НЕ ТІЛЬКИ ДВИГУН ТОРГІВЛІ

Протягом свого існування реклама традиційно розглядалася як інструмент просування товару на ринок, а з початку ХХ ст. – ще й як джерело при вивченні розвитку підприємництва, соціальних реалій, повсякденного життя людей у певні історичні періоди. Практика свідчить, що рекламні оголошення можуть бути корисними і при відтворенні життєвого шляху та діяльності конкретної персони. Біографічні дослідження дедалі більше набувають популярності в сучасній історичній науці, та їх складність часто обумовлена обмеженою джерельною базою. Навіть у життєписах знакових постатей і відомих діячів нерідко існує велика кількість прогалин або неточностей, що вже говорити про біографії маловідомих особистостей, діячів другого чи третього планів. Розпорошеність і неповнота архівних фондів, брак опублікованих джерел особового походження (спогадів, щоденників, листів тощо), а також ювілейних або пам’ятних статей, некрологів значно ускладнюють отримання хоча б деяких відомостей про них.

З 2019 р. у відділі «Україніка» ім. Т. Г. Шевченка Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка триває вивчення складу української комісії, що керувала українським відділом Харківської громадської бібліотеки (далі ХГБ) – так називалися тоді відділ і бібліотека. Серед 50 встановлених членів комісії є як широко відомі діячі (адвокат і політик Микола Міхновський, письменник, музикант і композитор, етнограф, громадсько-політичний діяч Гнат Хоткевич, поетеса Христя Алчевська, музичний діяч Сергій Дрімцов, архітектори Сергій Тимошенко та Євген Сердюк), так і менш знані особистості (громадський діяч і літератор Кость Бич-Лубенський, правники Михайло Біленький і Володимир Розторгуєв, учений-хімік Павло Дідусенко, бібліотекарка Марія Румницька, діяч кооперації Олександр Степаненко), а також пересічні харків’яни з активною життєвою позицією. Думається, всі вони мають право на біографію (за висловом Ю. Лотмана) – бодай у вигляді стислої довідки. Мета ресурсу – жодним чином не претендуючи на науковість, на конкретних прикладах показати, як рекламні та інформаційні оголошення з видань переважно початку ХХ ст. надали допомогу в пошуку біографічних відомостей.

Зміст:

Так, оголошення Харківського товариства сільського господарства наприкінці 1906 р. повідомило про заплановану доповідь Олександра Агафоненка. Це чи не найперша згадка про нього в харківській пресі, яка дає можливість приблизно встановити час переїзду до Харкова з Прилук Полтавської губернії, де він протягом кількох років обіймав посаду вченого секретаря Прилуцького сільськогосподарського товариства.

Не раз зустрічається в оголошеннях прізвище Євгена Сердюка.

Зокрема, об’ява про засідання архітектурного відділу Харківського відділення Російського технічного товариства анонсує доповідь архітектора (ймовірно, виголошену українською мовою) про гостьовий будинок Григорія Галагана – провісник українського архітектурного модерну.

З наступного оголошення видно, що наприкінці 1917 р. Є. Н. Сердюк став одним із фундаторів Всеукраїнського техніко-агрономічного товариства «Праця», яке об’єднало українську науково-технічну інтелігенцію з метою покращення стану економіки, вирішення важливих економічних і технічних проблем.

Анонси заходів з переліком учасників дають можливість виявити зв’язки та перетини осіб поза межами української комісії. Так, наприклад, оголошення в газеті «Южный край» про гуляння «Свято літа» 1 липня 1912 р. інформує, що у його проведенні задіяні Сергій Дрімцов і чоловік Катерини Базькевич Михайло.

Оголошення Олександри Совачевої в часопису «Сніп» у вересні 1912 р. про прийом хворих інформує про її спеціалізацію та адресу лікарської практики – вул. Конторська, 21.

