Вітаю здобувачів освіти других курсів Мигійського коледжу МНАУ !

М-21 Т-21 А-21 А-22 В-21 В-22 

Вітаю здобувачів ! У 2025-2026  навчальному році  https://studfile.net/preview/7786338/  Посилання на підручник 

МОДУЛЬ 1.

 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРИ

1. 1. Предмет культурології як науки про культуру

• Прочитайте

Л-6, Л-7, Л-15, Л-22.

Культурологія як наука про культуру

Культурологією називається наука про культуру. Найавтори- тетніші культурологи ХХ ст. вважають, що основним завданням культурології є вивчення процесу переходу від природи до культури. Вважається, що наукова культурологія відокремилася від філософії як

окремий предмет у другій половині ХІХ ст. Культурологія має три основні значення:

• охоплює всю сферу антропологічного знання (саме антрополо ги вважають себе в сучасній науці головними спеціалістами з куль турн);

включає весь комплекс гуманітарних та історичних наук;

• термін "культурологія" може визначити і соціологічне знання

там, де його предметом є масова культура.

Культурологія наука про зміст і суть культури як соціально-

історичного явища, про закономірності розвитку культури, яка роз- вивається протягом всього історичного часу. Ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, забезпечує розуміння системного зв'язку всіх складових культури: мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних ціннос- тей, формує світогляд.

Вивчення суспільства засобами культури є актуальним, бо еко- номічні та політичні характеристики не дають у повній мірі зрозуміти багато соціальних явищ. Якщо технократичне мислення відсуває на задній план мистецтво, літературу, релігію, філософію і, врешті-решт, саму людину, то культурологічний підхід допомагає усвідомити важливість цих феноменів суспільної свідомості. Культурологія с системою знань про сутність, закономірності й розвиток культури на різних етапах, тому культура стала основним об'єктом вивчення. Про культуру, як особливу сферу життєдіяльності людини, писали античні філософи та історики. Показати особливості культури і зберегти її самобутність прагнули етнографи та мистецтвознавці. Про важливу

роль культури, й вплив на свідомість і діяльність людей свідчать су часні соціологи та мовознавці.

Теорія культури або культурологія наука, що вивчає особли вості культурного процесу. Культурологія вивчає зміну суб'єкта куль тури в процесі розвитку цивілізації, изаємозв'язок національного пиальнолюдського в культурі. Об'єктом дослідження теорії в культурі не розвиток філософських поглядів на культуру в різні епохи, фор мування філософських концепцій культури, проблеми культури в контексті глобальних проблем сучасності. Це порівняно молода наука, хоча перші висловлювання про культуру беруть свій початок в антич- ному світі. З кінця XVIII ст. зростає потяг вчених європейських країн до вивчення власної народної культури у зв'язку з розвитком націй та формуванням національної свідомості. Внаслідок цих процесів у ХІХ ст. обсяг нагромаджених знань про культуру досяг такого рівня, коли стало необхідним їх теоретичне осмислення. Основні категорії цієї науки визначилися у праці відомого американського культурантропо- лога Леслі Уайта (1900-1975 рр.), свою загальну теорію культури як науки він назвав культурологією, обгрунтовуючи необхідність виокремлення культурології з системи інших наук. Виникнення перших концепцій культури, що пояснюють її формувания, механізми

функціонування, і є початком формування культурології як науки. Культурологія є інтегративною сферою знань, народженою в

широкому багатоаспектному діалозі з такими науками: філософія, історія, психологія, мовознавство, етнографія, релігієзнавство, соціо- логія та мистецтвознавство. У 60-ті роки ХХ ст. теорія культури роз- вивається у взаємодії з іншими гуманітарними, природничими і тех- нічними науками, а сьогодні становить широку сферу наукового знання. Практичне застосування знань у галузі культурології спря- моване на виховання в людей цивілізованості; високої культури мис-

лення, гуманізму, моральності. Суть культурології полягає саме в її

інтегративному характері.

Таким чином, культурологія належить до тих наук, які в повній

мірі розкривають всі сторони розвитку людини і суспільства. Культу- рологія вивчає характер формування і розвитку культури в конкретно- історичній формі певного суспільства.

Серед зарубіжних культурологів, філософів, археологів можна на- звати таких: Дж. Віко (1668-1744 рр.), Ш. Л. Монтеск'є (1689-1755 рр.), A. P. Tiopro (1727-1781 рр.), Ж. А. Кондорсе (1743-1794 рр.), 1. Канта (1724-1804 рр.), Г. Спенсера (1820-1903 рр.), Л. Г. Моргана (1818-

1881 рр.), Е. Б. Тейлора (1832-1917 рр.), О. Шпенглера (1880-1936 pp.), А. Тойції (1889-1975 рр.), та інші, ідеї яких мають значення і сьогодні. • Українська культурологічна думка має свою історію. Важливим

вняном національного самопізнання стало дослідження М. Костома рова (1817-1885 рр.) "Книга буття українського народу". У науковому відношенні яскраво вираженою була культурологічна концепція Кири- ло-Мефодіївського братства (політична організація, членами якої були М. Костомаров (1817-1885 рр.), П. Куліш (1819-1897 рр.), Т. Шев- ченко (1814-1861 рр.), яка висунула ідею звільнення слов'янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного "Союзу слов'янських республік" зі столицею в Києві. У Галичині діяла "Руська трійця", до якої входили М. Шашкевич (1814-1843 рр.), І. Вагилевич (1811-1866 рр.), Я. Головацький (1814-1888 рр.). Члени братства про- водили велику просвітницьку роботу, виступали за навчання українсь кою мовою, були організаторами видавничих проектів. У працях 1. Франка (1856-1916 рр.) вперше зроблено філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів (передхристиянської Русі) до кінця ХІХ ст. У пра- цях О. Огієнка (1882-1973 рр.) відомого богослова, культуролога, фі- лософа і письменника висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Він автор фундаментальної праці "Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу", яка вийшла у світ у Києві 1918 року і перевидана у наш час. У праці за редакцією 4. Крип'якевича "Історія української культури" (1937 р.) було зроблено глибокий аналіз побуту, літератури, музики, театру.

Широко розгорнулися дослідження української культури в діаспорі. Написані й видані курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту в Подебрадах "Українська куль- тура" (за ред. Д. Антоновича, 1940 р.); тематична тритомна "Енцикло- педія українознавства" (Мюнхен Нью-Йорк, 1949 р.); "Нариси з істо- рії нашої культури" Є. Маланюк в 50-х рр.; "Тисяча років української

культури" М. Семчишин (1965 р.) та ін. концепцій обумовлена багатоплановістю

культури як системи.

Отже, культура проявляє себе, перш за все, в усьому, що гаран тує життєдіяльність людини. Це важливо в умовах, коли суспільний характер діяльності людини став виявлятись в універсальних формах, тобто культура є не що інше, як найбільш універсальна характеристика світу людини і відношення людини до світу.

Важливим завдания теорії культури с пізнання сутності культу ра і виявлення законів і механізмів функціонування конкретних форм і

сторін культури. Термін "культура" набув самостійного значення з XVIII сто- ліття, раніше цей термін зустрічається як словосполучення і означає дію; cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здо- буття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови). Слово культура вперше зустрічається у виступах і працях давньоримського оратора Ціцерона. У "Тустуланських бесідах" (45 р. до н.е.) він називає філософію" культурою душі", вбачаючи в культурі мислення шлях до розширення духовного світу людини.

Культура (від лат. cultura обробіток, вирощування, леліяння, виховання, розвиток, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є те, що під культурою, на противагу природному, розуміють те, що створено людиною, штучне. Відповідно до первіс- ного розуміння цього слова, культуру уявляли як вплив людини на природу, або як виховання, освіту самої людини, історично визна- чений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у різних формах організації життя та діяльності людей, а також у створених ними матеріальних і духовних цінностях. Термін

культура походить і від лат. colo, colere зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством. Звідси agri cultura класична латинь свідчить саме про таке вживання цього слова. Марк Порцій Катон свою працю про сільське господарство назвав "De agri cultura". В епоху середньовіччя поняття культури набуває світоглядно-

морального змісту, а в епоху Відродження та Просвітництва поняття культури набуває ще ширшого змісту. Так, французькі вчені, фі лософи, мислителі Ж. Ламенті, Дж. Віко, Ш. Монтеск'е, Ж.-Ж.Руссо відводили культурі вирішальну роль у суспільному, розумовому роз витку людини, вважали, що розвиток культури народу залежить від клімату, географічного середовища, розміру території держави. З осмисленням суперечностей буржуазної культури і цивілізації розно- чинає відлік сучасний підхід до культури як суспільно-історичного явища. Поступово термін "культура" поширюється на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчания людини. У цьому значенні воно увійшло в свропейські мови. На сучасному етані розвитку термін "культура" набуває різних форм і видів: культура спі това і національна, матеріальна і духовна, праці й спорту, поведінки, мовлення. Цей вагомий термін увібрав у себе всі духовні й матеріальні

надбання, що створені людиною. Інколи слова культура і цивілізація вживаються як синоніми. У поняття "цивілізація" включається будь-який артефакт: витвір

мистецтва, технічний винахід, наукове дослідження. Водночас циві лізація розглядається як певна концепція життя, його структура, як ви ща форма співіснування людей. Характер цивілізації сприяє ство ренню певних виробничих відносин, які складаються між людьми, ста- новить її частину, в цьому розумінні виділяють античну цивілізацію. Цивілізацію розглядають як етап суспільного розвитку, що настас за варварством і характеризується утворенням суспільних класів, дер- жави, урбанізації населення, виникненням письма; як характеристику цілісності культур всіх народів світу в минулому і сучасному (світова цивілізація, цивілізований спосіб життя). Культура у цьому плані виступає як суттєва сторона цивілізації, ці поняття близькі, але не

тотожні.

Культура допомагає людині пізнати світ і саму себе, сприяє формуванню відповідних ціннісних орієнтирів людини в світі.

У широкому розумінні, культура це все, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини. У вузькому значенні, культура ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя

і провалясться у побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій актив

пость, досягненнях науки, мистецтва, літератури, в фізичному та мо ральному вихованні. Отже, підсумовуючи все вищезазначене про культуру, можна

сформулювати кілька визначень: культура це соціальне явище, що віддзеркалює соціальний рі вень суспільства, відображає якісну характеристику розвитку сус пільства; це процес творчої діяльності людини, спрямованої на піз нания навколишнього світу і людини в ньому;

культура це особлива сфера життєдіяльності людини, що за безпечує всебічний розвиток людини і суспільства; це історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який визначений у типах і формах організації діяльності людей, у їхніх стосунках, а також матеріальних і духовних цінностях, створених ними;

культура це створена система норм і загальнолюдських цінностей, які забезпечують регулювання соціальних відносин людей.

Культурний процес творения постійний і безперервний. Куль- тура виступає як міра людського в природі, а також і в самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну й духовну діяльність в усіх сферах її прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також відносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Культура, як продукт суспільної практики, здійс нюс активний вплив на людей, їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають здобутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд з творчим аспектом, включає й аспект функціону- вания, тобто засвоєння культури.

Термін культура вживається для характеристики цілих епох у розвитку людства, певних суспільств, народів, специфічних сфер діяльності людей, їхнього життя, а також, у вужчому розумінні, як сфера духовного життя людей. Коли говорять про культуру, то зде більшого мають на увазі все-таки позитивні результати цілеспрямова- ної діяльності людей: предметні, речові результати (твори мистецтва, архітектурні споруди, технічні конструкції тощо).

Тема 2

ТИПИ І  ФОРМИ КУЛЬТУРИ

Типи і форми культури

Тин культури це ланцюг від життєвого сенсу до його втілен ня в дію. Немає жодної особи чи спільноти, повністю позбавлених культури. Існують різні історичні типи культур: національні, класові, професійні, серед яких перше місце посідає світова культура.

Світова культура це вікова сукупність культур цілісного світу, це найвищі досягнення і рівень національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Залежно від умов розвитку відбувасться її конкретизація, відгалужуються певні рівні культур: культурні епохи (епохи середньовіччя, Відродження); національні (українська, польська, англійська); регіональні (антична, американська, слов'янська); класові (селянська, робітнича, буржу азна). За окремими носіями виділясться культура міська й сільська, класова й етнічна, професійна й молодіжна, культура сім'ї чи особистісна культура.

Національна культура тісно пов'язана з поняттям "нація", "етнос" і становить сукупність економічних, політичних, побутових,

мовних, обрядових, моральних чинників. Слово "культура" належить до числа тих, які вживаються чи не

найчастіше. Рівень культури народу, людини чи суспільства залежить від менталітету нації, людини і рівня розвитку суспільства. Ми чуємо: "культурна людина", "некультурна людина", висока культура, первісна культура, сільськогосподарська культура, художня культура, політич- на культура, технічна культура, правова культура, культура побуту, матеріальна культура, духовна культура, фізична культура. Аналізую чи той чи інший тип культури, аналізуємо якісний її рівень. Таким чином, у загальному вигляді культура це сукупнісний результат продуктивної діяльності людей. У вузькому, особистісному розумінні, культура це певні цінності та норми поведінки людини, особистісний рівень всебічного розвитку і місце людини в соціальному і природ- ному оточенні.

Культурний рівень це показник культури чи ступеня засвоє ния окремою людиною, колективом чи суспільством певних видів

діяльності чи поведінки, культурних цінностей попередніх поколінь. Форми культури це форми, у яких існує, зберігасться і

розвивається інформаційно-знаковий, зміст суспільного життя, Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення і розвитку людських потреб. У різних народів, у різні історичні часи склалися різні культурні форми як

засоби задоволення потреба переобряди, мистентво, спортивні при, святкові ритуали, восприниходской культур, стали: філософия, наука, мистецтво. У специфічних формах культури вирощується завдання збереження творення і примножения вольної інформації: виховання і навчанина традиції, міфи і сказания, бібліотеки і музеї, проявлясться безупинний стихійний етної канональний творчий процес, продуктом кожної сама людина з цик дом певних сформованих, особливих для кожної спільноти почуттів, стереотипів, бачення світу та практично-дієвих реакцій. Культура по бутунания, успадкування від попередніх поколінь набутих знани вмінь людей як реальний творчий потенціал, що реалізується чи, нав паки, не реалізується за певних умов. Найбільш великі типи культур- вих форм: національні культури, регіональні культури, цивілізації. Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умозах існування людей призводить до виникнення субкультур, що є культурними фор мами життя окремих прошарків населения, класів, соціальних груп: культура монастиря, культура елітна, культура села і міста, масова культура, молодіжна субкультура, субкультура карно-злочинного сві ту, професійна субкультура, релігійні субкультури, субкультури націо- нальних меншин..

- Запам'ятайте

Культурантропологія одна з найважливіших складових куль

турології, вивчає конкретні здобутки культурної діяльності, її форми і динаміку розвитку, а також механізм передачі культурних навичок від людини до людини.

Ментальність світосприйняття, яке формується на глибокому психічному рівні індивідуальної або колективної свідомості, сукуп- ність психологічних, поведінкових настанов індивіда або соціальної групи.

Масова культура поняття, що характеризується особливостями творения культурних цінностей в сучасному індустріальному суспільст ві, розрахований на масове використання, культура повсякденного життя, яка поширюється, насамперед, засобами масової інформації

•Питання для самоконтролю

1. Що таке культурологія?

2. Коли формується культурологія як наука?

3. Що таке культура?

4. Чи може людина бути зовсім безкультурною?

5. Що ми відносимо до основних типів і форм культури?

1. 2. Структура і функції культури

В Прочитайте

Л-7, Л-18, Л-22.

Різноманітність людської життєдіяльності зумовлює складність

внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Культура це

сукупність матеріальних і духовних чинників, вироблених людством протягом всієї історії, а також сам процес творення і розподілу. Культуру прийнято умовно поділяти на матеріальну їй

духовну. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини.

По-друге, цінності матеріальної культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домашнього вжитку). У свою чергу, цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, телебачення)

Матеріальна культура це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Їх розподіл, споживання і використання - це рівень розв'язання економічних, побутових і соціальних проблем, від яких у певній мірі залежить рівень життя людини та розвитку суспільства, Матеріальне виробництво, як посередник між суспіль ством і природою, включає специфічно суспільні види культурної діяльності. До неї відноситься праця. Культура праці це культура виробничої діяльності й культура управління виробництвом. Мате ріальна, виробнича діяльність людини часто впливає на її діяльність в інших сферах життя, а результати її чуттєвої, розумової діяльності матеріалізуються, перетворюються в речі, технічні засоби, твори мистецтва. У матеріальній культурі присутні духовні початки, оскільки вона є втіленням ідей, знань і завдань людини.

Духовна культура духовність, пов'язана зі словом "дух"

філософським поняттям, що означає нематеріальний початок. Питання про співвідношення духу і матерії до цього часу не має чіткого обгрун- тованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, морально- етичного, естетичного розвитку людини, а також стану душі і якостей

які формуються і розвиваються у людини: совість, свідомість, почуття, нтуїція. Духовна культура поступово складасться з ціннісного пе- розислення всієї сукупностритетів, використовуючи знань, загаль для цього вст форми суспільної свідомості: філософи полиневра, прано, мне ноприйнятих уподобань форми. Особлива роль духовної культуруктурних елемен що вона про буджує в людині особистість. До структурних елементів духовної

культури відносять:

• інтелектуальні (наука, освіта);

• естетичні (мистецтво і література);

етичні (мораль);

• соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика)

• релігійні.

Таким чином, матеріальна і духовна культури виконують певні ролі. Матеріальна, що є фундаментом, базою життя суспільства, ві- діграє основну роль. Духовна, що пробуджує в людині особистість, відіграє головну роль, тобто таку, що підносить саму людину та її роль у світі до найвищих цілей і завдань.

У структурі культури можна виділити два рівні особистісний і суспільний: на особистісному рівні в структуру культури входять знання, переконання, світогляд, менталітет. На суспільному рівні до таких форм належать держава, церква, школа. Культурологічний зміст їх і завдання полягають у вихованні людини, налагодженні суспільних відносин. Культура існує в предметних та особистих формах. Пред- метні форми культури це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: всі ті блага, знаряддя праці, предмети побуту, засоби виробництва, наукові знання, філософські та релігійні системи, традиції та обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва, створені для задоволення потреб людини та поліпшення її рівня життя. Особисті (персональні) форми культури це люди як суб'єкти діяльності, носії та творці певних культурних цінностей. І саме від високого духовного рівня культури людини залежить ідейний та моральний стан суспільства, котрий проявляється в побуті, ідеології, освіті, досягненнях науки і мистецтва.

Розвиток матеріальної і духовної культури залежить від:

1. Соціально-економічних відносин;

2. Політичних подій;

3. Історичних передумов;

1. Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнаний

світу. При цьому подасться цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знания, людина пізнає світ і саму себе. Кожен стап пізнания, в процесі якого людина оволодіває різноманітними формами знань про навколишню дійсність, є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявие як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-обрат ному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомления причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені

також природні й технічні науки, оскільки вони озбронють людwwy знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте постун к наук може створювати і загрозу технократизаци людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

З пізнавальною функцією культури тісно пов'язана її інформа тивна функція. Вона настільки важлива, що деякі вчені вважають й основною, а іноді навіть зводять культуру до інформації. Інформаційна функція культури дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, из- вичками, вміннями, своїми сутнісними силами, які не рівні МІЖ ПОКО ліннями і в середині одного покоління. Відомий англійський драма- тург Бернард Шоу зауважив: "Якщо у вас яблуко і у мене яблуко, і ми обміняємося ними, то в кожного залишається по яблуку. Але якщо у кожного з нас по одній ідеї, і ми передня, не одному, то ситуация змінюється. Кожен одразу стає багатшим, а саме володарем двох

ідей". Інформаційна функція культуре трудовій діяльнере кування людей, в їх практичній взаємодії трудовій діяльності. Спій кувания за своїм характером с безпосереднім і опосередкований коли реалізується Безпосереднє спілкування це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюсться непрямим, опосередкованим через засвоєння культурної спадщини. Наприклад, прилучаючись до поезії Т. Шевченка, романів П. Мирного, слухаючи музику відомих композиторів 1. С, Баха, В. А. Моцарта, М. В. Лисенка, сприймаємо їхні думки і почуття, ніби спілкуємося з ними. У наші дні, з появою і бурхливим розвитком засобів масової інформації (преса, радіо, телебачення, комп'ютерна мережа) зростає роль опосередкованого

спілкування. 2. Світоглядна функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідо мості через сприйняття і розуміння світу в соціокультурному вимірі. Слід відзначити, що світоглядне мислення і уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й нарешті у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що

складають зміст культури.

Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається до сфери соціокультурної регуляції.

3. Суть комунікативної функцій культури зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за до помогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічий форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші національний, регіональний, релігійиній. Залежно від конкретно історичного плану, характеру суспільного середовища вилив символіч ного виразу культури проявляється у відносинах між людьми по- різному. Одні сприяють встановленню дружніх контактів між людьми, народами, інші спричиняються до ворожнечі. Таким чином, симво лічний зміст культури, забезпечуючи живий зв'язок поколінь, заклада міцний фундамент для становления духовності людини, розширення її

контактів з навколишнім середовищем.

4. Оцінно-нормативна функція культури реалізується через

систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвит ку суспільства. Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обря дів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог

життя в певному історичному вимірі.

Якщо для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи,

то для індустріальної доби її вузька спеціалізація. Однак с цінності. не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести заповіді Мойсея, Нагірну проповідь Христа.

Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, певну знакову систему. Характерним прикладом такої символіки виступають правила етикету, традиції та звичаї, що увійшли і закріпилися у національній побутовій культурі. Це певні правила і норми, що стосуються культури виробництва, побуту, обслуговування, торгівлі, є основою і нормами культури та поведінки людей. У сфері побуту, праці і міжособових відносин культура робить істотний вплив на поведінку людей, регулює їхні вчинки, обумовлює вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей.

Регуляторами суспільних відносин є такі нормативні системи. як мораль і право. У ролі регуляторів культури поведінки людини, як у широкому, так і у вузькому сенсі, виступають не тільки норми, але й зразки поведінки. Взірець це найкраще, вище, досягнуте кращими людьми суспільства, наближене до ідеалу. У процесі історивного

розвитку людства певні зразка поступово перетворюються у загальну порму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, досконаліші. У цьому й виявляється регулятивна роль зразка.

5. Інтегративна функція культури виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи в світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культур- ному розвитку має місце тенденція не лише до притягання, але й до відштовхування, що проявляється як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямків. Історія засвідчує, що зближення культур, як правило, проходило на основі генетичної або функціо- нальної спорідненості. Наприклад, культурна близькість і подібність народів Прибалтики і Скандинавії, Азербайджану і Туреччини.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури від- чувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Єврона). Сьогодні культурний процес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з другого на здобуття соціального суверенітету і збереження культурної самобут- ності.

• Питання для самоконтролю

1. Які основні функції культури?

2. У чому полягає роль пізнавальної функції? 3. Що входить в зміст оцінно- нормативної функції?

4. У чому суть світоглядної функції?

5. Яке місце відводиться інтегративній функції? 6. Яку роль виконує комунікативна функція?

7. Що сприяє формуванню культури?

8. Що ми називаємо артефактами, смислами?

9. Що відноситься до символів культури?

10. Яку роль у культурному пізнанні світу відіграють знаки і

символи?

ТЕМА 3

Мистецтво в системі духовної культури

1. 3. Мистецтво. Види мистецтва

Прочитайте

Л-1, Л-7, Л-12, Л-18, Л-24.

Мистецтво як складова частина духовної культури

Мистецтво одна з форм відображення людського життя. В основі мистецтва лежить художньо-образне відображення дійсності, мистецтво допомагає пізнати світ, формує духовний світ людей, їх почуття і думки, світогляд, виховує людину, розширює її кругозір, виявляє творчі здібності.) Художній образ засіб відображення дійсності чи вимислу, особливість якого в неповторній здатності

кожного митця передавати, відтворювати події. Мистецтво завжди реалізується у нових формах та існує постійно, тому що його постійна сутність самодостатність, яка відтворюється нескінченно у нових творах мистецтва.

Саме мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу без будь-якого обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність, може у відтвореному вигляді зберегти матеріальний бік життя і ті людські стани, види людського реагування на дійсність, які з ними пов'язані. Мистецтво с найдоступнішою формою засвосиня знань, оскільки воно сприймасть- ся у конкретній формі справжньої життєдіяльності. Велика роль мис- тецтва у розвитку людства полягала у тому, що воно сприяло роз- виткові творчих засад в індивіді. Культурна еволюція з виникненням мистецтва цього універсального методу збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління набула незворот ного і прискореного характеру.

Мистецтво - це самосвідомість культури. Універсальність мистецт- ва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а, навпаки, зросла, тому що в ньому з'явилися нові види і жанри. Куль- турна еволюція з виникненням мистецтва набула незворотного і приско- реного характеру. Стали різноманітнішими художньо-відображувальні за- соби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини можливо вті- лити у мистецтві багатогранніше і досконаліше.

Стародавні греки називали мистецтвом вміння створювати речі відповідно до існуючих правил. До мистецтва вони відносили, окрім архітектури і скульптури, також ремісництво, арифметику і взагалі будь- яку справу, у якій потрібно діяти за правилами. У XVII-XVIII сс. ремесла і наука поступово перестали називатися мистецтвом. Французький філософ Ш. Батте у XVIII ст., відзначаючи мистецтво як "створення прекрасного", виділив сім видів "вишуканих мистецтв": живопис, скульптуру, архітектуру, музику, поезію, красномовність, танок. У сучас ному мистецтві цей список значно поповнився, особливо якщо взяти такі види мистецтва, як музика, образотворче мистецтво, кіно, хореографія.

Отже, мистецтво це складова частина духовної культури, один з напрямків духовної культури, освоєння світу методом творчого перетворення суспільства і самої людини. В основі мистецтва лежить духовно-практична діяльність людини, відтворення світу митця.

Основні види мистецтва

Література (лат. literatura писемності. написане, рукопис, твір) твори

Література походить від лат. слова litera літера. Термін "літе- ратура", у широкому значенні, вживасться до творів писемності вклю чаючи літературу художню, наукову, політичну.

Література художня різновид мистецтва, особливої форми сус- пільної свідомості, що зображує дійсність у художніх образах. Образи літератури створюються за допомогою мови, мова безпосередньо виражає думку, ідею. Головний предмет художньої літератури дина у багатогранності її життєвих проявів, характеру, творчості.

Особливості літературиваالروس

1. Відтворює, вказує на місце людини в суспільстві, природі:

• життя людини в природі;

життя народу в світі (прозовий твір, вірш);

• людина природа суспільство у взаємодії.

2. Висвітлює актуальні проблеми

3. Розвивасться постійно, реагує на зміну життя, залежить від

світогляду, ідеалу, поглядів митця. 4. Література основа музичної творчості, театру, кіно.

5. Виконус важливу комунікативну функцію різних країн, національностей. об'єднує людей

Основні літературні напрямки: романтизм, класицизм, реалізм,

сентименталізм.

Слово як мистецтво спочатку було пов'язане з заклинанням. На вищому щаблі розвитку первісного суспільства виникає

міфологічний та героїчний епос, в якому слово часто пов'язувалося з музикою: поет-розповідач-снівець. У літературі мова безпосередньо виражає думку, ідею. Роздуми про мистецтво слова зустрічаються в індійських ведах, "Китайській книзі пісень". У класичній Греції ви- никла система мистецтва більш-менш близька до сучасності. Зарод- жується лірика поезія, епос виявлення душі, драма дія. Біблія скарбниця літературного мистецтва ІІ ст. н. е

В епоху середньовіччя формується новий жанр літератури ли

царська поезія, лицарський роман.

В епоху Відродження у великих країнах Західної та Центральної Європи виникають перші національно-літературні твори: за мовою, змістом, значенням. У XVIII столітті популярним стає готичний роман. 3 національної літератури формується світова, наприклад, Петрарка - Італія; Шекспір, Мольєр Англія; Толстой Росія; Шевченко, Франко,

Леся Українка Україна. В Україні художню літературу в історико-теоретичному й філо-

софському аспектах досліджували такі вчені: Ф. Прокопович, М. Дов- галевський, Г. Сковорода, М. Максимович, О. Потебня, І. Франко, М. Драгоманов, М. Грушевський, М. Зеров, О. Білецький.

- Запам'ятайте

Усна народна творчість фольклор, від англ. народна муд- рість, народні родинно-побутові, календарно-обрядові пісні.

Календарно-обрядова поезія. Цінним внеском у скарбницю світової культури с українські народні думи, історичні пісні, балади, Поширений в Україні дитячий фольклор, колискові пісні, пестушки, утішки, скоромовки, казки, перекази, прикмети. Весь фольклор умовно поділяється на прозовий, поетичний, пісенний. До найдавніших видів усної народної творчості, пов'язаної з працею хліборобства, відносять-

ся колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, Епос (гр. слово, розповідь) сукупність народних героїчних пі- сень, сказань, поем. Оповідний рід літератури, що характеризується розвовідно-описовою формою, широтою зображення подій та

характерів. Готичний роман (з англ. the Gothic novel, роман жахів, чор ний роман) різновид роману у західноєвропейській та американській літературі другої половини XVIII поч. ХІХ ст. Дія роману відбувасться, як правило, в середньовічні часи у готичному замку.

Мистецтво театру

Театр (грецьке theatron місце, призначене для видовища, згодом саме видовище) вид мистецтва, що відображає дійсність у художніх сценічних засобах і образах.

Театр мистецтво синтетичне, поєднує драматургію, творчість актора (французьке akteur виконавець ролі), режисера (французький керуючий), музику, живопис, архітектуру, танці, спів. Сценічна гра с імітацією форм життя, а не їх прямим відтворенням.

Театральне мистецтво самобутня ділянка культури кожного народу. Виникнення театру пов'язане з народною творчістю, трудо- вими та релігійними обрядами, іграми.

Розвиток театру

1. Первісні обряди: маска, татуювання, імітація голосу, поведін- ки звірів, танець.

2. Античність: театральні видовища, дійства.

Витоки українського театру сягають давніх народних земле- робських свят і обрядів. Обрядові дії (хорове виконання, ігри, танці) грунтувалися на комплексі ідей магічного характеру. Слово, рух, ме лодія, драматична дія, пантоміма становили органічну цілісність. Ранні види театрального мистецтва слугували джерелом для створення вертепу, шкільного театру в Україні, були першими сходинками від кріпацького театру до утворення професійного М. Кропивницького, 1. Карпенка-Карого, І. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького, Л. Кур- баса, М. Куліша, 1. Микитенка, І. Кочерги. Для того, щоб відтворити життя людини в сценічному плані, театр свої дії спрямовує двома шляхами:

• ілюзія ілюзований театр;

• театралізована модель дійсності.

Ілюзований театр досяг вершини у художньому напрямі реаліз- му, де форми життя майже збігаються з формами сценічної дії. Класнч- ним прикладом була творчість Московського Художнього Театру (МХАТ) під керівництвом В.І. Немировича-Данченко, К.С. Станіс- лавського (метод моделювання реального життя в театрі). Умовність сценічного мистецтва, його ігрова природа не приховується, а навпаки підкреслюється. Така форма театру існувала давно, була первинною під час переростання релігійного обряду в мистецтво театру. Бертольд Брехт висунув теорію епічного театру. Його п'єси "Кавказьке крейдяне коло", "Добра людина з Сезуана".

- Запам'ятайте

Вертен старовинний ляльковий театр в Україні. Зародився у XVI ст. і г посднанням релігійної різдвяної драми, світської гри та слементів фольклору.

Театр абсурду один з виявів модернізму в театральному мистецтві. Він представляє світ як абсурд, відображає песимізм, невілюс особистість, створює передчуття загибелі. У виставах такого театру немає сюжетів; слово і сценічна дія фрагментарні, вчинки і сценічна мова персонажів алогічні. Виник театр абсурду у 50-х рр. ХХ сту Франци.

Театральна музика вокальна й інструментальна музика до театральних спектаклів. Завдання театральної музики емоційно-художній вплив спектаклю на глядачів. підсилити

Театрознавство наука про театр, галузь мистецтвознавства.

Архітектура

Архітектура (гр. зодчий, будівник) посідає важливе місце в мистецтві, як складова основа всіх видів мистецтва, зокрема живопису, скульптури, декоративно-прикладної творчості.

Архітектура мистецтво творення (проектування і будівництва) будівель і споруд, які задовільняють і відповідають потребам людини. М. Ломоносов, виділяючи особливості архітектури, писав, що архітек- турие мистецтво с зручне для помешкання, прекрасне для зору, а в часі стіїїке, надійне, тверде.

Завдяки архітектурі виникає складова частина природи мате- ріальне середовище, яке створене працею людини, в якому проходить життя людини. Для архітектури важлива ансамблевість, тобто, щоб будова вписувалася в естетичний (природний) та міський пейзажі. Архітектура об'єднує в комплексі інженерну, художню, будівничу справи.

Архітектура це велика кам'яна симфонія, могутнє творіння людини, народу в ім'я духовно-культурного, морального розквіту, яка слугує для поліпшення життя людини.

