мене й брата мого названого Івана додому, на Вкраїну.

– Цього я виконати не можу! – гнівно відповів падишах. – Крім вас, немає до кого віри йняти. І потім – ти подвиг учинив, переміг рибину. А ось Іван нічого такого для мене не зробив. У лісі, що біля мого міста, з’явився шалений слон. (Одного разу у Царгороді, серце, бачив я слона. Уяви собі величезну хату з головою, наче та військова литавра, з вухами, що теліпаються на голові, як два порожні лантухи, а, головне, з носом-хоботом завдовжки три голоблі, коли їх одну до одної приставити. А вже ноги – хай Бог милує! – такі товсті, мов стовбур отої груші, що стоїть біля дороги).

– Якщо вгамує слона Іван, – каже падишах, – відпущу вас додому.

Нічого не поробиш, пішов Іван свою долю добувати. Вийшов за місто, аж ось з лісу вибігає слон; став перед Іваном – очима блимає, іклами лякає, сердитий такий, аж вода з носа б’є.

Іван йому й каже:

– Ну, то як? Собака від злості свій хвіст кусає, а ти що робитимеш?

Сказав це і на дерево поліз.

Підбіг до дерева слон, простяг свого довжелезного носа-хобота, щоб Івана вхопити. А Іван його швиденько тютюнцем пригостив – бувайте здорові! – Потяг слон носом тютюн і ну чхати; чхає так, що земля здригається! Скористався цим Іван, мерщій з дерева – стриб! – підліз під слона, зібрався з силою, підняв звіра й кинув на землю. А потім ще й підкував носатого, як того жеребця. Під’їхав верхи на слоні до палацу й каже падишахові:

– Візьми, о найясніший падишаху, цього слона, а нас з Яковом відпусти додому.

Як не шкода було падишахові розставатися з ними, тільки нічого не поробиш – слова свого треба дотримуватися.

– Ідіть, – сказав він юнакам, – відпускаю вас.

Через кілька днів прийшли побратими до моря. Біля самісінького берега човен на хвилях гойдається. Човен, бач, є, а весел немає. Що його робити?

Аж виходить до них з-за скелі велетень-людожер Див.

– О недостойні мого шлунка! – каже Див-людожер. – У мене, у найсильнішого з Дивів, такий звичай: кожний, хто прийде сюди, має помірятися зі мною силою у боротьбі. Якщо людина кине мене на землю та встромить мені кільце у вухо, буду я йому за невільника. Якщо ж я кину когось з вас на землю, то з’їм вас обох живцем.

Тут Іван і каже Диву:

– Ти такий великий, а говориш дуже тихо, я ж тебе зовсім не чую. Нахились до мене та скажи голосніше.

Нахилився Див, а Іван мерщій ухопив його за вуха та – тень-делень наїхав на пень! – як ударить лобом об придорожну каменюку… Див знепритомнів, а коли отямився, був уже з кільцем у вусі.

– Сильний ти, Див, але я сильніший за тебе, – сказав йому Іван. – Ти скажи мені, чи дужчий ти за хвилі морські?

– Авжеж, – відповів людожер.

– Тоді слухай та підкоряйся. Зараз ми з Яковом посідаємо в човен, а коли відпливемо трохи від берега, ти вхопи море за краєчок та й трусни щосили.

Схопив Див море за окраєць, як велів йому Іван, та так трусонув, що піднялася величезна хвиля і підкинула човен аж до хмар. Той знявся й полетів. Перелетівши через море, гори й степ, упав човен прямісінько в Дніпро біля самої Томаківської Січі.

Радісно зустріли запорожці побратимів і дали їм такі прізвиська: Івана Підковою назвали, за його силу велетенську та за те, що слона підкував, а Якова Шахом ушанували за те, що сам перський падишах за нього дочку хотів віддати та й ще вінця свого дарував.

Відтоді слава про них пішла по всій землі. Уперше в історії козацтва з’явилися тут два гетьмани: на Січі – Шах, а на Україні над реєстровими козаками – Підкова. Ця пригода сталася років зо двісті тому. Так-таки, так. Кхе, кхе.

– Ви знали Івана Підкову та Якова Шаха двісті років тому?! – здивовано запитав Улас. – Скільки ж вам років, діду?

Старий запорожець витяг з-за околиці шапки люльку й гаман з тютюном, не поспішаючи набив люльку, дістав кресало, мовчки викресав вогню, потягнув і випустив з-під суворих сивих вусів хмаринку синього диму, подивився своїми зеленуватими мудрими очима на хлопчика й так сказав:

– Звідки ж мені знати, котрий мені рік? Коли народився – без пам’яті був, коли ріс, – розуму не мав, а коли вже дійшов до розуму, тоді б і полічити, та багато років минулося.

– Що й казати, дрімучі діди ми з Данилом, Уласику. Кумедія, та й годі.

І заспівав Базікало нової пісні, та гарно так заспівав:

Та шумить, гуде вітер по діброві,

Блудить, блудить козаченько по дорозі.

«Ой, чого ти, мій коню, нудиш,

Із битої доріженьки блудиш?

Чи я тобі, мій коню, важок,

А чи моя козацька зброя,

А чи здобиченька моя?

Не журися, коню вороненький,

Буде оброки по самі боки,

Буде сіна по самі коліна,

Будеш в станочку на сусі стояти».

«Ой ти мені, мій пане, не важок,

Ані твоя козацькая зброя,

Ані здобиченька твоя!

А те мені, пане, важко,

Що з боків та сторожують,

А спереду та зустрічають,

А ззаду погоня біжить».

«Гей, не журися, мій коню вороненький,

Ми сторожу та обминемо,

А од погоні утечемо,

А з устрічею та поб’ємося.