Це значить, що після закінчення у 1906 р. Харківського університету (як свідчать списки студентів і слухачів) вона деякий час жила в Харкові, ймовірно, у свого дядька, адвоката, громадсько-політичного діяча, голови української комісії ХГБ Миколи Міхновського. Саме йому належав будинок за цією адресою.

Секретарем того ж часопису «Сніп» працював Сергій Паночині, і логічно, що свої оголошення він вміщував на його сторінках.

Оголошення щодо роботи для «молодої інтелігентної українки», де вказана його зворотна адреса, на жаль, не інформує про те, ким вони доводилися одне одному. Але в пізніших за часом джерелах (заяви про вступ до Товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка від 1914 р.) збігаються адреси Сергія Сергійовича та Надії Дмитрівни Паночині – вулиця Сумська, 74.

Під цим оголошенням вміщено інше, що цілком могло, хоча це не підтверджено, належати самому С. С. Паночині або його рідному брату Льву, який на той час був студентом історико-філологічного факультету Харківського університету.

Оголошення Олени Марчевської в газеті «Утро» у вересні 1910 р. про приватні уроки математики надає відомості про рівень її освіти та трудовий стаж, домашню адресу і місце роботи – Вищі жіночі курси в Харкові.

Певний інформаційний потенціал для біографічного дослідження має і реклама послуг організацій.

Упродовж кількох років у журналі «Хлибороб» розміщував рекламу свого агрономічного бюро вже згаданий Олександр Агафоненко. За нею можна простежити, як із часом до прийому в бюро додався особистий прийом за домашньою адресою, розширився спектр послуг. Вочевидь, це може свідчити про стабільний розвиток практики агронома.

Рекламу бюро в київській україномовній газеті «Рада» було розміщено відповідно українською мовою.

Подробиці про діяльність бюро додають газетні оголошення.

Реклама стоматологічної школи й клініки М. Б. Зеленського та А.(?) І. Бодянського інформує про одне з місць роботи Павла Дідусенка. У ній вказана й основна його посада – лаборант Харківського технологічного інституту.

Поруч із цією рекламою та за тією ж адресою часто трапляється реклама власної стоматологічної клініки його дружини Анни Дідусенко. При бажанні в динаміці можна відслідкувати початок її справи, тривалість та успішність.

З оголошень можна дізнатися про джерела доходів архітектора Євгена Сердюка, який згадувався вище.

Чи не найуспішнішим підприємцем серед членів української комісії ХГБ був Іван Бойко. Йому належало понад 120 десятин землі на Чорноморському узбережжі Кавказу поблизу Геленджика (нині РФ). Там він заснував морський курорт «Борисове», продавав ділянки під забудову, активно займався благоустроєм і розвитком інфраструктури регіону. Мабуть, чітко усвідомлюючи, що реклама – двигун торгівлі, підприємець з року в рік розміщував численні оголошення у різноманітних виданнях.

Природно, що ця реклама присутня і в тих журналах, видання яких І. Х. Бойко фінансував – «Українська хата» (1910) та «Друг искусства» (1913).

Останнє оголошення яскраво демонструє успішність цього бізнесу І. Х. Бойка та свідчить про його підприємницькі здібності. Варто зауважити, що з метою стимуляції продажів він друкував також рекламні брошури та рекламні статті.

Продаж земельних ділянок на Чорноморському узбережжі був наймасштабнішою, але, як виявилося, не єдиною справою І. Х. Бойка.

Великий будинок на розі вулиць Університетської та Рибної (сучасна адреса – вулиця Університетська, 33) був частиною посагу його дружини Валентини Миколаївни, спадкоємиці багатого харківського купця М. О. Чикіна. В цьому будинку, зокрема, розташовувалися готелі «Ермітаж», «Бель-вью» і «Національ».

Крім того, в оголошенні 1912 р. вже вказане нове помешкання подружжя Бойків – особняк, збудований в українському стилі за проєктом С. П. Тимошенка у співавторстві з П. І. Ширшовим та П. В. Соколовим і відомий розписами С. І. Васильківського та М. С. Самокиша. Сучасна його адреса – вулиця Мироносицька, 44.