За призначенням архітектуру поділяють на основні типи: жит- лову, суспільно-громадську, культову (культові будівлі собори, церк ви, монастирі, культурно-освітні споруди бібліотеки, музеї, навчаль- иі корпуси; видовищні адміністративні). театри, кінотеатри, цирк, концертні зали;

Складовою архітектури ня парків, скверів, бульварів). с садово-паркове мистецтво (оформлен

Сукупність функціональних, конструктивних і художніх рис архітектури становить архітектурний стиль, зумовлений соціальним ддом, суспільними та естетичними ідеалами, рівнем будівельної тех Мики. Конструкції, форма і простір, пропорції і ритм, світло і колір утворюють єдність характерних ознак розвитку архітектури стиль, Стиль архітектури це зовнішня форма, художній образ уявлень відтворень певної епохи у архітектурі. i

Найбільш відомі архітектурні стилі

Романський стиль формується у Західній Європі в епоху середньовіччя в Х-ХІІ се. Основою романського стилю стали фор- тифікаційні споруди за феодальні замки, для яких були характерні масивні стіни, вікна часто замінювали бійниці або малі отвори. Взір- цем романського стилю вважають німецькі собори (Шпейєрський, Майнцський), храми Пізи, Флоренції (Італія), замок Тауер у Лондоні (ХІ ст. у Англії), собор Сант-Петер у Вормсі (1170-1240 pp.. Німеччина), церква Нотр-Дам ля Гранд у Пуатьє (кінець ХІ ст., Франція), баптистерій у Пармі (ХІ ст., Італія), собор у Даремі (ХІІІ ст.. Англія).

Готичний стиль (від італ. gotico готський) архітектурний і художній стиль, який формується у Західній Європі в епоху середньо- віччя в середині ХІІ-ХV сс. Набув розвитку, переважно, в культових спорудах міських соборах. В основу конструктивної системи соборів було покладено каркасну структуру, стрільчасті арки, ребристі (нервюрні) склепіння, стіни й підпірні стовпи (конрфорси). Проміжки між стовцами заповнювались великими вікнами вітражами. Зовні й всередині собори оздоблювали численними скульптурами і рельєфом. Зразками світової готики є Собор Паризької Богоматері Нотр-Дам, Шартрський собор, собори в Реймсі та Ам'єні Франція; Кельнський

собор у Німечинні, собор Святого Віта у Празі.

Проторенесанс, Ренесанс (Відродження) ХIII-XIVee.

зароджується цей стиль в Італії (Флоренція). Це епоха, для якої характерні урівноваженість композиції, міжповерхові членування, розвинений каркас, наріжні пілястри (колона, стовпи), обрамлення > вікон, дверей. Це кафедральні соборн, зокрема Собор Святого Петра в Римі, 1506 р., розробляв план собору архітектор Донато Браманте, продовжили будівництво Рафаель, Мікеланджело.

Бароко це стиль, який зародився у XVII ст., Італія. Для цього стилю характерні нарадність, пишність, складні архітектурні плани, контрасти об'ємів, прославления абсолютизму і католицизму. В пов'язаний з дворянською культурою. Першим зразком цього стилю вважасться церква Іль-Джезу, зведена у Римі в 1575 році, архітектори Джакомо Барощі та Віньйола, галерея на площі перед Собором Святого Петра в Римі, Л. Берніні (1657-1663 рр.). У російській архітек турі це Зимовий палац архітектора Ф. Растреллі і Катеринінський (Великий) палан у Царському селі (1652-1757 рр.), у Києві за проектом Растреллі була збудована Андріївська церква (1746-1748 рр.), брама Заборовського у Софіївському соб соборі (1746-1748 pp.). комплекс

Почаївської Лаври. Класицизм це стиль XVII-XVIII сс., Франція. Класицизм

провідний стиль французької художньої культури XVII ст. Більшість художників зосередили свою діяльність на оформленні й прикрашенні блискучих міських і заміських резиденцій. Це архітектурно-декора- тивний ансамбль Версаля (1661 р. початок будівництва), Вандомська площа у Парижі, площа Перемоги, королівський палац Лувр, Ісаакієвський собор у Санкт-Петербурзі (1817 р.). Характерна чіткість, виразність, простота, взірцевість. Поширення класицизму пов'язане з ростом містобудування та створення великих садибних і міських ансамблів. Архітектори В.Баженов, М.Козаков, О.Захаров, О. Беретті,

(Володимирський собор у Києві). Модери напрям у художній культурі кінця ХІХ – поч. ХХ сс. (від фр. moderne сучасний, новітній). Об'єднує безліч відносно

самостійних, ідейно-художніх напрямів і течій.

Конструктивізм використання металевих і залізобетонних конструкцій, будування метро, хмарочосів.

- Запам'ятайте

Абсида (від гр. hapsidos виступ алтарної стіни храму. склепіння) напівкруглий у плані

Базиліка (від гр. basilike царський дім) прямокутна у плані споруда, розчленована рядами колон і видовжених галерей. В античні часи суспільно-громадська будівля, у середні віки за цим зразком

будувались церкви.

Пілястра (італ. pilastro колона, стовп) плоский, вертикаль- ний виступ стіни, обрамлений у вигляді колони з капітеллю (завершу- ючою частиною) і базою (підніжжям).

Ордер архітектурний (лат. ordo порядок) сполучення еле ментів балочної конструкції та несучого стовпа. Основні ордери Меричный, гонічний, корінфський. Застосовувались у римській архітек турі, стилях Ренесанс, Барокко, Класицизм.

Образотворче мистецтво

Образотворче мистецтво містить в собі такі різновиди, як графіка, скульптура, малярство.

Графіка (гр. graphke пишу, креслю, малюю) вид образотвор чого мистецтва, в якому образне відображення дійсності відбувається за допомогою малюнка.

Художня мова графічного твору лінія та штрихування, то створює світлотінь.

Штрихування дає можливість створювати враження яскрави сонячних променів, блідого місячного сяйва, глибоко прозорих очей Технікою графіки можна передати найтонші світлотіньові нюанси.

Графіка, як вид образотворчого мистецтва, сягає коренями у первісні наскельні зображення і гравірування на кістці.

Поширеним видом графічного мистецтва с книжкова ілюстра ція, відома ще у стародавньому світі (Єгипті, Греції, Римі) у вигляді малюнків у рукописах, у середні віки мініатюр.

3 виникненням книгодрукування поширюється професійна ілюстрація, яка гравірусться на дереві, пізніше на металі. Видатними граверами були Рембрант, Ушаков, Тарасевич, Нарбут.

Найстародавніший спосіб друкованої графіки ксилографія гравюра на дерев'яній дошці (випуклі букви, емблеми, печаті, які

змащуються фарбою і роблять відбитки). На початку ХІХ ст. винайдена літографія належить до плоского

друку: малюнок виконується на вапняній плиті.

На рівні з гравюрою до графіки відносять:

• книжкову ілюстрацію. Сучасна книжкова ілюстрація містить у собі всі види графіки, ілюстрація втілює образи художнього слова в зображення, доповнюючи те, що в літературі не мало видимої конкрет

ної форми;

• агітаційний засіб. Простота художніх засобів дає можливість плакатній графіці оперативно відгукуватися на найгостріші політичні та суспільні події.

До різновидів графіки відносяться промислова етикетки.

Живонис один з основних видів образотворчого мистецтва, художнє зображення на площині предметного світу кольоровими

фарбами. Зародження живопису відбувається в часи первісності (поліхромні рисунки доби палеоліту із зображенням тварин). За призначенням та особливостями художнього виконання живопис поділясться на монументальний, декоративний та станковий.

Монументальний його ідейно-художній зміст, композиція складають одне ціле з архітектурним змістом, тобто розпис стелі та стіни виконують декоративну роль. Монументальний живопис тісно пов'язаний з архітектурою і підпорядковується їїї (фреска, мозаїка, темпера).

Декоративний - призначений для прикраси, входячи до складу архітектурного ансамблю або творів декоративно-ужиткового мистецтва, відноситься до орнаментальних розмалювань і композицій (павно, орнаментальне оздобления).

Станковий (від слова станок, мольберт, на який ставиться при готована основа картон, дошка, полотно для малювання картини) об'єднує твори самостійного значення, не пов'язані з архітектурним ансамблем. Це за об'ємом невеликі картини, які можна переносити,

зберігати в житлових приміщеннях, установах, музеях. За тематикою живопис поділяють на жанри:

Скульптура (лат. sculpture різьблення, ліплення, пластика) вид образотворчого мистецтва, сутність якого становить фізично-об'ємне, тримірне зображення. Головний об'єкт зображення у скульптурі людина (іноді тварина - анімалістичний жанр), природа і пейзаж переважно у рельєфах.

За призначення і змістом скульптура поділяється на:

• монументальну (пам'ятники, монументи, монументальні чи меморіальні ансамблі, меморіальні об'єкти) - самостійні архітектурно- скульптурні об'єкти в міському чи природному середовищі,

монументально-декоративну (статуї, каріатиди, атланти, фризи, паркова скульптура, фонтани) служить як декоративний еле мент архітектурних споруд;

• станкова (ритуальні скульптури, кам'яні статуї, статуетки) - замкнуті композиції, які с переносними і не пов'язаними з конкретним середовищем.

Музика (гр. мистецтво муз) вид мистецтва, що виражає дійс ність у художньо-звукових образах, відноситься до аудіальних мис- тецтв. Художня організація сприймаючого на слух матеріалу. Музика належить до виражального мистецтва. Музика формувала свої звукові засоби із звучания живої мови. Ще Платон сказав, що в мелосі є три частини: слово, гармонія і ритм.

Основні елементи і виражальні засоби музики мелодія, гар- монія, лад, ритм, тембр, темп. За способами виконання музику по- діляють на вокальну, інструментальну, вокально-інструментальну. У музиці розділяють народну (пісенний фольклор, танці, інструментарій) музичну творчість виконавців епосу, лицарів, бродячих співців та музикантів лірників, кобзарів, менестрелів та професійну (камерну, симфонічну, вокально-хорову, театральну). Найдавнішими видами

музичного мистетури були пісня і танцювальна музика. Важлива роль У музичній культурі належить пісні, особливо народній. Вже у старо- давні часи фароркестр розважальна музика, створюю вже інструменти та оркестри. Класична музична культура найкраще роз вивалася в епоху Нового часу (XVII ст.). В Італії зароджується новий жанр музичного мистецтва опера. Симфонія стає основним жанром для багатьох композиторів. Найбільш відомі світові симфонії Моцарта, Бетховена, а також їх поліфонічні твори. Сучасне музичне мистецтво різножанрове симфонія, опера, джаз, рок-музика, поп-музика, диско, реп. Вони є невід'ємними складниками сучасного музичного мисиско ва. Популярним у слухачів став шансон. У широкому значенні цього слова, це французька пісня у всіх її історичних і жанрових різновидах. У минулому це кантилени, балади, романси, соціальні пісні. Демок ратичні традиції шансона в 50-х рр. ХХ ст. знайшли відображення в творчості поетів, співаків, композиторів. Актуальні проблеми сучас ного суспільства найкраще висвітлені бардами, авторами слів і музики, вони ж виконують. Популярним стає акапельне виконання. У сучасній музичній культурі Заходу вирізняють три потоки: фольклорний, по- пулярний, професійно-композиторський. Серед найбільш відомих композиторів світової та вітчизняної класики можна виділити таких:

Композитори світової класики

Й.С. Бах

Л.В. Бетховен

В.А. Моцарт

Й. Гайди

Ф. Шопен

Р. Штраус

П.І. Чайковський

Ф . Шуберт

Р. Вагнер

Д.Верді

Ф. Ліст

Д. Пуччіні

1.О. Дунаєвський

Д.Д. Шостакович

Композитори вітчизняної класики

Д. Бортнянський

М. Березовський

А. Ведель

М.В. Лисенко

С. Гулак-Артемовський

К. Стеценко

Ф. Колеса

М. Леонтович

С.Людкевич

П. Ніщинський

Б.Лятошинський

М. Скорик

О.Кошиць

І.Шамо

Кіно це просторово-часове мистецтво, яке включас пластичне відтворения реальних подій за допомогою таких виражальних засобів, як кінозображення і монтаж. У кіно історично склалися такі жанри: фільми ігрові, тобто художні, хронікально-документальні, науково- популярні, мультиплікац

Мистецтво створення художнього кіно с складним. Це мистецтво синтетичне, тому що у створенні фільму використовують літературу, музику і пісні, образотворче мистецтво, архітектуру чи декорації, проводять підбір акторів, сценаристів, режисерів, операторів, художників і загалом людей різних професій.

На початку ХХ ст. кінематограф перебував ще під впливом театру, кінофільм був пантомімою, звятою на плівку. Першою зіркою у німому кіно став Макс Ліндер. В Америці створюють Голівуд, зіркою світового кіно в жанрі комедії стає Чарлі Чаплін, який знявся у стрічках "Малюк", "Золота лихоманка", "Цирк". Перший у світі повнометражний анімаційний фільм був знятий у Німеччині Лоттою Лангері називався "Пригоди принца Ахмеда". Фільм режисера Роберта Віна "Кабінет доктора Калігарі" став законодавцем кінематографічної моди, найвідоміший фільм епохи експресіонізму, безумовно, класикою. У ці роки з'явився в кіно французький авангардизм, а двое іспанських сюрреалістів Сальвадор Далі і Луіс Бу- тоель створиву посінаменитих фільми “Андолузький собака" "Золотий вік" "Поросійському кіно і СРСР відомими були фільми "Броненосець рамкіне "Іван Грозний", "Олександр Невськнії", "Страйк" режисера СебЕйзенштейна. Вважається, що кінематограф України заявив про себе як справжнє мистецтво тільки у 1927 році, коли на скземля 60 фільми Олександра Довженка "Звенигора "Два дні", "Земля". На 60-ті роки зростає увага до приватних проблем людини, до й права на особисте життя. У Одеській кіностудії режисер Кіра Муратова зняла фільми, в яких показала драму буднів "Короткі зустрічі", "Довгі проводи", "Три історії". Сучасний український кіне- матограф не підтримує держава, тому кіноринок України заповнили третьосортні американські фільми і фільми російського кінопрокату. Нині український кінематограф знаходиться на стадії другого

народження. Документальне кіно формується на реальних фактах. Автор відбирає факти, осмислює їх і лише тоді формується жанр документ-

тального кіно: хроніка, розповідь, публіцистика. Засновником радян ського кінематографу був Дзіг Встров (1895-1954рр.), пройшовши шлях від кінохроніки до кінопубліцистики ("Шоста частина світу", "Симфонія Донбасу" (1926 р.)). Формування радянського історико-до- кументального фільму пов'язане з ім'ям Есфіри Шуб (1894-1959 pp.)- "Падіння династії Романових" (1927 р.) "Росія Миколи ІІ і Лев Толс

той" (1928 р.).

Документальні стрічки 30-х рр. створювалися студіями на коле-

сах "документальні" кінопотяги, в яких йшлося про перші п'ятирічки та нові відкриття ("Челюскін" (1934 р.), "День нового світу" (1940 р.) режисерів Я. М. Посільського та Р. Л. Кармена). Фронтові фільми і кі- новипуски ввійшли в літопис нашої історії ("Битва за нашу Радянську Україну" (1943 р.), "Перемога на Правобережній Україні" (1945 р.), ре-

жисера О. П. Довженка,

Сьогодні документальне кіно стало основою популярних кіно- і

телепрограм. Науково-популярне кіно служить популяризації наукових,

знань і їх поширенню, вихованню наукового світогляду. У таких фільмах розповідають про історію науки, наукові відкриття, життя відомих вчених винахідників, наукові методи організації виробництва, про екологію та охорону природи, тваринний і рослинний світ, творчість видатних діячів мистецтва і культури. Актуальність кінокількості статичних малюнків. Вперше метод покадрової зйомки " швидка зміна вели Малок, сах малюнків. художник-карикатурист Был Коль (1875-1938рр.). Пізніше заснували лялькову мультиплікацію. У сучасній мультиплікації створюються фільми як для дитячої аудиторії, так і дорослої.

Телебачення - одне з самих молодих мистецтв. Слово "телебачення" (від гр. tele далеко та лат. visio-бачення). Електронну трубку першим у світі винайшов професор Петербурзь кого технологічного інституту Б. Л. Розінг у 1907 р., а публічно про-

Демонстрував експеримент передачі зображення на відстані в 1911 р. У 30-ті роки відкрилися телевізійні центри в СРСР, США, Франції, Германії, Англії.

В Україні одними з перших були відкриті телевізійні студії в Кисні, Львові, Харкові. Сьогодні вони працюють у кожному обласному центрі.

Контрольні питання до модуля 1

1. Коли сформувалася культурологія як наука? 2. З якими дисциплінами пов'язана культурологія?

3. У чому полягає актуальність культурологічного знання?

4. Якими є основні завдання культурології?

5. Як пояснити різноманітність визначень поняття "культура"?

6. У чому виявляється ціннісний характер культури?

7. У чому сутність проблеми культурогенезу?

8. Що таке ментальність?

9. Які основні визначення "культури" ви знасте? 10. Які основні типи культур ви знаєте?

11. Які функції культури є основними?

12. Що ми називаємо артефактами?

13. Що таке семіотика?

14. Що таке основні аспекти культури?

15. Що таке матеріальна і духовна культури?

16. Що таке мистецтво і основні види мистецтва? 17. Що ми називаємо художнім стилем? Які художні стилів

знаєте?

18. Які різновиди образотворчого мистецтва?

19. Що таке станкове малярство?

20. Коли і де розвинувся монументальний розпис?

21. Що таке мозаїка?

22. Що таке фреска?

23. Що таке книжкова мініатюра?

24. Чому архітектуру називають кам'яною симфонією?

25. Коли розпочався процес формування національних культур?

26. Яких відомих архітекторів і скульпторів ви знаєте?

27. Які є типи споруд?

28. Які жанри літератури ви знаєте?

29. Чому література с синтезуюче мистецтво?

30. Що ви знаєте про театральне та музичне мистецтво?

31. Яку роль відіграє мистецтво у формуванні особистої культури?

32. Які основні етапи розвитку культури ?

33. У чому суть просвітницької концепції культури?

34. В якому значенні термін "культура" вживається в богослов- ській концепції?

35. У чому суть еволюційних концепцій?

Тестові завдання до модуля 1

• Предметом культурології є

а) історичний аспект культури,

6) загальні закономірності розвитку культури;

в) комунікативний аспект культури; г) ціннісно-смисловий аспект культури.

2. Термін "культурологія" вперше використано:

а) М. Вебером;

б) Л. Уайтом;

в) Дж. Віко;

г) Г. Спенсером.

3. Слово "культура" спочатку тлумачилося як:

а) правила поведінки в суспільстві;

6) способи оброблення землі;

в) інтелектуальні досягнення людства; г) матеріальні досягнення людства.

4. Поняття культури та цивілізації ототожнював:

а) О.Шпенглер;

6) Г.Гегель;

в) Е.Тейлор;

г) А.Тойнбі.

5. Ідея діалогу культур належить:

а) М. Веберу;

6) М. Бахтіну;

в) 10. Лотману;

 П. Сорокіну;

д) М. Берляску.

6. Архітити це:

а) типи архаїчної культури; 6) тили мисленнєвої культури

, в) типи первісних структур свідомості;

1) типи надреальності.

7. Культуролог Е. Тейлор виділяв у культурі такі періоди:

а) первісний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм,

комунізм,

6) дикунство, варварство, цивілізація;

в) зародження, розквіт, занепад;

г) жодних з перерахованих.

8. Ідея того, що включення людини в культуру надає їй певних соціальних рис, які забезпечують її пристосування до вимог суспіль ства і сповнюють її відчуттям захищеності, належить

а) 3. Фрейду:

6) К. Юнгу,

в) М. Веберу;

г) Г. Спенсеру.

9. Масова культура це:

а) процес формування споживацького світогляду людей;

6) процес розповсюдження інформації на масову аудиторію;

в) процес інформатизації суспільства;

г) процес адаптації цінностей високої культури.

10. Традиція - це:

а) дії, що супроводжують важливі моменти життєдіяльності

людини; 6) стереотипи поведінки, що транслюються від покоління до

покоління;

в) елементи художнього стилю, що зберігаються в культурі тривалий час;

г) елементи соціокультурного спадку, що передаються від покоління до покоління і зберігаються тривалий час.

11. Семантика вивчає:

а) знакові системи;

6) смисли знакових систем;

в) процеси комунікації;

г) відношення знаків до їх користувачів.

12. Функція знаків полягає в:

а) передачі інформації;

6) відображенні дійсності;

в) здійсненні спілкування;

г) вираженні смислів.

13. Структуру культури можна представити на рівні:

а) масового й елітарного;

б) особистісного й суспільного,

в) високого й низького.

Культурологія як наука виникла у:

a) XVIII ст.;

6) кінці ХІХ ст.;

в) на початку ХХ ст.;

г) кінці ХХ ст.

15. Культурогенез пов'язаний передусім з:

а) трудовою діяльністю;

б) аналітичною діяльністю;

в) знаковою діяльністю;

г) художньою діяльністю.

МОДУЛЬ 2

ОСНОВНІ  ЕТАПИ  РОЗВИТКУ  СВІТОВОЇ  КУЛЬТУРИ.

Тема: Культура Стародавнього Сходу

Прочитайте

Л-19,Л-22, Л-7, JI-29.

Ранньокласові суспільства виникли після багатьох тисячоліть первісності. Мали диференційовані форми ідеології, культури, полі тики державності. Вивчення культури ранньокласового суспільства це вивчення глибинних джерел сучасної культури, того фундаменту, на якому вона стоїть.

Стародавній Схід це сукупність країн, які були розташовані на Схід і Південний Схід від античного світу. Вони обіймали територію у вигляді прямокутника (з Півночі на Південь 1800 км, зі Сходу на Захід 10 000 км), який можна розділити на дві частини Західну (Єгипет та Передня Азія) та Східну (Індія та Китай). Звичайно, все це дуже умовно. Провести чіткий кордон між Стародавнім Сходом і античним світом неможливо. Давньосхідний та античний світи в різні часи частково перекривали один одного (згадайте хоча б про походи Александра Македонського на Схід, до берегів Інду; про елліністичні держави Азії та Африки та ін.).

Розглянемо розвиток культури Стародавнього Сходу у країнах. Звернемо увагу на спільні риси, місцеві особливості.

Культура Стародавнього Єгипту

Давньоєгипетська цивілізація виникла B Південно-Східній Африці, долині Нілу, на сході Аравійського нагір'я та частині Лівійського плоскогір'я. Єгиптом цю країну назвали греки, самі ж егиитяни називали її "Чорна земля". Родючі землі нільської долини давали високі врожаї, але ця місцевість не стала 6 житницею світу, якби не велика праця багатьох поколінь землеробів.

Давні єгиптяни були відносно єдиним народом. Розмовляли однією мовою, що належала до семіто-хамітської групи (хоча було кілька діалектів). Спілкувалися єгиптяни з сусідніми народами: нубійцями на Півдні, лівійцями на Заході; азіатськими (головним чином семітськими) народами на Північному Сході. Освоєння

стиптянами долини Нілу починається з неоліту і енеоліті. Розпад родового ладу та виникнення перших сукаа відбувається за класичною схемою. продовжується

Створення єдиної держави за традицією датуєсться 3000 р. доне коли цар. Верхнього Стипту Мене підкорив Нижній Стипет і заснуван першу династію об'єднаної країни. Від цього часу літописца почи нають вести відлік часу за роками правінны шарів. Історія Старо давнього Єгипту наділяється на кілька періодів: Ранис царство (близько 3000-2800 рр. до н. е.); Стародавне царство (близько 2800- царство (1575-1087 рр. до н. е.). (2134-1786 рр. до н. е.).

твород Раннього царства характеризуєтьродуктивність систем зрошення, що давало змогу значно збільшити продуктивність сільс прошенцподарства. Однією з найважливіших функцій нізація будівництва і підтримання в належному стані систем. Основними культурами були пшениця та ячмінь, селвия вирощували виноград, розводили велику рогату худобу, вівців, кіз, свиней. Було розвинене ткацтво, використовували гончарний круг. Розширювався товарний обмін у самому Єгипті і з сусідніми держава ми. У часи Раннього царства складися усі види знаків ієрогліфічного письма, система лічби, для письма стали використовувати папірус, сформувалися характерні для давніх стиптян релігійні вірування культ природи предків, астральний та загробний культи. З первісних релігійних уявлень особливо сильним у Єгипті був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм предком, здатним захистити їх від усякого зла. Особливо поширений був культ тварин. Спочатку своїх богів сгиптяни зображували у вигляді птаха або звтра, а пізніше з тілом людини й головою тварини чи птаха. Особливе місце в релігійно-міфологічному культі стародавніх спинтян посідав цикл міфів і ритуалів про бога підземного царства Осіріса. Центральне святилище Осіріса містилося в Абідосі, проте його культ викано- вувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор'я. У культовому будівництві єгиптяни широко вико ристовували камінь та освоїли техніку монументального будівництва. Загальне піднесення господарства і мобілізація населения дали змогу будувати гробниці-піраміди. Перший цар династії Джосер вводить першу східчасту піраміду, яку збудував архітектор Імхотеп у Саккарі. Образотворче мистецтво досягло високої зрілості художніх форм. Стародавне та Середнє царства характеризувалися зміцненням й централізацією бюрократичного управління, посиленням могутності

Єгипту і його прагненням, поширити межі свого впливу на сусідні народи. У культурному розвитку не епоха будівництва вражаючих пірамід Хеопса, Хефрена та Мікеріна, що знаходяться в Гізі і створені 1 часів царювання династії, унікальним с вирубаний із суцільної скелі Великий Сфінкс найбільший кам'яний моноліт у світі довжина 74 м, ширина 20 м. Про грандіозність найбільшої з стипет ських пірамід Хеопса відомо усьому світу. Про це свідчать її коло сальні розміри: 146 метрів у висоту, довжина основи кожної з чотирьох граней 230 метрів. У ювелірній справі єгипетські майстри використовували благородні метали, коштовне каміння та цінні породи дерева. Художники вкривали стіни храмів і гробниць реаліс тичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги, відтворювали природний світ у повній красі. Селвин займаються, окрім вирощування зерна, садівництвом, виноградарством, бджільництвом, основу економіки складають цар ські, храмові господарства. Входить до вжитку бронза, удосконалю сться рало, виникають численні нові знаряддя праці. Налагоджується виробництво скла. Удосконалюється архітектура, образотворче мис тецтво і скульптура. Будують храм Аменемхета III в Ель-Фаюмі, розписують гробниці в Бені-Хасан із зображеннями природи та сцен повсякденного життя. Створюються перші математичні та медичні тексти, де викладено практичні й конкретні завдання (Московський математичний папірус, математичний папірус Рінд Британського музею, магіко-медичні папіруси IV (V, знайдені в Рамессеумі).

Нове Царство було останнім перюдом зовнішньої активності Єгипту, коли він вів тривалі завойовниця вними у Передній Азії та Північній Африці. У цей час особливо високого художнього рівня досягли живопис, скульптура та монументальна архітектура. Розквітла архітектура храмів, найвідомішими з яких с прикрашені великою кількістю різноманітних колон храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці. Серед вершин художньої творчості цього періоду є також статуа писа ря Каі, скульптурні портрети цариці Хатшепсут, фараона Ехнатона, неперевершений своєю натхненною красою образ цариці. Нефертіті з скульптурної майстерні в Ахенатоні, чудова золота маска фараона Тутанхамона та вражаючі своєю високою майстерністю й оригіналь ністю розписи гробниць у Долниі царів поблизу Фів. Роль політичного і культурного центру належить Фівам. У скульптурному портреті зріс інтерес до індивідуальних рис моделі. Єгиптяни продовжували характерну для Стародавнього Сходу традицію зображення голови і ніг фігури у профіль, а торсу у фас. Ця традиція зникає лише в зак  лючний період єгипетської культури. З нього часу нащадкам залиши лись такі шедеври, створені за новими естетичними принципами, як рельєф з Мемфіса "Плакальники" та фаюмські портрети.

Блискучі художні досягнення Стародавнього Єгипту с мате ріальним втіленням особливого світогляду та образу думок його жите лів, для мисления яких був характерний дуалізм у розумінні світу як пілого, створеного з єдності й боротьби двох започаткувань. Він відобразився і у поділі всього сущого на чоловіче й жіноче начало життя, протиставленні чорної землі долини Нілу та білого піску ото. чуючих їй пустель, Верхнього й Нижнього Єгипту, в двоїстому харак тері влади фараонів.

У межах цього своєрідного світогляду формувалася релігійно. міфологічна система увалень давніх єгиптян про світобудову та свою країну. Згідно з вченням жерців Геліополя, землю оточує нескінченна водяна безодня, яка набуває форми морів і щороку омиває Єгипет повінию Нілу. Цей водяний океан темряви спочатку заповнював собою весь простір Всесвіту, доки Сонце (Атум-Ра) не піднеслося над ним, відтіснивши густий морок. Саме бог сонця Ра став творцем світу, дав йому форму, вдихнув у нього повітря, світло й життя, вступивши у двобій з силами водяної безодні. Він створив інших богів, людей,

тварин і зберігає встановлений світовий порядок.

Фундаментальним принципом давньосгипетської культури с віра у вічне життя, індивідуальне безсмертя. Завдяки цьому прин

ципові давньоєгипетський світогляд сконцентрований на владі фарао на, лишав простолюдинам можливість самовираження, а пони, покли кавци на допомогу вею магічну силу мистецтва, писемності й обрядів, намагалися увіковічити свої імена, свою душу. Вважалося, що досяг нення цього блаженства залежить від особистих якостей людини. Значних успіхів єгиптяни досягли в галузі муміфікації. Вони неможливі були без відповідних досягнень таких наук як фізика, хімія, медицина, хірургія. Найважливішим внеском давніх єгиптян у науку були знання з медицини, давньоєгипетський лікар був одночасно жерцем і магом, що характерно для Близького Сходу, де не було чіткої межі між медициною і релігією. Стародавні єгиптяни займалися також математикою, ввівши десяткову систему ліку, адміністративна і технічна діяльність вимагає обчислень, особливо будівництво розви валось на знаннях арифметики та геометрії. Інтелектуальна еліта жерців використовувала знання, пов'язуючи їх з містикою та релігією, щоб зберегти своє господарство, використовуючи систематичні спостереження небесних явищ. Завдяки астрономічним  ням вони відкрилкочить сонячних затемнень. Здатність перед бачати їх до досягнень давкористовувалася для управління суспіль ством. Багато девкуснь давньоєгипетської культури увійшли до арсе налу свропейської культури, зокрема, науки через греко-римську куль туру. Так, поліцинет версія (греко-римський календар) Юліанського календаря - це спипетський календар. В основі європейської медицини лежить давньоєгипетська. Існує міркувания, що давньоєгипетські ієрогліфи вплинули на створення фінікійського алфавіту, який став прототипом латинського. Скласти уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають релігійні тексти: гімни й моддаи богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Тексти пірамід" складна система заклять, замовлянь і молитов, що супроводжували заупокійні царські ритуали. Для реконструкції найважливіших сторін життя суспільства використовуються "Тексти саркофагів", що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства, а також "Книга померлих", створена від періоду Нового царства й до кінця історії Стародавнього Єгипту. Песимістичними мотивами сповнена "Бесіда зневіреного зі своїм "Ка" повчання. Людина, яка готова відмовитись від життя, сперечається зі своїм "Ка", яке виступає як вняв вічного життя. Після аргументації людини "Ка" вже не може твердо засудити смерть. Висновок робиться тільки один: світ, у якому живе людина, ворожий їїї, і тільки загробне життя може принести полегкість. Мотиви лірики Стародавнього Єгипту увійшли як первинні теми до світової літератури, наприклад, мотиви "Пісні пісень" пізніше прозвучали у великих ліриків Греції та Риму: Сапфо, Анакреона, Феокріта, Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, потім перейняті трубадурами й мінезінгерами, а далі поетами епохи Відродження. Греки засвоїли й використали досвід, нагромаджений тисячоліттями давньою культурою Єгипту, збагатили ним еллінську, а значить і західноєвропейську культуру. Цілком закономірно, що Александрія стала важливим центром еллінського світу: тут була створена найбільша в давнину бібліотека, в якій працювали великий філософ Філон Александрійський та багато інших учених і мислителів. Розгорнули свою діяльність діячі й теоретики раннього християнства Валентин Василід, Клемент Александрійський, Оріген, Аріїї. Таким чином, нагромаджений тисячоліттями досвід єгиптян збагатив західноєвропейську та світову цивілізації. Культура Месопотамії

IV тие Месопотамська цивілізація виникла на Близькому Сході, тери торії сучасного Іраку, між ріками Тигр та Євфрат (Дворіччя) у міста-держави, Сифрату до н. е. як сільськогосподарська цивілізація. Оброблювальні районн були менш залежні один від одного, ніж у долині Нілу, у Шумерів, виникли близько 3000 р. до н. е. перші якими управляли царі-жерці. Саме в регіоні Дворіччя вперше, за винятком Єгипту, склалися початкові форми класового суспільства й прадавні держави Ур, Еріду, Ларса, Ніпур, Лагаш, Урук, Спппар. Їх розквіт пов'язаний з розвитком ремесла та торгів, Епоху ранніх династії називають золотим віком або першим розквітом Шумери. Тут виробляли предмети із золота, мечі, кольорове скло, вільні члени общин були володарями значної частини землі. Владики міст зводили палаци, храми й гробниці. Шумери заклали основи для подальшого розвитку господарства та культури Месопотамії. Шумери винайшли колесо до візка, гончарський круг та бронзу. Одним із основних культурних надбань населення Стародавньої Месопотамії було створення системи клинописного письма та створення фінікій цями першого алфавіту. Навчалися у школах, писали на дерев'яних дошечках, вкритих воском, що замінили глиняні. У літературі Месо- потамії особливого значення набув героїчний епос міфологічного змісту ("Поема про Гільгамеша"). Створена арифметика, в основі якої лежала 60-тична система ліку. Завдяки міждержавним зв'язкам куль турний вплив шумерів поширювався й на сусідні країни й народи, особливо Малу Азію, Закавказзя, Єгипет. Заклали вони основи й для культурного розвитку своєї спадкоємниці у самій Месопотамії, якою з 11 тис. до н. е. стала цивілізація Вавилону. Цю державу, яка проісну вала до VI ст. до н. с., створили завойовники Месопотамії Кочові семітські племена аморитів. Геродот побував у Вавилонії близько 460 року до н. е. і залишив досить докладний опис столиці царства. Вави- лон був правильно і розумно спланований. Місто перетинали широкі й прямі вулиці. Найбільшого розмаху будівництво у Вавилоні набуло за правління Навуходоносора II, що носив титул царя Вавилонії, Шумеру і Аккаду. Він створив правові кодекси. Підкоривши Сирію і закрі- нивши за собою Фінікію, він захопив Єрусалим, столицю Юдейського царства, використав усіх полонених для будівництва храмів, укріплень, палаців Вавилона. За його ж правління споруджено

справжню перлину "Висячі сади Семіраміди".