Ой низом, вороненький, низом,

Закидані доріженьки хмизом;

А ти, мій конь вороненький,

Перескакуй цей хмиз зелененький».

(Народна пісня)

Хто знає, що воно за людина така – запорожець? У ведмедя десять пісень, і всі вони про мед. У козака – сто пісень, і всі – про волю!

ІСТОРІЯ ДЕВ’ЯТА

Тиждень промайнув від того дня, як Власик пішов з дому й помандрував через усю Україну шляхами козацької слави. Зустріч зі старими запорожцями окрилила його дитячу душу, надала нового змісту мандрам. Мудрі, добрі, пересипані дотепними жартами, дідівські оповідання, пробуджували уяву хлопчика; він був веселий, сам багато жартував, у свою чергу, надаючи щирої радості дідам.

У присмерках, проминувши Новий Кодак, стали на ніч біля самісінького Дніпра. Розвели багаття, й дід Базікало заходився готувати тетерю.

– Вже до чого я тетерю люблю, що й передати не можу, – говорив він, чаклуючи над казаном. – Візьмеш житнього борошна та пшона, та в казан з водою: і-є-є-єх!..

Було темно. Цього вечора місяць довго не з’являвся на небі. Але тільки жовтий млинець засяяв над засинаючою землею, завила на могилі стара вовчиця. Припавши до землі і задерши морду, завила вона спочатку невпевнено, самотньо, а коли почула, як до неї приєдналися голоси сірих братів та сестер, осміліла. І ось уже погрозою, ненавистю, піснею смерті заповнилося повітря:

– У-у-у-у-у-у-а-а-а-ав-в…, – неначе кригою скувало серце хлопця.

– Не бійся, Власику! – бадьоро сказав Базікало, помішуючи дерев’яною ложкою жижасту кашу, – сюди зубасті не поткнуться, вогню бояться. Не бійся, а краще одвідай козацької тетері.

Улас прийняв з рук маленького діда полумисок з їжею. Узявся за ложку й дід Кахикало, котрий почав їсти прямісінько з казана.

– А чому вовки виють на місяць? – спитав Улас, утамувавши голод.

– Це давня історія, – відповів дід Базікало, ляснувши себе по лобі та вбивши комара. – Якщо бажаєш, розповім тобі її.

– Авжеж.

– Коли ми йшли через степ, чи бачив ти кам’яних баб?

– Що я сліпий, чи що? Звичайно, бачив. Он і зараз бачу одну таку бабу на могилі, під самісіньким місяцем. А поруч ця… вовчиця…

– Є таке діло. Тоді починаю…

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЯК У СТЕПУ З’ЯВИЛИСЯ КАМ’ЯНІ БАБИ

Як вийшли козаки-черкаси за пороги та побудували свій перший Кіш, то й почали Україну від ворогів захищати. Не в одній сутичці довели вони свою силу й відвагу, багато ординців порубали в степу. Та й своїх братів утеряли чимало. Але ось почули козаки, що десь на Азовському морі існує плем’я войовничих жінок-амазонок, і, начебто, були вони такими сильними і жорстокими, що жодне чоловіче військо не могло їх перемогти. З полоненими воїнами ці степові троянди брали шлюб, народжували дітей, а чоловіків убивали. З немовлятами чинили ось що: дівчаток відносили в ліс до вовків. Вовки і войовничі жінки жили як одне плем’я, на війну та на полювання ходили разом. Цілими днями гралися дівчатка з вовченятами, і годували їх молоком вовчиці. А коли дівчатка підростали, їх навчали військовій справі найкращі з жінок-лицарів. Хлопчаків чекала неминуча смерть: вранці, тільки-тільки з’являлися перші сонячні промені, невинних дітей кидали у вогонь на жертву якійсь там своїй богині.

Зібрали козаки раду й вирішили викрасти у жінок хлопчаків, з тим щоб виховати з них справжніх козаків, та й чисельність свого війська збільшити. Сказано – зроблено. Наблизились до табору уночі, тихенько викрали хлопчаків і подалися собі знову на Січ. Вранці виявилася пропажа. Грізні жінки, не гаючи часу, кинулися навздогін. Вовки попереду біжать, слід винюхують, а жінки за ними летять, мов ті дикі кішки. Опівдні жінки почали наздоганяти запорожців. Тут отаман і каже: «Що робити будемо, панове-молодці? Бачить Бог, не втекти нам від погоні, всіх переб’ють проклятущі дикунки. От якби ніч зараз була, попросили б ми братика нашого Місяця, щоб допоміг він нам». Треба сказати, що був між ними один козак Кіндрат, на прізвище Підіпринебо такий він був довгань. Каже Кіндрат товаришам своїм: «Не журіться, хлопці, ніч я вам зараз зроблю». Сказавши так, ухопився він дужими руками за небо, потяг на себе полуденне полотно, згорнув його, як ту скатертину, – день у ту ж мить змінився ніччю. Вийшов з-за хмари до запорожців ясний Місяць і каже їм: «О брати мої, запорожці! Бачу в яку біду ви потрапили. Але на те й брат я вам, щоб допомагати в усьому. Мерщій лягайте на землю обличчям у траву, очі позаплющуйте і хлопчакам очі шапками позатуляйте. Без мого дозволу очей не розплющуйте й не підіймайтесь». Послухались запорожці «козацького сонечка», все зробили, як звелів їм Місяць. А той обвів розгніваним поглядом степ і гучно вирік: «О войовничі дикунки! Чи ж не знаєте ви, що воювати – не жіноча справа. Ви маєте бути покірливими своїм чоловікам. Багато пролили ви крові чоловічої, тому ось вам мій суд і вирок: подивіться на мене!» Звели жінки до неба свої очі й (о, це була страшна мить!) синьо-срібний спалах осяяв степ, крижане світло скувало жінок, і перетворились вони на кам’яних баб.