Так, критико-бібліографічний журнал «Книгар» (оголошення в газеті «Нова рада», грудень 1917 р.) серед своїх співробітників вказує вже знайомого нам Сергія Паночині. Завдяки пошуку за цим напрямком було з’ясовано, що у роки Першої світової війни він був мобілізований, служив у чині підпоручика 151-го піхотного запасного полку Казанського військового округу, в серпні 1917 р. увійшов до Всеукраїнської ради військових депутатів Української центральної ради, був одним із фундаторів і секретарем відновленого акційного видавничого товариства «Час», автором багатьох рецензій і оглядів друку в журналі «Книгар».

Харківська газета «Утро» в оголошенні про передплату на 1915 р. серед осіб, які «беруть участь» у виданні, називає Володимира Розторгуєва та згаданого вище Івана Бойка, але з’ясувати, в чому саме ця участь полягала, поки що не вдалося.

Утро. 1914. 28 декабря

Прізвище Сергія Дрімцова трапляється у рекламі кількох періодичних видань сільськогосподарського напряму – «Хлибороб», «Южнорусская сельскохозяйственная газета», «Потребитель», «Южный потребитель».

Це перші згадки про співпрацю С. П. Дрімцова з «Южнорусской сельскохозяйственной газетой» і журналом «Хлибороб» після повернення додому з в’ятського заслання, де він перебував за революційну діяльність.

У тому ж журналі «Хлибороб» на початку 1912 р. друкувалася реклама київської газети «Засів», де її видавцем і відповідальним редактором вказано Олександра Степаненка, колишнього члена української комісії ХГБ.

Цей тижневик, призначений для селян і робітників, виходив друком у 1911–1912 рр. Сучасні дослідники відзначають «…яскраво виражене національне спрямування, якісний зміст якого дає змогу віднести газету до кращих зразків української періодичної преси початку ХХ ст. у підросійській Україні» [3, с. 30].

Логотипи газети «Засів»

Перегляд підшивки «Засіву» виявив низку публікацій О. Ф. Степаненка з питань кооперації.

Взагалі, бібліографія праць будь-якого науковця, письменника або митця є невід’ємною складовою його біографії. Одне із джерел бібліографічної інформації – це видавнича та книготорговельна реклами.

Так, наприклад, оголошення музичного магазину, вміщене у журналі «Хлибороб» 1909 р., надає відомості про сім музичних творів композитора Сергія Дрімцова, який, до речі, на той час працював редактором цього часопису.

Наприкінці шостої агрономічної книги Олександра Агафоненка «Удобрение почв туками и солями» подано перелік його попередніх і наступних праць.

Агафоненко А. Н. Удобрение почв туками и солями. Прилуки. 1903

Саме офіційне оголошення, наведене нижче, містить відомості про діяльність у роки Української революції вже згаданого підприємця Івана Бойка.

Виявилося, що він обіймав посаду секретаря канцелярії губернських комісарів Харківщини Сергія Тимошенка (теж колишнього члена української комісії ХГБ) та його наступника Григорія Степури.

Як ішлося вище, саме С. П. Тимошенко був автором проєкту особняка І. Х. Бойка. Цікаво, що в цьому ж будинку він і мешкав.

Зовсім випадково знайдене оголошення-звернення Харківського повітового громадського комітету від травня 1917 р. визначило місце роботи Варвари Тимошевської, відомості про яку, на жаль, і нині дуже обмежені.

Прикладом може слугувати оголошення про смерть батька Володимира Галицького – М. І. Галицького, крупного харківського купця, заступника директора Харківського купецького банку, благодійника.