Спорідненість шумерської та вавилонської культур грунтува лася, насамперед, на особливостях світосприймання, релігійних віру ваннях і міфологічних уявленнях жителів Месопотамії, пов'язаних з обожненням природи. Страх перед грозою й повенями породив уявлення про богів водяного хаосу Апсу і Тамат, верховного бога землі та грому Енліля. Але з початком використання штучного зрошення у землеробстві настає час усвідомлення благодатної сили води, поклоніння доброму богу води й мудрості. Бог неба Ану стає верховним богом ("батьком", "царем богів") у шумерському пантеоні.

Шумерська міфологія, орієнтована на земне, прекрасно гар- монувала з раціональним і логічним початками, втіленими в етіоло гічному міфі. Його основна риса раціональність мислення, підхід до подій з позиції логіки. Такий міф результат процесу мислення, тому цей процес с вторинне явище у відношенні до емоцій. Міф, народ- жений традицією, не пояснюс причии тієї чи іншої дії. Інтелектуальна концепція завжди вторинне почуття, в цьому етіологічний міф і с невною вторинністю. Яскраве відображення у міфологічній шумеро- вавилонській літературі знайшли спроби пояснити існуючу світо будову. Так, виник міф про людину в Дворіччі з гапни створена, на крові бога замішана, щоб вона вела доброчинне життя, виконуючи волю богів й прислуговуючи їм.

Воістину боже й людське поєдналось,

Змішавшись в сдине у глині!

Щоб вічно ми слухали стугони серця,

Хай розум живе в божественній плоті єдиній,

Хай знає живий знак свого життя,

Не забуває, що розум мас!

(Переклад О. С. Фалько)

У шумеро-вавилонській культурі, що розглядала Всесвіт як всезагальний порядок, єдину "космічну державу", доброчинне життя, насамперед, виступало саме як слухняне життя, починаючи від послуху старшим у сім'ї, продовжуючи покірністю державній владі й завершуючи служінням богам. Главою сім'ї був батько, чие слово мало вирішальне значения. Шлях слухняності це набуття божественної милості та досягнення земного щастя, почесного становища у сус- пільстві. Найбільших успіхів досягли вавилоняни в астрономії. Жерці міста Ур робили астрономічні спостереження протягом 360 років, на основі чого встановили, що протяжність року 365 днів, 6 годин, 15 хвилин, 41 секунда. Це відкриття трималося у таємниці і використо нувалося для зміцнения влади над народом, складання релігійно-містичних ритуалів та організації управління державою. Досягнутий містерами високий рівень культуризвели до суспільно-політична організація, призвели до народження розроблених політичних норм для всіх сфер Шумерські роко сформульовані і створені на основі традицій, стали підставом для законодавства тих цивілізацій, які протягом наступних тисячолі виникали в Месопотамії. Першим законодавцем був правитель Лагац Уруінімгіна, перший цар-реформатор в історії людства, який відновия свободу. Він турбувався про те, щоб "сирота не станав жертвою багача, вдова жертвою сильного".

«Культуру шумерів неможливо уявити без мистецтва, а особливо архітектури. Будували міста, оточені стінами, багатоповерхові будин ки та зиккурати святині-алтарі, які становили частину комплексу священних споруд, недоступних людям. Зіккурати зводили храми на пагорбах з цегли, облицьовували полірованою плиткою. Класичним зразком був зіккурат в Уруці один з найважливіших центрів релігій ної та художньої культури. Набула розвитку й пластика у металі, було використане золото в комбінації з ляпіс-лазурр'ю, сріблом, ракови нами та бронзою. В Урі царській гробниці, англійський археолог Л. Вуді знайшов дорогоцінності найвищого художнього гатунку: золотий шлем та козла, що спирається на дерево, діадему цариці Шубад, зброю, музичні інструменти, чотириколісні візки, статуї царів, жерців, воїнів. У словесному мистецтві шумерн першими застосували спосіб безпе рервної розповіді про події, що дало змогу створити перші епічні твори.

Стиль шумерського мистецтва був сприйнятий вавилонською, халдейською, ассирійською цивілізаціями. Одночасно з цим закін чилася незалежність міст-держав Месопотамії, тиранічних царств, які породили мистецтво однакового стилю. З встановленням персидського панувания з'явилися нові звичаї й вірування. Вавилон перестав бути столицею, палаци спустошились, зиккурати перетворились на руїни. Вавилонська цивілізація, культура якої була останньою фазою шумерської культури, знаменувала народження нового соціопсихіч- ного космосу морально-етичного, предтечу християнського, навколо нового сонця стражденної людини.

Культура Індії та Китаю

Індійська культура характеризується більш як тритисячолітньою історією. Спадкоємність індійської культури в значній мірі грунтується

на соціальних інститутах і широкому розповсюдженні загально- вживаного зводу релігійних цінностей серед різних класів та общин південноазіатського субконтиненту. Крім того, індійська культура складалася на основі аграрної структури суспільства, що й визначило її довготривалість. Перші центри культури існували в Індії в III тис. до н. е. це Харанна (Західний Пакистан) та Мохенджо-Даро біля ріки Інд. Ця індійська культура, найяскравішим компонентом якої була Харанна, зросла на підставі місцевих традицій Півночі. Міські центри індійської культури підтримували міцні контакти з Месопотамісію, Центральною та Середньою Азією. У Ведійську добу населения Індії вже розвивало плужне землеробство, а в горах, де було важко чи взагалі неможливо розвивати тераси, широко використовувалося при мітивне вирубно-вогневе рільництво. Землю розпушували мотикою, й палицею-копалкою (тхомба), якою в дуже віддалених найглухіших місцях користуються й досі. Допоміжною галуззю господарства було рибальство. Рибу ловили сіткою або загонили її на мілину чи до спеціальної греблі з лози і там ловили руками. Річки були непридатні для навігації, тому основну роль у розвитку засобів комунікації відіграли сухопутні шляхи. В умовах джунглів особливо зручною була їзда на слоні, дороги часто розмивали тропічні дощі, а надійного транспорту не було. Староіндійські міста завжди були багатолюдними й великими. Майнова та соціальна нерівність городян позначилася на міському будівництві, будинки мали неоднакові розміри та комфорт- ність, відрізнялися своєю архітектурою. Заможні господарі зводили дво- або триповерхові будинки, нижній поверх яких призначався для торговельних, складських приміщень і майстерень. Господарські прибудови утворювали замкнений прямокутний двір з невеликим садком. Стародавні індійці носили таке саме вбрання що й сьогодні, ходили босоніж або в простих сандалях. Багато уваги приділяли косметиці, особливо любили ароматну пасту з розтертого порошку сандалового дерева. Жінки підводили очі чорною сурмою, наносили лаком чи фарбою на чоло мушку (тілаку), фарбували губи й кінчики пальців на ногах і руках. На свята уквітчували себе квітами та

гірляндами, що роблять й нині. За Ведійської доби в північно-західних регіонах поширилася

така мова, як санкрит (що означає оброблений, культурний, літературний) мова індоаріїв. Відомо три різновиди цієї мови: недійський, епічний і класичний. У другій половині 1 тис. до н. е. в країні було створено для потреб жерців і політиків штучні мови, які згодом проникли в літературу і драматургію. Одна із цих мов палі,

стала мовою буддизму. Характерно, що мовне розмаїття мало не лише етичну, а й соціальну основу. В мові проявлявся соціальний статуе етичну кастова належність. Багатомовністьість склалася на подинності Інай. Найдавніша індійська писемність царя Ашокие шоху Хараппи. Найдавнішими текстами були едикти царя Ашоки, де використані два різні алфавіти: кхароштхі (названий іменем свого творця - Кхарошиха) та брахмі (його автором називають бога Брахму). Писемність в Індій впродовж багатьох століть використовувалася виключно тільки для діловодства, а вся релігійно-філософська, наукова та художня літератури передавалася з покоління в покоління в усній формі. Тексти заучували напам'ять. У перші століття нашої ери в країні з'явилися перші буддійські університети, в яких студенти вивчали релігійно-філософські доктрини, граматику, медицину, логіку. Найбільше славився університет у Наланді, в якому формувався високий рівень науково-природничих і гуманітарних знань, під впливом вавилонських та грецьких наукових ідей в математиці та астрономії, фізичні та хімічні знання. Індійці навчилися виготовляти ліки, парфуми, фарби, цемент. Винайдена ними в давнину фарба кашайя оранжево-коричневого кольору широко використовусться сьогодні. Давньоіндійські металурги знали секрет виплавки чистого заліза. У V ст. н. е. вони вилили з такого заліза шеститонну колону висотою понад 7 м, яка стоїть і сьогодні в місті Делі без жодних слідів корозії. Справжнього розквіту індійська культура набула в ІІ тис. до н. е. в епоху "Рігвед". На основі великого зібрання гімнів "Рігвед" було створено своєрідну духовно-художню систему індуїзму. Тоді суспільство було поділене на касти, тому саме в цих системах були обгрунтовані морально-правові системи поділу суспільства на чотири стани брахманів-жерців, воїнів, землеробів, слуг. Індійська каста результат тривалого процесу становления виробничих, правових і культурних відносин між людьми, які поділені між собою за поход- жениям, професією, звичаями та законами. На художню культуру староіндійського суспільства мали вплив індуїзм, буддизм, іслам. Людина та навколишній світ зображаються з високою майстерністю. Розквітла буддійська храмова архітектура, яка була, на відміну від палацової, кам'яною, тому добре збереглася. Найдавніші культові споруди це ступи, в яких зберігалися буддійські реліквії. Куполо- подібна ступа, прообразом якої був, мабуть, земляний могильний пагорб, символізувала порожнечу, минущість та ілюзорність земного буття. Поблизу ступ будували скельні храми та монастирські келії. Вони вирубували у скелі спочатку приміщення, а потім скульптурні зображения Будди і святих. Фасад храму по всій висоті прикрашався рельефами, колонами. Один із найдавніших храмових комплексів зведений у Карлі, на південний схід від сучасного Бомбся, а найвідоміший Аджанта в Махараштрі з чудовими розписами. З храмобудівництвом розвивалася і скульптура. Скульптори з Матхури полюбляли прикрашати храми витонченими еротичними сценами. Розвивалося і малярство, Рамаяна та пізніше буддійські тексти пові домляли, що індійська знать прикрашала свої апартаменти настінним розписом і станковим живописом.

В Індії розігрувалися просто неба театралізовані вистави, пізніше з'явились невеликі театральні приміщення. Декорацій не було. Велика увага приділялася музичному оформлению вистав, монологи чи діалоги артисти декламували співучим головом, але не співали, була відчутна схильність до мелодрам і патетики, трагедії не розігрували, вважалося, що трагічного вистачає і в реальному житті. Мистецтво танцю упродовж століть мало змінилося. У стародавніх танцях основну роль відігравали ритм і жести, відтворюючи таким чином у рухах цілу історію. Руками і пальцями танцівниці передавали широку гаму емоцій, про різні події з життя людей і тварин.

Китай країна стародавньої цивілізації: на його території виявлені залишки первісної культури. Первісно-общинний лад існував до XIV ст. до н. е., коли сформувалася перша рабовласницька держава Інь. Стародавній Китай збагатив світову культуру значними досяг неннями: він є батьківщиною таких винаходів, як компас, спідометр, сейсмограф, порох, книгодрукування, фарфор. У математиці був відкритий метод розв'язання рівнянь першого ступеня з двома і трьома невідомими, вичислили відношення довжини кола до його діаметра число һ. У астрономії китайці знали як вираховувати дату затемнения Сонця, склали один із перших каталогів зірок. Широкого розвитку набула торгівля Китаю з Індією та країнами Середньої Азії. На весь світ славиться китайська медицина, де вперше було написано "Фармакологію", почали проводити хірургічні операції з застосува нням наркотичного засобу, описали і застосували метод лікування голковколюванням, масажем.

Китайці створили одну з найдавніших систем письма, яку ви найшли, за словами лінгвістів, самі, а не запозичили в інших народів. Китайський ієрогліф це складна комбінація рисок, кількість яких сягас часом 52-х. До ХІХ ст. в китайському письмі розділових знаків не існувало. Китайська класична теорія мистецтва зарахувала калігра фічне написания ієрогліфів та їхнє гармонійне розташування на шовку чи панері до способів художнього самовираження, прирівняла калігра фію до живопису. Спочатку китайці писали на кістках жертовних тварин і панцерах черепах, а в 1 тис. до н. е. вони призвичаїлись писани пори донизу на вузеньких бамбукових чи дерев'яних дощечках. На початку нашої ери китайці першими винайшли папір, винахідником вважасться чиновник Цай Лунь, який завідував мануфактурами. Освіту здобували у приватних і державних школах. Освіченим у Китаї вважався той, хто опановував "шістьма мистецтвами": ритуалом, музикою, вмів стріляти з лука, правити колісницею, писати, рахувати. Досить високого рівня досягли природничі науки: математика, хімія, фізика. Патріархом китайської історіографії вважають Сима Цяня, автора першої систематизованої історії "Історичні записки", яка складалася з 130 розділів. "Історію Старшої Хань" почав писати ще один відомий історик Бань-Гу, а закінчила цю роботу його сестра, поетеса, сдина жінка-історик у Китаї Бань Чжао. За епохи Молодшої Хань китайський уряд створив історіографічне бюро "Східний павільйон", яке складало "Записки із Східного павільйону про

правління Хань" офіційну хроніку імперії. Чільне місце у релігійно-міфологічному світогляді китайців посідали тотемні та анімістичні уявлення. Китайці обожнювали явища

природи, наділивши небо, землю, зірки, гори, ріки, дерево, камінь магічною силою. Тотемізм і анімізм злились в одне ціле, внаслідок чого священні тварини були наділені фантастичними рисами. Це фенікс, одноріг, дракон, тигр, черепаха. Дракон став символом Китаю та влади імператора. Головним у релігійно-міфологічній системі був культ предків, китайці вірили, що душі предків здатні впливати на живих родичів. Згодом з Індії в Китай проник буддизм, поширився даосизм, які поступово злилися в одну релігійну систему під зверхністю конфуціанства.

Старокитайську літературу вперше класифікував Бань Гу, склавши перелік літературних творів, перше місце серед яких посідають канони: "Книга змін", "Книга історії, "Книга пісень", "Книга ритуалу", "Весна й осінь", "Бесіди й судження". Китайська література заклала ту основу, на якій розквітла середньовічна література японців, корейців, в'єтнамців.

Китайські будівничі здобули собі славу, звівши такі на весь світ відомі споруди: Велику китайську стіну, Гугуп заборонене місто, резиденція китайських імператорів, Великий канал, скульптори створили армію теракотових воїнів, художники неповторний розпис і вишивку на шовку, порцеляну.

• Питання для самоконтролю

1. Які природні умови давньоєгипетської цивілізації?

2 . Які особливості культури стародавніх єгиптян? 

3. Які літературні пам'ятки стародавніх сгинтян ви знаєте?

4. Якими науковими знаниями володіли єгиптяни?

5. Яку роль відіграла релігія та міфологія у світосприйнятті

сгиптян?

6.Які основні культурні досягнення Месопотамії?

7. Які уявлення про дійсність у творах міфологічної культури?

8. Які здобутки у будівництві, укріпленні міст?

9. Що характерне для культури Індії?"

10. Які особливості культури Китаю?

ТЕМА:  Антична культура

План

1.Загальна характеристика античної культури.

2.Основні етапи розвитку давньогрецької культури.

3.Основні культурні досягнення римлян.

Загальна характеристика античної культури

Під античністю розуміють сукупність проявів греко-римської дан Пікасамперед у літературі, скрозвиток культури всіх акк данни, який вона мала на подальший розвиток культури всіх спро Вейських народів. Саме в часи античності були закладені основи паропейських філософських, правових, політичних, етичних, художніх, наукових систем. У формуванні культури античності велику роль відіграла давньогрецька культура. У гомерівський час період виник відіграла зміцнения античних рабовласницьких міст-полісів, його ще називають часом архаїки, коли давні греки, спираючись на досягнення культур Єгипту, Вавилону, Індії та інших, створили свою власну культуру: писемність, історію, географію, натурфілософію, театр, образотворче мистецтво. Свого розквіту давньогрецька культура до сягла у IV-V ст. до н. е. час давньогрецької класики. Другою складо вою частиною культури античності була культура давнього Риму. Цій культурі властиві такі риси: утилітарне мислення, неповторна індивідуальність особистості. Давньогрецькій та давньоримській куль- турі властиві неповторні, самобутні риси, але с й багато спільного, що дає змогу характеризувати їх як єдиний тип античності.

Культура античного світу значно вплинула на загальний процес становлення світової культури. За образним визначенням французь- кого мислителя Поля Валері, все, що бере свій початок з Афін, Риму та Єрусалиму, є дійсно європейським. Проте для цього антична спадщина та християнство повинні були з'єднатися з культурами народів Стародавньої та Середньовічної Європи: кельтів, германців, слов'ян. Саме цей своєрідний культурний сплав заклав фундамент сучасної свропейської культури.

Говорячи про вплив античності на сучасність, слід пам'ятати, що багато понять і термінів дійшли до нас з античного світу: академія, ліцей, школа, демократія, тиранія, імперія, олігархія. Та й сам термін "культура" походить з латинської мови, що означає "обробка, виховання, освіта".

Античний вплив безпосередньо відчуваємо й в Україні. Античні міста Північною рецького мистецтва усволи елліністичного впливу Пам'ятки давньописів території Укру скіфських курганах, і, нарешті, один з перших описів території України та народів, що в населяли, були зроблені давецьким істориком Геродотом. Античне мистен тво в цілому стало для нас класикою, тобто таким мистецтвом, яке підвладне часові, воно вічне, поки є людина, яка здатна сприймати прекрасне.

Основні етапи розвитку давньогрецької культури

такі В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють періоди: егейський або кріто-мікенський (III-II тис. до н. е.), геро- їчний або гомерівський (XII-VIII ст. до н. е.), архаїчний (VIII-VI ст. до

н. е.), класичний (V-IV ст. до н. е), еліністичний (IV-III ст. до н. е.). Егейська культура і Греція часів Гомера. Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я була егейська або кріто-мі кенська культура, що розвинулась у ІІІ-ІІ тис. до н. е. на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова. Її головним центром був острів Кріт. Про світ егейської культури діз- налися завдяки розкопкам англійського археолога А. Еванса на Кріті. Німецькому археологу Г. Шліману вдалося відкопати на пагорбі Гісарлик у Малій Азії Трою, а в іншому місці Мікени і Тірінф. Інші розкопки, проведені в Епідаврі, Аміклах відкрили мікенську культуру. А. Еванс розкопав Великий та Малий палаци в Кноссі і виявив цілий світ культури, названої ним мінойською, за іменем міфологічного крітського царя Міноса. Археологи працювали також на островах Аморгос, Парос, Сіфнос, Сірос, Тера, Мелос, Делос. Велика увага приділялася архітектурі. Палаци прикрашалися колонами і фресками, стіни покривалися різнокольоровими малюнками, зустрічаються і зображення на стінах людських фігур. Могутній флот дозволив критянам у той період розгорнути торгівлю на ближніх Кікладських островах і Балканському півострові, а також з Єгиптом, Сірією, Малою Азією, Сіцілією. У ці країни вони ввозили чудове вино, оливки, вироби художнього ремесла посуд, тканини, прикраси, зброю. З Єгипту критяни привозили кольорове скло і фаянс, з Кіпру мідь, з сірійських пасовищ коней, з Лівії пахучий сільфій, слонову кістку і доро гоцінні метали.

Структура політичного об'єднання на Кріті нагадувала за своїм характером великі східні деспотії. Крім царя та аристократії, існувалиремісники гончари, скульптори коненінше було в Греції та м ремісно, але не класичного типу, яке п домашнє, тобто праця рабів застосовувалася в домашньому господар стві царя та багатої знаті. Землеробством займалися вільні селяни "Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури.

У материковій Греції у той час утворилися ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірінф, Пілос, Орхомен, Фіви, Афіни, Збереглися залишки пам'яток архітектури фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, серед яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах. Символами могутності місцевих царів були великі укріплення на пагорбах, обнесені міцними стінами. Про це свідчать Левові ворота в Мікенах, розписані рельєфом з зображенням двох левиць в оточенні великих кам'яних блоків. Неподалік від цього місця Г.Шліман розкопав стародавні шахтні гробниці, видовбані в скелі. У гробницях знайдено багато цінних речей: посуд, прикраси, зброю, золоті посмертні маски померлих, золоті царські корони, прикрашені багатим орнаментом, бронзові мечі, інкрустовані сріблом і золотом. Хоча Мікенське мистецтво, на відміну від крітського, й відзначається дещо нижчим рівнем, мікенські митці у своїх художніх творах теж ставили на перший план людину, зверталися до її краси, возвеличували людську силу, могутність і волелюбність. Англійські філологи М.Вентріс та Дж. Чедвік розшифрували мікенську писемність, що дозволило прочитати глиняні таблички, текст на яких написаний лінійним письмом грецькою мовою. У цих текстах розповідається про життя знаті, палаців. Описується життя простих людей. Серед ремісничих професій описані професії каменярів, корабелів, гончарів, ковалів, пекарів. У мікенських документах йдеться про історію релігії, згадуються імена Зевса, Гери, Посейдона, Афіни і Артеміди, а також про релігійні культи та жертвоприношення.

У XII-VII сс. до н. е. відбувся перехід від родового устрою до державної організації полісного типу, Головною формою політичної організації греків стали міста-держави поліси, якими управляли аристократи. Близько 1260 р. до н. е. коаліція ахейських племен на чолі 3 царем Мікен Агамемноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов'язані з Троянською війною, станов- лять основу давньогрецького героїчного епосу і описані в поемах легендарного поета Гомера "Іліада" та "Одіссея". Ці поеми присвячені Троянській війні та опису пригод одного з учасників війни Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожномугрекові, вначалися у школі, служили скарбинцею сюжетів для митців, Були своєрідним кодексом античної моралі. Епічні пісні виконували й самі царі під звуки формінги різновиду кіфари, як це і робить Ахілл в "Чабалі". Пізніше співправила рецітація, з'явилися професіонали веди або рапсоди. Гомер для створення поем черпає відомості як з Далекого мікенського минулого, так сучасного йому світу. Домінуюче положення, яке займає в його творах аристократія, також є відоб раженням відносинско ламінували в іонійських полісах гомерівської епохи. Як і мікенські таблички, поеми Гомера розповідають про ремісників; ковалів, столярів, корабелів. Поряд з вільними, пращоють раби, виконуючи роботу в домашньому господарстві і на полі Господарство натуральне, служить задоволению потреб однієї сім'ї. Цим і пояснюється те, що рабство не відігравало значної ролі в економіці. Грецький епос вплинув не тільки на формування місцевих релігійних та етичних понять, але й на всю європейську культуру. Валив його, перш за все, відчутний в створенні нових літературних форм поезії і трагедії. Гомерівські традиції збереглися в мові грецької

поезії до кінця античної епохи. Культура архаїки. Період архаїки охоплює VII-VI сс. до н. е.,

якому притаманні політичні, соціальні та економічні зміни, пов'язані з великою колонізацією. Засновані греками багаточисельні колонії на Сході й Заході, витіснено фінікійців до Середземного моря, відбувся розквіт торгівлі й ремесел. Колонізація охопила острів Сицілію і Південну Італію, береги Чорного моря, Єгипет і Кіренаїку. Розбудо вуються міста Корінф. Афіни, Мілет, Сібаріс. Перші колонії з'явились і на Західному й Північному узбережжі Чорного моря на острові Березань проти Дніпровського лиману. Вихідці з Мілету захопили береги Бугу і заснували Ольвію найважливіший форпост грецьких колоній. Мілетяни заснували в Криму Феодосію, а на березі Босфору Кіммерійського, на території сучасної Керчі, місто Пантікалей. У районі сучасного Севастополя був заснований Херсонес. Культура античних міст-держав вплинула на всі сторони життя скіфів,

залишивши глибокий слід в українській культурі в цілому. Міське життя, товарне господарство, торгівля не могли

розвиватися без системи мір і ваги. Її, як і писемність, греки перейняли зі Сходу Вавилону і Єгипту. Головною одиницею ваги служив фунт, греки також користувалися десятинною системою рахунку. Важливою подією в економіці була поява в VII ст. до н. е. монет. Головним місцем життєдіяльності була агора місце народних зібрань, де вільні

греки проводили своє дозвілля і обговорювали важливі політичніискайт. Аристократія довго зберігала монополію на владу, зокрема судову. Згодом дость закони, користильним громадинены. На зміну родовому праву і традиційній моралі, де Ципаля обождения царської влади, прийшло, розуміння Божественної справедливості. Саме з цієї світоглядної позиції розви атія, У нулася демократія. VII ст. до н. е. в грецьких полісах поширилася Така форма правління, як тиранія. Багато тиранів були яскравими особистостями, котрі, крім політики, займалися питаннями культури і літературною діяльністю: Періандр в Корінфі, Піттак в Мітілені, Пісіетрах в Афінах та самі були опікунами поетів. Вирішальними у формуванні класичного рабовласницького поліса були законодавчі реформи суспільно-політичного життя, пов'язані з іменами афінських реформаторів Солона і Клісфена та спартанського законодавця Лікурга. Афіни і Спарта демонструють різні форми грецького поліса одного з найсуттєвіших досягнень Греції в архаїчний період. На відміну від мікенської складової писемності, еллінська користується запозиченим у фінікійців і творчо переробленим семітським алфавітом. Це дало поштовх розвитку літератури. На зміну епосу прайшла лірика, особливо популярною була хорова, в якій віриші виконували в супроводі музики й танцю. Відомі були такі інструменти, як ліра, кіфара, флейта, композитори Терпандр і Лісандр. Музиці приділяли велику увагу, оскільки вона складала основу релігійних святкувань у всіх полісах Греції. Музика була одноголосою. Занисували вокальну та інструментальну музику буквами грецького алфавіту. Створювали хорові композиції Симонід, з яскравою ритмі- кою у віршах, і Піндар, котрий досяг майстерності в інструментуванні. Відомі були твори Гесіода, котрий жив у VII ст. до н. е. у Беотії. На основі міфів і стародавніх пісень він написав поему про походження світу і богів "Теогонія" та "Роботи і дні".

У VII-VI сс. до н. е. виникла грецька лірика. Одним з перших ліричних поетів вважається Архілох з острова Парос. У першій половині VI ст. до н. е. на о. Лесбос творили Алкей і Сапфо, творчість яких була вершиною ліричної поезії давньої Греції. Алкей був прибічником аристократії, брав участь у політичній боротьбі, за що був вигнаний з острова. У більшості віршів, які й сьогодні вражають музичністю, щирістю, поетичною майстерністію, він оспівує кохання. Санфо створила у Мітіленах школу для дівчат, де вони вчилися поезії, співу, грі на музичних інструментах. Свої вірші вона присвятила дружбі, коханню, радості. Греки називали Сапфо десятою музою. Оспівуванню земних радощів, коханню присвятив свою творчість йАнакредит з Теосу (570-178 рр. до н. е.), останній з нейния класиків Динської ліричної поезії. Все більше цікавлять людей етика і порми поведінки вільних громадян, поширюється раціональне мислення, та філософія. До філософів цього періоду відносять Фалеса. Адакси мандра, Геракліта,

У VII-VI ес, до н. е. формується храмова трецька архітектура прямокутної будови з одинарною чи подвійною колонадою в усіх боків. Склалися основні конструктивні й художні особливості архітектурних ордерів дорійського та іонічного. Храми епохи архаїки відомо тільки з літератури це святилище Артеміди в Ефесі, храм Гери на Самосі, прикрашені фігурками з бронзи, теракоти і слонової кістка. Прикрашали святилища й монументальні статуї: наприклад, статуї Клеобіса і Бігона в святилиці Аполлона в Дельфах, скульптор Полімед. Типові скульптурні зображения юнацької "курос" або архаїчні Аполлони та дівочої "кора" фігур. Наприклад, мармурова статуя юнака під назвою "Аполлон із Тенеї". У живописі та кераміці широкий сюжетний діапазон вміщує як міфологічні сцени, так і

жанрові епізоди. Класичний період. На початку V ст. до н. е. центр політичного і культурного життя перемістився з островів Егейського моря і Малої

Азії в континентальну Грецію, зросло значения Афін. Греко- персидські війни примусили афінян створити могутній флот і владу на морях. Перемога у цій війні дала можливість створити найкращу соціально-економічну і політичну атмосферу. На зміну патріархаль- ного архаїчного рабства приходить класичне і стає засобом економіки, раби виробляють продукцію на продаж. Серед рабів переважали варвари, тобто іноземці, поступово поняття варвар і раб стали тотожні. Розпочатий ще в архаїчний період наступ новоутвореного середнього класу ремісників, купців і моряків на соціальний статус родової аристократії завершився перемогою перших. Цьому сприяло зростання ролі ремісництва, торгівлі, морської справи в житті афінського поліса і зменшення ролі сільського господарства, ввозити хліб із Причорно- мор'я стає вигідніше, землеробство спеціалізується на виробництві городини і олив. Це знижує соціальні можливості старої аристократії. селяни шукають роботу у містах. У політичному житті починають переважати інтереси середніх прошарків міського населення. За цих умов перемагає радикально-демократичне угрупування на чолі з Фемістоклом, пізніше з Ефіальтом і Періклом. Правління Перікна золотий вік. афінської демократії, уславлений найбільшими культурними досягненнями. У класичний період особливого розвиткунабуває драматургія. Виникнення грецького театру було пов'язане з культом бога виноградарства та виноробства Діоніса. Свята на його честь супроводжувалися виставами, що розповідали про страждання, загибель і воскресіння, цей жанр дістав назву трагедія, тобто "пісня козлів". З часом для вистав в Афінах, а пізніше в інших містах Греції, були споруджені відкриті амфітеатри зі сценами театри.

"Батьком трагедії" греки вважали великого драматурга афіня нина Есхіла (525-456 рр. до н. е.). Він є автором близько 80 п'єс, з яких збереглися сім. Найбільш відома його трагедія "Прометей закутий". Вона розповідає про мужнього титана Промется, який викрав у богів вогонь і дав його людям, за що був жорстоко покараний Зевсом. Образ Прометея став символом сили духу, незламної муж- ності. Молодшим сучасником Есхіла був Софокл (496-406 рр. до н. е.). До нас дійшли повні тексти лише семи трагедій зі 120-140, що він їх написав. Головна ідея творів Софокла безсилля людини перед долета, державною владою. Він зображав своїх героїв ідеальними людьми, які мужньо гинуть у зіткненні з безжальною долею. Найвідоміші його

трагедії "Антігона", "Едіп-цар", "Філоктет." Родоначальником психологічної драми був Евріпід (480-406 рр. до н. е.). З численних творів, які він написав, збереглися сімнадцять,

серед них трагедії "Медея", "Іпполіг", "Електра", "Федра." Народ- жения комедії пов'язане з Сицилісю, де Еліхарм перший почав створювати п'єси на народійно-міфологічні та побутові теми. Найбіль ше дійшло до наших днів комедій Арістофана, серед них "Хмари", "Плутос", "Лісістрата". "Оси".

Грецьке мистецтво в класичний період досягло найвищого розквіту. Весь духовний процес був очолений Афінами, які дали людству видатних митців у всіх галузях мистецтва. Під керівництвом скульптора Фідія був відбудований спалений персами афінський Акрополь. Його окрасою став Парфенон храм Афіни Парфенос (арх. Іктін і Каллікрат). З білого мармуру збудували Пронілеї, храм Ерехтейон на Акрополі невеличкий тендітний храм з чарівним портиком каріатид, статуї Афіни.

Скульптори переважно зображували богів, які, з точки зору еллінів, досконало відтворювали риси, шо уособлювали божествен- ність, тобто спокій, повагу, гідність. Найвидатнішими скульпторами були вже згадуваний Фідій та Поліклет (V ст. до н. е). Поліклет, головний представник пелопоннеської школи в скульптурі, втілював у своїх творах спартанський ідеал краси тіла з духовною силою йвитримкою. Найбільш відомою скульптурою майстра е "Дорифор зонак зі списом,

У IV ст. до надувкультура тяжіє до витонченой доско маності, передачі немцасобливостей характеру людин відтворения почуттів,

У філософії прахосоцсутні тенденції класичної доби, провідною залишасться натурфілософія і філософська діяльність софістів. До провідних філософів цієї доби належать Сократ, Платон, Арістотель, Розвиваються науковини доматематики, астрономи, розгорнув свою діяльність з медицини. Гиппократ, створили видатні історичний твори Геродот, Фукідід, Ксенофонт. Відомими були оратори Ісократ і Демосфен, скульптори Пракситель та Ліссіп. Поряд з храмовим будівництвом увага зростає до цивільного театрів, приміщень для зібрань, палестр, гімназій. Великих змін зазнав театр, трагедія більше стає "мистецтвом для мистецтва", у комедіях порушують побутову тематику. Найбільші досягнення літератури цієї доби політична публіцистика видатних ораторів. Ісократа, Демосфена, історика Ксенофонта.

