Патріотичне виховання

20 грудня в нашій школі відбулася надзвичайна і довгоочікувана подія – відкриття музею історії школи.

Вступ

Ми вітаємо Вас у священному місці школи. Це музей історії. Це пам’ять. Це минуле. Це життя упродовж десятків років. Людина приходить у цей світ, щоб, як іскра, злетівши вгору, залишити після себе на землі слід: яскравий і світлий, добрий і прекрасний, слід любові і милосердя, жертовного подвигу і самоствердження заради рідних, близьких і далеких – во ім’я високого призначення в світі – бути Людиною.

Зараз ми поринемо у подорож стежками минулого, де люди жили і творили , прославляючи отчий край і Вітчизну. Мирний труд і подвиги воєнних літ, вічна боротьба за краще майбутнє для своїх дітей і онуків – для нас із вами. Отже, вирушаємо слідами слави і безсмертя, щоб прийдешні покоління, не осоромили батьків, дідів і прадідів.

Іван Іванович Братусь

Він народився в нашому селі, насолоджувався росяними ранками, купався в вишнево-яблуневій пелюстковій заметілі. Ріс, учився в школі, мужнів. І. І. Братусь склав життєвий екзамен на звання Людини з відзнакою. Коли громи воєнних бомбардувать порушили мирний спокій Батьківщини – він став солдатом, захисником , героєм.

За видатні заслуги перед країною, за безмежну мужність, сміливість і відданість у боротьбі з фашистською нечистю І.І. Братусь був удостоєний найвищого звання - звання Героя Радянського Союзу.

Він воював і переміг. Жив, даруючи тепло свого серця людям. Допомагав односельцям і морально, і матеріально. Не відвертався від чужої біди. Намагався читати людську душу, як книгу, щоб знати і розуміти потреби тих, хто звертався за допомогою. Намагався всіх зробити хоча б трішечки щасливими.

Біда, як злодій, підкралася неждано. Помер передчасно. Скільки б ще доброго залишив після себе… Не судилось .

Але й та недогоріла життєва свіча незгасним сяйвом проклала дорогу на Небеса.

Прославив село Рогозів, Бориспільщину, Україну.

Низько схиляємо голови в глибокій шані перед Вами, бо Ви - живі в пам’яті нащадків . Іван Іванович Братусь це гордий символ нашого села, пам’ять у вічності на всі покоління.

Згадаймо, як усе починалось

Давно це було. А з погляду вічності – мить. Друга половина ХІХ століття нагадує нам, далеким нащадкам, своїми пожовтілими, вицвілими записами, що в селі Рогозові діяла школа, де вчилися наші пра-пра- бабусі та дідусі. Церковно- приходська школа після 1917 року міняла не раз свою назву,але суть залишалася незмінною: у школі вчили і виховували дітей, пізнавали перші злети і падіння, удачі і поразки.

Післявоєнна семирічка стала називатися Рогозівською середньою школою- десятирічкою, а сьогодні – Рогозівською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів, яка налічує 11 класів.

Цей стенд висвітлює період нашої школи до 1978 року. Якраз тоді пішов на заслужений відпочинок Петро Іванович Макаренко, який протягом багатьох років ( 25 р.) був директором школи, про що засвідчує меморіальна дошка, розміщена на фасаді школи.

Минали роки, мінялися вчителі, вилітали із шкільного гнізда пташенята- діти.

А школа стоїть і стоятиме як символ вічного людського духу, потягу до знань, до істини і краси.

Історія, написана осколком

Погляньте на ці обличчя – зосереджені і відкриті, ледь усміхнені і серйозні, привітні і милі. Це вчителі, представники наймирнішої у світі професії, покликані сіяти в душах дитячих зерна розумного, доброго , вічного. І вони сіяли зерна істини і проростали паростки любові добра і мудрості. Учителі жили майбутнім, а майбутнє – це діти.

Та прийшов 1941-й рік. Мрії і задуми, сподівання і надії поглинув чорний ураган, який ніс розлуку, смерть і розруху. І вони, вчителі за покликанням, які раніше тримали ручку та зошит, а тепер, взявши зброю, стали на захист рідного дому, краю, Вітчизни. Справді, війна для них була і Вітчизняною , і священною, бо вчорашні вчителі, а тепер воїни, не жаліли життя, проливаючи кров за святу землю, батьків і дітей. Одні після Перемоги повернулися в рідне село до мирної професії – професії вчителя. Відбудовували школу, заліковували рани села. Життя тривало. Але завжди, за будь-якої погоди, живі вшановували пам'ять тих колег, які напоївши своєю і ворожою кров’ю землю, навіки залишилися лежати там, звідки вже немає вороття в царство живих. Вічна їм пам'ять, честь і шана !

Пам’ятники села

Війни вже давно немає. А пам’ять живе. В усіх куточках землі, де точилися криваві бої з фашистськими загарбниками, де безвусі юнаки і суворі батьки відстоювали право на життя, стоять Обеліски Слави, пам’ятники і братські могили. Вони – вічна згадка про тих, кому ми завдячуємо життям, усмішкою дитяти, любов’ю і щастям на цій землі.

Є і в нашому селі в центрі села Обеліск Слави і пам’ятник тим, хто загинув, визволяючи село Рогозів від рабства і недолі, даруючи людям мир , спокій нації та щастя.