Кілька повідомлень у газеті «Пролетарська правда» наприкінці грудня 1919 р. про смерть Арсена Зініченка, крім точної дати і обставин загибелі (що вже є цінною знахідкою), розкрили сфери його діяльності. До того часу він залишався абсолютно невідомою особою, а прізвище викликáло деякі сумніви щодо правильності написання у звіті бібліотеки – Зініченко чи може все ж таки більш поширене Зінченко?

Сповіщення родини про панахиду в першу річницю смерті Микити Кекала, вміщене в нью-йоркській газеті «Свобода» 1952 р., свідчить, що той пішов із життя 16 березня 1951 р. З розташованого під ним оголошення управи Української вільної академії наук у Сполучених Штатах Америки дізнаємося про участь померлого в заснуванні Української вільної академії наук у США.

Свобода. 1952. 14 березня

Найпоширенішими серед приватних оголошень були пошуки прислуги та житла.

Згадана на початку публікації Катерина Базькевич у такий спосіб шукала собі куховарку.

Іван Бойко в 1908 р., як ішлося вище, одружився з донькою купця Валентиною Чикіною. З газетних оголошень 1909–1911 рр. видно, що до будівництва його особняка на вулиці Мироносицькій, 44 молода родина мешкала в орендованій квартирі неподалік.

Тими ж питаннями переймалося й подружжя Німцевичів.

Коротеньке оголошення в липні 1912 р. про пошук няні для немовляти наводить на думку про народження дитини в сім’ї Сергія Дрімцова, що пізніше знайшло підтвердження в інших джерелах.

Оголошення за підписом «П. Д.» у часопису «Сніп» про пошук бони належить, швидше за все, вже згаданому близькому сподвижнику Миколи Міхновського Павлові Дідусенкові, який час від часу друкувався на сторінках «Снопа» під псевдонімами П. Дідусь та, ймовірно, Павло Тимохвієнко.

На цей час у нього було четверо дітей віком від 3 до 15 років. За свідченням нащадків Дідусенка, він інколи жартома докоряв дружині-росіянці, що та народила йому «кацапенят». Схоже, саме цим пояснюється бажання мати «бону-українку».

Як видно, в часопису «Сніп» вміщували свої оголошення багато членів української комісії, близьких до М. І. Міхновського. Крім згаданих О. Я. Совачевої, Є. Н. Сердюка, С. С. Паночині та П. Т. Дідусенка, знайшлися два оголошення активного дописувача цього видання Костя Бич-Лубенського, який у такий спосіб шукав секретаря зі знанням української мови та «маленького приятеля» – песика.

Та й сам видавець часопису Микола Міхновський своє оголошення про здачу частини домоволодіння в оренду, хоча і без підпису, розмістив там само.

На той час за цією адресою мешкав сам М. І. Міхновський, вела прийом хворих його племінниця О. Я. Совачева, знаходилася редакція часопису «Сніп», а роком пізніше – Українське літературно-художнє етнографічне товариство ім. Г. Квітки-Основ’яненка.

З різноманітних приватних оголошень можна отримати й інформацію про членів родини особи, що теж є частиною її біографії. Проілюструвати це можна на прикладі Анастасії Шавернєвої, дружини Володимира Розторгуєва.

Реклама практичних курсів нових мов А. П. Шавернєвої за методом Берліца (тобто, ніякого перекладу, мінімум граматики, виключно розмовна практика) часто трапляється на сторінках газет від 1902 р.

З наступного оголошення видно, що А. П. Шавернєва проводила як індивідуальні, так і колективні заняття для різних вікових груп.

Вочевидь, справа розвивалася непогано, бо у 1905 р. вона дає оголошення про пошуки 4–5-кімнатної квартири з усіма вигодами та входом з вулиці, в центрі міста.

І вже у вересні того ж року поновлюються оголошення про мовні курси за новою адресою: вулиця Сумська, 10, 3-й поверх.

Скоріше за все, там само А. П. Шавернєва й мешкала, оскільки в оголошенні про втечу собаки (восьмимісячного чорного пойнтера на прізвисько Тоска) вона просить доставити його за тією ж адресою.