Культура еллінізму. Період еллінізму в античній Греції розпо чинасться в останній третині IV ст. до н. е. і закінчусться в останніх

десятиліттях 1 ст. до н. е., коли країну завоювали римляни. Це епоха військової, економічної, культурної експансії експансії еллінського світу на схід. Культурі цього періоду притаманний синкретизм наслідок взаємодії еллінської та місцевих культурних традицій. Початок еллінізмові поклала діяльність Александра Македонського, коли він створив першу в світі імперію, грецький поліс перетворився на звичайну одиницю місцевого самоврядування, залежну економічно і політично від центральної влади монарха. Змінилися релігійні уявлення греків, традиційні вірування поєдналися зі східними, деякі культи греки засвоїли майже незмінними, тільки перейменували Ісіду в Деметру, а Кібелу на Афродіту чи Деметру, основне місце посідає культ Зевса Гіпсіста (Найвищого). На відміну від релігії, де найбільше відчувався вплив Сходу, у філософії періоду еллінізму панувала грецька традиція, центром залишалися Афіни. Еллінський період позначився небаченим розквітом науки завдяки плідному синтезові наукових досягнень Стародавнього Сходу та грецького раціонального методу пізнання. Наука виокремилася з філософії, центрами розвитку науки стали міста Александрія, Птолемеї, Мусейон. До наукових надбань належить видатна праця Евкліда "Початки" синтез математичних знань стародавнього світу, праці Архімеда Сиракузького з проблем  математики і фізики, праці засновника тригонометрії Аполлонія Пері, розвивалися астрономія і географія, Арістофан Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофаст ботанічних, Каллимах уклав каталог птахів. Було чимало історичних праць, у яких історичні події подано точно і об'єктивно: так описав історію походів Александра Македонського Птоломей 1, Геронім з Кардії боротьбу діадохів. Найвидатніший історик ІІ ст. до. н. е. Полібій, автор "Загальної історії" в сорока книгах. Особливе наукове досягнення елліністичної доби поява грецької філології. Утримання величезної кількості текстів Александрійської бібліотеки потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики текстів, встановления авторської, канонічної редакції, граматичних коментарів. Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Арістофан Візантійський, Аристарх Самофракійський. У літературі з'являються нові жанри ідилії, епіграми, гімни, міми і комедії. Най- видатнівним представником "нової аттичної комедії був Аменандр, який зосередив увагу на приватному житті людини. В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису. Видатними пам'ятками архітектури стали: храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого Геростратом, храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця Мавзола в Галікарнасі, монументальні вівтарі Зевса та Афіни в Пергамі, новозбудовані міста Александрія, Антіохія, Пергам. Впроваджене планування міської забудови житло- вого та цивільного будівництва. У скульптурі переважас патетичний стиль і монументалізм. Прославились учні скульптора Ліссіна. Евтехід Сікіонський створив скульптурну групу "Тюхе" богиня долі та щастя, Харес із Лінда спорудив на острові Родос, на честь героїчного захисту міста, гігантську бронзову скульптуру бога Геліоса знаменитий Родоський Колос, що став одним із семи чудес світу. Також відомі скульптурні групи на фронтоні храму в Самофракії - мармурова скульптура Ніки Самофракійської, скульптора Піфократа Родоського та монументальний фриз велетенського пергамського вівтаря. Традиції видатного Праксителя продовжено елліністичними статуями Афродіт Кіренської та Мілоської (Венера мілоська), мистецтво скульптурного портрету представлене статусю Демосфена, портретом Менандра, різбленням на камені в мініатюрній "Камеї Гонзага". Живописна техніка демонструється на фресках багатих домів Делоса, Геркуланума, Помпеїв, стели з музею у Волосі. Загалом елліністична пора грецької культури була досить плідною в усіх сферах матеріального і художнього життя. Проте культурне процвітання постійно культуропорть кризи й занепади. На історичну преку виходить на свое пануватора на Рим, який наприкінці не навіністичному світі. Підкорец Балади не знищило ї культуру, навпаки, вилив Еллади триває ни римських часів.

Основні культурні досягнення римлян

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її значения для світової цивілізації дуже велике. Латинська мова спра вала вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще й сьогодні більшість наукових, медичних, юридичних термінів латинського походження.

У розвитку культури Стародавнього Риму можна виділити такі основні періоди: царський період (VIII-VI ст. до н. е.), Римської рес- публіки (510-31 рр. до н. е.), Римської імперії (31, р. до н. е. 476 р. н. е.).

Царська епоха в історії Риму позначена розпадом первіснооб щинних відносин, зародженням класів і держави в римському суспіль стві. Римський народ на початку своєї історії був родоплемінним об'єднанням, складався з трьох триб, триба охоплювала десять курій, курія десять родів, рід складався з сім'ї. Основною виробничою одиницею була в родовій общині велика патріархальна сім'я фамілія. Система управління в ранньому Римі зовні зберігала форму військової демократії, але її органи влади цар, сенат і народні збори дедалі більшою мірою виконували державні функції у класовому суспільстві. У царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культури, засвоїли поліпшені методи обробки землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму устрою. з'явилися власні ремесла і пожвавішали торговельні зв'язки з Південною Італією, а пізніше з Грецією і Карфагеном.

Первісна релігія була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, що вигодувала Ромула й Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися всіма силами природи і видами робіт. Лари і Пенати опікали житло, двері охороняв Янус, домашнє вогнище богиня Веста. Кожна людина мала свого бога покровителя генія, в якому виявилася її життєва сила. Виділялись і головні боги. Поступово утворився пантеон 12 головних божеств: Юпітера бога неба, дощу, грому, блискавки; Юнони богині неба і шлюбу; Нептуна бога морів; Мінерви богині мудрості та ремесла; Марса бога війни; Венери богині плодів і кохання, Аполлона бога сонця і мистецтв; Діани богині Місяця, полювания, покровительки тварин; Вулкана покровителя ремесла; Вас. Цебогин домашнього вогнища; Меркурія бога шляхів і торгівлі. Церера богині землеробства. На форумі були встановлені на їх честь позолочені скульптури. Під впливом етрусків на капітолії виріс периний храм, де встановили статуї вищих етруських божести: Тіна, Уни. Мнерви. Латинські й загальноіталійські божества дістали в Римі антропологічні риси. Рим прикрашавея храмами і статуями. Жерці складали молитовні формули, вели календар, не складали особливої

касти і були виборними. У мистецтві струсків домінувало прагнення до реалізму,

особливо помітие в розписах гробниць і скульптурах тварин. Етруська архітектура характеризувалася чітко розпланованими містами, числен ними гробницями, які нагадували будинки з чотирискатним дахом. Всередині вони були прикрашені багатим розписом із зображенням бенкетів, полювання, спортивних ігор, боїв гладіаторів, сцен з грець- ких міфів. Етруська скульптура створювалася з теракоти, бронзи,

вапняку. Релігія, мистецтво, побут, традиції етрусків вилинули на куль-

туру Риму, який у VI ст. до н. е. був залежним від Етрурії. Від етрусків до римлян перейшли окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків з внутрішніми подвір'ями, мистецькі прийоми, зокрема

відливка бронзових скульптур. Культура епохи республіки. У ІІІ ст. до н. е. Рим був аграрною

державою. Державна земля здавалася в оренду приватним особам, поступово орендарі перетворювалися на фактичних власників землі, панувало дрібне і середнє землеволодіння. Основні культури зернові, овочі й фрукти, виноград та оливи. Господарство мало переважно натуральний характер. Потреба в товарному обміні задовольнялася базарами, рідше великими ярмарками. Нового напряму набуває реміс- ництво. Постійні війни стимулюють виробництво зброї. Проводиться інтенсивне будівництво, прокладасться Апієва дорога, споруджуються численні храми. Розвивається виробництво предметів розкоші. З'являється мідна монета асс, грецькі срібні монети, в III ст. до н. е. входить в обіг срібна монета динар. Римське суспільство складається з трьох верств: сенатори, вершники, плебс, соціальний стан не успадковусться.

Мистецтво Риму періоду республіки формувалося під значним впливом етруського та грецького мистецтва доби еллінізму. Особливо яскраво цей вплив виявився у портретній скульптурі та живописі. Характерною особливістю римського мистецтва була натуралістична точність зображення у ветах, практичність і водночас пишність портретах, архітектури, використання рельєфів, присвячених історичним подіям. У цей період римляни будують, головним чином, споруди практичного призначення міські мури, дороги, мости, акведуки, базиліки, складські примшения, цирки. Центром торговельного і суспільного життя Риму був форум Романум площа, навколо якої розташову- валися культові та громадські споруди: Табулярій (державний архів), храми Сатурна, богині Конкордії, базиліка Юлія. Для римської культової архітектури типовим був храм Вести, що мав округлу форму

з колонами. Досить поширеною була портретна скульптура. У бурхливий період громадянських восн розквітла політична публіцистика. Це твір Гая Гракха "До Марка Помпонія", де він

викладає свою політичну програму, праця "Про мос консульство і дії" Квінта Лутація Катулла, писав свої мемуари Сулла.

Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до н. е) увійшов до історії як видатний оратор, філософ і письменник. Він залишив багато творів про ораторське мистецтво, а також філософські трактати, промови. Найбільшу славу принесли йому промови на захист республіки, зокрема проти Катіліни та Марка Антонія. Ціцерон став засновником свропейського ораторського мистецтва.

У духовному житті римлян поряд зі східними культурами й магісю значне місце посіла спікурейська філософія, найповніше розкрита в поемі "Про природу речей" Тіта Лукреція Кара.

Лірична поезія була представлена в Римі творами Гая Валерія Катулла (84-54 рр. до н. с.). Він складав невеликі поеми на міфологічні сюжети, найвідоміші з яких "Аттіс" та "Весілля Пелея і Фетіди", писав ліричні вірші й вперше в античній ліриці прославив кохання як могут

не почуття, що звеличує людину.

Культура епохи імперії. Римська імперія проіснувала п'ять століть. У результаті перемоги біля мису Акцій над Антонієм і Клеопатрою Гай Юлій Цезар Октавіан стає єдиним правителем Римської держави. Він не прагнув відкрито до встановления монархії елліністичного типу й не прийняв ні царського титулу, ні надзвичайної необмеженої диктаторської влади. Він задовольнився станом прин цепса, тобто першого серед громадян, і високим епітетом Август, що означає священний, величний, а також щорічним обранням консулом. Август був головою всіх жрецьких колегій, верховним понтифіком і першим сенатором. Матеріальну основу його влади складали прибутки підкорених провінцій і сенатської скарбниці. У цілому Август преторіанська спирався на старий державний апарат, продовжували існувати сенат консули, претори, еліли, квестори, посадових осіб термін. Головною опорою влади Августа були армія і гвардія. За часів Августа Рим став величезним містом з населениям понад мільйон осіб. Епоха Августа стала періодом інтенсивного будівництва. В архітектурному мистецтві на зміну суворій простот часів республіки приходить пишність і розкіш імператорського Риму, Створюються величезні храми, урочисті архітектурні ансамблі форумів. Знаменитими спорудами були: форум Августа площа обнесена муром, з храмом Марса на високому подіумі, форуми Веспасіана та Нерви. Але найграндіознішою спорудою імператор. ського Риму вважається Колізей амфітеатр на 50 тис. глядачів з використанням іонічного та корінфського ордерів, скульптурами, розташованими в арках. Новим словом в архітектурі став Пантеон - храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм й досі вражає ідеальними, досконалими пропорціями.

Відомий своєю науково-літературною діяльністю Марк Терен- тії Варрон, найвідоміша з його праць "Десять книг наук, енцикло педичний звід відомостей з природничих наук і мистецтв", сорок одна книга "Старожитностей людських та божественних". З'являсться праця Вітрувія "Про архітектуру", пише свій трактат "Про сільське господарство" Юній Модерат Колумела. Клавдій Птолемей прославив математику, астрономію, географію, Гален узагальнив відомості античної медицини. Значне досягнення римської літератури становили сто сорок дві книги великої історичної праці Тіта Лівія "Історія Рима від заснування міста".

Виразниками ідеології нової епохи стали: Публій Вергілій Ма- рон ("Георгіки", "Енеїда"), Квінт Горацій Флакк та Публій Овідій На- зон ("Послания", "Метаморфози"). З етики найбільше творів писав Луцій Анней Сенека.

Антична культура була колискою свропейської. Європейські філософи, митці, науковці постійно зверталися до античної духовної спадщини як до творчого джерела. Європейська культура успадкувала від античності не лише форму (образотворчі прийоми, спосіб філо софствувания, принципи поетики, літературні жанри тощо), але, перш

за все, духовні засади. Особливо велику роль у розвитку культури

зіграли успадковані від античності світоглядні принципи. Антична

культура перевела в художні форми і образи високий гуманізм, гар-

монію між природою, вільною людиною та державою.

Великий вплив справила античність на генезу і розвиток світо вої, зокрема, української культури. Певні античні впливи на культуру Слов'ян, Подніпров'я можна помітити вже в дохристиянські часи. Багато в чому схожими, близькими с народні звичаї, традиції, міфо- логія слов'янських племен і стародавніх греків.

• Питания для самоконтролю.

1.Які характерні риси культури Давньої Греції?

2. Яку роль відіграли давньогрецькі поліси?

3. Чого досяг у культурі Стародавній Рим?

4. Які пам'ятки античної культури та мистецтва ви знаєте?

ТЕМА: Епоха Середньовіччя. Культура Візантії.

План.

1.Основні тенденції розвитку культури середньовіччя.

2.Культура Візантії.

3.Культура західної Європи в епоху середньовіччя.

Основні тенденції розвитку культури середньовіччя

Середньовіччя особлива епоха в історії культури. Характер- пою рисою культури середньовіччя є тісний зв'язок з релігією,

перковними канонами. Разом з тим, відображені традиції язичництва, народна усна поезія. Вона відома в двох споріднених, але різних варіантах культура Візантії і країн Західної Європи. Культура Візанти спиралась на античні традиції. Міцна централізована влада сприяла і підтримувала авторитет православної церкви. Візантійська культура мала великий вплив на духовне життя України княжої доби (християнство, державна символіка, архітектура, малярство, наукові знання, писемність розвивалися за візантійськими зразками), Середньовіччя охоплюс багатовіковий, складний, наповнений

протиріччями період, коли народи Європи. Азії, Північної Африки переживали особливий, відмінний від давньої історій стан у суспільному розвитку, в розвитку світової культури.

В історичній науці середньовіччя поділяють на три великих періоди:

1. Раннє середньовіччя з Ѵ до середини ХІ сс.; 2. Розквіт середньовіччя середина ХІ-ХV сс.;

3. Пізне середньовіччя XVI перша половина XVII cc. Розглядаючи основні тенденції культурного поступу в період

середньовіччя, значну увагу зосереджено на культурних процесах Європи та східнослов'янських народів, тому що середньовіччя для Європи це глибока криза виробництва, нескінченні війни, спад культурного розвитку. Водночас, це роки подальшого розвитку про- дуктивних сил, культури, появи нових міст, розширення економічних зв'язків, зародження й формування сучасних свропейських держав і

народів, зокрема й українського, з їх національними рисами, мовами, культурними особливостями.

В Європі період раннього середньовіччя був позначений ледь помітним культурним піднесенням. Дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії. Посилюються вони внаслідок варварських завоювань, так і під впливом християнської церкви, яка боролася проти античної культури, науки, світогляду, була духовним поводирем свропейського суспільства. Люди виховувалися і жили в дусі релі гійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомен

дувала покаяння, молитви, пости.

Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому, що абсо лютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природ ничі науки, а сама природа вважалась грізним явищем вищої сили.

Слід відзначити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам'ятки античної культурихристиянська церква в період середньовіччя була майже єдиною спад Криницею земляків античної освіченості. Освіта в ті часи була монопо дою духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників. Під кінець раннього середньовіччя у зв'язку із загальним під- несенням продуктивних сил в Європі відбувалося пожвавления культу ри. Ваних також інтерес до античної спадщини (так зване "Каролінгсь- відродження"),

же Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало незвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадайте вже відомі з історії середньовіччя масові суспільні рухи: численні секти, середньовічні єресі, рух епохи Реформації та ін. Слід зауважити, що поряд з іншими, найефективнішими знаряддями вирі шення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.

Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралась певною мірою на абстрактне мислення. За безпосереднього звернения до природи наука користувалася, як правило, методами спо стереження, дуже рідко експерименту, вбачала свою мету не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, а, навпаки, прагнула зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання. Щодо цього середньо- вічна наука була антиподом тогочасної техніки. Остання була спочатку носієм руху перетворення, що пізніше, в XVI-XVII сс., став доміную чим і в науці.

Культура Візантії

Особливе місце в історії європейської і загалом світової куль тури доби середньовіччя належить візантійській культурі. У IV ст. Римська імперія через економічні, політичні, ідеологічні суперечності розпадасться на Західну і Східну. Загострення цих суперечностей, а також наростаюча загроза навали варварів змусила імператора Константина І перенести столицю імперії на схід, яка була заснована у 324-330 рр. і дістала назву Константинополь на честь засновника. Вона розташувалася на високих пагорбах європейського узбережжя Босфору, на місці старовинної мегарської колонії під назвою Візантія. Первісна назва поселення Візантія дала назву всій імперії. Незважаючи на те, що тут відбулися глибокі соціальні зрушення, оновления суспільного ладу, для візантійської культури навіть доби раннього середньовіччя характерні урочистість, пишність, шляхетність, витон ченість думки та форми,

Увібравши в себе спадщину греко-римського світу і елліністич. ного Сходу. Візантія стала центром своєрідної і блискучої культури, а за рівнем розвитку освіти, духовного життя, без сумніву, була поне реду всіх країн Європи. На громадське і культурне життя впливали східна християнська та візантійська церкви. Між східною (православ ною) і західною (католицькою) церквою виникли з самого початку суттєві відмінності, кожна з них розвивалася своїм особливим шляхом, Номінально церковна єдність визнавалася і Римом, і Константино- полем, але фактично між папським престолом і константинопольською патріархією почалася то прихована, то відкрита боротьба за релігійне і

політичне панування, яка ніколи не згасала.

В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено

найкращі досягнення римської юридичної думки: в ньому вже запер шилася розробка римської теорії права, здобули остаточну теоретичну форму такі поняття юриспруденції, як право, закон, звичай; з'ясовано відмінність між приватним і публічним правом; визначені норми кримінального права; закладено основи регулювання міжнародних відносии. Здійснено Юстиніаном кодифікацію римського прана.

У Візантійській імперії від кінця IV ст. закріплюється на офіційних позиціях церковна література, а східні отці церкви Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Феодорит Кірський обгрунтували вчення християнства виключно на основі церковних канонів і святого письма. Християнській церкві протягом усього існу вання Візантії властиве прагнення до союзу із сильною централію- ваною державою й підкорення верховній владі імператора. Доба іконоборства була винятком із цього правила. Іконоборці виходили з прагнения зберегти за християнським богослужінням високу духов- ність, очистити його від усього тілесного й пережитків еллінського сенсуалізму. Ідейна боротьба у візантійському суспільстві мобілізу вала всі інтелектуальні сили і справила вплив на суспільну свідомість доби. Релігійно-філософські диспути VIII IX сс. викликали необхід ність систематизації християнської теології, що знайшло відображення у творах Іоанна Дамаскіна і Феодора Студита. Візантійська література справила значний вплив на свропейську, зокрема слов'янську, яка характеризується не лише грецькими рукописами, а й слов'янськими перекладами. Серед церковної літератури, що дійшла до нас, виді лясться поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками були: Роман Солодкоснівець, імператор Юстиніан, Сергій патріарх Константи-попольський, якому належить акафіс богородиці, Софроній - патріарх Єрусалимський. З прозаїчних жанрів особливо розвиваються історичні Оповідання Прокопія, Петра Патриків, Агафія, Менандра Протиктора, Феофілакта Симокатта, Іоанна Малали. У період іконоборства розкві тас агіографічна література (житія святих). У ІХ ст. з'являються корот кі огляди із всесвітньої історії, оповідання александрійських і церков них істориків Георгія Сінкели, Феофана Сповідника, патріарха Ники- фора, Георгія Амартоли. Особливе місце в історії візантійської літера тури належить Михаїлу Пселлу, мудрому філософу, автору багатьох віршів на честь василевсів ("царів" так називали візантійських імпе раторів) і прихильників їхніх ворогів. Це промови, евкомії (звернення до імператорів або промови від імені імператорів), епітафії, монодії, особливо популярна в той час "Хронографія".

У IV-II сс. зберігалися традиції античної школи, існували давит наукові центри - Афіни, Александрія, Бейрут, Газа. Формується новий центр науки і освіти Константинополь. У 1045 р. засновано Констан- тинопольський університет з двома факультетами: юридичним і філо- софським. У школах викладали граматику, риторику, філософію, вив- чали класичну літературу, античні праці з філософії, математику, аст рономію, медицину, вчились говорити і писати класичною грецькою мовою. Видатними в галузі науки були Феодор Студит і Лев Мате- матик.

Незважаючи на зростання християнського впливу, тут ніколи не згасала світська художня творчість. Значного розквіту в ХІ-ХІІ се. досягають архітектура та мистецтво Візантії. Міське будівництво стало легким і відкритим, будинки не відгороджували від вулиці, прикраша ли балконами та лоджіями. В архітектурі культових споруд також по- мітною була тенденція до удосконалення їх декору. З'явилися багато- купольні церкви з підкресленою центральною частиною, пропорції храмів стали стрункішими і витягнутішими вгору. Склалися основні зразки будівництва монастирів. Найвище досягнення архітектурного мистецтва Візантії це храм Святої Софії (532-537 рр.), збудований архітекторами Анфімієм із Трал та Ісидором із Мілета, прикрашений чудовою мозаїкою та фрескою. Пам'ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються релігійними зразками. Про роль музики у світському побуті відомо небагато, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів акламацій, обов'язкових у двірському церемоніалі.

В образотворчому мистецтві найвищого розвитку досягає виготовлення емалі. Чудовим твором, виконаним у цій техніці, с зображения царя Соломона в соборі св. Марка у Венеції. Досягнення у виготовленні фарб широко використовувалися також у мистенті мозаїки і фрескового живопису.

Візантійське мистецтво досягло великого міжнародного значен ня. Характерними ознаками творчості візантійських художників с яскраво виражені образи персонажів, поєднання земної і небесної влади.

Розанток візантійської культури в ХІ-ХІІ се. свідчив, що вона залишалася традиційно середньовічною. Уже в XIV ст. Захід виперед жас візантійське мистецтво, але центрами візантійської орієнтації стали міста Київської Русі: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир.

Культура Західної Європи в епоху середньовіччя.

Формування освіти та пауки

Середні віки велика епоха, що охоплює кілька століть. Саме в цей період формується європейська культура, основою якої стало християнство. Християнська теологія встановила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину. Християнська церква мала великий вилив на середньовічну культуру і світогляд людини. римо-католицька церква з самого початку встановила монополію на інтелектуальну освіту. В 1200 р. у Франції був заснований Паризький університет, в Італії знаходилися такі відомі школи, як Болонська юридична і Салериська медична. У ХІІІ ст. відкрилися такі університети: Оксвордський і Кембріджський в Англії, Саламанський. Іспанський та Неаполітанський в Італії. У XIV ст. були засновані Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський університети. Всього до кінця XV століття в Західній Європі налічувалося близько 65 університетів. Середньовічна університетська наука отримала назву схоластика, яка найбільш яскраво відобразилася в богослов'ї. Значними схоластами ортодоксального напрямку були Альберт Великий (1193-1280 рр.) та Фома Аквінський (1225-1274 рр.). Альберт Великий був шанувальником Арістотеля, автором багатьох творів богословського природознавчо-історичного характеру. Фома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я "Сума теології", в якій всі питания пізнання природи і суспільства розглядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він виробив загаль- ні принципи католицького богослов'я, які й нині вважаються церквою непорушними. Висуваючи ідею гармонії віри та розуму. Фома Аквінський, проте, підкорив науку богослов'ю (наука служниця богослов'я).

Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралася, головним чином, на абстрактне мислення. Вивчаючи при- роду, тогочасні люди від науки користувалися, як правило, методом спостережения, дуже рідко експеримента; вбачали свою ціль не в то- му, щоб сприяти перетворенню природи, прагнули зрозуміти світ таким, який він є в процесі споглядання, не втручатися в природний хід подій і не користуватися міркуваннями практичної користі. Уцьому відношенні середньовічна наука була витинодом як науки Нового часу, так і середньовічної техніки, яка має інтелектуальне коріння і, за словами Бенедикта Нурсійського, повинна облаго роджувати працю, а праця життя.

У середньовічній науці виділяють чотири великих напрямки. Перший фізико-космологічний, ядром якого є вченасиво рух, на основі натурфілософії прістотелізму він поєднує масив фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготували грунт для розвитку математичної фізики Нового часу. Другий вчения про світло; третій науки про живе, душу, що розглядалася як принципі джерело рослинного, тваринного і розумного життя. Четвертий комплекс астролого-медичних знань, до якого в певній мірі відноситься також вчення про мінерали. Алхімія виокремлюється як особливий напрямок середньовічної науки, с специфічним феноменом середньовічної культури щось цілісне, що містить такі компоненти, як наукові узагальнення і фантазія, раціональна логіка і міфологія. Таким чином, в алхімії, нібито, разом відбуваються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу.

Раціоналістична тенденція середньовічної культури яскраво виявилася в працях англійського вченого-монаха францісканського ордена Роджера Бекона (1214-1292 рр.). Він був одним з перших, хто наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протистав ляючи дослідне знання хибним авторитетам. У своїх творах, головним з яких була "Велика праця", він висуває низку незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні крани, що полегшують працю людей. Р. Бекон установив способи здобування багатьох хімічних речовин, пороху, його творам католицька церква оголосила анафему, а сам він провів 14 років в ув'язненці.

Формування західноєвропейської літератури: поезія вагантів, героїчний епос, лицарська поезія і роман

У ХІІ-ХІІІ сс. під впливом шкільної та університетської освіти в містах Західної Європи розвивалася латинська література (на церковні та світські сюжети): вірші з описами природи і викривальні твори, що засуджували пороки духовенства. Особливе місце в цій літературі займала поезія вагантів, що з'явилася в Германії, Франції, Англії та Північній Італії. Розквіт поезії вагантів збігався з розвитком школи і середньовічних університетів, носіями цієї поезії були бродячі студенти. Їх вільнодумна, бешкетна поезія була дуже далека від аскетичних ідеалів середньовіччя: вагаити йшли шляхом творения чисто світської літератури. Дуже гостро в їх поезії звучали сатиричний антиклеракальні ноти, вони різко викривали римо-католицьку церкву. Іноді у віршах вагантів звучала скорбота про їх безпритульне й нужденне життя: "Не для сустної мариоти, не для розваги через гіркі злидні кинув я учения". Церква невтомно переслідувала вагантів за критику пороків церкви та уславлення радощів земного життя.

У ХІ-ХІІ ес. сформувався і був записаний героїчний епос, що до цього передавався тільки в усній традиції. Героями народних сказань були воїни, що захищали свою країну і свій народ, в епічних сказаниях оспівувалися хоробрість, сила, вірність, воїнська доблесть. Записаний в умовах феодалізму героїчний епос зазнав впливу лицарських і церковних уявлень, героями епосу завжди були віддані васали своїх сюзеренів, захисники християнства. Найвеличнішим пам'ятинком французького епосу с "Пісня Роланда", в якій розповідають про франків, що стають жертвою підступної зради графа Ганелона, в особі якого автор поеми засуджує підступність і феодальне свавілля. Ганелону протиставлений патріот Роланд, що вважав ціллю свого життя служіння імператору і Франції. Але Роланд є також вірним васалом свого сюзерена Карла: "Адже для сеньйора доблесний васал повинен перетерпіти великі страждання, знести і холод, і спеку, за

нього плоть і кров віддати...". Визначною пам'яткою німецького героїчного епосу є "Пісня про Нібелунгів" (1200 р.), написана на основі стародавніх германських

сказань часів "великого переселення". Історична основа твору загибель Бургундського королівства, зруйнованого гунами в 437 р. У ХІ-ХІІ сс. склався морально-етичний образ лицаря, що відзначався світським характером, якому був чужий аскетизм. Лицар повинен молитися, уникати гріха, пихатості та низьких вчинків, захищати церкву, вдів і сиріт, а також піклуватися про підданих. Він повинен бути хоробрим, вірним і не позбавляти інших власності, воювати лише за справедливу справу, бути невтомним мандрівником, що змагається на турнірі за честь дами серця, любити свого сюзерена і оберігати його майно, бути щедрим і справедливим. Цей образ був відображений у лицарській літературі. Лицарська поезія виникла на півдні Франції, де склався осередок світської культури в середньовічній Західній Європі. У Лангедоці набула поширення лірична поезія трубадурів на провансальській мові. При дворах феодальних сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння прекрасній дамі, Цей культ займав центральне місце в творчості трубадурів провансальських поетів, серед яких були лицарі, великі Феодали, королі, простолюд. Поезія трубадурів мала багатю найрізноманітніших жанрів: любовні (одним із яскравих співаків був Бернард де Вентадори), ліричні, політичні пісні (найбільш яскраві Бертрана де Борна), пісні, що висловлювали скорботу поета з приводу смерті якогось сеньйора або близької поетові людини; пісні-диспути на любовні, філософські, поетичні теми, танцювальні пісні, пов'язані з весняними обрядами.

Особливе місце в лицарській літературі належить віршованій повісті на любовно-пригодницький сюжет, що запозичений із кельтських переказів і легенд. Головна з них історія короля бритів Артура і його лицарів, що жили в V-VI сс. і зібралися за круглим столом. Із цих легенд склався цикл романів, так званий бретонський цикл про короля Артура і святий Грааль.

Велику роль у розвитку куртуазного роману відіграв фран цузький поет Крестьєн де Труа, який створив романи з таємничими пригодами героїв, зачарованими людьми, чудовими країнами. У нього були також твори, що відкривали новий світ глибоких людських почуттів: до них належить роман про Трістана та Ізольду, який відноситься до кола бретонських (кельтських) сказань. Популярність цього роману в свропейській літературі XII-XIII се. пояснюється тим, шо центральне місце в ньому відводиться земному людському коханню, яке привертало увагу середньовічних поетів. Лицарська література, не дивлячись на її обмежений, класовий характер, сприяла розвитку середньовічної культури, виникненню інтересу до особис- тості людини та її переживань.

Розвиток мистецтва

Вплив церкви, що прагнула підкорити собі все духовне життя суспільства, визначило обрис середньовічного мистецтва Західної Європи. Основним взірцем середньовічного образотворчого мистецтва Гархітектури були пам'ятники церковної архітектури. І не тільки тому, що церква була головним замовником художніх творів, а й тому, що середньовічне мистецтво формувалося під впливом релігійного світорозуміння. Воно було в руках церкви могутнім засобом дії на маси через доступність для всіх.

Починаючи з ІХ століття, у Західній Європі формується перший загальноєвропейський художній стиль, якому французькі археологи дали назву романський. Характерною рисою романського стилю було звернення до людської особистості, що найяскравіше проявилося в поезії вагантів, але найповніше в архітектурі. Головна роль відводи- лася в романській архітектурі будові фортець, монастирських комплек сів, феодальних замків. Панівною архітектурною спорудою був базилі кальний (витягнутий у плані) тип храму. Храм - це матеріально-прос- торове втілення основної ідеї християнського світобачення. Весь те р'єр романського храму підпорядковус образний ряд потребам бого- служіння і священній топографії. У ньому чітко були позначені еле менти внутрішнього простору: нартекс, тобто притвор (бабинець), поз- довжній корпус базиліки, трансенти, абсида з вівтарем, капели. Така структура храмового простору втілювала нові світоглядні принцинни. Античний храм був житлом бога, а християнський призначався для певного колективу єдиновірців. Зовнішній вигляд романських церков свідчить про масивність і геометричність архітектурних форм. Стіни, ізолюючи внутрішній простір від навколишнього середовища, вод ночас відтворюють особливість внутрішньої структури.

Феодальний замок поєднував у собі як оборонні, так і житлові

функції, з вузькими і малими вікнами, масивними вежами (замок Гайяр у Нормандії, збудований у кінці ХІІ ст.).

Особливого розвитку культура середньовіччя набула в XIII- XIV сс.: розквіт міст, формування національних держав, розвиток ре месел. В архітектурі це міські готичні собори, ратуші, житлові та

торговельні центри. Готика це характерне прагнення споруди вгору, зокрема на рахунок гострих стрільчастих шпилів, це вітражі великі вікна т кольоровим, мальовничо розписаним склом, це численні арки, багат ство скульптури, оздоб. Такі елементи надають готичним спорудам

динамічності, величі.Найбільшими храмами періоду ранньої готики с Собор Париж ської Богоматері Нотр-Дам. Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Ілатії, Ам'єнський собор найбільш величний і високий готичний собор у Франції, будувався з 1218 по 1258 роки.

Особливого розвитку сягло мистецтво. Стають популярними такі жанри, як живопис, скульптура, монументальний розпис, мозаїка фреска. Домінуючим стає мистецтво іконопису. Середньовічне мистец

тво майже повністю було підпорядковане релігії, тобто канонізоване.

Церква була головним замовником творів мистецтва. Крім романського та готичного стилів, середньовічна свропей ська архітектура представлена ще двома стилями: арабським (маври- танським в Іспанії) і візантійським (Італія, Візантія).

Таким чином, протягом епохи середньовіччя була нагромаджена величезна культурна енергія, яка сприяла яскравому спалахові люд- ського генія в часи Відродження і Реформації.

• Питания для самоконтролю

1. Що лежить в основі наукових знань?

2. Коли і де формуються університети?

3. Яку роль відіграла лицарська культура?

4. Які загальносвропейські художні стилі формуються в епоху середньовіччя?

Тема:Епоха Нового часу і Просвітительства.

План

1.Культура епохи Нового часу

2. Витоки та основні засади Просвітительства.

3. Європейська культура.