Багато років минуло з того часу, а вони все стоять у степу, нагадуючи людям про ту страшну ніч.

– А чому вовки тоді не скам’яніли? – здивовано запитав Улас.

– Вовки… вовки… вони що, вони звірі, в них свій суд і закони. Але з тих пір, місячної ночі, не спиться їм, сірим. І виходять вони на могили, й дивляться на жовтий місяць, тужливим виттям оголошуючи степ.

– А що далі?

– Далі? Підвелись козаки, відкрили очі, подякували братові небесному за поміч. Кіндрат Підіпринебо розстелив по небу денне полотно. Знову сонечко засяяло, пташки заспівали. Повернулися козаки на Січ. Хлопчаки підростали, переймаючи закони вільного козацького життя, врешті-решт настав той день, коли вони перетворилися на справжніх лицарів-запорожців і продовжували нести славу козацьку по всій землі.

Наступила тиша, аж ось дав про себе знати дід Кахикало:

– У плавнях на руїнах останньої Нової Січі зостався свій вік доживати та сторожувати Військову Скарбницю наш третій товариш Карпо Тритузий. То він і є козак з хлопчаків, котрих викрали запорожці. Зустріч із ним ще чекає на нас.

ІСТОРІЯ ДЕСЯТА

Обідньої пори, у самісіньке сонячне пекло, досягли міста Катеринослава. Прийшли до храму, щоб помолитися, та тільки ввійти у нього не судилося. Нова білосніжна церква Святої Трійці, з зеленими банями, ще не була готова прийняти своїх прихожан, оздоблювався іконостас.

Нічого не вдієш, перехрестилися на храм. Після чого запорожці роздали милостиню мідними грошима всім, хто сидів на сходинках храму.

– Подайте заради Христа!

– Бог у поміч!

– Даруй, Боже, і вам здоров’я та легкої дороги!

– Спасибі на доброму слові!

Трохи нижче церкви Святої Трійці, біля річки Самари, вирішили наші мандрівники зробити зупинку з тим, щоб викупатися й випрати брудний одяг. Течія річки тут була тиха, берег піщаний, де-не-де устелений очеретом, дуже гарне місце для відпочинку. Швиденько впоравшись із пранням та розвісивши на гілках старої верби одежу, вони весело кинулися у воду. Дід Кахикало плив молодцем. Він легко, по черзі виносив то одну, то другу руку поперед себе, а коли вони лягали на воду, тулуб його майже наполовину вилітав з води, і це було дуже красиво. Дід Базікало кинувся було навздогін, та, коли впевнився, що йому не наздогнати свого побратима, ліг нерухомо на воді, й, здавалося, навіть задрімав. Улас не захотів заходити далеко у воду й грався біля самого берега. Досхочу натішившись водою, козаки вийшли на берег. Коли почали одягатися, дід Кахикало помітив на колінці Власових штанів дірку.

– Знімай, серце, штани, – сказав він Уласові, – дірку тобі залатаю.

– Не треба, – відказав Улас, – вона ще зовсім маленька.

– Не залатаєш малої дірочки, – скоромовкою зауважив Базікало, – велика їсти попросить.

Улас скинув штани і подав їх діду Данилу. Дід Іван, зоставшись без діла, й перебуваючи у веселому настрої, почав кепкувати з побратима, що сидів скулиніг, латаючи дірку на хлопчикових штанях, попихкуючи своєю люлькою.

– Підрахувати б, Даниле, скільки ти за своє життя тютюну випалив?

– Багато, ох і багато.

– Якби зібрати всі гроші, котрі ти витратив на тютюн, то, здається мені, зараз би міг купити собі двадцять вороних коней!

– Набрехав, брате Іване, набрехав. Так-таки, так. Кхе, кхе. Не двадцять, а дев’ятнадцять!

– А я кажу – двадцять!

– А я кажу – дев’ятнадцять!

– А я кажу – двадцять!

– Дев’ятнадцять!

– Двадцять!

– Дев’ятнадцять!

– От і ні, – двадцять!!

– Добре, добре Іване, двадцять, так двадцять. Як кажуть люди: нехай буде гречка, аби не суперечка.

– І вірно! – піддакнув Кахикалу Власик. – Ви навіть років своїх злічити не можете, а що вже до тютюну – подавно. Розкажіть краще казку…

Раптом наш Базікало я-як задзижчить бджолою, й давай з примовкою відпускати Власові легеньких щиглів:

Летіла бджола коло чола – бумц!

Летіла оса коло носа – бумц!

Летіла мушка коло вушка – бумц!

Летів жук, в око – бух!

– Що це з вами, дідусю Іване, – почав відбиватися Влас. – Я вас просив казку розповісти, а ви мене без кінця «бумцаєте».

– Казку так казку, – погодився Базікало. – Старому брехати – не ціпом махати. – І ну, як сорока:

Був собі чоловік Нетяшка,

На ньому сіра сермяжка,

Червона шапочка.

Чи хороша моя казочка,

Чи казати, чи ні?

І ти кажеш: – Казати!

І я кажу: – Казати!

– А ось давай, брате Іване, і я йому казку розповім, – сказав дід Кахикало. – А ти поки що, серце, натягай штани, побережи від комах свій тютюнець. – І туди ж:

Жив собі дід Сажка,

На ньому була синя семряжка,

На голові шапочка,

Під носом капочка,

На семряжці латочка.

Чи хороша моя казочка?

– А тепер знову я, брате Даниле:

Був собі рак,

Та мав сімсот гармат,

Та пішов ляха воювать,

А злякався та в воду сховався,

А з води та в вершу,

Почну я ту казочку спершу…

– Досить! досить! досить! – захитав головою Влас. – Таку казку і я вам розкажу.