Не заростає стежка пам’яті забуттям і байдужістю. І юне покоління , і люди з посрібленими скронями, піклуються про тих, чиї імена навічно викарбувані у граніті. Весняні тюльпани і ніжні конвалії, літні жоржини і гладіолуси, осінні хризантеми і вічні троянди, вогником пам’яті кличуть живих : « Не забудьте! Поклоніться! Несіть пам'ять про них у віки!

Щорічно 9 травня, у світлий День Перемоги , біля пам’ятника загиблим воїнам – урочистий мітинг та церковна служба – молебень .

Пам'ять живе, бо незабутній вікопомний подвиг тих, чиї імена стукають у наші серця, як засторога: берегти мир, щастя, і спокій на багатостраждальній матері – Землі.

Їх викохала наша Альма- матір

Ця сторінка нашого музею присвячена людям, які не лише народилися в Рогозові, а й прославили рідну школу, село,Україну. Погляньте на них. Це – наша гордість. Це – наша слава.

Відомі професори медичних наук і лікарі, які дарували тисячам людей сонячні дні, продовжували їхнє життя, примножували радість і любов у душах людських. Є тут і вчителі, і доктори наук, що своєю працею та інтелектом вписали не один рядок в історію Київщини. Механізатор і тепличниця, бригадири овочевих бригад у недоспані росяні ранки поспішали в поле, щоб прокласти свіжу борозну для жита і пшениці, доглядали теплиці, щоб ранні огірочки та помідори радували жителів села та міста. Від мислителя до доярки – всі професії важливі. Головне – цвісти і плодоносити на тому місці, яке благословив Бог. І вони давали гідний плід свого розуму, рук і серця. Шана їм від сьогоднішніх і прийдешніх поколінь!

Добро творити на землі - завжди напоготові!

Зараз перед нами сторінка минулого, яку не можна ні уникнути, ні забути. Це історія створення піонерської організації, починаючи з далекого 1925 року. Це величезні зусилля тих, хто гуртував навколо себе молоде покоління, організовував на добрі справи. Ось вони, хто стояв біля витоків піонерської організації села Рогозів.

Мужні і сміливі, вони свято вірили в ідеали майбутнього, за які агітували, які --- втілювали в життя, за які боролися. Багато недоспаних ночей – і багато прекрасних справ. До них, піонервожатих і організаторів, діти тягнулися, як зелені паростки до сонця. Вчили дітей насамперед любити рідний край, Батьківщину. Вчили непримиренно ставитися до негативного в житті – байдужості, лінощів, зради. Моральні критерії, за якими жила піонерська організація, багато чому навчили і нас. Нам треба вчитися і беззавітно любити рідну землю, як вони любили, і нести у світ добро і милосердя, і прагнути до високих ідеалів – бути Людьми.

Цю сторінку славної історії нашого села ніколи не поглине темрява забуття, бо слід, залишений цими людьми, ми повинні продовжити пам’яттю про них і новими справами.

Все починається в житті з малого

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

Поет Максим Рильський влучно визначив сенс людського життя: не тільки у праці щаслива людина. Є ще душа людська, яка прагне краси, світла, гармонії.

Диву даєшся, як учителі і піонервожаті, доярки і працівниці полів не лише знаходили час на пісню, а, відшліфовуючи художню майстерність, неодноразово ставали призерами районних і обласних конкурсів. Співоче село Рогозів. І пісня українська звучала не лише в Києві, Переяславі, Черкасах, Одесі, Золотоноші, а й у Москві.

Художня самодіяльність у 50 – 70-і роки досягла таких висот, яких повинні прагнути і ми.

А ще ж був спорт із переможцями і володарями багатьох кубків із футболу і легкої атлетики, а чого варті туристичні зльоти, від яких, за спогадами їх учасників, дух переймає. І знову ж – переможці туристських змагань.

Отже, як бачимо, і праця, і відпочинок доповнювали одне одного. Минулі покоління не животіли і не іскрили – вони жили і горіли. І коли хтось із них відходив у Вічність – зоряний шлях відкривався на небесах, а на землі залишалася пам'ять, яку ми повинні берегти і творити.

Крокуємо в майбутнє

Дана сторінка музею присвячена кропіткій праці учителів та учнів під керівництвом директорів, які очолювали школу після 1978 року. Це Йовбак Юрій Юрійович, Набок Михайло Іванович, Овсієнко Іван Петрович.

Багато було зроблено по обладнанню школи й спортивного майданчика. При кожному з директорів щось оновлювалося, примножувалося, кращало.

Та був ще і відпочинок: насолода піснею, художнім словом.

Чоловічий ансамбль учителів користувався любов’ю і увагою. А який був драматичний гурток! “В степах України” Олександра Корнійчука, “Фараони” О. Коломійця набули безмежної популярності серед глядачів. Удень директори завідували ввіреним їм учительсько-учнівським колективом. А вечорами – душа співає, кличе в політ – це тренування до виступів.

Ця сторінка музею школи ще не дописана.

Сьогодні директором школи є Мисловська Тамара Григорівна. Вона прийняла гідну естафету.

І якою вона буде – залежить від нас із вами.