Початок історії Нового часу датується кінцем XVI - початком XVII се. На місце старої феодальної ідеології прийшли просвітителі- філософи, соціологи, економісти, літератори. Вони стверджували всесилля людського розуму. На початку цієї епохи завершується процес формування та локалізації великих національних культур. Їх своєрідність визначалася умовами історичного розвитку та традиціями кожної нації, країни, які найкраще простежуються в літературі. Вона стала провідною галуззю культури, а головним її жанром сатиричний і сімейно-побутовий романи, авторами якого були Вольтер, Дідро, Руссо, Бомарше, Гете і Шіллер, Річардсон, Філдінг, Смоллетт, Шерідан. Особливо були популярними романи "Робінзон Крузо" Данієля Дефо, "Сентиментальна подорож до Франції та Італії" Лоренса Стерна, "Юлія або Нова Елоїза" Ж.-Ж. Руссо, ці просвітительські романи своїми окремими гранями поєднувалися із загальним напрямом суспільної ідеї, проникненням у психологію людини, в людське добро і зло, готували художні відкриття сентименталізму, критичного реалізму.

Музика та театр набули нових форм розвитку: виникають нові жанри, остаточно запанувала опера. У 1637 р. у Венеції відкрито перший у світі оперний театр. Поряд з оперою розвиваються великі вокально-інструментальні форми кантата, інструментальний та сольний концерт. Надзвичайно підноситься культура виготовления музичних інструментів, відомими стають такі майстри: А. Страдіварі, А. Аматі. Для театру писали п'єси Г. Філдінг, П. Бомарше, К. Гольдоні, В. Шіллер. Вихваляючи енергію нової людини, її ціле спрямованість і могутність, вони разом з тим не ідеалізували буржуа, не цуралися навіть злої пародії. Ось чому великого розквіту досягла комедія, а відкриттям для XVII ст. стала міщанська драма, яка була відповіддю на процес демократизації театру. Вимоги життєвої правди знайшли місце у творах Д. Дідро, а принципові питання естетики просвітительського реалізму порушив Г.-Е. Лессінг у "Лаокооні" та "Гамбурзькій драматургії". Складність і суперечність епохи яскраво відтворили художні стилі образотворчого мистецтва. Формуються нові.

стилі та напрями бароко, рококо, класицизм. Художнє життя Європи періоду Просвітительства також розвивалося підським впливом дей, що народилися в Англії і остаточно сформувалися як ідейний рух у Франції. Вона ж стає лідером у цьому і на багато десятиліть зберігає своє значення культурного центру Західної Європи й законодавця художніх нововведень, зокрема в живопису Ж.А. Ватто, Ф. Буше, Ніколо Пуссена, Шардена. На полотнах французького художника Антуана Ватто життя розгортається як театральна дія, основною темою стають галантні святкування. Це картини: "Качелі", "В парку", "Фінетт". Франсуа Буше "Маркіза де Помпадур", "Млин". Нікола Пуссен вважасться реформатором французького живопису, котрий прагнув створити серйозний пластичний стиль на відміну від того, яким був живопис на той час у Франції. Його називали "французьким Рафаелем". Він створив картини: "Вознесіння Богоматері", "Аркадські пастухи". Шарден створив на своїх полотнах повну картину життя свого часу: "Служанка, що наливає воду у глечик", "Молитва перед обідом". Ідеї цих художників об'єднав в єдину концепцію німецький історик мистецтва Йоган Іоахіль Вінкельман, який став яскравим представником естетики Просвітительства. Його ідеї були підтримані німецькими просвітителями Г.-Е. Лессінгом, Й. Г. Гердером та Й.В. Гете і швидко поширилися за межами Німеччини. Вінкельман започаткував буржуазно-революційний класицизм кінця XVII ст., що дав життя "Марсельєзі" Руже де Ліля. Жан Луї Давід був втіленням ідеального художника часів Великої французької революції. Його полотно "Клятва Гораціїв" стала програмним твором революції. За часів Просвітительства виникає та поширюється класицизм. Ідеалом епохи стає героїчна людина яскрава, вільна, яка протистоїть злу і насильству. Гасло епохи воля та рівність, братерство. Останній період Нового часу характеризується ускладненням художньої куль тури. Музичне мистецтво набуло нових форм, засобів музичної виразності завдяки творчості великого композитора І. С. Баха. Апогесм його творчості стають свангельські легенди "Страсті за Іоанном" і "Страсті за Матфеєм", а також його прелюдії, фуги, ораторії, меси. Музика віденських класиків стала взірцем для багатьох поколінь композиторів. Це симфонії В. А. Моцарта, наприклад "Маленька нічна серенада", онера "Дон-Жуан", заупокійна літургія "Реквієм", Л.В. Бет- ховена, Гайдна. Опери французького композитора Глюка стали взірцем просвітительського класицизму. Симфонії та ораторії Гайдна по-філософські узагальнюють основні уявлення автора про сенс життя.

В архітектурі зразковим твором бароко вважають церкву Іль Джезу в Римі, що є духовним центром ордену сзуїтів. Інтер'єр споруди доповнює пишний декор різьблення по каменю, гіпсу, дереву, ковані грати, величезні вівтарні образи, розміщені в пишних рамах, арки з колонами та фронтонами, багатокольорові розписи стін і позолота, скульптура. Типовим зразком барокового стилю с оформлення собору св. Петра в Римі. У каплиці встановлені мармурові групи: П'стта - скорботна богоматір з мертвим Христом на руках, роботи Мікеланд- жело, "Екстаз святої Терези", Берніні. В архітектурний ансамбль вклю чаються споруди, площі, вулиці. Окрасою міст стають фонтани. Блис- кучий приклад барокових фонтанів створені Берніні: фонтан Тритона на майдані Барберіні, фонтан Чотирьох річок і Мавра на майдані Навона. Класицистична архітектура сформувала вигляд свропейських міст з тріумфальними арками, колонадами, куполами, портиками. Взірцем класицистичної палацової архітектури є велична і строга за стилем резиденція французьких королів Лувр, церква Будинок інвалідів у Парижі, робота архітектора Ж. Ардуена-Мансара, церква св. Женев сви, тепер Пантеон у Парижі, архітектор Суфло. Будується Тріумфальна арка в Парижі, покликана уславити революцію, архітек тор Ж. Ф. Шалгрен.

Раціоналізм світоглядний принцип культури Нового часу.

Просвітництво: французькі просвітителі Вольтер, Руссо.

Розвиток науки: виникнення Академій та наукових товариств. Технічні винаходи: телескоп (Кеплер); фотографія (Дагер); кіно

(брати Люм'сри); радіо (О.Попов).

Формування національних культур Література: Франція: Мольер, Оноре де Бальзак, Ф. Стендаль,

В. Гюго, Жюль Верн, Бомарше;

Англія: Дж. Байрон, Вальтер Скотт, Конан Дойль;

Німеччина: Гете, Шіллер;

Польща: Адам Міцкевич;

США: Дж. Лондон, Марк Твен;

Росія: О.С. Пушкін, М. Гоголь, М. Лермонтов, С.С. Тургенєв,

П.І. Чехов, Л.М. Толстой.

Художні стилі Нового часу

✓ бароко живопис (Ван Дейк, Рубенс);

• скульптура (Д. Берніні);

• архітектура (Растреллі);

✓ рококо живопис (Ватто, Буше);

✓ класицизм;

музика (1.С. Бах, В.А. Моцарт); • література - XVIII століття, Франція (Корнель, Рассін, Молыр),

Росія (Ломоносов); (Ломеситименталізм - література, Росія (Карамзин "Бедная Лінза"),

✓ романтизм;

• живопис (А. Врубель, В.А. Серов, К.Л. Брюллов, Кіпренський);

• музика (Шуберт, Ліст, Шопен, Бетховен);

• література (Франція Олександр Дюма, Жюль Верн, Віктор Гюго "Собор Паризької Богоматері"), (Україна Т.Г.Шевченко "Тополя"), (Росія О.С.Пушкін, рання поезія; М.Лермонтов), (Англія Вальтер Скотт "Айвенго");

✓ реалізм;

• живопис (Караваджіо, Веласкес, Шарден, Рембрандт);

• література (ХІХ ст. Франція Флобер, Оноре де Бальзак), (Англія Чарльз Діккенс), (Україна Панас Мирний);

• музика (М.П. Мусоргський, П.И.Чайковський),

критичний реалізм;

• література (Франція Ф. Стендаль "Червоне і чорне", Оноре де Бальзак "Гобсек"), (Англія Ч. Діккенс "Пригоди Олівера Твіста"), (Росія Ф.М. Достоєвський "Злочин і кара", Л.М.Толстой "Война і

мир", "Анна Каренина"); ✓ імпресіонізм;

• живопис (Моне, Піккасо, Мане, Бенуар);

• література (Дебюссі, Равель, Гі де Мопассан, М. Коцю- бинський);

✓ символізм;

література (А.Рембо, П. Верлен, Аполлінер);

✓ експресіонізм;

• література (В. Стефаник

✓ постімпресіонізм;

• живопис (Ван Гог).

Витоки та основні засади Просвітительства

Культурний рух Просвітительства був започаткований в Англії у другій половині XVII ст., де під впливом буржуазної революції зародилося багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітительства. В усіх країнах Європи розвиток культури у XVIII ст. тією чи іншою мірою проходив під знаком ідей Просвітительства. Проте найчислен ніший, осяяний талантами загін просвітителів сформувався у Франції в XVIII ст. Саме звідси, несучи на собі відбиток французького генія, ідеї Просвітительства поширилися по всій Європі. Під їх впливом відбувся розвиток революційного руху в Західній Європі, що залишило величезний слід у світовій культурі.

В історичній зміні культурних епох Просвітительство привертає увагу напруженою концентрацією ідей у занадто стислому часовому просторі, в основному XVIII ст. Панівною ідеєю Просвітительства с розум, його здатність пізнати сутність речей і явищ. Мислячий розум став єдиним мірилом усього сущого на землі.

Ідеї, народжені свропейською культурою епохи Просвітитель- ства, поширилися у світі, стали частиною його надбання. Під їх впливом в Україні епоха Просвітительства характерна для часу з кінця XVIII до середини ХІХ ст. У цей період розвиток української куль тури, її стан і головні культуротворчі завдання багато в чому зумовлені соціально-політичними подіями другої половини XVIII ст. Втрачалися рештки української державності. Україна перетворювалася у провін цію двох великих імперій з деякими етнографічними особливостями. Це призвело до того, що ренесансно-барокова (козацька) культура

занепадала, породивши барокове розмаїття та перехід до рококових і класичних форм. Вже у XVII ст. соціально-економічний і політичний розвиток

свропейських держав, незважаючи на своєрідність обраного кожною шляху, набув характеру загального процесу, сдиного за своїми тенденціями й спрямуваннями. Процес генезису продуктивних сил в Англії та Голландії внаслідок успішних буржуазних революцій набуває незворотного характеру. Він стає визначальним чинником у подальшому розвитку Європи. Панівною ідеєю Просвітительства був розум. Відповідно до цього змінився традиційний погляд на людину. На думку просвітителів, всесвітній розум накреслив параметри людського існування. Вони кваліфікували людину як істоту політичну, а суспільство як співтовариство таких істот. Добробут людства просвітителі ставили в пряму залежність від розуміння й виконання вимог закону, намагаючись спрямувати інтелектуальні зусилля у відповідному напрямі.

Отже, одним з основних напрямів філософських і соціально- політичних шукань просвітителів стає проблема виховання, їхній громадський пафос реалізується у заклику до створення в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечнос тями істоти. Цьому віддають свої зусилля найвидатніші представники Просвітительства, їхні твори стають програмою соціальних перетво рень, знаряддям формування нового типу особи, іншого способу мислення, відповідаючи загальним сподіванням на справедливе суспільство. Велика французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Великі мислителі, які у Франції провадили в маси ідеї революції, що наближалася, самі виступали вкрай революційно. Ніяких авторитетів вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний порядок були піддані нещадній критиці; все повинно було стати перед судом розуму: або виправдати своє існування, ння, або відмовитися від нього. Єдиним мірилом усього існуючого став розум.

Основні терміни та поняття

Бароко (іт. bаrоссо, букв. дивний, химерний) художній стильовий напрямок в свропейському мистецтві XVII-XVIII cc., характерні грандіозна пишність, витончений декор, урочистість і

динамічність композицій. Класицизм художній стиль і напрямок в європейській куль турі ХVІІ-ХІХ сс., поширений в часи Просвітительства. Був

орієнтований на зразки класичного мистецтва.

Постімпресіонізм (від лат. post після та імпресіонізм)- напрямок, що виник у Франції в живописі та художній літературі кінця ХІХ - початку ХХ сс.

Раціоналізм (лат. rationalis розумний) філософський напря

мок, який визначає розум основою пізнання світу і поведінки людини, в архітектурі загальна назва архітектурних напрямів, представники яких проголосили своїм творчим принципом засвоєння досягнень науки і техніки.

Реалізм (від, пізньолат. realis предметний, дійсний)

історично-конкретна форма художньої свідомості доби Нового часу. Їй властиве об'єктивне відображення суттєвих сторін життя. Одна з основних властивостей мистецтва і літератури, що полягає в прагненні до правдивого, яке відповідає дійсності.

Рококо (від франц.гососо), рокайль художній стильовий напрямок в європейському мистецтві в першій половині XVII ст.

Романтизм половини ХІХ сс. ідейно-художній напрям кінця XVIII першої

Сентименталізм (від франц. sentiment почуття) художній напрям у літературі, що виник у XVIII ст. на зміну класицизмові,

• Питання для самоконтролю

1. Які подій вплинули на формування культури епохи Нового часу? 

2. Що нежить в основі культури цього періоду?

3. Яку роль відіграє в формуванні культури Нового часу мистецтво?

4. Що таке просвітительство?

5. Які основні ідеї просвітительства?

Європейська культура ХIХ-XX cc.

ХІХ ст. стало часом бурхливого розвитку світової культури, який торкнувся усіх сторін суспільного життя і позначився на матері- альній і духовній еволюції. 20-ті роки ХІХ ст. в Європі можна назвати роками революцій в Італії, Іспанії, Росії, Франції. Зростає соціальне розшарування, збільшується клас пролетаріату. Відбуваються важливі зміни в освіті, запроваджується реформа у вищій освіті, активно створюються університетські наукові школи. Зростаюча економічна і політична інтеграція світу, сприяє процесам культурного обміну між народами.

У другій половниі ХІХ - початку ХХ се. майже всі свропейські держави переживали складний період у своєму історичному розвитку. В Італії тривала національно-визвольна боротьба проти австрійського гнобления за об'єднання країни. Під владою Прусії відбулося посту пове об'єднання німецьких земель в сдину державу, через довгі роки Паризької комуни пройшла Франція. Відбувався активний процес зміни суспільних відносин, політичних інститутів. До політичної влади в більшості країн прийшла промислова буржуазія, яка забезпечувала своє панування завдяки військовій силі, реформам, зокрема модерні зації виборчої системи, і жорстокій експлуатації. Створення маркси- стської теорій і становлення робітничого руху свідчили про поглиблення протистояння в суспільстві. Буремні роки революції і соціальних потрясінь мали безпосередній вплив на розвиток культури:

змінювалися світоглядні основи, стилі, напрями в мистецтві, реформа- ційних змін зазнала система освіти, що була ланцюгом між різними рівнями духовного життя суспільства.

Суспільний розвиток другої половини ХІХ - початку ХХ се. характеризувався глибинними змінами у всіх сферах життя: в європей ських країнах завершився промисловий переворот, спостерігалося не лише кількісне зростання виробництва продукції та обсягів світової торгівлі, а й якісні зрушення в технології і структурі промисловості,

Жодне століття не зазнало таких величезних соціальних потрясінь, таких жахливих світових війн, такого всеохоплюючого національно-визвольного руху, бурхливого науково-технічного прог- ресу, як ХХ століття. Внаслідок чого життя людини помітно усклад нилося, а теми життя прискорився. У цих умовах величезного значення набувас концепція прав людини в теоретичному й практичному формуванні культурного процесу сучасних держав. Вона стає однією з головних у діяльності ЮНЕСКО, організації, яка виникла в 1946 р. Мета її діяльності сприяння прогресу світової цивілізації через розвиток співробітництва між країнами в галузі освіти, науки та культури. ХХ століття час усвідомлення величезної цінності куль- турної спадщини минулого. Це питання особливої гостроти набуло внаслідок великих втрат, яких зазнало людство під час двох світових війн.

У художньому житті ХХ століття виникає і набуває розвитку модернізм новітній, сучасний, що поширюється у всіх видах мистецтва. Великого прогресу досягла наука та техніка, які стали вирішальними у всіх сферах життя людини, з'являються нові види мистецтва: телебачення, реклама, комп'ютерна графіка.

Тести до модуля 2

1. Які форми релігії відносять до ранніх?

а) язичництво;

б) магія;

в) іудаїзм;

г) фетишизм;

д) тотемізм.

2. Які галузі господарства вважаються ранніми, що сформувалися в період неоліту?

а) землеробство;

б) прядіння;

в) скотарство;

г) легка промисловість;

д) ткацтво.

3. Які винаходи можна віднести до первісного періоду?

а) гончарний круг;

в) колесо;

б)ткацький верстат

г) компас;

д) маятниковий годинник.

4. Якими науковими джерелами користуються для вивчения культури первісного суспільства?

а) археологічними;

б)етнографічними

в) літературними;

г)Антропологічними

д) фольклорні пам'ятки;

е)геологічними

5. До ранніх форм культури відносять:

а) збирання;

б) рибальство;

в) полювання;

д) тваринництво.

г) раннє землеробство;

6. Найвищим досягненням первісності було винайдення:

а) телескопу;

б) писемності;

в) ткацького верстата.

7. Три рушійні сили первісності це:

а) спостереження

б) віра в надприродні сили;

в) уява;

г) мислення.

8. Печери з первісними розписами знайдені в:

а)Єгипті

б)Італії

в) Франції;

г)Римі;

Д) Стародавньому Китаї

9. Спільними рисами ранньокласових суспільств були:

а) деспотизм;

б) демократія;

в) гуманізм;

г) жорстоке пригнічення мас;

д) персоніфікація в особі правителя;

е) рабовласницький характер культури;

є) релігійно-міфологічний характер культури. 

10. Першою столицею об'єднаного Єгипту було міст

а) Фіви;

б) Мемфіс;

в) Александрія;

г) Каїр;

д) Афіни.

11. Де знаходиться храмовий комплекс бога Амона?

а) в Гизі;

б) в Каїрі;

в) в Карнаці;

г) в Лускорі;

д) у Фінах.

12. Які типи споруд з перелічених є суто єгипетськими?

а) Тріумфальна арка

 б) обеліск;

в) пілони;

г) амфітеатр;

д) піраміда;

е) пантеон.

13. Однією з найдавніших є ступінчата піраміда:

a) Хеопса

б) Мікеріна;

в) Джосера;

г) Хефрена.

14. Хто був єдиною жінкою-фараоном у Єгипті?

а) Нефертіті;

б) Хатшепсут;

в) Клеопатра;

г) Артеміда.

15..Як звали вченого, який відкрив таємницю давньоєгипетських ієрогліфів?

а) Ж.-Ж.Руссо;

б) Дж. Картер;

в) Е. Тейлор;

г) Д. Фрезе;

д) Д. Шампольск.

16. Де знаходились "Висячі сади Семіраміди" одне із "Семи чудес світу"?

а) Афінах;

б) Лускорі;

в) Вавилоні;

г) Римі.

17. В якій країні з'явився перший алфавіт?

а) Стародавній Греції; б) Ассирії;

в) Стародавньому Єгипті; г) Фінікії.

18. Де народився "Епос про Гільгамеша"? 

а) Месопотамії (Шумер, Вавилон); 

б) Стародавньому Єгипті,

в) Стародавній Греції;

г) Стародавньому Римі.

19 Які винаходи належать стародавньому Китаю?

а) друкарство;

б) порох;

в) гончарний круг.

г) колесо;

д) кольорове скло;

е) компас;

є) папір;

з) механічний годинник.

20. Що вважається символом могутності та влади імператора водночас називається Стіною сліз?

а) "Заборонене місто";

6) Велика китайська стіна;

в) Кріпосні вали;

г) Центральні ворота.

21. Як називається збірник найдавніших індійських гімнів?

а) "Книга мертвих";

б) Біблія;

в) рігведи;

г) веди;

д) гімни.

22. Розмістіть хронологічно етапи розвитку давньогрецької культури:

а) елліністичний;

б) стародавній;

в) архаїчний.

г) класичний;

д) середня доба;

е) греко-римський;

с) гомерівський.

23. В який період давньогрецької культури мистецтво досягло найвищого рівня?

а) у період архаїки;

б) у класичний період;

в) у період еллінізму;

г) у період Нового царства.

24. Хто автор скульптури Зевса Олімпійського, що сидить на троні, оздобленої золотом та слоновою кісткою, яка вважається одним із семи чудес світу?

а) Поліклет;

. б) Скопас;

в) Фідій;

г) Мірон;

д) Лісіпп.

253 поданих варіантів виберіть основні етапи розвитку Стародавнього Риму:

а) давнє царство;

б) царський перлод;

в) середні віки;

г) період імперії.

26. Колізей з латині означає

а) монументальний;

б)Царський період

в)Середні віки

г)Період Імперії

27. Хто з діячів культури відноситься до давньоримських?

а) Вергілій;

б)Сокрот

в) Птоломей;

г) Арістотель;

д) Ціцерон;

е) Сапфо.

(28. Що у стародавньому Римі називають Пантеоном;

а) храм імператора;

б) храм верховного бога; 

в) храм усім богам;

г) храм зведених на честь римських героїв.

29. Що у стародавньому Римі називали форумом?

а) священну дорогу;

б) державний архів;

в) площу;

г) судовий орган,

30. Період виникнення Візантійської імперії:

а) V ст. н.е.;

6) II ст. н.е.;

в) IV ст. н.е.;

г) ІХ ст. н.е.

31. Першим імператором був

а) Костянтин 1

б) Птоломей;

в) Юстиніан;

г) Феодосій 1.

32. В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено досягнення:

а) грецького права;

б) основи римського права;

в) церковні канони;

г) європейське право;

д) кодекс Юстиніана.

33. Кращі церковні письменники Візантії:

а) Феодосій Печерський;

б) Іоанн Златоуст;

в) Григорій Богослов;

г) Василій Кессарійський (Великий);

д) Антоній;

е) Нестор літописець.

34. Яку назву ще має Пізанська вежа?

а) священна;

б) велична;

в) римська;

г) падаюча;

д) готична.

(35) Розмістіть у хронологічному порядку періоди розвитку середитовічної культури:

а) пізно середньовіччя;

б) середній період;

в) давня доба;

г) раннє середньовіччя.

36. Скрипторіями називалися:

а) майстерні живопису;

б)Школи

в) майстерні рукописної книги;

г) приміщення для збереження зброї.

 37. Кого називали у Західній Європі в епоху середньовіччя вагантами?

а) співців-поетів;

б) церковнослужителів;

в) мандрівних студентів-акторів.

 г) вчених-філософів.

(38) Які художні стилі формуються в епоху середньовіччя?

а) модерн;

б) Бароко

в) готика;

г) конструктивізм;

д) романський;

е) класицизм.

39. Яку назву отримав вищий навчальний заклад у Візантії, заснований в 1045 р.?

а) академія;

б) ліцей;

в) університет;

г) інститут;

д) гімназія.

40. Який найважливіший осередок середньовічної культури та суспільного життя приваблював людей різних соціальних груп ?

а) місто;

б)феодальний замок;

в) готичний собор;

г) монастир.

41. Які з перелічених соборів с готичними?

а) Шартрський собор Нотр-Дам, Франція;

б) Собор в Ам'єні, Франція;

в) Собор у Кельні, Німеччина;

г) Собор Паризької Богоматері, Франція;

д) Рейнський собор, Франція;

е) Софіївський собор у Києві;

є) Домініканський собор у Львові. 

 42. Що таке містерії. Це:

а) літературний жанр;

б) жанр живопису;

в) музичний жанр;

г) жанр театрального мистецтва.

43. Коли відкрився Паризький університет?

а) Х ст.;

б) 1200 рік;

в) 1330 рік;

г) ХІІ ст.

44. Що вважалося головною спорудою середньовічного міста?

а)Феодальний замок

 б) амфітеатр;

в) феодальний замок;

г) собор. 

45 Яким сюжетам надавали перевагу художники та скульптори середньовіччя?

а) міфологічним;

б) біблійним;

в) побутовим.

46. Яка з поданих рис відноситься до культури епохи

Відродження?

а) міфологічність;

б) релігійність;

в) гуманізм. 

47. Кого називали геніями італійського Відродження?

а) Д.Дефо;

б) Д.Свіфт;

в) Рафаель;

г) Франсуа Рабле;

д) Леонардо да Вінчі;

е) Мігель Сервантес;

є) Мікеланджело.

48. Яка з галузей Відродження? філософської науки виникла в епоху

а) натурфілософія;

б)Схоластика

в) матеріалізм

г) ідеалізм.

49. Як називався суспільний рух у Західній Європі в XVI ст.?

а) Просвітительство;

6) Контрреформація;

в) Реформація. 

50. Коли почалося італійське Відродження:

a) ХI-XIII cc.;

б) V-XV cc.;

в) ХV-ХVІ сс.;

г) XIII-XVI cc.

51. Який художній стиль формується в епоху Відродження?

а) романтизм;

б) готика;

в) бароко;

г) класицизм.

52. Кого можна віднести до епохи Нового часу?

а) Г. Галілей;

б) М.Копернік;

в) Д.Дефо;

г) Р.Бернс;

д) Дені Дідро;

е) Арістотель;

 с)С. Рафаель; 

ж) Мігель Сервантес.

53. Які художні стилі формуються в епоху Нового часу

а) романський;

б) бароко;

в) класицизм;

г) готика;

д) рококо;

54. З якого періоду починається епоха Нового часу:

а) ХVI ст.;

г) ХVІІІ ст.;

в) ХVІІ ст.;

д) ХІХ ст.

б) XIV ст.;

(55) Який з напрямів філософії Нового часу вважає розум основою пізнання?

а) раціоналізм;

б) реалізм;

в) натурфілософія;

г)схоластика.

Модуль 3

 ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

3. 1. Культура східних слов'ян

План

1)Культура східних Словян

2)Скіфська культура.

3)Черняхівська культура ,Зарубінецька культура

Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'яn

Предки українців проживали на досить великій території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з реними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розріз няе такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мі зинський, трипільський і черняхівський. Під час розкопок біля сіл Мізинь Чернігівської області, Добраничівка Київської області та Ганці Полтавської області археологи виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали вигляд наметів. Було знайдено крем'яні знаряддя праці, невеликі статуетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з орнаментом.

геометричним У той період стародавні слов'яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.

Знахідки культурних пам'яток старокам'яної доби мізинська культура зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщина, Полтавщині й Тернопільщині. Це ред юна споди налепоту вже мала певний рівень культури. У період мезоліту ддати була вдосконалювати знаряддя праці, вились кам'яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, при- ручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються на берегах річок і озер, вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають досконаліші релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.

Для доби неоліту був характерним перехід людини від збирания і полювання до хліборобства та скотарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, з'являється куль- тура обробітку землі і сіяння зерна, значно розвинулося орнаментальне шнурове мистецтво, керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими малюнками і пишно

розмальовувався. Племена слов'ян заселяли на той час Придніпров'я, особливо густо був заселений правий берег Дніпра, а також Придністров'я.

Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипіль ську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді й цілі її пласти були успадковані іншими народами, що проживали в Україні. Вони були збережені, переосмис лені й розвинені в культурі цих народів: культ Родової матері - образ наймудрішої жінки, яка очолювала рід, і культ Породіллі богині ро- дючості, а також обряди, пов'язані з поклонінням Місяцю, збереглися в Київській Русі аж до запровадження християнства. У пізніші часи зі скарбниці культури, що розвинулася на грунті трипільської цивілізації, наши далекі предки успадкували навички ремісників, технологію будівельників, культуру землеробства. Трипільська культура цікава не лише своєю географією, а й тим, що в ній виражено розквіт, вершину первісного землеробського мистецтва, багатого космогонічним і

міфологічним змістом.

Для розвитку української культури характерний її зв'язок з куль- турами сусідніх етносів, особливо йдеться про вплив культури народів Сходу і Заходу. Вже в епоху бронзи кінець IV поч. 1 тис. до н. с. маси людей були охоплені міграцією, оскільки вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або прибульців. У результаті порушується стабільність культурного процесу, виникає неокресленість меж тогочасної культури з'являються нові елементи культури. Творці нової культури за походженням були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти. Індоєвропейці, на думку відомого історика О. Пріпака, принесли на територно України важливі культурні елементи в суспільній сфері патріархат, в духовній культ Сонця, флективну мову, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків

Наступним етапом формування культури східнослов'янських племен була скіфська культура VI-II ст. до н. с. 3 численних іранських племен найбільше культурних пам'яток залишили в Україні скіфи. Історично ця назва охоплювала багато місцевих племен південних районів Східної Європи. У південній Право- і Лівобережній Україні залишилася велика культурно-мистецька спадщина скіфської доби. Знайдено великі городища, де були насипані кургани, оточені глибокими ровами або високими валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів. Розкопки показали, що з небіжчиком клали його зброю, коштовності й побутові речі, забитих коней і слуг. Скіф- ське мистецтво збагатило слов'янську культуру, зокрема житлове будівництво. Відомий дослідник української культури М. Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов'ян ської культурної спадщини. На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. У VI ст. до н. е. на колоніальних терито- ріях виникають грецькі міста-поліси: Ольвія на березі Буго-Дністров- ського лиману; Тирас у гирлі Дністра; Пантикапей на місці сучас ної Керчі; в V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес біля сучас ного Севастополя.

Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стила постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкіри тощо. Частина кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством та ремеслом. Розвивасться гончарне юве лірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кова- ного золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо. Грецька колонізація Причорномор'я сприяла включенню культурної традиції східних слов'ян до еллін- ського

культурного поля.

У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розви вається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглася від Дунаю до Дону VI-IV се. до н. е. Коли до кордонів скіфської держави наблизилися межі Римської імперії, скіфська культура зазнала істотного впливу римської. На- приклад, на лівому березі Дніпра біля м. Заліщики знайдено залишки укріплень римського імператора Трояна. З того часу як римський легіонер вступив на землю скіфської держави зав'язуються торговель ні та культурні зв'язки між двома країнами. Це підтверджується археологічними знахідками скарбу римських монет у Києві, а також скляного посуду та емалі римського походження.

Скіфські племена, як пише М. Брайчевський, становили особли ву етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, балтами, слов'я нами, але не тотожну з цими етносами. Стародавній історик Геродот (VI ст. до н. е.) описав соціальну диференціацію скіфського су- спільства. На його думку, воно поділялося на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у

лісостеповій зоні Подніпров'я. Все це засвідчує, що в Скіфії мало місце соціальне і майнове

розшарування суспільства. Так, у могилі, розкопаній біля міста Май- коп, при покійному скіфському вельможі знайдено предмети, виготов- лені із золота, срібла, міді, оздоблені зображенням звірів і орнаментом, що нагадував ландшафт Кавказьких гір. Кожен суспільний прошарок походин від одного із синів першого скіфа Таргітая і мав свій свя щенний атрибут. Для воїнів атрибутом була бойова сокира, для царів і жерців чаша, для землеробів плуг і ярмо. За скіфською міфологією, ці золоті предмети впали з неба на початку світу й відтоді стали

об'сктом поклоніння.

Скіфська культура становить собою синкретичний сплав куль- турних традицій скіфського суспільства, що своїм корінням сягають до мідного віку, та античної культури грецької цивілізації. Підтвер- дженням цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів, основою якого с анімалістичний стиль, тобто зображення тварин. Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могил; гребінь із Солохи та пектораль з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам'яні статуї із зображенням воїнів. Оригінальна пам'ятка скіфської скульптури зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі 8 Дніпропетровській області. Скіфи мали свій пантеон богів. За даними Геродота, особливою пошаною у них користувалися сім головних богів: Табіті богиня вогню і стихії, Папай і Апі боги неба і землі, що вважалися прабатьками людей і творців усього земного, чотири божества, що вважалися покровителями всього земного світу, їх імена невідомі. Існує точка зору, що культура скіфського періоду мас міфологічний характер. При цьому деякі вчені спираються на міф про походження скіфів, що записаний Геродотом. У міфі сказано, що на березі Бористена від скіфських богів Папая і Апі доньки Борисфена - народився перший скіф Таргітай (або Таргітаон). Таргітай мав трьох синів: Іпоксая, Арпоксая і Колаксая. Папай подарував онукам золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу, що впали з неба. Підійшов до золота старший син воно загорілося, потім середній знову загорілося, лише молодший зумів узяти ті речі і став царем. В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню і велику армію, їхні стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філліп батько Александра Македонського. Оста- точно скіфська держав була знищена готами.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризусться вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів, анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах. Анти займалися хліборобством. Вони жили окре мими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами, це було територіальне об'єднання, подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл ХІХ ст., згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці й ремісники, осідали багаті люди.

Анти були хоробрими войовничими племенами, вони вели довгі війни з візантійським царством і багато запозичили культурних цінно- стей інших народів. Громадсько-політичний устрій антів нагадував демократію грецького типу, поступово розширювалися культурні й економічні стосунки антів з іншими народами, зокрема з Візантією. Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосе- редніми предками праукраїнців.

Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля, с. Зарубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану заруби- нецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироб-лялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черня- хівської культури за допомогою гончарного круга і мала сірий колір. Найбільш цінними виявилися знахідки біля с. Черняхів, де було

розконано 250 поховань. Виявилося, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов'ян, а в інших покійника просто закопували в могилі. У розкопаних могиль никах була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси, у декількох городищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури ангів, в інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури антів.

У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувалися побутові речі й зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського, засвідчила, що зологі, срібні та бронзові прикраси інкрустувалися самоцвітами. Розкопки археологами сотень селищ і городиш антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалася впродовж століть під виливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької культури Причорномор'я. Вона мала самобутній характер і стала осно- вою формування культури Київської Русі.Основні терміни та поняття

Етнос (грец. народ, плем'я) стійка спільність людей, що історично склалася на конкретній території з певними особливостями. Менталітет (лат. розум) морально-духовні, інтелектуальні, психологічні, емоційно чуттєві особливості нації.