– Ану…

– Ось вам і «ану…»

Тринди-ринди,

Ках-ках-ках,

Йшли два діди в реп’яхах.

Моя казка під музику,

Не повірите довіку.

Хто базікав, став кахикати.

Хто кахикав, став базікати.

Вийшла жабка, стриб на кладку,

А почну я все спочатку.

Своєю казкою Влас так розсмішив дідів, що вони довго реготали. У діда Кахикала навіть сльози з’явилися на щоках від невгамовного сміху. А дід Базікало просто-таки катався по піску, дригаючи від сміху ногами.

– Ну й розсмішив ти мене! Так-таки, так. Кхе, кхе. За все життя так не сміявся. Бачиш, Іване, зовсім орля, а вище старих орлів злетіло.

– Так, брате Даниле, як не бачити! Піддав же малюк солі дідівському «оселедцю»! Тринди-ринди, з маком борщ.

Тим часом почало сутеніти.

– Ви подивіться тільки – яка краса! – захоплено сказав Базікало, вказуючи на церкву Святої Трійці.

Наші герої дивилися на неї з самарської долини, й не можна було зрозуміти, з якого матеріалу вона побудована. Дев’ятибаневий силует її, осяяний угорі рожевим відблиском вечірньої зорі, мав неповторний вигляд.

Лаштувалися до ночі. Знову розвели багаття, але готувати нічого не стали, вирішили обійтись оселедцями, яких придбали напередодні в чумаків.

Сонце вже сховалося за гору, над містом згустилася тепла літня сутінь. На схилі гори та біля річки, де-не-де почали з’являтися вогники багать. Піщаною дорогою, здіймаючи куряву, пройшла череда, яку підганяли хвацькі пастухи. Нарешті настала тиша.

– Дивись, Даниле, – зауважив, усміхаючись, Базікало, – як наш джура оселедця уплітає – аж за вухами лящить!

– Любиш рибу, серце?

– Угу…, – кивнув головою Влас, продовжуючи смакувати.

– А чи знаєш ти, серце, що одного разу ось такий самий оселедець від наглої смерті козаків урятував?

– Звідки йому знати, брате Даниле, цю історію. Ось я розкажу…

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЯК ОСЕЛЕДЕЦЬ ВРЯТУВАВ КОЗАКІВ ВІД СМЕРТІ, ПРО ТЕ, ЧОМУ КОЗАКИ СТАЛИ СТРИГТИСЯ «ПІД МАКІТРУ» Й ЗАВОДИТИ «ОСЕЛЕДЦІ», ТА ПРО ТЕ, ЗВІДКІЛЯ У КОЗАКІВ З’ЯВИЛАСЯ БУЛАВА

Одного разу побудували ми летючий корабель і вирішили полетіти на небо в гості до брата свого Місяця. Набрали горілки, пива, меду, оселедців, тарані, сала, яєць, цибулі, – всього того добра, з якого можна приготувати найсмачніші страви, й вирушили в путь. Прилітаємо на небо. Дивимося – глиняна хата стоїть під соломою, і виходить до нас із хати хлопчик, виходить і каже:

– Радий, браття, що не забули мене. Проходьте в хату.

– А як тебе звуть? – питаємо його.

– Я брат ваш небесний, Місяць.

– Е, ні! Наш брат не такий. Іди поклич його.

Подався хлопчик до хати, і через деякий час вийшов, але вже струнким білявим юнаком. Коли він запропонував нам лишити корабель та ввійти до хати, хтось його запитав:

– А де ж Місяць, невже в хатині чекає?

– Я і є Місяць, – відповів юнак.

– Ні, наш брат не такий. Іди і попроси його вийти до нас.

Юнак пішов, а коли в нього виросла борода, він знову підійшов до корабля й запросив нас до хати.

– Ми бажаємо, щоб нас запросив Місяць, – сердито відказав отаман. (Як ти вже здогадався, Власику, і хлопчиком, і юнаком був саме Місяць, просто ми одразу не впізнали його).

Наступного разу Місяць вийшов до нас геть сивий.

– Проходьте до хати, земні брати, – тихим голосом сказав він.

– Не зійдемо з корабля, – загуділи всі, – поки наш брат сам не вийде до нас.

– Хто ще може вийти до вас, коли я Місяць і є?

– Ні, ти не схожий на нашого брата.

Нарешті до нас вийшов з хати старенький дідусь, а поруч з ним ішла Срібна Коза з золотими рогами.

Тут ми впізнали господаря нічного неба, батька зірок, висипали всією ватагою з корабля, низенько вклонилися Місяцю й Козі.

– Вибач нас, брате, що не одразу впізнали тебе, – так сказав отаман. – Дуже далеко твій дім од Землі, хоча ми завжди відчували твою турботу про нас. За це тобі велика дяка та пошана від усіх запорожців.

Так відповів нам Місяць:

– Я завжди цінував ваше благородство й сміливість. І зараз безмежно радий, що ви відважилися прилетіти до мене. Тепер ми стали ще ближче. Отже, прошу до хати, все готове до зустрічі дорогих гостей.

Увійшли ми в хату й тільки очима лупаємо від краси небаченої: кришталеві лави уздовж стін зіркове сяйво випромінюють, через усю хату довгий стіл стоїть, а на ньому їжі всілякої сила-силенна, в кутку біля печі скриня золотою оздобою виблискує (в цій скрині береже Місяць свій одяг), а під самісінькою стелею зірочки кружляють та весело всміхаються нам…

Що й казати, гарно погостювали ми в Місяця: і їли, й пили, й пісень співали, й танцювали. Срібна Коза навчила нас танцювати жвавий танок, який ми потім прозвали поміж собою гопаком. Кумедія, та й годі. Але як у гостях не гарно, а додому вертатися треба. Ще раз подякували за все небесному братові, сіли в летючий корабель і полетіли собі додому.