Цуцик, вочевидь, знайшовся, бо наступного року знову згубився.

Ті ж негаразди продовжилися і з наступним собакою на ім’я Зірка.

Влітку 1907 р. курси переїхали на нове місце – вулиця Єпархіальна (нині Алчевських), 11.

Наступного року вони переїхали знову – на Театральну площу, і через кілька днів ще раз – тепер на вулицю Пушкінську.

Надалі вони постійно знаходилися за цією адресою принаймні до 1919 р.

З оголошення в газеті «Утро» у травні 1910 р. видно, що А. П. Шавернєва викладала французьку мову на Харківських вищих жіночих курсах, організованих Товариством взаємодопомоги працюючих жінок (до складу якого, як свідчать звіти товариства, вона входила від заснування). Оголошення інформує, що викладання на курсах велося за університетськими програмами професорами та приват-доцентами Харківського університету, серед яких ми бачимо відомих учених В. М. Арнольді, Д. І. Багалія, В. П. Воробйова, О. П. Грузинцева, А П. Кадлубовського, А. М. Краснова, І. В. Нетушила, М. М. Салтикова, Л. О. Струве, М. Ф. Сумцова та інших. Присутність у їхньому колі А. П. Шавернєвої свідчить про високий рівень її кваліфікації. Тут варто зауважити, що вона була однією з трьох жінок-викладачів на цих курсах, а елементарну математику викладала згадана вище член української комісії ХГБ Олена Марчевська.

З наступного оголошення дізнаємося, що 1916 р. А. П. Шавернєва планувала відкрити Вищі педагогічні курси мовознавства.

Вочевидь, вони втілилися в Інститут мовознавства.

Останнє її оголошення, яке вдалося відшукати, інформує, що восени 1919 р. курси ще існували, а охочі викладати іноземні мови могли після їх закінчення перейти до Інституту мовознавства, що прирівнювався до вищих навчальних закладів.

Залишається запитання, чому в оголошенні роком заснування курсів вказано 1907-й, чи, можливо, це друкарська помилка.

Ця остання адреса дозволила виявити участь А. П. Шавернєвої в заснуванні Харківської української жіночої спілки, створеної навесні 1917 р. для вирішення питань жіночого рівноправ’я та участі жіноцтва в громадсько-політичному житті, освіти дорослих, дитячого виховання. Газетні публікації свідчать, що саме тут розташовувався оргкомітет спілки. Як склалася доля А. П. Шавернєвої та її чоловіка В. А. Розторгуєва (як і значної частини членів української комісії ХГБ) після остаточного зайняття Харкова більшовиками наприкінці 1919 р., поки що невідомо. Востаннє прізвище А. П. Шавернєвої, та ще й за тією ж адресою, згадується в газетних оголошеннях 1924 р.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що при відтворенні біографії людини корисними можуть стати публікації будь-якого жанру, навіть рекламні та інші оголошення. Як не дивно, з них можна отримати відомості (або їх підтвердження) щодо місця роботи й посад, дати життя, адреси, інформацію про членів родини та коло спілкування, а головне – підказки для подальшого дослідження. Недоліком такого пошуку, оскільки він пов’язаний із суцільним переглядом великого кола джерел, є трудомісткість і витрати часу, проте, велику допомогу надають цифрові архіви друкованих видань з можливістю повнотекстового пошуку. Зокрема, в цьому дослідженні були використані два електронні ресурси: архів української періодики онлайн LIBRARIA та архів періодичних видань із фондів Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Karazin.Back2News.

Авторка: Олена Дмитрієва, головна бібліотекарка відділу «Україніка» ім. Т. Г. Шевченка Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка.

Наукова консультантка: Ольга Вовк, кандидатка історичних наук, заступниця директора Центру краєзнавства ім. академіка П. Т. Тронька Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

Редакторка: Світлана Миценко.