Звичаї - правила поведінки, спосіб людської діяльності. Обряди колективні дії, котрі виконуються з нагоди того чи іншого свята в житті людини, колективу, села чи міста, країни.

Національні традиції певні умовності, вироблені й

встановлені народом протягом всього історичного часу.

Питання для самоконтролю

1. Які основні етапи розвитку культури східних слов'ян?

2. Що лежить в основі вірувань і міфології східнослов'янських племен?

3.Які особливості трипільської культури?

4.Які особливості культурного процесу скіфського періоду?

 5. Що характерне для зарубинецької і черняхівської культур?

Тема 2

Культура Київської Русі

План

1)Християнство і розвиток писемності.

2)Література Київської Русі

3)Мистецтво

4)Кінець

 Християнство і розвиток писемності

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді й побуті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; з'явилися численні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого не відомо, і мовою книжною. Християнство стало ідеологічним підгрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню Київської Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Київська Русь не втратила самобутності,

своєрідності в усіх галузях культури. Церква вперто боролася з віковою традицією української

культури. Згодом вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язичницькі культи, обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукраїнців, пов'язані з християнськими нормами: Різдво святкується як Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з церковними святами пов'язані її інші календарні свята українців Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день.

Осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистець- ких цінностей на Русі, як і взагалі в Європі, були храми й монастирі. Одним з найвідоміших центрів культурного життя був Софійський собор у Києві резиденція митрополита. Тут було укладено першній давньоруський літописний звід 1037-1039 рр., а митрополит Іларіон написав і проголосив знамените "Слово про закон і благодать", яке вражає глибиною національної свідомості й ораторським хистом. При Софійському соборі розроблено основи першого збірника законів, який зберігся до Цього часу "Руська правда"; створено "Ізборник

коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передавання фонетичних особливостей мови русичів. Не виключено, то це алфавіт, яким користувалися ще в часи Аскольда і Діра.

Цікавою пам'яткою слов'янської писемності с "Влесова книга", навколо якої тривалий час точилися дебати. І сьогодні деякі вчені визнають її першоджерелом слов'янської писемності. "Влесова книга" написана алфавітом, близьким до кирилиці, в ній викладено історію дохристиянської Русі від 650 р. до н. с. до часів Аскольда (кінець. ІХ ст.). Причини такого ставлення до цього джерела крилися в непевності про обставини виявлення та зберігання знахідки. Тексти "Влесової книги" було скопійовано з дерев'яних дощечок, на яких вони були написані. Перші публікації, що з'явилися тільки в 1966-1978 рр., були зроблені з копії. Все це викликає сумніви у фахівців. Проте навіть для фальсифікації потрібні були будь-які джерела. Очевидно, що "Влесова книга" с одним з найдавніших описів східнослов'янської історії.

З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури, збільшується кількість освічених людей, з'являються книжки, школи при церквах і монас- тирях. Будуються приміщення для написания книг скрипторії.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берес- тяні грамоти, знайдені в основному в Північно-Східній Русі, та надни- си на пряслицях, глечиках, інших керамічних виробах, стінах будівель. При Києво-Печерському монастирі існувала також школа винного типу, де поряд з богослов'ям вивчалися філософія, риторика, грама- тика. При цьому використовувалися твори античних авторів, грецька природнича література. Водночас коло наукових знань у Київській Русі не було широким. Природничі науки цікавили мало і обме жувалися практичними потребами. Серед творів, в основному перек ладів з грецької та болгарської мов, с твори, присвячені природі: "Фізіолог" - збірник коротких розповідей про реальні та фантастичні тварини й рослини; збірник "Шестиднев", присвячений окремим явищам природи, відповідно до днів їх створення. Є деякі збірники зі статтями на природничі теми. Можна констатувати зародки медичних знань. При дворі Володимира Мономаха працював лікар-вірмен, який мав велику практику. Першим лікарем-українцем вважається чернець Києво-Печерського монастиря Агапіт, який лікував травами і вмів робити хірургічні операції.

Література Київської Русі

У Київській Русі розуміли значения історії для нащадків, тому створювали умови для розвитку дітописания, яке, за зразком популярних візантійських хронік, болгарських літописів і деяких свро- пейських історичних оповідань, почало виникати в Києві та в інших містах Русі. Починаючи з Х ст., у Києво-Печерському монастирі з 1037-1039 рр. було написано перший звід історичних хронік, автором якого вважають Никона Великого. Третю редакцію, навчальний літо- пис, укладено в 1093-1095 рр., у ньому активно проводиться ідея сдності Русі, а 1113 року чернець Нестор уклав четверту редакцію "Повість минулих літ". Він зробив спробу пов'язати історію Русі зі світовою й висунув гіпотезу про норманське походження держави.

"Повість минулих літ" редагувалася багато разів. Та один із кращих варіантів знаходиться у списках Лаврентіївському (1376 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.). До перших літописів відноситься і Київський (1200 р). Після роздроблення Київської Русі й посилення ролі окремих князівств вводиться та продовжується система літопи сания.

Давньоруські літописи явище цікаве не лише в культурному поступі Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації, чіткістю компо- зиції, рівнем систематизації матеріалів, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похизуватися таким скарбом. Найбільш відомими літописами часів Київської Русі с "Літопис Аскольда", урив ки з якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст.; Київський звід літописний звід 1039 р., написаний при Софійському соборі; "Повість временних літ", яку створив на початку XII ст. в Кисво-Печерському монастирі літописець Нестор. Крім Кисва, літопи сания процвітало в Переяславі, Чернігові, Галичі, Холмі та в інших містах. Запровадження християнства сприяло розвитку і поширенцию стародавньої літератури: як церковної, так і світської, як перекладів, що дійшли на Русь з Візантії і Болгарії, так і оригінальних творів міс- цевого характеру, написаних переважно кирилицею, яка була доступна всім слов'янським народам. Певну своєрідність на фоні перекладів мала давньоруська література. Найулюбленішою перекладною староза повітню книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблювали тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир став підручниковою книгою, багато хто знав його напам'ять. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенюго читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішими були переклади Нового Заповіту, особливо "Четверосвангелія" та "Апостола". Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до ХІ-ХІІ сс. (Архангельське, Галиць ке, Мстиславове). Біблійна література Київської Русі була представ дена також апокрифами і житійною літературою. Переклади творів цієї літератури на Русі з'явилися відразу після її хрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Победоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлійського. Особливе місце серед перекладів агіогра фічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater- отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топогра фічним принципом. Це оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад. Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в ХІ ст. були Єгипетський та Синайський патерики. Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

Природничо-наукова література (пов'язана з вивченням при- роди, природознавча література). Серед інших перекладних літератур них пам'яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний "Фізіолог", "Шестоднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова. Переклади природничо-наукової літератури на Русі, окрім науково-просвітницького та пізнавального значення, мали також естетичне призначення. Художній вплив на читачів справляли багаri фантастико-поетичні ілюстрації, а також словесні додатки перекла дачів, які не скупилися на найщедріші характеристики героїв, країн, тварин, місцевостей, переклади цієї літератури з'явилися на Русі в кінці ХІІ початку ХІІІ сс.

Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали "малво" (сирійський проповідник), Георгія Амартоли "амартос" (гр. грішник) та Георгія Синкела "сникел" (гр. секретар). Повісті користувалися найбільшою популярністю, були най- поширенішими і найулюбленішими серед читачів. Порівняно з іншими перекладними творами писемності, вони представлені найповинше, найбільшою кількістю книжок. Характерною особливістю оригіналь ного руського письменства є її гостра публістична спрямованість. Літе ратурні пам'ятки Х-ХІІ сс., а особливо XIII ст., с одночасно пам'ят ками громадсько-політичної думки, оскільки зумовлені вони були потребами утвердження політичної влади. Практично всі ці твори пройняті ідесю величі землі руської. На думку академіка Д. Лихачова, майже всі літературні пам'ятки періоду Київської Русі мають одну тему, один сюжет; цей сюжет історія, а тема сенс людського життя. Серед них проповіді митрополита Іларіона, повчання, послания й полемічні записки Клима Смолятича й Кирила Туровського.

Із пам'яток світської літератури зосереджуємо увагу на "Пов чанні" Володимира Мономаха. Літературний прийом звернення батька до дітей був досить поширений в європейській літературі. Різні за змістом, вони мали одну мету повчання дітям, наприклад праці візантійського імператора К. Багрянородного "Про управління імпе рісю", французького короля Людовіка Святого "Повчання", "Повча- ння" англійського короля Альфреда. "Повчання" Володимира Моно- маха відзначасться цілеспрямованістю і високою художністю. Ви- ходячи з власного досвіду, Мономах формулює основні життєві принциши, роль і місце князя в суспільстві, виражає тривогу за долю батьківщини, прагне до єдності.

Чудовою пам'яткою лицарської поезії ХІІ ст., відомою ще з шкільної лави, с славнозвісне "Слово о полку Ігоревім". Ця поема с чи не найбільшою культурною і літературною цінністю України-Русі.

Нагальна потреба у книгах сприяла створенню на Русі спеціаль ної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книго писців, палітурників, над її творенням працювали перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дорого. За свідченням візантійських хронік, за одну книгу можна було купити в ті часи великий будинок або 12 га землі.

Літописи свідчать, що у Х-ХІІІ сс. на Русі вже були люди, яких можна назвати "книголюбами". Це князі Ярослав Мудрий, його сни Святослав ("Ізборник" Святослава (1073 та 1076 рр.) був укладений на підставі книжного зібрання), Володимир Васильович та ін. Свої книги князь Святослав (Чернігівський) передав Києво-Печерському монас Мистецтво

(3 поширенням християнства в Київській Русі розвивається мистецтво: у міській забудові домінують храми. Перший кам'яний храм - церква Богородиці Десятинної, зведений у 989-996 роках на замовлення Володимира Великого. Значного розквіту архітектура Київської Русі досягла за часів Ярослава Мудрого. Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став Софіївський собор у Києві. Розписи Софійського собору характеризуються певною стилістичною  сдністю. Вони є одним з найдавніших етапів розвитку монументаль ного мистецтва Київської Русі, хоча багато що пов'язує Київську дер жаву з Візантією, незаперечним залишається той факт, що його вірне розуміння можливе лише в контексті давньоруської культури. Мо заїкам і фрескам Софії притаманні свіжість і безпосередність, у них немає, властивих чисто візантійським пам'яткам, витонченості і над мірного спіритизму, як немає і того сліпого копіювання античних зраз ків, від чого так страждає багато творів візантійського мистецтва, Образи Софії Київської сповнені величавого спокою і мужньої

сили. Це образ Богоматері Оранти, Ісуса Пантократора, Апостолів, і хоча в цих образах с ще чимало від архаїчної скутості, вони вражають монументальним розмахом, могутністю, повнокровністю. Художники, що працювали в Софії Київській, віддавали перевагу приземленим постатям з великими рисами обличчя. Типове положення постатей строго фронтальне, що мало підкреслити іконний характер образу. Головний психологічний акцент зроблено в зображенні очей, чий зосереджений погляд фіксується на глядачеві. Постаті, навіть у складних поворотах (свангеліст Марк на вітрилі), завжди тяжіють до площини, яка сковує рух. Композиційний ритм багатолюдних сцен глибоко статичний. Вся розповідь ведеться у спокійному, епічному тоні, величному й урочистому. Не меншою монументальністю позначена й колористична гама, в якій послідовно проведено принцип укрупнення кольорових плям та їх ритмічного повторення. Художньо довершеною спорудою ХІІ ст. с П'ятницька церква у Чернігові. Деякі будівлі нагадують споруди в романському стилі це Успенський собор у Володимирі-Волинському, ХІІ ст., Кирилівська церква у Києві, ХІІ ст., Успенський собор у Києві і Чернігові, ХІІ ст. З ХІІІ ст. провід ною стас оборонна забудова: оборонні башти з бійницями, кріпосні стіни та вежі, вікна-бійниці. Цікаву історію мала давньоруська фортеця Тустань, про яку вперше згадується у польських літописах 1340 р. Тустань була перешкодою на шляху польських завойовників.

(Театральне мистецтво розвивалося на основі народних обрядодійств. У Київській Русі носіями ідей народного театрального мистецтва були скоморохи. Про виступи скоморохів згадується у давньоруських літописах. Вони брали участь у весільних обрядах, ярмарках, розважали людей на площах. Княжий театр в основу дійства заклав лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив і величания. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, шю, маючи речитативний характер, подавалися на музичній основі в супроводі музичних інструментів. Тематично княжий театр корис-тувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З занепадом давньої держави книжий театр передає народному театрові своїх персонажів: князя, княгиню, баяр, дружину, Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь ронтоділя

лося на три групи: музика пародна, кияжих салонів і церковна. Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонай- перше це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки її веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння) Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: вільний речитативний стиль; стиль із чітким ритмом і формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму речитації мали похоронні голо- сіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилася і на тексти пісень, відтворюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особ ливо між колядками, щедрівками й веснянками. Про музику князів- ських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів і тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний: танковий, ліричний, побутовий, жартівливий. Найчас- тіше зустрічаються згадки про величальні пісні князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків "Слово о полку Ігоревім". Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавцями таких творів: рів: Боян (ХІ ст.), Митуса (ХІІІ ст.). З інструментів використовували свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні труби, роги, бубни й різні пищалі та сопілки. У княжих дворах були ще й інструменти іноземного походження: ковані. металеві труби та роги, орган, смик або гудок, смичкові інструменти; наприклад псалтир (старогрецький багатострунний музичний інструмент. Наприкінці Х ст. виник церковний спів, основою якого став крюковий або знаменний розспів - унісонний чоловічий спів обме женого діапазону і строгого піднесеного складу, мелодію записували спеціальними знаками – крюками.

•Питання для самоконтролю

1. У чому полягає зміна світоглядної системи від язичництва до

християнства ?

 2. Який внесок у культурний процес Київської Русі зробив Ярослав Мудрий ?

Володимир Великий та 

3. Які пам'ятки Київської Русі дійшли до наших днів?

4. Які літературно-мистецькі пам'ятки Київської Русі?

5. Який вплив справила культура Київської Русі на розвиток свропейської культури?

Тема 3

Українська культура XVIII-XIX cc. Українське національно-культурне відродження.

План

1)Доба

2)Освіта

3)Література і мистецтво.

Доба бароко та й особливості в Україні

Епоха бароко настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церкви. Для цього стилю характерний свое рідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Заспокійливій і врівноваженій картині буття, ство реній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збен теженого, патетичного, драматичного світу, який постав у суперечли вій динаміці.

Епоха бароко була започаткована в Італії і пов'язана з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Певною мірою відбувається реставрація впливу релігії на культуру, відроджуються забуті релігійні жанри в літературі.

На українському грунті стиль бароко розвинувся в трьох різновидах: існувало шляхетське бароко лишне, вигадливе, багаті

скульптурні й архітектурні форми; у маленьких містечках і селах культивувалася проста форма так званого козацького бароко округлі динамічні форми невеликих за розміром архітектурних споруд, прикрашених виразним ліпленням. Це простежується й в українському костюмі вишиті сорочки, шаровари, вінки зі стрічками. Козацьке бароко переростас в народне бароко, широко проникаючи в культуру народних мас. У стилі бароко формуються вироби з металу, кераміка, знамениті українські килими, розписи житла; панує смак до орнаменту в народному стилі з перевагою народних мотивів. На менталітет народу впливали історичні умови, вічні випробування, культуриі зв'язки з різними країнами, природні умови, в нього складалося уявлення про світ безмежний, різноманітний, неосяжний і супереч ливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж грунтується на уявленні про світ непростий, таємничий, у якому діють різні сили. Світорозуміння відобразилося в художній картині світу, створюваній українськими народними і професійними митцями у XVII ст. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним. Українське бароко утверджувало образи, що характеризували колективні, суспільні національні риси народу в цілому. Образ України (Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Івасафа Кроковського, бачимо у гравюрі Івана Щирського "Всенародне торжество" (1708 р.). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Кисва обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими. Оригінальні асоціа тивні образи в українському фольклорі в ілюстраціях до календаря на 1727 рік (весна, літо, осінь, зима) подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному одязі. В українській поезії курйозні вірші об'єднали різноманітні серйозні емблеми від гербових клейнодів до графічних комбінацій елів та окремих літер. У символіці українських гербів переважали народний побут, природа, оточуюче середовище або утворені складні герби внаслідок шлюбів чи корпоративних об'єднань. Родовідне дерево давніх, заслужених, іменитих осіб зображалося у вигляді виноградного і трояндового кущів, дуба і лавра. Геральдика була наповнена орлами, кіньми, левами, а також квітами, колоссям. У козацькій емблематиці широко використовувалися бунчуки, булави, печатки, перстянки, зброя, порохівниці, стріли. Символами для духов- них осіб слугували руків'я посохів, митра, оклади Євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, які зображалися на гравійованих титулах церковних овних книг, гербах. Формування цієї символіки завершується в 90- ті роки XVII початку XVIII сс. у період так званого мазепинського бароко. Емблематика українського бароко мала не тільки художнє значения, а й відігравала свою роль у збереженні національної само- свідомості народу. Естетичні особливості українського бароко багато- барвні, контрастні, мальовничі, з посиленим контрастом і динамізмом. М. Грушевський говорив про такі особливості української художньої системи, як мистецький та ідейний синкретизм, органічне поєднання слова і обряду, ритміки і слова, віри й знания, прагнення творити дійсність у світлі мрії і високого ідеалу. Як художній стиль бароко сприяло найповнішому самовираженню інтересів української людини тісї драматичної і реформаторської доби, передусім, завдяки своєму філософському Освіта

У другій половині XVII-XVIII се, освіта, наука, друкарство у Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. У Правобережній Україні чисельність православної шляхти зменшується, а міщанство втрачає своє значення. У зв'язку з цим православні братські школи, які виникли при церквах, поволі за непадають і зникають. На їх місці з'являються уніатські школи, що бу- ли в руках Василівна, за характером вони різняться від братських шкіл. Шкільна діяльність Василівна набуває значного поширення з утво ренням у Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії в 1773 р. - першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статут, надала школам грошову допомогу. Та коли в братських школах панував демократичний рух, то василіанські школи були призначені для молоді шляхетного походження і виховували її у польському католицькому національному дусі.

На Лівобережжі в Києві і Слобожанщині існували тільки православні школи. Найголовніше місце серед них належало Києво- Могилянській школі. У 1701 р. за царським указом вона одержала титул і права академії. Про її становище дбали київські митрополити. Особливо дбав про академію Рафаїл Заборовський, який її реставрував, а найкращим студентам допомагав навчатися у Німеччині для підготовки у професорській діяльності. Кращі випускники Георгій Щербацький, Степан Яворський, Георгій Кониський після навчання в німецьких університетах привносили в академію нові методи та напрями в науці. Крім академії, були ще школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади. Архієпископ Лазар Бара- нович заснував школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було перенесено до Чернігова. У 1727 р. білгородський спископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, заснував Харківську колегію, яка до відкриття Харківського універ ситету в 1805 р. була головним освітнім центром Слобожанщини. У1738 р. в Переяславі списков Арсеній Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини, у якій Григорій Ско ворода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов'янську семінарію, в 1786 р. переведено до Катеринослава, де на вчався 1. Котляревський. Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські мастки. Тому політика, проведена Катериною І в 1786 р., позбавила монастирі земель, що було ударом для українських шкіл. Українське населення з власної ініціативи і за власні кошти заснувало в Лівобережній Україні школи, шпиталі, де жили старі, вбогі й сироти, яких учили в школі. Високого рівня в Східній Україні, Гетьманщині досягнула освіта. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на правобережжі, де більшість шкіл контролювали сзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично не доступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя мало кілька колегій, зокрема у Чернігові, Харкові та Переяславі. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. У десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку навчалося дві тисячі студентів. Серед її викладачів були такі світила, як ректори академії Йоасаф Кроковський і Варлаам Ясинський, Стефан Яворниць- кий та Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Іларіон Ярошевицький, Лаврентій Горка, Гавриїл Бужинський, Гедеон Вишневський, Йоасаф Горленко, Феофілакт Лопатинський. У стінах академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рек реацій культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуро- ченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжува лися випуском спеціальних друкованих листків так званих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії. Побудована за суво рими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі завзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою, внаслідок репресій парату, загальне число студентів скоротилося менш ніж до двох сотень. У 1740-х роках завдяки керівництву Рафаїла Заборовського не число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія як і раніше робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. Її схоластичні методи навчання застаріли, а засоби засвоїти раціоналістичні наукові течії, що проникани з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90% із 426 π студентів були синами священиків. Зрештою славетний навчальний заклад перетворився у богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів зокрема, Московського університету та Медичної академії, заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду з проханням заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні освітні заклади імперії знаходилися тепер не в Україні, а в Pociї.

Література і мистецтво

Розвиток літератури протягом другої половини XVII - першої половини XVIII ст. зумовлений, передусім, роботою Кисво- Чернігівського культурного осередку і друкарні. До кола митців і вчених, яких згуртував архієпископ Лазар Баранович і якими опіку- вався І. Мазена, входили талановиті письменники і поети Олександр Бучинський, Іван Величковський, Атанасій Заруцький, Іоаникіїї Галя- товський, Стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Армашенко, Петро Терлецький, Пилип Орлик, Данило Туптало. Одним з найвідомі ших українських письменників другої половини XVII ст. був 1. Галя- товський. Він видав збірку проповідей "Ключ розуміння" з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді). Автор навчає як зацікавити слухачів, добирати тему, будувати проповідь. Також відомі його полеміко-богословські трактати: "Розмова Біло- церківська", "Стара церква", "Фундаменти" написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Виходячи за межі теологічних дискусій, письменник яскраво описує жорстокість і несправедливість, образи і знущання над православними, подає чимало побутових картин культурно-національних зіткнень. Два трактати "Лебідь" і "Алькоран", спрямовані проти мусульманства і містять заклик об'єднання всіх слов'ян проти турецької агресії. Проти іудаїзму написано велику книгу "Месія правдивий", полеміка з протистантиз мом "Софія премудрість" і неоязичницьким атеїзмом "Боги поганські", Великою популярністю користувалися збірки релігійних легенд про чудеса "Небо новое" і "Скарбниця потребная". Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнорозмовної, усі його великі твори були надруковані при житті, що бувало досить рідко, деякі перекладені російською, румунською та польською мовами. Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози були Л. Баранович (великі збірки проповідей "Мед духовний" і "Труби словес проповідних") і А. Радивиловський (збірка проповідей "Огоро- док Марії Богородиці" і "Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних... сплетений". Значного розвитку набула поезія. У Києво-Могилянській академії студенти вивчали до 30 видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новітнього стилю (комедія, трагедія, трагікомедія, драма, ода; елегічна, дидактична, сатирична поезії). Виникає також жанр поетичної літератури "думи", в якому переосмислювалися буремні історичні події доби. Одним з найяскравіших зразків громадянської лірики є анонімна дума "Bei покою щиро прагнуть...":

Нема любові, намає згоди;

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали!

Без жадної політики,

Озьмітеся всі за руки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

Багато барокових рис позначилося на творах так званих "перелітних птахів", тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в академії. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найвидатнішими були Феофан Прокопович, Стефан Яворницький, Дмитро Туптало та Симон Полоцький. Але було й багато інших. У період 1700-1762 рр. понад 70 українців і білорусів обіймали найвищі церковні посади імперії, тоді як росіяни лише 47. Хоча більша частина їхньої творчої кар'єри проходила на півночі, деякі з цих учених священиків ще за перебування в Києві зробили значний вклад у культуру.

У другій половині XVII ст. значного розвитку досягла шкільна драма, основним змістом якої були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети, прославлялися святі, моральні поняття надія, розум, милість, любов, віра. Великий крок вперед у розвитку україн- ської драми зробив Ф. Прокопович. Так, викладаючи поетику в Київській академії, Ф. Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту історичну трагікомедію "Володимир", в якій оспівував прийняття християнства на Русі. Присвячена Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Ф. Прокоповичем Києва як "другого Єрусалима". Проте ці сентименти не допомогли Ф. Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра 1, спрямованих на секуляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721р. зайняв найвищий церковний сан в російській імперії, славився елегантними віршами, писаними українською, польською та латинськими мовами. Перебуваючи в Росії, він написав "Камінь віри" красномовний виступ проти протестантизму. Одним з кращих драматичних творів цієї доби була п'єса "Милость Божія, Україну од неудобоносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорожских гетмана свободівшая", невідомий автор правдиво змалював причини визвольної війни. Героїчні, драматичні й трагічні події визвольної війни, подальша боротьба проти різних іноземних загарбників викликала піднесення усної народної творчості. У цей час створюються багато народних дум, історичних пісень і переказів, оспівується Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Максим Кривоніс. До таких дум належить "Хмельницький і Барабаш", "Корсунська битва", "Похід на Молдавію", "Смерть Богдана Хмельницького". Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не священики, не викладачі, а студенти, що згодом стали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам, якими захоплювалися їх вчителі, ці письменники цікавилися насамперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. Автором найцікавілого з них був писар Самійло Величко. Твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 pp., a також вибірково ранні історичні подій. Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він називався "Ди занеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками" і показав, що "українці є рівні з іншими". Аналізуючи недавне минуле, як Величко, так і Граб'янка рішуче підтримують претензії старшини на соціально- економічне та політичне панування в Україні. Скасувания гетьман- щини також знайшло відгук у літературі. Зокрема, у 1762р. Семен Дідович написав довгу полемічну поему під назвою "Розмова Велико- росів з Малоросією", в якій боронив право України на автономію. У тому ж напрямі писав свої праці Григорій Полетика. Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні мав його твір "Історія Русів чи Малой Росії". Яскраве уявлення про психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка, Якова Марковича та

Пилица Орлика. Вершина давньої української літератури творчість Г. Сково- роди. Ідеї істинності життя у "сродній" праці, філософський монізм, "едине начало", своєрідно переломний на українському грунті сокра

гівсько-епікурівський гедонізм ("Пізнати себе... і подружити з собою"), паяке прагнення бачити в Україні людей "із світлим розумом і гарячим серцем" ("Благодарний Еродій"), прославлення борців за волю (Б. Хмельницький у поезій "Про свободу") такі загальноокрес лені напрями спадщини поета-патріота. У рукописних збірках "Сад божественных песней" та "Басні Харковскія" Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав здобувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у вірші "Всякому городу нрав і права", слова якого пізніше 1. Котляревський вклав в уста пану Возному в п'єсі "Наталка Полтавка".

Якісно нова доба в історії української літератури починається умовно з 1798 року, коли були опубліковані перші частини "Енеїди" 1. Котляревського. "Енеїда" виникає як синтез вітчизняної та античних культурних традицій і належить до найкращих європейських бурлескно-травестійних творів. Зовсім інший характер художнього мислення вирізняє "Наталку Полтавку" п'єсу з вагомим елементом сентименталізму. І. Котляревський увів в українську літературу жанр оди, опери-драми, водевілю, дав зразки ліричних поезій, що згодом стали народними піснями ("Видно шляхи полтавські", "Віють вітри, віють буйні", "Ой, я дівчина полтавська", "Віє вітер горою"). Перший український прозаїк Г.Квітка-Основ'яненко писав повісті, оповідания, нариси, фейлетони, побутові п'єси, комедії. У дусі сентименталізму написана повість "Маруся" Г. Квітки-Основ'яненка, де головним героєм виступає народ з його дивовижною поезією й красою душі. Ще один його твір "Конотопська відьма" перших творів світової так званої химерної прози. один т Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Поширюється і

розвивається українське бароко, яке відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилося у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів, у практиці містобудування сформу валися тип площі, простір і забудова, які підпорядковувалися одній монументальній споруді як композиційний домінант. Внаслідок цього площа перетворювалася на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Характерним для світської архітектури бароко с подальший розвиток міського палацу, а одним із цікавих розділів барокової скульптури був портрет. Водночас скрізь поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.

Музичною столицею Лівобережжя і школою для підготовки музикантів став Глухів гетьманська резиденція XVIII ст. Туг існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скриниці. басах, гуслях, флейтах. У Києво-Могилянській академії існував хор студентів, щорічно відбувалося свято хорів на Контрактовій площі Подолу. На тексти народних дум створювалася музика, починається обробка народних пісень, наприклад "Ой, під вишнею, під черешиею". Одним з талановитих народних композиторів початку XVIII ст. був Семен Климовський, відомий в літературі як "Харківський козак- піснетворець". Відома його пісня "Їхав козак за Дунай".

Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським і російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій.

Загальне визнання здобули майстри українського класицис- тичного живопису Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, а в архітектурі Іван Григорович Барський. Прикладом раннього бароко с. Львівський Бернардинський костьол, зведений у 1600-1630 pp., архіт. П. Римлянин, А. Прихильний. До зразків розвиненого бароко на- лежать Львівський Домініканський костьол, архіт. М. Урбаник, збудо ваний у 1749-1764 рр., собор Почаївської Лаври, збудований у 1771- 1791 рр., архітектор О. Гофман, костьол Єзуїтської колегії у Самборі. Найцінніше досягнення львівського бароко ансамбль св. Юра. Проект собору зробив у 1744 р. український архітектор Б. Меретин. Ансамбль складається з собору, монастирських келій, палацу митрополитів і тераси з парадними сходами. Розквітові українського (козацького) бароко сприяла культурна

діяльність 1. Мазени. На початку століття завдяки фінансовій підтрим ці 1. Мазепи в стилі козацького бароко було споруджено церкви, що, порівняно з західноєвропейськими, виглядали стриманішими й сле гантнішими. На його кошти збудовано кам'яну Богоявленську церкву, соборну церкву св. Миколи у Пустинно-Миколаївському монастирі, величну дзвіницю Софійського собору, відновлено Києво-Печерську давру і Софійський монастир. Пізніше з'явилися такі чудові зразки барокової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві. Друга половина XVIII ст. вважається золотим віком українського барокового мистецтва. Від доби бароко залишилося більше пам'яток світської архітектури, в будівництві переважно користувалися цеглою. Але все ж таки більша частина будівель загинула не з причини використання поганого матеріалу, а під час руйнації та воєн. У Батурині в 1708 році загинуло багато пишних будинків і передусім палац гетьмана на Гончарівці, що справляв позитивне враження на чужинців. В. Січинський припускав, що збудував його архітектор А. Зерніков. У Чернігові залишився будинок військової канцелярії зразок українського бароко. У Києві до останніх років у садибі Миколаївського монастиря стояв прек- расний будинок, що служив у ХІХ ст. як цейхгауз. Збереглася будівля академії наук, перебудована за митрополита Йоасафа Кроковського. За часів 1. Мазепи це був двоповерховий будинок з аркадою і великими

вікнами. У 30-х роках ХІХ ст. почалося знову піднесення мистецтва, зв'язане з діяльністю Г. Шеделя. У 1731-1745 рр. під його керівниц твом перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93- метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. Одночасно з ним працю- вали С. Ковнір (відбудував будівлі Києво-Печерської лаври) та 1. Григорович-Барський (збудував перший київський водогін, архітек турно-скульптурний "фонтан Самсона", церкви Покровську і Миколи Набережного в Києві). Київ прикрашений був чудовими будинками: митрополичі палати в садибі Софійського собору та брама Заборов- ського, ансамбль будинків у Києво-Печерській Лаврі, знищений під час німецької окупації в 1943 році. За проектом В. Растреллі у 1747- 1753 рр. у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац. Були збудовані гарні будинки в Галичині, головним чином ратуші, серед них славетна ратуша в Бережанах.

Bia XVIII - XIX сс. в Україні збереглося чимало дерев'яних будівель, переважно церков. Найбільше залишилося їх на Бойківщині. Це типова для українського мистецтва тридільна (тризуба) будова, в якій кожний зруб перекритий ступінчастим перекриттям. Подібні до бойківських церков були в Торках, біля Перемишля, в Кам'янці, Запоріжжі.

Гуманістична спрямованість української культури ХVII-XVIII сс. свідчила про прихильність національних митців до формування і поширення загальнолюдських цінностей, як ідеалу відносни між людьми, впливала на формування національного менталітету.

Українське національно-культурне відродження (кінець XVIII початок ХХ сс.)

Поняття "українське національно-культурне відродження" відо- бражає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та гро- мадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII початку ХХ сс. Українське національне відродження почалося на східноукраїн- ських землях у кінці XVIII ст. Воно стимулювалося природними процесами загальнокультурного розвитку та необхідністю протидії імперській політиці російського царизму. Таке політичне, соціально- економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурно-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Не маючи підтримки збоку держави, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведения чинності української куль- тури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм став визначною рисою формування нової української культури. Національне відродження, як поняття, окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національ не життя взагалі. За власне відродження, починаючи з ХVIII-ХІХ сс., так чи інакше боролися усі слов'янські народи, за винятком росіян. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відродженні україн ської державності. Напередодні українського національного відрод ження протягом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене самостійне українське націо нальне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах даних ім автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із втратою цих прав зникає й попередня міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини 11 встановлюються жорсткі межі між верствами населення, особливо інтелігенції, яка об'єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відрод ження, в натомість зазнала русифікації та полонізації. Наприкінці XVIII ст. етно-історичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперії значно впливав на форми і сутність українського життя. Українське національне відродження базувалося на попередніх здобутках українського народу, зокрема традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підгрун- тям для відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність українську мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще зберег лися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закрі пачення, та козацького суду, а найголовніше колишня козацька стар- шина, переведена у дворянство. Процес українського національного

відродження історики поділяють на три періоди: • період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII - 40 pp. XIX cc.);

• українофільський або культурницький етап (40 рр. ХІХ ст. кінець ХІХ ст.);

• політичний етап (з кінця ХІХ ст.).