Не проминули й третини шляху, як налетіла на корабель чорна хмара. Судно кидало з боку в бік, затягуючи кудись у чорну яму… Через деякий час все прояснилося. Вийшли ми з трюмів на палубу, дивимося – стоїть наш корабель без вітрил, без весел посередині безмежної піщаної пустелі, над головою блакитне небо, нема навіть за що оку вхопитися. Раптом хтось запримітив у безмежній блакиті чорну цятку, наче орел ширяє…

Та ось цятка швидко почала падати вниз і на наших очах перетворилась на величезну срібну кулю з кругленькими скляними віконцями. І виходять з цієї кулі люди не люди, звірі не звірі; і руки, як у людей мають, і ноги, і голови: очі круглі, великі; ніс, знову ж, як у тебе, чи в мене. Одяг у них, як риб’яча луска, блищить. Але головне, що відрізняло їх від нас, це… Тільки уяви собі, Власику, у кожного з них на голові щось росло: в одного, начебто, хвіст лисячий; у другого – кавун не кавун, гарбуз не гарбуз; а у третього – ну, не повіриш мені, – щось наче квочки з курчатами! Тринди-ринди! Оточили вони наш корабель. Той, що з квочкою на голові, вийшов наперед і став щось нам говорити. Та хіба ж його слова розбереш: бул-вул, тюк-трюк, дрин-дрим…

Коли це, дивлюсь я, а наш писар Олекса Головатюк, як лупоне себе гарненько долонею по лобі, і каже нам:

– Хлопці, – каже, – чудна у них мова, незнайома мені, але тільки хочете вірте, хочете ні, а розумію я, що він каже.

– І що ж він каже? – питаємо.

– А те й каже, що звуть їх булавами, і що наказують вони нам шапки поскидати та показати, що в нас на головах росте.

Познімали ми шапки. Дивіться, лускаті, шкода нам, чи що! (Тут треба сказати, Власику, що тоді ще всі запорожці носили довге волосся, і в мене було його чимало на голові). Той, що з квочкою, знову заговорив:

– Що тепер він каже? – питаємо ми у Олекси.

– Краще б мені не розуміти його слів, – відповідає той злякано. – Він каже: якщо в когось із нас не виросте на голові що-небудь незвичайне, нас усіх повбивають.

– А волосся – це хіба не незвичайне! – розгнівався отаман. – Що їм, бісовим дітям, ще треба?

Ось я й кажу:

– Що їм треба, це я знаю. Ану, брати-козаки, несіть сюди все, що у нас у трюмі зосталося!

Збігали козаки в трюм, приносять: макітру з борошном, діжу з оселедцями й діжку з пивом.

– Оце, здається, і все що зосталось.

– Чудово! – кажу. – Кращого нам і не треба.

Висипав я з макітри борошно, надів її на голову, а волосся, що з під макітри виглядало, обрізав ножем. Кумедія, та й годі.

– Макітра в мене на голові виросла, братці! Ось яке диво дивацьке! – мовив я так і пішов з Олексою прямісінько до кулі.

Каже мені Олекса:

– Сподобалася їм твоя зачіска. Запрошують тебе до кулі увійти.

– А що! Можна й до кулі, – кажу я.

Ступив я по сходинках крок, другий… І треба ж було невправно ногу поставити, послизнувся я й упав, макітра моя вмить перетворилася на купу череп’я. Підхопився я тоді, і щодуху кинувся назад, до корабля. Біжу, а ці самі булави з мушкетів вогняними стрілами б’ють по мені. Страх, що й казати. Перелякався я. Але ж не такий я козак, щоб відступати. З макітрою не вийшло, не біда, щось інше придумаємо. Оглядівся я: крім пива й оселедців, нічогісінько на кораблі не зосталося. Раптом мені в голову думка – бемц! – наче та муха влетіла. Кажу я Данилові:

– Голи, Даниле, мені голову, до останньої волосини голи.

Тільки він мене поголив, узяв я одного оселедця, прив’язав до його хвоста мотузку, а кінці мотузки намотав на вуха. Знову підходжу до кулі. «На цей раз, – думаю, – все буде чудово». Дивлюсь, той, що з гарбузом на голові, заговорив з Олексою.

– Що, Олексо, скажеш? – моргаю Головатюкові.

– А те, – відповідає, – що сподобалась їм твоя зачіска. Вони питають, що це в тебе на голові росте?

– Скажи їм, – кажу я Олексі, – що це оселедець, риба така, ще скажи, що я маю бажання пригостити їх цим оселедцем.

І що ти думаєш, Уласику, кивають, треба розуміти – згодні. Витяг я тоді з піхв шаблюку – чирк! ; у себе над головою – відітнув оселедця. Їжте на здоров’я!

Покуштував спочатку один мого оселедця, потім другий, третій… Бачу, подобається їм моя риба. Гукаю я тоді до хлопців на корабель:

– Гей, хлопці, нумо скоріше голіть свої голови, прив’язуйте до вух оселедці й ходіть мерщій сюди! Та діжу з пивом прихопіть.

Що тоді було, й передати важко. Кумедія, та й годі. Сподобалися цим булавам оселедець та пиво, що аж ген-ген! І так ми з ними порозумілися, що вже не тільки Олекса, а й усі ми почали потроху розуміти їхню мову.

Отаман наш і каже:

– Час нам додому вертатися, а що робити – не знаємо, зламався наш корабель.

– Не біда, запорожці, – сказав тоді їхній найстарший. – Сідайте в мою кулю, вона вас миттю на Січ примчить.

Ввійшли ми у ту кулю з кругленькими віконцями, зачинились за нами двері, теж круглі, й куля наша пташкою злетіла угору… Не встиг Данило свою люльку випалити, як ми вже були на Січі.

Висипали ми на майдан, а наша куля тільки – уть! – зробилася маленькою, не більше за мій кулак. Наділи ми тоді ту кульку на палюгу та й назвали булавою (на згадку про зустріч з булавами) і вирішили всім Кошем, що буде вона переходити від гетьмана до гетьмана, від отамана до отамана, як символ сили і влади.

А що до зачісок, почали козаки відтоді: хто «під макітру» стригтися, а хто «оселедця» заводити.

– Мене змалечку стригли «під макітру», – сказав Улас, коли дід Іван закінчив оповідку.

– Тільки й справ. Завтра вранці зробимо тобі «оселедця», й будеш ти справжній козак.

– Так-таки, так. Кхе, кхе, – обізвався дід Кахикало. – А де це моя люлька? Шукаю, шукаю, ніде її нема.

– Ну й насмішив, брате Даниле! Люльку шукає, а вона в нього в роті. Ха-ха-ха! Кумедія, та й годі…

ІСТОРІЯ ОДИНАДЦЯТА

Ранок. Сонце ще не зійшло. А на протилежному боці Самари дикі лебеді зняли страшенний галас: грізно скрикуючи, бились два красені лебеді. Дід Базікало наче й не спав – підхопився, витяг свого мушкета з-під рядна й вистрілив угору. Лебедина зграя підхопилася, промайнула над річкою й злетіла у небо. Швидкі змахи дужих крил розсікали повітря, було чути чарівні звуки: прось-прось-прось… Та ось лебеді зникли за горбочком, й у повітрі почулися інші звуки: хроп-сиу, хроп-сиу, хроп-сиу… Хропів дід Кахикало. І хропів він, треба сказати, з душею, дужо, аж навіть присвистував. Дід Базікало перезарядив мушкета, знову вистрілив, але вже біля самісінького Данилового вуха.

– Вставайте, вставайте, – торохкотів Базікало, коли впевнився, що хлопчик і дід прокидаються.

– Встаємо, встаємо, брате Іване, – відповів дід Кахикало, позіхаючи й потягуючись.

– Встаємо, встаємо, дідусю Іване, – белькотів Улас, продираючи заспані очі.

– Так, так, прокидайтеся, а я вам поки пісню заспіваю:

«Вставай, козак, годі спати,

Ідуть турки рабувати;

Ідуть турки на рабунки,

Зрабують тя, молодого,

Візьмуть коня вороного!»

…Коли йшли митися до річки, дід Базікало зауважив товаришеві:

– Ну й хропеш ти, брате, хай йому грець. Скільки років разом, а я ніяк не можу звикнути до твого храпу.

– Мій храп – то колискова. Кхе, кхе… Чи пам’ятаєш ти, брате, в нашому курені козак Храпко був?

– Ще б пак!

– Так той Храпко куди дужче за мене хропів. Так-таки, так. Ось послухай, серце, що це за козак був…

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО КОЗАКА ПОЛТАВСЬКОГО КУРЕНЯ

СВИРИДА ХРАПКА

Був той Свирид, треба сказати, статечний чоловік, усе він робив до смаку, не поспішаючи. А вже круглий та пухкий був, що твоя галушка. Пузом своїм дуже пишався; трапиться якесь свято, танці, всі козаки йдуть у коло, таку козу ногами виробляють, що будь-будь, а Храпко – той ні, ніколи марно підошов збивати не буде; тільки вийде в коло, ляже пузом на землю, та я-як крутнеться раз-другий, наче справжня дзиґа! Так-таки, так. Кхе, кхе.

Але більш за все відрізнявся він від усіх козаків тим, що вже дуже любив поспати. Де схоче, там і спить. Інколи навіть у бою було спить собі верхи, тільки правиця його шаблею вражі голови креше, мов ту капусту. Але якщо навіть він спить у бою, то ніколи свого не рубоне. Дивовижний козак був, що й казати. Але що найголовніше, коли він спав, скажімо, в курені, то виводив таку музику своїм носярою, що не питай. Якщо вуха затичками не позатикаєш, – не заснеш, як не силкуйся. Ану засни, коли дах куреня від його хропіння здригається.

І от, значить, в одній з сутичок, захопили його ляхи в полон, кинули у льох. А діло вже ставало на ніч. Повлягалися вони спати, і тут наш Свирид як захропе: храп та храп, храп та храп… Бідні ляхи попідскакували перелякані, подумали, що то козаки на них уночі напали, і давай мерщій розбігатись хто куди. А Храпко вранці прокинувся, вуса розправив, підважив плечем ляду, та й попрямував собі на Січ. Так-таки, так.

– Еге ж, брате Даниле, – сказав дід Базікало, коли той закінчив говорити. – Таки храп у тебе слабкіший. Що тут поробиш – хропи на здоров’я. – Потім дід Іван звернувся до Власа: – Давай-но, Власику, як і обіцяли ми тобі учора, поголимо твою голову, зоставимо лише одну чуприну, щоб виріс із неї довгий «оселедець».

– Давайте, дідусю! Я згоден.

– Тоді сідай ось сюди на камінь. Дід Данило тебе голитиме, а я розповім тобі про те, як козаки одягались.

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЯК КОЗАКИ ОДЯГАЛИСЬ

Одягались, Власику, запорожці розкішно й гарно. Відпустивши довгу чуприну, козак закручував її кілька разів за ліве вухо, й вона висіла собі в нього аж до плеча, так було за вухом і живе. Чуприну обов’язково носили за лівим вухом. Шабля зліва, і чуприну зліва треба було носити, як ознаку вдалого та відважного козака. Дівчата коси плекають, а запорожці – чуприни. А як задовга виросте, то козак закрутить її спочатку за ліве вухо, тоді проведе за потилицею на праве вухо, та так і ходить. Бороди також голили, лише вуса залишали й відрощували їх довгими-предовгими. Ось як у діда Данила. Довші, як у нього, й придумати навіть неможливо. Як розчеше їх гребенем, то хоч він і древній козак, а такий вийде козарлюга, що тільки ну!