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому с чим пишатися, с що розвивати і сказати світові. Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка про голосила "права народів". Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова, література. Національне відродження стимулювало поширення романтизму.Процес українського національного відродження на першому стані охопив найбільші культурні центри українських земель, шо перебували під владою Російської імперії Харків, Полтаву, Ніжин, в згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії. Велике значения для українського національного відроджения

мало формування української історіографії, археології та етно- графії. Серед перших, хто професійно займався вивченням історії України, був Микола Маркевич, який с автором фундаментальної багатомовної узагальненої праці з історії України. Відомий російський учений-славіст Ізмаїл Средневський розпочав свою викладацько- дослідну роботу у Харківському університеті. Як збирач і видавець творів українського фольклору він цілком усвідомлював свою доб- ровільну й благородну місію популяризатора масової української са мосвідомості. Його стаття "Взгляд на памятники украинской народной словесности", видана в 1834 р., перший друкований публічний вис- туп на захист української мови, її права на необмежене використання в літературі науці. Вагомим був творчий доробок О. М. Лазаревського, присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII- ХVIII сс., у працях "Малоросийские посполитые крестьяне" (1648- 1783 рр.), "Описание старой Малоросии", "Люди старой Малоросии". Він розробив значною мірою нові питання: формування на Лівобере жжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення селян і козаків. Помітну роль відіграв В. С. Іконніков, автор фундаментального "Опыта русской историогра фии". У 60-х роках XVIII ст. з'являється "Історія Русів" невідомого автора, яка утверджувала ідею самостійності українського народу, стала могутнім поштовхом національно-духовного відродження. Протягом XVIII ст. виходить низка історичних творів, де робиться спроба генетично пов'язати історію княжої доби з гетьманщиною це "Краткое описание Малороссии", 1730 р., "Описание о Малой России" Г. Посака, 1751 р., "Краткое описание о казацком малороссийском на- роде" П.Симоновського, 1786 р., "Летописное повествование о Малой России и её народе в сказках вообще" О.Рігельмана, 1786 р., "Записки • Малороссии" Я.Марковича, 1798 р. Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з використанням російських га українсь ких архівів, була чотиритомна История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству" Д.Бантинш-Каменсь кого, опублікована лише в 1903 р. Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події. М.Маркевич

написав глибоко патріотичний твір "Історію Малороссії" у 5-ти томах (1842-1843 pp.). Своєю плідною діяльністю вирізнявся М.1. Костомаров, Йому належать праці: "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Ви- говського", "Мазена", "Павло Полуботок". У численних дослідженнях він намагався вирішити поставлене ним же завдания висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної нау ки. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів "Істо- ричні монографії та дослідження". Головною заслугою Костомарова с те, що він на противагу дослідникам, які в історії бачили діяльність лише видатних осіб, вперше застосував наукові методи аналізу ши- роких масових рухів, спираючись на здобутки тих історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання в європейській науці. Численні праці з історії, археології та етнографії України написав В. Б. Антонович, серед них: "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432-1500-1798pp.". "Дослідження про козацтво за актами 1500- 1648рр.". "Археологічні знахідки та розкопки в Києві та Київській губернії". В.Б. Антонович написав понад 300 праць з історії, археології, етнографії. Особливе місце у вивченні історії культури України відводиться В.Антоновичу. Він створив київську школу істориків, характерною особливістю якої стала робота над першоджерелами та документами. Велику увагу вивченню історії приділяють наукові товариства: Одеське, "Общество истории древности", 1838 р.; "Лето- рична спільнота Нестора Літописця", 1873 р.; Харківське "Історико- філологічне суспільство", 1880 р., "Вчені губернські архівні комісії" у Полтаві, Чернігові, Львові. Великий внесок у вивчення історії культури зробив етнограф Г. Калиновський. У 1777 році він видав "Описание свадебных простонародных обрядов в Малоросии и Слободской украинской губернии". У 1819 році у Харкові вийшов його "Опыт собрание старинных малороссийских песней", що став першою науковою розвідкою з етнографії України. Цю роботу про- довжив Я.Маркевич, який створив першу енциклопедію україно- знавства "Записки о Малороссии", де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Визначну роль в українській фольклористиці в 20-40-х рр. відігравав професор Московського, а пізніше Київського університетів М.О. Максимович, який видав повне і систематизоване дослідження української етно- графії в трьох збірках під назвою "Малороссийские народные песни" у 1827 р., "Украинские народные песни" у 1834 р., "Сборник народных песен" у 1849 р. У 1831 р. він видав "Український альманах" збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими тамп-романтиками, а в 1833-1838 pp. шість випусків "Запорожской старины". Пізніше у ентографії та фольклористиці плідно працювали М.Костомаров. М.Драгоманов, М.Закревський, Д.Дорошенко, Г.Квітка, Г.Данилевський, Б. Грінченко, П. Чубинський. У 30-40-х рр. друкуються статті та перші дослідження з української народної творчості. Велике пізнавальне і художнє значення української народ ної творчості розкрив М.В.Гоголь у статті "Про малоросійські пісні" (1834 р.). М.Костомаров опублікував працю "Об историческом значе нии русской народной поезии". Усну народну творчість він дослід жував у контексті історії і побуті. Поряд з історіографією дістала розвиток і археологія. Проводять археологічні розкопки, описують стародавні пам'ятки української матеріальної культури "Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів", в якій деякий час працював Т.Г.Шевченко.

Сьогодні у науковий обіг введено багато матеріалів літописних зводів, козацькі літописи, історичні хроніки, які доносять до широкого загалу читачів справжню історію народу.

Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з ви бірковим залученням певних "книжних" елементів минулого. У Хар- кові у 1819 р. вийшла друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини, автором якої був викладач Харківського університету О. Павловський. Суттєвим чинником розвитку духовного життя в Україні була система середньої та вищої освіти. Києво-Могилянська академія, яка на початку ХІХ ст. була перетворена на духовний заклад, певною мірою втратила своє культурно-історичне значення. У 1804 р. відкривається Харківський університет, у 1834 р. Київський університет, діяли Ніжинський та Одеський ліцеї. У Західній Україні центром освіти був Львівський уні верситет, заснований у 1661 р. В університетських друкарнях видава лися наукові праці, збірки української народної творчості, журнали та альманахи. Це "Харьковский демократ" (1816 р.), "Украинский вест ник" (1816-1819 pp.), "Украинский журнал" (1824-1825рр.), "Украние- кий альманах" (1831 р.). "Ранкова зірка" (1833 р.), "Киевлянин" (1840- 1841 рр.). У цих журналах публікувалися матеріали про культурно- мистецьке життя, статті про Богдана Хмельницького, Григорія Ско- вороду, історичні дослідження І.Квітки "О малой России", М.Маркова "Введение в Малороссийскую историю", гумористичні нариси Г.Квітки-Основ'яненка ("Солдатський патрет"), вірші Гулака-Арте-мовського, наприклад "Пан та собака", Є. Гребінки "Будях та коноп- ляночка", "Пшениця".

Великий вплив на розвиток української культури цього періоду мала література. На світовий рівень підніс українську літературу Т. Шевченко. У своїй творчості він глибоко поєднав національне і загальнолюдське. Відомий українознавець М. Семчишин зазначає, що у національному світогляді Т. Шевченка основну роль виконують три символи: правда (загальнолюдські вимоги), слава (національні тра диції), слово (національна культура). У формуванні його творчості важливе значення мала усна народна творчість. Його ранні поетичні поеми "Іван Підкова", "Тарасова Ніч", "Гамалія" написані у типово романтичному плані. Реалістичними є поеми "Катерина", "Сон", "Кав- каз", "Наймичка", "Гайдамаки", містерія "Великий льох", х", збірка "Коб- зар" і поетична збірка "Три літа". Подальший розвиток історіософії - "Іржавець", "Швачка", "Заступила чорна хмара", де виникають образи Петра Дорошенка, Івана Мазепи, борців за правду, національно-по- дітичне визволення України. У 30-х рр. вийшли у світ "Вечера на хуторе близ Диканьки", "Тарас Бульба" М.В.Гоголя. славнозвісні твори

У ХІХ ст. інтенсивно розвивається жанр байки. Гуманістичними тенденціями пройняті байки П. Білецького-Носенка, Л. Боровиков- ського, який видав збірник "Байки та прибаютки". Є. Гребінка роз- винув народні сатиричні традиції, підніс жанр байки на новий рівень. У 1841 р. видав у Петербурзі українською мовою літературний альманах "Ластівка". Один з кращих творів Є. Гребінки поема "Богдан". Художником-новатором у жанрі байки був Л. Глібов, який звертався до езопівської мови та конкретної алегорії, вперше в українській літературі створив пісенно-баладну байку. Автором чис ленних сатиричних байок, ліричних віршів є П. Гулак-Артемовський. Він започаткував в українській літературі балади ("Твардовський", "Рибалка").

Григорій Квітка-Основ'яненко відомий як основоположник ук- раїнської художньої прози. Можна виділити дві стильові течії в прозі Г.Квітки: перша тяжіння до сентименталізму у творі "Маруся", антикріпацькими ідеями пронизаний роман "Пан Халявський".

Чільне місце в українській літературі посів Пантелеймон Куліш - поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Його перший великий твір поема "Україна" - спроба істо- ричного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельниць кого. Він започаткував історичну романістику ("Чорна рада", 1845 1847 рр.), створив високохудожні переклади Біблії, творів Шекспіpa.

У 1859 р. з'являються "Народні оповідання" Марко Вовчок, що мали величезний вплив на розвиток національної самосвідомості українського народу. Широковідомі соціальна повість "Інститутка". присвячена Т. Шевченку, та історична повість "Маруся". Марко Вов- чок письменниця трьох літератур: української, французької, російсь кої. Її твори перекладалися чеською, словенською, польською, бол гарською, датською.

На початку 60 р. ХІХ ст. вийшов перший соціальний українсь кий роман "Люборацькі" А. Свидницького. У романтичному стилі розпочиналася творчість С. Руданського. Найбільшу популярність він здобув як автор дотепних "Співомовок", ліричних пісень ("Повій, віт

ре, на Вкраїну"), автор історичної поеми "Мазепа", "Павло Полу- боток", "Іван Сковорода", автор перекладів "Слово о полку Ігоровім", "Іліада" Гомера.

Жанр реалістичної повісті розвинув Нечуй-Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя ("Бурлачка", "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я"), денаціоналізації інтелігенції "Причепа", побут українського духовенства "Старосвітські батюшки та матушки", так звані конструктивні типи "нової людини" ("Хмари". "Над Чорним Морем"). Синтез новаторських шукань письменника повість "Неоднаковими стежками".

3 творчістю Панаса Мирного (Рудченка, 1894-1920 рр.) пов'я заний розвиток жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли як ясла повні", "Повія"), Марко Вовчок "Інститутка". Роздуми про інтелігенцію у повісті "Лихі люди".

"Буковинським кобзарем" називають Юрія Федьковича. Його

поезії сповнені щирого почуття і глибоких роздумів над проблемою

людського існування (вірші на "жовнірську" тему: "Рекрут", "Святий

вечір", поема "Лук'ян Кобилиця", балада "Довбуш"). У прозі на "гуцульську" тематику своєрідно поєднується романтичие начало і соціальні колізій ("Сава Зінич"). Романтичне виступає виявом особ дивого авторського зацікавлення історією України, козацтва ("Па- нич"). Ю. Федькович звертався до італійської проблематики ("У Ве- роні"), сербської ("Сербські наї"), переклав трагедії В. Шекспіра ("Макбет", "Гамлет"), працював у драматургічних жанрах (мелодрама "Керманич, або Стрілецький хрест", трагедія "Хмельницький").

Серед представників української прози 70-90-х років пись менники О. Кониський, Б. Грінченко, О. Пчілка, Н. Кобринська,

Білорука", медитаційна і пейзажна лірика, синтез поезії та музики (ліричний цикл "Сім струн", "Мелодії", "Ритми"), філософський погляд на життя ("Contra spem spero!" "Без надії сподіваюсь!").

На початку ХІХ ст. дістають розвиток українська професійна музика, живопис, архітектура, театр. Утворення постійних театрів в Одесі (1804 р.), Києві (1805 р.), Полтаві (1810 р.), Харкові (1812 р.), Ні- жині (1826 р.), Катеринославі (1847 р.), Чернігові (1835 р.) сприяло піднесению театрального мистецтва. Формуються колективи артистів, у середовищі яких виховуються видатні діячі сцени. Утворюється товариство українських артистів. З 1818 по 1821 р. в Україні постійно працював видатний український артист М. С. Щепкін, а в 30-40-х pp. ХІХ ст. український артист К. Т. Соленик. Він надавав перевагу ук раїнському класичному репертуару, найкращі його ролі Виборний, Возний, Михайло Чупрун ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" 1. Котляревського), Шельменко, Стицько ("Шельменко-денщик", "Сва- тания на Гончарівці" Г.Квітки-Основ'яненка). У другій половині ХІХ ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури, де починали свою діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Старицький. У театрі корифеїв починалася акторська діяльність Марії Заньковецької, яка знаменувала собою розквіт українського професійного театру ХІХ ст. Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої у Києві 1904 р. при музичній школі М.Лисенка, де викладалися теорія і практика театрального мистецтва. Творчою лабораторією став один з кращих тогочасних театрів М.Садовського. Тут працювали М.Заньковецька, М.Старицький, Лесь Курбас. Музичне оформлення спектаклів здійснював М.Лисенко та К. Стеценко, художнє В. Кричевський.

В архітектурі панує класицизм, який сформувався в Україні наприкінці XVIII ст. У містобудівництві України позначився вплив російського класицизму (мм. Київ, Полтава). Виникають нові міста, що забудовуються відповідно до принципів регулярного планування: Катеринослав (тепер Дніпропетровськ), Маріуполь, Миколаїв, Херсон, Одеса. У старовинних містах, ансамбль яких уже визначився, під регу лярне планування відводилися незабудовані ділянки (Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський). В ансамбль міських споруд вводяться площі, парки, сквери. Зводилися палаци з відкритим плануванням, оточені розкішними парками. Архітектурні проекти розробляли відомі архітек- тори М. Мосцепанов, П. Ярославський, за проектом якого збудований

палац у Старому Мерчику на Харківщині, палац К.Розумовського у Батурині за проектом російського архітектора Ч. Камерона. До найві доміших паркових ансамблів належить "Софіївка" в Умані та "Олек сандрія" у м. Біла Церква, ландшафтний парк графа Ф.Потоцького в Умані, розташований на 150 га у долині р. Кам'янки. У 30-40 рр. будується університет в Києві за проектом архітектора В. Беретті, театрів у Києві, Одесі, Полтаві. У Львові зводяться житлові будинки навколо вулиць, прилеглих до площі Ринок історичного центра міста. Це вулиці Вірменська, Галицька, Краківська, Театральна. Спо- руджується нова ратуша, архітектори Ю. Маркль і Ф. Третель, ук- раїнський драматичний театр ім. М. Заньковецької, архітектори Л. Пихаль і 1. Зальцман, Політехнічний інститут, архітектор Ю. Заха- ревич, наукова бібліотека на вул. В.Стефаника, так званий Оссолінеум, назва походить від імені графа Юзефа Оссолінського, на кошти якого будувалася бібліотека і музей, архітектори П. Нобіле і Ю. Бем. У стилі "віденського бароко" споруджено будинок Галицького сейму, тепер у ньому розміщено університет ім. І. Франка, архітектор 1. Гохбергер. У забудові Києва домінує стиль "французького відродження". У такому стилі споруджено будинок Купецького зібрання, тепер філармонія, ар- хітектор В. Ніколаєв, Український драматичний театр ім. І. Франка, архітектори Г. Шлейфер і Е. Братман, оперний теарт, архітектор В. Шретер. У візантійсько-російському стилі збудовано Володимир- ський собор, архітектори Г. Шторм, П. Спарро, О. Беретті, В. Ніколаєв. Національне церковне будівництво на початку ХІХ ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина у 1801 р. На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом псевдовізантійський стиль.

У першій половині ХІХ ст. розвивається станковий живопис, передусім жанри портретний, історико-батальний, пейзажний, побуто- вий. У цей час працюють відомі художники Т. Шевченко, В. Тропінін, В. Штернберг, Л. М. Жемчужников, К. О. Трутовський. Т.Шевченко, як художник-реаліст, один із перших правдиво змалював життя і побут селянства ("На пасіці", "Селянська родина"), у 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів "Живописна Україна", яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки. Картина "Катерина" написана подібно до народ- них, де кожен елемент зображення є символом. У 1860 р. за серію офортів за творами К. Брюллова та автопортрети Т. Шевченко був удостоєний звання академіка гравірування. Створено в Одесі художнс училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малю вальна школа, яку заснував український живописець у 1875 р. М. Муy- рашко. У школі навчалися українські живописці М. Пимоненко. Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський.

Друга половина ХІХ-ХХ сс. один з яскравих періодів розвит ку образотворчого мистецтва України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та зароджения найновіших мистець- ких течій. Побутовий жанр, шю посідав в ієрархії класицизму досить скромне місце, поступово висувається на перший план, значно роз- ширюючи коло сюжетів і свої можливості. Художники прагнули осяг нути людину незалежно від соціального становища, але в усій її психо- логічній глибині та неповторній індивідуальності. У середині 50-х років, після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства, розвиток живопису в Україні на деякий час завмирає, а образотворче мистецтво обмежується виконанням офіційних замовлень і портретів. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було створено не у великих культурних центрах, а в стенах Казахстану, де у важких умовах заслання намагався працювати, незважаючи на заборону, Т. Шевченко, а також в україн- ських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря Л. Жемчужников, 1. Соколов, К. Трутовський. Утворюється Товариство південноросійських художників в Одесі.

У 1853 р. в Кисві, на мальовничому березі Дніпра, за проектом скулыттора В. І. Демут-Малиновського і архітектора К. Тона був сно- руджений пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його відомий російський майстер П. К. Клодт.

На першу половину ХІХ ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень "Українські мелодії" (1831 р.) М. Маркевича, "Пісні польські і руські галицького народу" (1833 р.) у двох томах В. Залеського, "Голоси українських пісень", зібрана і видана М. Максимовичем (1834 р.). Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовного життя українського народу.

• Питання для самоконтролю

1. Які особливості культури доби українського бароко?

2. Які були досягнення в галузі освіти в ХІХ ст.? кога 

3. Які головні осередки освіти того часу ви знаєте?

5. Що таке "українське національно-культурне відродження"?

6. Яка роль Т. Шевченка в розвитку української літератури?

7. Які основні досягнення в художній культурі цього періоду?

Тема 4

Українська культура ХХ  ст

План

1)Політичне життя та культурний процес в Україні на початку ХХ ст

2)Освіта, вища школа ,наука, література.

3)Театр, образотворче мистецтво,архітектура,музика.

4)Українська культура в умовах тоталітаризму 30-Х років

5)Культура України в роки війни і повоєнного періоду.

6)українська культура в 60-80 роки ХХ ст 

7)Діячі української культури в еміграції.

Політичне життя та культурний процес в Україні на початку ХХ ст.

Етап національного відродження початку ХХ ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У Першому Універсалі (23.07.1917 р.) новоутвореного українського парламенту Центральної Ради сутність національного відродження була визна чена словами: "Віднині самі творитимемо наше життя". За короткий час сформувалися соціально-політичні та національно-духовні ціннос ті, які протягом усього ХХ ст. визначали тенденцію розбудови націо нальної державності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення націо- нальної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.

3 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою "українізації". Почалася широкомасштабна розбу- дова української культури. Об'єктивно цьому сприяла політика українізації, здійснювана в контексті проголошеної ХІІ з'їздом РКП(б). Українська культура легалізувалася, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи класові цілі: зближення між зрусифіко ваним робітничим класом і українським селянством, українізація, ра-зом з тим, наповнювалася конкретним національно-культурним зміс том, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УРСР прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною. Українізація сприяла тому, що в Україну повернулися з іміграції видатні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, С. Єфремов, А. Ніковський. Всього повернулося десятки тисяч тих, хто працював на ниві культуротворення. Особлива заслуга у здійсненні політики українізації належала О. Шумському та М. Скрипнику, які в 20-ті на початку 30-х років очолювали наркомат освіти УРСР. Вони розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як "дерусифікацію проле таріату". М. Скрипка підтримував діяльність театру "Березіль" і гали- чан Л. Курбаса, А. Бучму, М. Крушельницького, Й. Гірняка. Інститут історії очолив Д. Яворницький, інститут географії С. Рудницький, в інституті філософії керівна роль належала вихідцям з Галичини В. Юринцю та П. Демчукові. Українізація вплинула на освіту. Успішно запроваджувалось початкове обов'язкове навчання української мовою, переважно україномовним стало навчання і в технікумах та вузах. Офіційною мовою діловодства і судочинства була українська мова. Для консолідації літературних сил М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ), членами якої стали П. Тичина, В. Сосюра, О. Досвітній, Г. Елік, Ю. Яновський. Інша картина була на західноукраїнських землях, що входили до складу Польщі, зокрема, в Галичині і Волині кількість українських шкіл значно зменшилася. Було скасовано українознавчі кафедри у Львівському університеті, переслідувалися українські культурно-освітні заклади, товариства. Теж саме відбувалося і на Буковині, яка перебувала під владою Румунії і українців, які проживали на території Карпат у складі Чехословаччини.

Освіта, вища школа, наука, література

Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбу дови української державності засвідчує динаміка розвитку національ ної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Кисві, пізніше університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі- Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково- педагогічна академія. Активізується видавнича справа. За десять поре-волюційних років українських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, серед них, зокрема, у 1921 р. 121 часо пис, 60 газет.

Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української Академії Наук (УАН) під керівництвом міністра освіти М. Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського, на той час члена партій кадетів, визначного вченого й організатора науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський, вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий україн ський лірик, котрий знав багато мов. Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д. Багалій, П. Тутковський, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний. У складі академії у різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилоз, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащенко, Д. Заболоцький, В. Липський, О. Корчак-Чепурківський. У Києві 1918 р. для підготовки дипломатич- них і торгових працівників засновано Близькосхідний інститут, реорга нізований в 1920 р. в Інститут закордонних зв'язків. У 20 роках під егідою Академії плідно розвивається наука, приділяється увага фунда ментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.

Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918-1921 рр. виникає велика кількість літературних об'єднань, друкують різноманітні художні збірки й альманахи "Мистецтво", "Літературно-критичний альманах", "Червоний вінок", "Музагет", "Гроно", "Шляхи мистецтва", "Жов- тень", "Вир революції". Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумака ("Заспів"), В. Сосюри ("Червона зима"), 1. Кулика ("Мої коломийки"). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини "Сонячні кларнети" і "Плуг". Харак- терними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало про- довження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського.

На творчості українських літераторів 1917-1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного. Він навчався на філософському факультеті Віденського та Львівського університетів, добре знав свропейську літературу. На формування його світогляду і літературно-естетичних уподобань вплинуло знайомство з 1. Франком. У 1901 р. М. Вороний опублікував у "Літературно-науковому віснику" лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який би "змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур". Творчість М. Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буденність. Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театрального мистецтва, М. Вороний був одним із засновників Національного зразкового театру (1917 р.), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918-1919 рр.). Цей видатний діяч української культури ХХ ст. був двічі репресований, у 1934 та 1938

роках. Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм і футуризм, помітні також у творчості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О.Слісаренка, М. Терещенка, В. Кобилянського, М. Ми- хайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок таких поетів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, які групувалися навколо видавництва "Молода муза" (1906-1909 pp.) у Львові.

Проте наближення до західноєвропейської модерністської есте- тики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети ХХ ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890-1938 рр.), зокрема його збірка "На грані" (1919 р.), де поет звертається до мотивів революційного героїзму та оптимізму. Подібні мотиви відчутні і в творчості М. Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про зрілість таланту поета свідчить збірка "Будівлі" (1929 р.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас с новаторською, наповненою тонкими відтінками художньо- го зіставлення віків і культур. Найвидатніша постать тогочасної ук- раїнської поезії П. Тичина (1891-1967 рр.), котрий після виходу збір- ки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув славу "глибоко національного поета". Його поезії мали новаторський резонане далеко за межамиУкраїни. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв при миренську позицію і був канонізованій як зразковий оспівувач соціа лістичних перетворень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сковороди та Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належа ло неформальній літературній київській групі неокласиків, їх есте тична програма характеризувалася прагненням до строгої форми. гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки свропей ської класики. У своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи "Пролеткульту", профанації літератури закликами до масовості, пролетаризації, проти заперечення класичної культурної спадщини. Ідейним натхненником групи неокласиків був М. Зеров (1890-1937 pp.) видатний діяч національного відродження, поет, атеїст, критик, професор. Він володів п'ятнадцятьма мовами, був блис кучим перекладачем і стилістом, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики. Основні завдання літератури М. Зеров окреслював положеннями про освоения досвіду всесвітнього письменства, дослідження української літе ратурної традиції та переоцінка культурного надбання, вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння куль турних зразків Європи, створення власних літературних фондів. М. Зеров акцентував на відмінності російського і українського духов- ного процесу.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокла сиків був М. Рильський. Справжній злет творчості поета починається з його збірки "Під осінніми зорями" (1918 р.), де романтичний дух ран- нього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років "Крізь бурю і енін", "Синя далечінь", "Тринадцята весна" романтичний елемент слабне, натомість поси люсться класична зрозумілість. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, побудована, передусім, на класичних зразках. Особ- ливий вплив на нього мала французька поезія. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й своїми перекладами з західноєвропейської літератури. У 1932 р. після гострої критики за "втечу від життя", ідеалізм М. Рильський змушений був "перебудуватися" і став офіційним радянським поетом, автором "Пісні про Сталіна", поем "Марина", "Літо", "Україна". До групи неокласиків належали також М.Драй-Хмара, О. Бур

гардт (псевдонім Юрій Клен). Доля їх склалася трагічно. У Києві 20-х років плідно діяли і інші літературні об'єднания "Аспис", "Ланка", "Марс", до складу яких входили талановиті літератори В. Антоненко- Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський. Вони зробили значний внесок у розви ток українського культурного процесу, проте їх імена довгий час були викреслені з пам'яті народної. Відомим представником української літератури був Є. Плужник. Даруючи Є. Плужнику збірку своїх поезій "Будівлі", М. Бажан написав: "Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів".

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був М. Хвильовий. Він поділяв принципи неокласиків, бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування пролетарської культури. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них В. Еллан Блакитний, Ю. Близько, М. Йогансен, а також М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко. Οψί- ційна критика, що ототожнювала реалізм з матеріалізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М. Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Серед них широкого розголосу набула стаття "Україна чи Малоросія?", де письменник чітко висловився за необхідність на- ціонально-культурного відродження. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового "Вальдшнепи", новели "Сині етюди" започаткували нову українську прозу, а твори "Санітарна зона", "Фрагменти", "Я (Романтика)" належать до кращих зразків світової літератури.

Театр, образотворче мистецтво, архітектура, музика

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-ті роки в драматургії та театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. У 1918 р. у Києві діяли три театри: Державний драма- тичний, під керівництвом О. Загарова і В. Кривецького, ДержавнийНародний ім. П. Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив театр ім. І. Франка. В основу театральної естетики "Молодого театру" були покладені західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п'еси "У пуші" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі "Гайдамаки" Т. Шевченка та "Цар Едіп" Софокла. Лесь Курбас здобув визнання як видатний організатор театру і режисер- реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синте зувати здобутки класичної свропейської драматургії і традиції ук раїнського театру. У 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання театр "Березіль". Театральна практика театру сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, Й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушель ницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увій шли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні. Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка, у якій відобразилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою у Західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса "Чорна пантера і Білий ведмідь", у якій йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми. У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, особисте життя якого підпорядковане громадським потребам, а моральне сство тоглядним ідеалам і принципам. Показовою с п'єса "Між двох сил" cai- (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та й політич ними поглядами. За типом художнього втілення образів українського революційного процесу письменник передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в українському відродженні. Драматургія В. Вин ниченка підпорядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, чаючи талант і професіоналізм письменника, критично оцінював іде ологічну перевантаженість його творів, вважав їх художньо спро щеними. Ще категоричніше висловився про творчість В. Винниченка Є. Маланюк, стверджуючи, що Винниченко не індивідуальність, а тип, і при тому тип російської природи в Україні.

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історич ною дійсністю відображала драматургія М. Куліша, яка належить до визначних здобутків української драматургії ХХ ст. Його п'єси у 1930 роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми "97" та "Зона", комедія "Мина Мазайло", лірична драма "Патетична соната". У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша "Народний Малахій" (1928 р.) та "Мина Мазай до" (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний волив на тогочасне культурне життя України.

На етапі національного відродження в 20-ті роки ХІХ ст. значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва, завдяки плідній роботі Української Академії Мистецтв, створеної в 1917 р. Перший ректор академії видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід в історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького худож ника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до "Української абетки" (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів. Для графічних творів характериі витончена техніка,

бездоганний художній смак. У витоків українського авангарду стояли художники О. Бого- мазов, О. Екстер, В. Єрмилов. Тенденції модернізму відобразилися у

творчості П. Холодного, який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.). Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч 1. Труш, якому належить ініціатива створення у Львові "Товариства для розвою руської штуки" (1898 р.), "Товариства прихильників української літератури, науки і штуки" (1905 р.). першого у Львові українського мистецького журналу "Артистичний вісних" (1905 р.).

Для творчості художника О. Новаківського характерні мотиви експресіонізму картини "Молох війни" (1919 р.) і "Революціонерка" (1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський,О. Плешкан. Велике значения для розвитку українського мону ментального живопису має творчість художника М. Бойчука, який обстоював власну концепцію живопису, що грунтувалася на поєднаний національних, передусім іконоцисних і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розниси Луцьких казарм у Кисні (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.). Червоно- заводського театру у Харкові (1933-1935 рр.). Він виховав плеяду послідовників, таких як Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Магін, О. Павленко, В. Седляр. Звинувачений у пропаганді буржуазно- націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстрі

ляний, більшість його творів знищено, але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття "шшкола Бойчука", "бойчукізм".

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представ

ники "Об'єднания Сучасних Митців" (ОСМ), заснованого А. Петриць- ким. Він працював у галузі театральної декорації, зокрема оформли вистави "Молодого театру". У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня. Відомі своїми новаторськими пошуками художники М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Мурашко, К. Костанді, О. Шовкуненко, О. Курилас, В. Монастирсь

кий, О. Сорохтей. На творчості українських скульпторів негативно позначилися

вимоги соціального замовления, так звана "монументальна пропаган да", спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна

цензура в галузі скулыггури проявилася найвідчутніше. Показові U цьому відношенні всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т. Шев ченку у Києві 1926 р., де були відхилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Кратко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе. Пам'ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.). Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер (1891-1966 pp.).

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю, йому належать спо- руди земської лікарні у м. Лубнах (1914-1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925-1927 рр.). Талановитий митець був незаконно репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920 1930 рр.). Червонозаводського театру в Харкові (1931-1938 pp.). Музична культура України розвивалася під впливом трьох ос

новних чинників: традицій народної пісенності, музичної шкали М. Лисенка та нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович, К. Стеценко, Я.Степовий, Б. Підгорецький, П. Семиця та ін. У 1920-1930 рр. українська музика виходить на рівень високої про фесійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на велихі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся. Уперше було створено національні театри опери та балету в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. В Україні і далеко за п межами пропагує своє мистецтво хорова капела "Думка". Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, Державна капела бандуристів, Український державний симфонічний оркестр. Широкого визнання набуває вихонавська майстерність 1. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдия, О. Петрусенко. Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський. У Західній Україні плідно працювали композитори Л. Сочинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, Н. Нижанківський, В. Бар- вінський, И. Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (1907 р.), оперний театр (1900 р.). Тут працю вали талановиті співаки С. Крушельницька, О. Мишуга, М. Менщин- ський, О. Руснак. Широку культурно-просвітницьку роботу проводиди музично-співацькі товариства "Руська бесіда", "Торбан", "Боян"

Українська культура в умовах тоталітаризму 30-х років

Уже в 1926 р. 1. Сталін почав наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції. Ця сторінка національної культури. увійшла в українську історію як "розстріляне відродження".