Ото як запорожець чуприну закрутив, вуса зачесав, тоді вже й одягнеться у своє вбрання. На голову надівали високу, гостру шапку з смушевою околицею, з сукняним малиновим чи зеленим дном, з срібною китицею на самому вершечку й гачком для китиці – прищеплювати, щоб не теліпалася. Бачив ти не раз, як за околицю своєї шапки ховає дід Данило ріжок з тютюном, кресало, й, головне – люльку: тільки вийме її з рота, одразу ж і заткне за околицю. Кумедія, та й годі. Шапки робили переважно куренями: який курінь, така й шапка, такий і колір. Ми з Данилом завжди були в Полтавському курені, і колір наших шапок був зелений. Перш ніж одягнути на себе шапку, козак намотував свою чуприну на вухо й потім уже одягав шапку; а одягнув шапку, то вже й козак – це найперший і найголовніший знак козака.

Тоді вже одягає черкеску, завдовжки по коліна, кольорову, з ґудзиками, на шовкових мотузках, з двома гачками для пістолів на боках. Затне ту черкеску ґудзиками, зав’яже поясом, та й готово.

Дивись, як козак підперізувався. – Дід Іван розмотав свій шовковий пояс, прив’язав один кінець мотузком до Данилової палиці з головою цапа, відійшов, приклав другий край пояса до свого боку й почав крутитися. Разів із десять крутнувся він, поки підперезався. – Ото як одягнув запорожець червону черкеску, підперезався поясом, почепив на бік свій кинджал, приладнав шаблю, тоді одягає жупан. Це вже одяг просторий і довгий, майже до кісточок. Жупан був іншого кольору, ніж черкеска; якщо черкеска червона, то жупан голубий чи синій; рукава в жупана широкі-преширокі, з розпірками. Розпірки ці робили якраз у тому місці, де згиналася в лікті рука, нижче розпорів рукав був зашитий до самого кінця. Коли руки просувалися просто через кінці рукавів, то виходило, ніби на кожну руку в козака по чотири рукави: два лежать, а два позаду метеляються. Те, що метелялося позаду, можна було закласти за спину і зав’язати разом. Тому й виходило, що як їде, бувало, запорожець верхи зі зв’язаними рукавами, то здається, ніби на його спину причеплені крила; по цих крилах і впізнають запорожця здалеку.

От який був одяг! Такий одяг, що і сорочки не продаси за сто карбованців; ідеш вулицею, то ніби весь сяєш зірками чи квітками.

До цього широкого й просторого одягу личили шаровари. Під шаровари взували сап’янові чоботи, жовті, зелені, червоні, з золотими, срібними й мідними підківками, з вузенькими носками; від чобіт виднілися лише носки, так низько напускали ми на них свої шаровари: здалеку здається, ніби вітрило розпускає; а широкі такі, що хо-хо! Тринди-ринди, з маком борщ. Правду скажу, більших за мої шаровари ні в кого не було.

Сховав козак у свої шаровари

Кусень сала,

Торбу з пшоном,

Діжу з вином,

П’ять гарбузів,

Сто кавунів,

Два вози разом з волами,

(Один з сіллю,

Другий з огірками),

Велику ложку,

Щоб їсти потрошку,

Ще й ковбаси

Кілець зо три,

Люльку бурульку,

Тютюнець,

Гребінець, –

От який молодець!

Бувало, щороку приїжджали ми в Сорочинці на ярмарок, чоловік по двадцять-тридцять. Вдягнені так, що – Боже, Твоя воля! Золото й срібло! Всім на заздрість. Проїдемо по ярмарку верхи, мов ті зірки виблискуємо! Кинеш, бувало, шапку вгору й не даси упасти: підлетиш на коні й схопиш. А хто не схопить, той за свій рахунок поїть і частує весь гурт. Так. Що було, то було. Ідеш, бувало, чепурний, молодий, ну їй Богу, землі не торкаєшся! Тільки шам, шам, шам – і пішов, і пішов!

– Готово! – сказав дід Кахикало, ховаючи в піхви кинджал.

– Що готово? – перепитав Улас.

– Рости, чуприно, від Січі аж до Криму. Є «оселедець», маленький, а є…

– Дивись, Власику! – радісно вигукнув дід Базікало й витяг із кишені своїх шароварів кругленьке дзеркальце. – Одягнути б його в козацький одяг – запорожець вийшов би хоч куди.

– Можна й одягнути. Так-таки, так. Кхе, кхе.

Дід Кахикало надів на голову Власа шапку зі смушевою околицею, доторкнувся до неї своєю палею з цапиною головою, і враз Уласів одяг змінився. На ньому був козацький одяг, саме такий, про який розповів йому дід Базікало.

– Ну чим не козак наш Власик, Даниле!

– Козак, такий козак, що тільки ну!..

– Я – козак!!! – полум’яно закричав Уласик.

Радісний вигук дитячої душі підхопила луна й рознесла по всій окрузі.

– Я – коз-з-а-ак!!!

ІСТОРІЯ ДВАНАДЦЯТА

Мандрівникам треба було пройти довгий шлях крізь вікові Самарські ліси, відвідати Самарський монастир, і далі, через хутір Веселий, Велику Могилу, села Спаське та Чаплі, вийти до Старого Кодака.

Коли ввійшли в ліс, набігло багато звірів: олені, вепри, зайці, хорти, вовки, рисі… На гілках дерев защебетали птахи.