Культурне піднесення в Радянській Україні майже припиня- сться у 1932-1933 рр., відомих як час "розстріляного відродження", коли розпочалося масове знищения талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та есте-тичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідия для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські пасьмен ники, пости, художники, режисери, які дебютували в 30-ті роки, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Прикладом може бути поезія А. Малишка, драма- тургія О. Корнійчука. Поезія А. Малишка багато в чому споріднена народною поетичною творчістю, с романтично піднесеною, музичною. Його вірші, покладені на музику П. Майбородою, "Київський вальс", "Пісня про рушник", "Стежина", О. Білашем "Цвітуть осінні тихі небеса", отримали народне визнання. Для культури цього періоду був характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Насильно привне сені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів і призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищения національних шкіл у мистецтві, фізичного й духовного знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934-1938 рр. було репресовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

Жорстокий моральний терор вплинув на наркома освіти УРСР М. Скрипника. У березні 1933 р. він був змушений залишити свою посаду, а через кілька місяців по тому, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою ж була доля М. Хвильового. Тотальної чистки зазнав як сам наркомос УРСР, так і наукові, педагогічні, культурно-освітні установи, які входили до його складу. Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які спроби торкатися в наукових дослідженнях національних особливостей культурного розвитку чи соціально- економічних процесів. Кінець 20-х 30-ті роки ХХ ст. в історії куль- тури українського народу пов'язані з наростанням міфологізованих уявлень про радянську дійсність і становище людини, 1 чим поміт нішими ставали недоліки в системі цінностей, тим гострішою була потреба підмінити в свідомості трудящих об'єктивні уявлення про реальний стан суспільства міфічними легендами про нього. Над ство ренням і підтримкою таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних органів, мали працювати всі сфери культури література, кіно, геатр, образотворче мистецтво. Тому культура дедалі більше стає предметом "постійної уваги партії та уряду". Митці мали стати абоідеологічними адептами режиму, або ж звинувачувалися в антипар тійній ідеології і строго контролювалися органами цензури Головліт, Головмистецтво, Головрепертком. Почалося силове запроваджения методу соціалісттичного реалізму в художній творчості. Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершения в масовій поп- культурі, зорієнтованій на міщанина. Поп-культура поширювалася на рівні масової свідомості населення, соцреалізм на офіційному. Про масштаби трагедії української культури та найбільш трагічні аспекти докладно викладено книгах B Ю. Лавріненко "Розстріляне

Відродження" і "Репресоване Відродження". У 30-ті роки релігія була оголошена антиподом культури, духовенство переслідували і висилали за межі України, багато було репресовано, а церкви закрито, зруйновано, або передано під госпо

дарські приміщення. Примусова колективізація і пов'язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 року це не тільки одна з найтрагічніших сторінок української історії, але й відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя й господарювання, на зв'язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Колгоспне життя змінило селянина, а у приклад їм поставлений був робітничий пролетаріат. Міф "про гегемонію пролетаріату" мала втілювати в життя політика індустріалізації з методичним забезпеченням у вигляді раціональної планової економіки та ірраціонального пафосу переви- конання п'ятирічних планів. Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялася ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освіта, а гуманітарні науки викладалися тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відобразилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення. З 1932 р. існувало три тини шкіл: початкова, неповна середня, середня. Були запроваджені сдиний день початку навчального року перше вересня, тривалість уроку 45 хв, затверджено п'ятибальну систему оцінювання знань, основною формою викладання став урок. На початку 30-х р. ХХ ст. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти, вищим на- вчальним закладом став інститут, а середнім технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звания професора й доцента, введено обов'язкове складання заліків та іспитів. На 1 січня 1941 р. діяло в УРСР 173 вузи і 693 середніх спеціальних навчальних закладів, чи сельність фахівців перевищила 500 тис. осіб. Проте недоліком було те, но значих увага приділялася предметам з історії партії, скорочувалися години з викладання історії України та літератури, була невисокою зарплата вчителів. У грудні 1932 р. на вимогу Сталіна і Молотова навчання проводили в основному російською мовою, що відображали сталінську концепцію "злиття націй",

Не зважаючи на диктат сталінського тоталітаризму, у розвитку науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський український фізико-технічний інститут, де в 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро, всесвітньої слави здобув офтальмолог В. П. Філатов. У 1936 р. у складі УАН були суспільствознавчі інститути, зокрема Інститут історії України, але українським історикам було заборонено займатися періодом Київської Русі. Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково дослідних установ. У 1936 р. ВУАН було переіменовано на АН УРСР. багато й співробітників репресовано, репресій стали навід'ємною

частиною сталінської "культурної політики". Діяльність митців і письменників стала настільки регламенто ваною, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала

їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози 30 рр. ХХ ст. можна відзначити романи "Людонови" 3. Тулуба, "Наливайко" Івана Ле. Проблеми вихования молоді порушують у книгах А. Макаренко "Педагогічна поема". О. Копиленко "Десятикласники". О. Донченко "Школа над морем". У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повісті М. Труб лаїні "Шлуна Колумб", В. Владка "Нащадки скіфів". У драматургії відомі стали п'єси О. Корнійчука "Загибель ескадри", "В степах України". У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були при- мусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів. У Галичині після поразки у боротьбі за неза лежність з Польщею літературний процес був досить політизований, письменники розділились на три групи: націоналістична (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга); пролетарсько-прорадянська (Я. Галан, П. Коз

ланюк, С. Тудор); ліберальна (Ірина Вільде, Б. Ленкий, Н. Королева). У Західній Україні вирізнявся своїм новаторським талантом поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич, привертають увагу філософ Митель надзвичайної сили, О.Довженко змушений був багато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму "Земля" роточалося Його переслідування офіційною критикою. У 30-ті р. українське кіно потрапляе під жорсткий ідеологічний контроль. Було заборонено фільми "Кармалюк", "Аероград", "Тарас Трясило", "Земля". О. Дов женко уник заслания, лише погодившись на постановку фільму "Щорс" прототипу мосфільмівського "Чапаєва",

Культура України в роки війни і повоєнного періоду

У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала не кращі часи, навіть приєднання західноукра їнських земель до УРСР для розвитку суспільного та культурного життя мало фатальні наслідки. У роки німецької окупації були внае зені мистецькі та історичні цінності, 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинилося. Радянська влада зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні національні почуття народу. Починають друкувати статті істориків і письменників, присвячені історичним сторінкам минулого. З'являються високохудожні твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (М. Рильський "Слово про рідну матір", П. Тичина "Голос матері". В. Сосюра "Любіть Україну" Провідною стала тема мужності й героїзму, виявлених радянськими воїнами в боях з фашистськими загарбниками. Кращі батальні полотна українських митців не тільки правдиво відтворюють різні епізоди війни, а й пронизані високим героїко-патріотичним почуттям. У роки. війни значно розширилися межі батального жанру: художники и своїх картинах зображували не тільки сцени бою, а й епізоди фронтового життя (О. Любимський, "Наказ № 227/1944"). Дороги війни покликали до творчості талант А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія "Україно моя", написана А. Што- гаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва" на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мей- туса, твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, М. Дерегуса, М. Глушенка, В. Касіяна. Розвивається мистецтво пла ката (В. Касіян "На бій, слов'яни" та оригінальна за задумом серія "Гнів Т. Шевченка зброя перемоги". На тексти Кобзаря створив серію плакатів "Вражою злою кров'ю волю окропіте!" О. Довгаль, Кілька серій малюнків на теми війни виконав В. Касіян ("У фашист- ській неволі", "Українська боротьба", "Відомсти!"). Написав сценарій фільму "Україна в огні" О. Довженко. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою ("Повість полум'яних літ"). Продовжувалася робота над художніми фільмами, серед яких кращими були "Олександр Пархоменко" режисера Л. Лукова, "Як гартувалась сталь" М. Донського і фільм "Райдуга" за сценарієм Ванди Василев ської. Цей фільм отримав "Оскара", премію Академії мистецтва США, фільм "Нескорені" одержав золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі в 1946 р.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому велика заслуга О. Довженка, що у 1943 році створив документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні".

В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета "Українське слово" та літературний журнал "Літаври". У Гали чині українське слово пропагувала газета "Краківські вісті". Під час відступу фашисти розгромили в Україні 62 театральних приміщения, пограбували літературні та лабораторні фонди, зруйнували школи, вивезли ціние наукове обладнання, унікальні колекції, твори образо творчого мистецтва. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернена в СРСР, але залишена в музеях Москви та

Ленінграда. Післявоєнні п'ятнадцять років в історії української культури

період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заан- гажована це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Комуні- стична ідеологія післявоєнних років ще з більшим завзяттям спробує зміцнити свою парадигму соціального буття, нівелюючи при цьому творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати

в межах визначеної тематики. У другій половині сорокових років відбудовані й реконструйо-

вані Дніпрогес ім. В. Леніна, будинки Київського університету ім. Т. Шевченка (архітектор П. Альошин) та Верховної Ради України (архітектор С. Заболотний). Тенденція урочистості, піднесеності архі тектурного образу, декоративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до викорис- тання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського фільму "Україна в огні" О. Довженко. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою ("Повість полум'яних літ"). Продовжувалася робота над художніми фільмами, серед яких кращими були "Олександр Пархоменко" режисера Л. Лукова, "Як гартувалась сталь" М. Донського і фільм "Райдуга" за сценарієм Ванди Василев ської. Цей фільм отримав "Оскара", премію Академії мистецтва США, фільм "Нескорені" одержав золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі в 1946 р.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому велика заслуга О. Довженка, що у 1943 році створив документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні".

В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета "Українське слово" та літературний журнал "Літаври". У Гали чині українське слово пропагувала газета "Краківські вісті". Під час відступу фашисти розгромили в Україні 62 театральних приміщения, пограбували літературні та лабораторні фонди, зруйнували школи, вивезли ціние наукове обладнання, унікальні колекції, твори образо творчого мистецтва. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернена в СРСР, але залишена в музеях Москви та

Ленінграда. Післявоєнні п'ятнадцять років в історії української культури

період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заан- гажована це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Комуні- стична ідеологія післявоєнних років ще з більшим завзяттям спробує зміцнити свою парадигму соціального буття, нівелюючи при цьому творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати

в межах визначеної тематики. У другій половині сорокових років відбудовані й реконструйо-

вані Дніпрогес ім. В. Леніна, будинки Київського університету ім. Т. Шевченка (архітектор П. Альошин) та Верховної Ради України (архітектор С. Заболотний). Тенденція урочистості, піднесеності архі тектурного образу, декоративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до викорис- тання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінське бароко, В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до

підкресленого узагальнения образу радянської людини. Мужність і г роїзм радянських бійців, їх рішучість будь-вкою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в основу полотен О. Буд- никова "Стояти на смерть", Ю. Волкова "Подвиг п'яти героїв-сение- топольців". Ц. Перхета "Подвиг моряків", В. Полтавця "Атаку від бито". Всесоюзна і VIII Українська художня виставки в 1946 р. наочно довели, що в роки війни образотворче мистецтво зміцніло і зросло за рахунок талановитої молоді О.Шовкуненка серія портретів видатних діячів української радянської культури, Т. Яблонської "Ворог зблизь ка", С. Строщенка "Партизанський край", Г. Берковича "Народжения ненависті", скульптурні твори "Тарас Шевченко" М. Лисенка "Портрет президента АН УРСР академіка О. Богомольця" Л. Муравіна, мармуровий бюст композитора Ревуцького скульптора М. Ковальова,

графічні твори В. Литвиненка, О. Пащенка. Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідео- логічного тиску українські митці намагалися розширити тематику

відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т. Хитрова "Силос іде", Г. Томенко "Опівдні", Й. Бокшай "Бокораші", Т. Яблонська "Хліб".

Однак ідеологічна парадигма продовжує тиснути на митців. Прояви "українського буржуазного націоналізму" знаходять у О. Дов женка, Ю. Яновського, М. Рильського, І. Сенченка. Нещівній критиці піддано В. Сосюру за поезію "Любіть Україну", написану ще під час війни, а також А. Малишка, Є. Кирилюк, О. Білецького та багатьох інших.

Надзвичайно складним стало становище церкви в Україні: в 1946 р. розпущено українську греко-католицьку церкву, у сталінські табори кинуго свідому українську інтелігенцію, у спецзапасники пере- йшли документальні й історичні свідчення подій цієї доби тоталі таризму.

Тоталітарний ідеологічний диктат у освіті (принижения рідної мови, історії, культури) поєднувався із зацікавленістю радянської влади в науково-технічному прогресі. Науково-технічні досягнення у повоєнні роки в Україні представлені інститутами електрозварювання, літакобудування. Водночас чимало відомих вчених-генетиків України, зокрема, завідуючий кафедрою дарвінізму й генетики Харківськогоуніверситету професор 1. Поляков, у сільськогосподарському інституп завідуючі кафедрами дарвінізму С. Гершензон, генетики і селекції М. Гришко стали жертвами гонінь, які увійшли в історію під назвою "Лисенківщини".

Українська культура в 60-80 роки ХХст.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956-1959 рр.), яка послабила певним чином боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко, проводять значну пропагандистську діяльність для громадського загалу для підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Період "відлиги" в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з'являється роман О. Гончара "Людина і зброя", виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка "Тиша і грім", М. Вінграновського "Атомні прелюди", 1. Драча "Соняшник". Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як "Кров людська не водиця" (1957 р.), "Хліб і сіль" (1959 р.), "Правда і кривда" (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух. Навіть у складних умовах тоталітарної системи письменник силою свого таланту зумів показати невмирущість загальнолюдських цінностей "... Дитячі сердечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру...".

У той період на хвилі "відлиги" робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволю ційних українських письменників чи науковців була майже невідомою українському читачеві. Це твори Христі Алчевської, Ганни Барвінок, Володимира Винниченка, Ореста Левицького, Миколи Хвильового. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах "відлиги" цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори. Як відзначає американо-український літературознавець Г. Грабович, лише протягом 1945-1951 рр., тобто за шість років, в діаспорі було видано понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили в світ у ці роки, були такі талановиті дітератори, як 10, Клен, В. Барка, І. Багряний, а також ті, які загинули від нацистів, О. Ольжич, О. Теліга та ін. За умов ідеологічного диктату та поширен ня денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденция, до Відродження української духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли кращі українські громадські діячі. Під впливом громадської думки та діяльності провідних діячів української культури М. Рильського, А. Хижняка, М. Шумило, П. Плюша, П. Тимошенко відбулося деяке поліпшення мовної ситуацій, зокрема був перевиданий "Словник української мови" Б. Грінченка, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім в західних областях Україна. Проте головним наслідком "відлиги" було формувания молодої генерації так званих шестидесят ників. Ця група української творчої інтелігенції в умовах "відлиги виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовира ження на основі осмисления національного досвіду.

Творча та громадська діяльність 1. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, 1. Драча, М. Він грановського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи становить одну з героїчних сторінок в історії української культури. На жаль, більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні. У них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення сус пільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних і естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль у культурно-ідеологічних процесах, що відбувалися в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційна громадянська позиція.

У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов. Набувають подальшого розвитку природничі й фізико-математичні, науково-тех нічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика. Певні позитивні, але повільні зрушення були й у системі гумані тарних наук, зокрема, спостерігалося піднесення українознавчих дисциплін. Багато важила в цьому контексті українофільська орієн тація секретаря ЦК КПУ тих років П. Шелеста, який певним чином скеровував лівацькі прояви комуністичної ідеології. З початку 70-х рр. почала проводитися цілеспрямована русифі

кація, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширения такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних дже рел, влаштування страйків, створения нелегальних політичних органі зацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза "Хроніка опору", "13 заповідника ім. Берія", твір Є. Сверстюка "Собор у риштованиі", М. Осадчого "Більмо", твори 1. Калинця, В. Стуса, а також листи- протести до партійних і державних керівних органів спрямовані проти нищення пам'яток української культури, репресій, русифікації та нівелювання особистості. Одним з помітних проявів руху опору, етапом боротьби проти русифікації за незалежне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, проведена в лютому 1963 році Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 осіб, перетворилася на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР. Наводилися численні факти невиправданого обмеження у використанні української мови, одностайно на конференції було засуджено абсурдну теорію про двомовність нації.

Семидесяті роки найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. З одного боку, подальший, хоча й по- вільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого - ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчулися і тут це звернения до проблем філософії людини, філософії природознавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасштабні археологічні дослідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальне- ння, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, великомасш табні фольклорні та етнографічні експедиції. Поруч з цим, саме в цей період особливо відчутні відповідні обмеження в офіційній історіог рафії, зокрема, найбільш важливих періодів її розвитку заборона дослідження козаччини, викривления в аналізі періодів ХVІІ-ХVIII століття.

На зламі 60-70-х років ХХ ст., в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зне важливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистец тва, що, зокрема, виявилося у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка 1. Гон- чара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У доробку художниці-кераміста Г. Севрук буди твори, що належали до "Козацького циклу", але в період тотальної русифікації ця тема виявилася забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України.

В українській культурі єдиним правильним методом продовжу вав визнаватися соціалістичний реалізм. Великого розголосу у 70-х роках набула Українська Гельсін-

ська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному дик- татові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання людини. Саме в цей період все відчутнішою стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літе ратурі дисидентського напрямку (В. Симоненко, В. Стус, В. Некрасов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська). Українська група сприяння виконанню гельсінських домовленостей була утворена 9 листопада 1976 року. Її засновниками стали М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий. Організатори гельсінської групи ставили свої підписи під заявами, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР, припускаючи, що це в більшій мірі активізує широкі маси, позбавить їх комплексу страху, успадкованого від часів сталінського терору. 3 се- редини 60-х років починається новий злет українського кіномистецтва. Виходять фільми режисерів С. Параджанова "Тіні забутих предків" (1965 р.), Л. Осики "Камінний хрест" (1968 р.) і "Захар Беркут" (1971 р.), Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою" (1972 р.), В. Денисенка "Сон" (1964 р.), Л. Бикова "В бій ідуть тільки старики" (1974 р.), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії 1. Драч та Д. Павличко й виявилась акторська майстерність 1. Миколайчука, він сам блискуче виступив як режисер у стрічці "Вавилон ХХ" (1979 р.). Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборонено для прокату фільми Ю. Іллєнка "Криниця для спраглих". К. Муратової "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи", М. Рашесва "Заячий заповідник".

Значні досягнення має українська музика. Створено нові опери Г. Жуковського, Ю. Мейтуса, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, балети М. Ско- рульського, В. Нахабіна, А. Свешнікова, Д. Клебанова, К. Данькевича, симфонії Б. Лятошинського, В. Борисова, А. Штогаренко, Г. Май- бороди, К. Домінчена, М. Колесси. У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Ко- зацький, в хоровому П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному П. Майборода, А. Филипенко, Л. Кос- Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнан ня в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Ру- денко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова.

В українському живописі цього періоду продовжує панувати те- ма героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поши рения набувають образи сучасника і природи у Н. Глущенка, І. Бок- шая, С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного минулого в творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. Шата- ліна. Невід'ємною частиною була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву, як певній художній струк- турі, властиві невні стильові ознаки: декоративність, стилізація зобра- жень, узагальненість образів, композиційна зрозумілість, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток на- родного мистецтва триває у двох основних напрямках: художні про- мисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період від ори- гінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примачен- ко, Є. Миронова, М. Буряка. Образне сприйняття природи й довко лишнього життя майстрів народного живопису настільки багате та індивідуальне, що мова їхніх барв і пластика форм нагадує мову само- бутніх поетів. Саме в цей час було винайдено нові форми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на напері, майстри оформляють дитячі книжки, широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха "Журавель" та "Чорногуз приймає душ". Цікавим і досить виразним народиим мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і неперевершеною пластикою декора тивних виробів відомих майстрів 1. Білик, І. Кітриша, В. Нтитченко, А. Пошивайло. Набули визнання орнаментальні тканини П. Клни, О. та Р. Горбових, 1. Дерцені, М. Шерегій, Г. Вергес. Різьба по дереву один з найпоширеніших та оригінальних виробів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвивається як ужиткова її архітектурна орнаментика, з другого як скульптура, іграшка, об'ємний декора тивний посуд. У сучасних народних промислах продовжують жити і розвиватися кращі традиції минулого, зберігаються прадавні архетипи

мислення і естетичні уподобання нашого народу. У 70-80 роках ХХ ст. відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала як

наслідок офіційної культури. Підвищується інтерес населения до нетрадиційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, західного способу життя і мисления. Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура у 80-х роках продовжує розанца тися, адже саме в цей період були створені умови пробудження української свідомості, накопичення національно-культурного потен ціалу, відновлення історичного методу під час аналізу питань поход ження українського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваються зміни в образотворчому мистецтві (авангардистські течії і національна тематика), музиці (український рок-фестиваль "Червона руга"), кіно (звернення до історичної тематики).

У процесі відродження української культури гідну роль відігра ють шестидесятники, загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов'язку митця перед народом (роман "Маруся Чурай"), 1. Драч розкриває непростий зв'язок науково- технічного прогресу з духовними цінностями нації ("Чорнобильська мадонна"), В. Голобородько по-філософські осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу ("Манускрипт з вулиці Русь- кої", "Вода з каменю"). Належне місце в скарбниці української культури займають твори галицьких майстрів, що характеризуються безпосереднім і ширим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сільського, жанрові полотна В. Монастирського, Г. Смольського. Виникають передумови підйому української національної культури в 90 рр. ХХ ст., її важливої ролі в утворенні та розвитку незалежної держави.Серед основних напрямів оновления передативного розвитку української культури проблематика буття, особи, ні держави, укрональні традицій та їх оновлення відповідно на вимог часу, гле Бокий патріотизм, культурний діалог на міжнаціональному й міждер жапному рівні, екологічна проблематика, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо- історичному процесі.

Діячі української культури в еміграцій

Невід'ємною складовою частиною процесу національно-куль турного відродження є творчість представників української еміграції. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні принципи форму валися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національно свідомої осо бистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філо- софських роздумів про долю народу, призначення людини в добу полі тичних і соціальних потрясінь. У вірші "Доба" (1940 р.) поет наго лошує, що запорукою відродження України с активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу:

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Мов по трупах років, перекрочить добу,

Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий

Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшенської людини. Однак творчість митця не вкладасться в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк самобут ній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями 1. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція "України-Скитії, степової Гелади". Є. Маланюк с також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гор- динський (нар. 1906 р., з 1944 р. за кордоном) поет, перекладач, ху- дожник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань С. Гор-динський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Акаде мії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у. Ф. Леже. Великий знавець української поетики і мови він написав низку поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім" С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, Ш. Бод пера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По. И. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Пого перу належать цікаві наукові розвідки "Франсуа Війон. Життя і твори" (1971 р.), статті про Т. Шевченка як художника, про український іконопис. Відомий С. Гординський і як талановитий живописець, графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок,

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищен ня особистості, привертає увагу творчість 1. Багряного. Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднан ня "Марс". Був репресований 1932 р., а в 1945 р. емігрував за кордон. Його роман "Звіролови" (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою "Тигролови" і "Сад Гетсиманський") розкрив перед світом національ ну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі й особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики. Роман "Сад Гетси манський" у своїїї образній довершеності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера.

Світового визнання набула творчість скульптура О. Архипенка, який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики ХХ ст. ("Ступаюча жінка", 1912 р., "Постать", 1920 р.) скульптора М. Черешньовського, який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада), Л. Молодо жанина, автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.).

Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського, який з 1949 р. жив у США. Широковідомі його графічні твори "Соняшник" (1962 р.), пор- трет М. Скрипника (1971 р.), "Пшеничний лан" (1960 р.), "Селянський хліб" (1981 р.). У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький, випускник Берлінської консерваторії. У 1938 р. він емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних,симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його творчій спаднині опера "Довбуш" (1938 р.), "Анка Ярославна" (1967 р.). "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці "Українська музика" (1963 р.), "Про музику і музик" (1960 р.). Його син Роман відомий піаніст і педагог, лауреат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастролював в Україні. У його репертуарі твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барвінського, Я. Степового.

Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х років ХХ ст. В. Авраменко зняв картини "Наталка Полтавка" й "Запорожець за Дунаєм",

Л. Орлига створив стрічку про голодомор "Пісня Мазепи". Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український вільний університет, його

засновником був Союз українських Журналістів і письменників, а співзасновниками М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а після Другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в уні- верситеті одержали 109 осіб. Другою за часом заснування (1922 р.) бу- ла Українська господарська академія в Подебрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-коопе ративний, інженерний. Ректором і був І. Шовгенів. У професорсько- викладацькому складі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р., на цій базі було створено Український технічно-господарський інститут позаочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше відомий економіст Б. Мартос. У 20-30 роках ХХ ст. у Празі працював Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Дра- гоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл і позашкіль ної освіти. Директором інституту був історик української літератури Л. Білецький. У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету Дм. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське історико-філоло гічне товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займалися нау- ковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філо- логії. Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р. Пер- шим ректором інституту був відомий український історик Д. Дорошен ко, а з 1932 р. і до Другої світової війни філософ та історик культури В. Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературо знавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д. Чижевський та ін. Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку Канаду та США. Завдяки активній діяльності української громади вже у 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському уні- верситеті Б. Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 уні- верситетах Канади.

У другій половині 60-80 р. ХХ ст. поширюються культурні зв'язки України із зарубіжними державами. Значною мірою цьому сприяла діяльність Українського товариства дружби і культурних зв'язків з українцями за кордоном, Міністерство культури, творчі союзи. Значна роль у розвитку культурних відносин України із зарубіжними країнами належить ЮНЕСКО, членом якої Україна є з 1954 р. Під егідою цієї організації у багатьох країнах світу відзнача- лися 1500-річчя Києва, ювілеї діячів культури Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, М, Леонтовича, С, Крушельницької, а в Україні - діячів світової культури Вольтера, Рембранта, Шекспіра, Шопена. 

Питания для самоконтролю

1.Які особливості культури ХХ ст.?

2. Які були досягнення в галузі освіти в 20-30 р. ХХ ст.?

3. Які головні осередки 3 освіти, культури, мистецтва?

4. Що таке "розстріляне відродження"?

5. Яка роль української інтелігенції у воскиі і повоєнні роки?

6. Кого називають шестидесятниками.

7. Що таке дисидентський рух?

8. Які основні досягнення діячів культури в еміграції?

Тести до модуля №3

1. Яка культура вважається прототипом української культури?

а) скіфська культура

б) зарубинецька культура

в) черняхівська культура

г) трипільська культура

2. Хто досліджував трипільську культуру?

а) М.Грушевський

б) М.Костомаров

в) С.Бібіков

г) Д.Багалій

д) В.Хвойка

3. Коли були знайдені перші поселення?

а) кінець ХІХ століття

б) початок ХХ століття

в) 40-60 роки ХХ століття

г) 80-90 роки ХХ століття.

4. На якій території України були знайдені перші поселення?

а) Правобережній Україні

б) Лівобережній Україні

в) Центральній Україні

д) Західній Україні

5. Коли сформувалася трипільська культура?

а) V – ІІІ тис. до н.е.

б) ІV – ІІІ тис. до н.е.

в) ІІІ- І тис. до н.е.

г) ІІ – І тис. до н.е.

6. Звідки пішла назва трипільської культури?

а) від назви племені

б) від назви першого поселення

в) від назви господарства

д) від назви споруди

7. Формування та розвиток трипільської культури починається з:

а) трипільців-землеробів

б) трипільців-кочівників

в) трипільців-мисливців

г) трипільців-скотарів

8. Який вид господарства виникає у трипільців?

а) землеробство

б) скотарство

в) гончарство

г) ткацтво

9. Чим найбільше відрізняється зарубинецька культура від черняхівської?

а) господарством

б) поселеннями

в) житлом

г) гончарним посудом

10. Які з племен можна віднести до східних слов’ян?

а) дуліби

б) скіфи

в) волиняни

г) гуни

д) сармати

ж) поляни

11. Яким видом господарства займалися східні слов’яни?

а) землеробством

б) полюванням

в) скотарством

г) збиральництвом

д) рибальство

12. Східні слов’яни були:

а) осілим племенами

б) кочовими племенами

13. Які з ранніх форм релігії домінували у віруваннях східних слов’ян?

а) християнство

б) магія

в) анімізм

г) фетишизм

д) язичництво

14. Як називається в язичництві статуя, ідол, божество?

а) капище

б) требище

в) храм

г) мольбище

д) контина

15. Виберіть із названих богів тих, які відносяться до язичницьких?

а) Бог

б) Перун

в) Аполлон

д) Хорс

е) Дажбог

є) Зевс

16. Коли східнослов’янські племена об’єдналися в державу?

а) VІ століття

б) VІІ століття

в) VІІІ століття

г) ІХ століття

17. Які з названих племен об’єдналися в державну структуру Київську Русь?

а) скіфи

б) поляни

в) сіверяни

д) сармати

ж) дуліби

з) волиняни

е) древляни

18. Звідки прийшло християнство у своєму православ’ї?

а) Візантія

б) Болгарія

в) Рим

19. Яка ціль переслідувалася Володимиром Великим при прийнятті християнства?

а) політична

б) культурна

в) релігійна

г) ідеологічна

20. Кого відносять до перших князів Київської Русі?

а) Ольга

б) Володимира

в) Аскольд

г) Ігор

д) Ярослав Мудрий

ж) Дір

21. Як називається перший збірник законів у Київській Русі?

а) “Ізборник Святослава”

б) “Послання митрополита Клима Смолятича”

в) “Повчання Володимира Мономаха”

г) “Руська правда”

22. Під час правління якого князя відбувався найбільший розвиток культури?

а) Володимир Великий

б) Ольга

в) Ігор

г) Ярослав Мудрий

23. Представники якої країни створили слов’янську азбуку?

а) Болгарія

б) Візантія

в) Рим

г) Польща

24. Хто вперше прийняв християнство?

а) Володимир

б) Ольга

в) Ігор

г) Аскольд і Дір

25. Які літописи відносяться до давньоруських?

а) Літопис Самовидця

б) Галицько-Волинський

в) Київський

г) Літопис Величка

д) Повість минулих літ

26. Яка із споруд вважається найвеличнішою у Київській Русі?

а) Успенський собор

б) Десятинна церква

в) Софіївський собор

г) Михайлівський собор

27. Який вид живопису є переважаючим у Київській Русі?

а) портрет

б) фреска

в) іконопис

д) пейзаж

28. Хто представляв театральні видовища Київської Русі?

а) шпільмани

б) трубадури

в) скоморохи

г) мінезингери

29. Який суспільний стан виникає в ХІV – ХVІ столітті?

а) буржуазія

б) капіталісти

в) шляхта

г) козацтво

30. Під владою яких держав перебувала Україна у ХІV-ХVІ столітті?

а) Румунія

б) Московська держава

в) Литва

г) Болгарія

д) Польща

31. Яка церква виникає в Україні в литовсько-польську добу?

а) православна

б) іслам

в) католицька

г) уніатська

32. Назвіть перший вищий навчальний заклад в Україні?

а) Острозька академія

б) Львівський університет

в) Харківський університет

г) Києво-Могилянська академія

33. Хто був першодрукарем в Україні?

а) Йоган Гуттенберг

б) Петро Мстиславець

в) Іван Федоров

г) Феофан Прокопович

34. Який перший друкарський твір видали Іван Федоров і Петро Мстиславець?

а) Євангелія

б) Буквар

в) Апостол

г) Граматика

35. Який твір відноситься до визначних пам’яток староукраїнської мови?

а) Апостол

б) Пересопницьке Євангеліє

в) Остромирове Євангеліє

г) Галицьке Євангеліє

36. Який напрям у мистецтві поширюється в Україні в ХVІ-ХVІІІ столітті?

а) готика

б) бароко

в) романський

г) класицизм

37. Які види театрального мистецтва виникають в ХІV-ХVІІ столітті?

а) ляльковий театр

б) професійний театр

в) вертеп

д) шкільна драма

38. Які громадські організації відігравали велику роль у загальнокультурному процесі в Україні?

а) об’єднання

б) товариства

в) братства

г) просвіти

39. Виберіть твори, які відносяться до козацьких літописів?

а) літопис Граб’янки

б) Київський літопис

в) Густинський літопис

д) Галицько-Волинський літопис

ж) Літопис Величка

40. Кого можна віднести до письменників полемічної літератури?

а) Б.Хмельницький

б) Ю.Дрогобич

в) І.Вишенський

г) Ф.Прокопович

41. Хто був зачинателем нової української літератури?

а) Г.Сковорода

б) Ф.Прокопович

в) І.Котляревський

г) С.Яворницький

42. Хто з перелічених композиторів є класиками хорової музики ХVІІ-ХVІІІ ст.?

а) Г.Квітка-Основ’яненко

б) А.Ведель

в) П.Гулак-Артемовський

г) М.Березовський

д) Д.Бортнянський

43. Коли відбувається духовне відродження України?

а) ХІV-ХVІ століття

б) ХVІІ-ХVІІІ століття

в) ХІХ століття

г) ХХ століття

44. Які пам’ятки архітектури відносяться до ХVІІ-ХVІІІ столітті?

а) Софіївський собор

б) Десятинна церква

в) Андріївська церква

г) Успенський собор

д) Собор св. Юра

45. Який тип навчального закладу виникає в ХІХ століттях?

а) академія

б) гімназія

в) приватні школи

д) університет

ж) інститут

46. Коли був заснований професійний театр (Театр корифеїв)?

а) ХVІ століття

б) ХVІІ століття

в) ХVІІІ століття

г) ХІХ століття

47. Назвіть представників українського народного етнічного типу в іконописі?

а) Г.Гамалія

б) І.Руткович

в) І.Гудима

г) І.Кондзелевич

48. Коли в Україні виникає портретний живопис?

а) ХVІ ст.

б) ХVІІ ст.

в) ХVІІІ ст.

г) ХІХ ст.

49. Як називається громадське товариство в ХІХ столітті, яке займається революційною і національно-визвольною боротьбою?

а) Руська трійця

б) Одеське товариство

в) Кирило-Мефодіївське товариство

г) Просвіта

50. Коли були засновані перші музеї?

а) початок ХІХ ст.

б) середина ХІХ ст.

в) кінець ХІХ ст.

г) початок ХХ ст.

51. Як називається таємна політична антикріпосницька організація у Києві у ХІХ ст.?

а) Просвіта

б) Руська трійця

в) Наукове товариство Нестора Літописця

г) Кирило-Мефодіївське товариство

52. Коли засновано Харківський університет?

а) початок ХІХ ст.

б) кінець ХІХ ст.

в) 40-60 роки ХІХ ст.

г) початок ХХ ст.

53. Кого відносимо до “розстріляного відродження”?

а) українських повстанців

б) українських революціонерів

в) українську еліту

г) козацьке гетьманство

54. Коли були відкриті перші кіностудії?

а) 40-50 роки ХХ ст..

б) 20-30 роки ХХ ст.

в) кінець ХІХ ст.

г) 60-80 роки ХХ ст.

55. Які настанови прийняті були щодо відродження української культури?

а) Закон України “Про культуру” в 1991

б) “Про музейну справу”

в) Акт незалежності України

г) Конституція

д) Освіта: ХХІстоліття

56. Яку ціль виконували дисиденти?

а) релігійну

б) культурологічну

в) політичну

г) економічну

Залік 

Залікові питання і завдання комплектуються з тестових завдань з трьох модулів і питань для самоперевірки.