– Здрастуйте, любі! – лагідно всміхаючись, здоровкались із лісовими мешканцями наші діди. – Ось вам сухариків. Не кривдять вас тут?

Наперед вийшов старезний підсліпуватий ведмідь. Він підвівся на задні лапи й став щось гарчати…

– Он воно як…, – похитав головою Кахикало. – Чуєш, серце, каже ведмідь, що люди все частіше приходять до лісу з сокирами, щоб валити старезні дуби-велетні. Кхе, кхе. А пани з молодими паничами внадилися сюди стріляти звірину. Ех-хе-хе. Немає спокою в світі ні людині, ні тварині.

Спочатку Власа здивувало те, що діди знають мову звірів, але тут він пригадав історію з сомом на дні річки, і вже не дивувався тому, що бачив. Адже його діди можуть, що завгодно!

Звірі провели гостей до Святої Запорозької Криниці, а там розбіглися хто куди лісовими стежками.

– Поглянь, Власику, – якось урочисто промовив дід Базікало. – Це – Свята Криниця. Вона має чудодійну силу: варто тільки перехрестити її в спеку – негайно навкруги Самари піде дощ.

– Так не буває, дідусю, – махнув рукою Власик. – Дощик іде, коли на небі хмариться. А сьогодні небо чисте-чисте.

– Не віриш! Добре. Ось перехрести Криницю й побачиш.

Перехрестив Улас Криницю – справді: маленькі кришталеві крапельки заходилися відстукувати пісню дощу в густих кронах вікових дубів.

Перехрестив дід Базікало Криницю тричі – й дощу як не було.

– Ну що, браття, – сказав дід Кахикало, – поп’ємо святої водиці, та підемо собі далі. Що скажете?

– Громада – це рада, як вирішить, так і буде, – випалив бадьоро дід Базікало.

– Може, хто інакше міркує? Кхе, кхе…

– Ні.

– Ні.

– Тоді – вперед!

…Усе далі й далі заходили вони в ліс. Десь опівдні спіткала їх біда: Власик наступив ногою на товстого, наче голобля, змія, з жахом підскочив, хутко кинувся тікати, але перечепився через ломаку, впав, дуже пошкодив собі ногу і не міг самостійно продовжувати подорож.

Діди, не гаючись, привели до тями хлопця: дід Кахикало присипав рану тютюновим попелом, а дід Базікало приклав до неї кавалок землі, змішаної зі слиною. Біль стухав, але йти Влас все ще не міг.

– Посидь, посидь, серце. Так-таки, так. Кхе, кхе. Відпочинь. Тут недалечко одна бабуся живе, на прізвисько Скрипуха, то вона тебе швиденько бігати змусить.

– Добре, що жовтобрюх, на якого ти наступив, був не голодний, а то… Кумедія, та й годі. Вони, жовтобрюхи, кидаються на людину зі свистом і кусають, наче ті собаки: підніме голову та й свисне, як той чабан на вівці. При яскравому сонці здалеку вони здаються жовтогарячими – справжнє золото; зблизька вони здаються сріблястого кольору. Лежить, наче срібне колесо… Якщо розлютити жовтобрюха, то він підстрибує, кидається на людину, дере на ній шмаття й вириває цілі шматки м’яса. Тільки ці укуси не смертельні. Від розлюченого жовтобрюха можна врятуватися, коли бігти так, щоб сонце світило йому в вічі, – проти сонця не бачить.

Тут дід Базікало якось чудернацьки свиснув, і до нього з-під ломаччя виповз жовтобрюх. Базікало погладив його по голові й докірливо сказав:

– Що ж це ти нашого хлопця надумав лякати? Тринди-ринди. Біда з вами, та й годі. Як тепер його до Скрипухи доправити? Що?.. Чуєш, Власику, він каже, що жовтобрюхи доправлять тебе до Скрипухи. Та не бійся ти його, погладь змійчика.

Улас несміливо торкнувся рукою голови жовтобрюха.

– Правду кажуть, – захрипів Кахикало, – нема степу без сайгаків, нема неба без сокола, нема мандрів без пригод. Кхе, кхе.

Легенький вітерець захитав крони дерев, і зашепотіли вони про щось, наче хотіли підказати дідові, що стерлося в його пам’яті роками.

– Слухай, серце, яку історію я розповім тобі про іншого змія – полоза.

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ПОЛОЗА

Полоз – це великий гад! Як дожене чоловіка, обів’є його і задушить. Полози живуть в степу, в лугах, а найбільше – серед скель.

Якось пливли ми Дніпром і пристали до берега в Великому Лузі. От ми, старі козаки, понабивали люльки та й палимо собі, а один молодик пішов на полювання. Звечоріло – немає нашого молодика з полювання. От котрийсь із нас обдивився кругом і каже:

– Стій, браття! Ми молодикові не сказали, що тут полози живуть. Вони його задушать!..

Пішли шукати – коли ж так: стоїть молодик під дубом, а круг нього обкрутився полоз… Став полоз душити козака, а той йому й засадив ножа в голову. Полоз так і закляк на ньому. Побачив нас козак, зрадів, гукає:

– Ой, братчики, рятуйте!

Розмотали ми полоза, глянули – а козак ледь живий. І рушниця в нього погнута…

– Годі тобі, Даниле, хлопця лякати. Та й до Скрипухи неблизький шлях. Треба йти.

– Треба, так треба. Кхе.

Дід Кахикало сховав люльку, розправив вуса й голосно тричі свиснув. Не встиг Улас навіть оком повести, як перед ним уже стояла невеличка бричка запряжена, але не кіньми, як те водиться скрізь, а трьома жовтобрюхами.

Узяв Базікало Власа на руки, посадив у бричку.

– Рушайте, жовтобрюхи! Везіть козака до Скрипухи. Хватай час за чуприну, а то утече!..