Наводимо уривок з книги Терещенко О " Історія та звичаї села Хведварь у розповідях і піснях Марії Кузьменко" https://drive.google.com/file/d/1Moh6H4ZH7AhTb8dJr2I-SaaHMrfeoEsC/view 

"Короткий нарис дожовтневої історії села Підлісного та його околиць, складений за документальними джерелами й дослідженнями XIX – XX cт. Крім ключової інформації щодо минулого означених земель, подаємо тут також   добірку доречних цитат‐ілюстрацій, вибраних із доступних наразі друкованих видань.  У  «Історі відповідному томі  ї міст і сіл України»  написано, що Підлісне (до 1945  року Федвар40) – село, центр  сільської ради, розташоване на  відстані 21 км на південь від  районного центру Олександрів ки, 18 км від залізничної станції  Цибулеве.  Населення  Підлісного – понад 1500 осіб41.  Перша письмова згадка про  село сягає 1705 року42.   Про давнє населення цієї тери торії свідчать виявлені в околи цях смт. Олександрівки перед скіфські (XI – X ст. до н. е.) та  скіфські (VI – IV ст. до н. е.), а  також ранньослов’янські посе лення і могильник черня хівської культури. Біля села  Бірки  знайдено  уламки  скіфського глиняного посуду  VI   ст. д о н. е., біля села  Бовтишка – речі ранньоскіфського часу (VII – VI ст. до н. е.). Неподалік від села  Михайлівка иявлено ранньослов’янське поселення II – VI ст. н. е. Поблизу села  Родниківка (раніше – Могильне) досліджено залишки двох поселень передскіфського  часу, ранньослов’янські поселення та поховання черняхівської культури; між селами  Старою Осотою та Новою Осотою розкопано кілька поховань, де знайдено речі  скіфського (VI – III ст. до н. е.) та сарматського (I – II ст. н. е.) періодів. Біля села Кримки  знайдено скарб римських монет (II ст. н. е.).  40 У деяких джерелах Федварь або Федварі (О.Т.) 41 Станом на 1970 (1972?) рік; за результатами перепису 2001 року – вже лише 1022 особи. 42 За уточненими даними – 1703 року (Лесницкое, див. про це нижче). Відтак останнє перейменування майже поновило первинну його назву. 21 «... Местность между реками Бугом и Днепром, еще задолго до заселения ее Хорватом,  известна была у Московитов под именем Заднепровской Украины, у Речи Посполитой  Дикого Поля, а у Гетманцев и Запорожцев Низа и Низовья.  […] Після Азовської кампанії Петра І (1695–1696 роки) […] между Россиею й Турциею  долго шли дипломатические переговоры, окончившиеся составлением в 1705 году  «межевой записи, в которой первая получила от последней Дикое Поле. С  водворением в новоприобретенной области русской власти образовалась в ней первая  серия населенных мест, как‐то: Крылов, Крюков, Лесницкое (теперь 13‐я рота или  Федварь – хронол. опис. церкв. херс. епарх. Гавріила, арх. херс. и тавр.)».  Землі, про які йдеться, не належали запоріжцям «де юре»; тут вони мали свої  зимовники, та козакам не дозволялось засновувати на цих теренах постійних поселень.  Однак, поселення виникали, в більшості їх засновували козаки, а також селяни‐втікачі.   «... к западной окраине вольностей запорожских Козаков примыкали еще леса Черный  и Чута, о которых в 1748 году говорилось: «владело ли им войско запорожское прежде  сего или нет, о том запорожские козаки не знают; а была в прежние годы от кошевого  атамана Сирка в оном лесу пасека, тому назад лет около 80»43; тут же были Нерубай и  Круглик лес, «о котором также не было известно, владело ли им войско запорожское,  или нет». Черный лес и Чута некогда составляли один сплошной лес и служили  продолжением знаменитого в истории гайдамак Мотронинского леса, Киевской  губернии, Чигиринского уезда; они пересекались лишь двумя речками, Ирклейцем,  отделявшим Киевское воеводство от «Дикого поля», и Ингульцем, идущим от киевской  границы к правому берегу Днепра. Черный лес в настоящее время находится в 35  верстах от Елисаветграда, близ селения Водяного, Чута близ Красноселья, Нерубайлес  близ Федваря, Круглик – около Цибулева. Взятые все вместе эти четыре леса в  настоящее время составляют 18677 десятин густолиственного леса, состоящего  главным образом из дуба, потом клена, береста, осины, орешника и др.; в нем  водились волки, лисицы, зайцы, дикие кабаны, дикие козы, даже медведи, и  множество птиц разных видов и родов. В истории запорожских Козаков Черный, Чута,  Нерубай и Круглик леса играли ту важную роль, что в них часто скрывались запорожцы  от преследования татар, турок и поляков; тут же находили себе пристанище и  православные монахи от притеснения католиков, и страшные гайдамаки, поднимавшие  оружие на защиту своих человеческих прав против ненавистных им поляков; гайдамаки  особенно любили Черный и Чуту лес; у Козаков XVIII века в этом случае сложился даже  особый термин – «утік до Чорного лісу» значит сделался гайдамакою. Черный лес очень  часто служил местом, где собирались татары, козаки и поляки или как союзники,  выступавшие против московских войск, или как противники, выходившие на поле  битвы между собой. Оттого неудивительно, почему народные предания говорят о  существовании в этих лесах подземных погребов, о сокрытых в них скопищах кладов, о  страшных голосах слышимых по ночам между деревьев леса, о седых усатых  запорожцах, одетых в красное, как огонь, платье, и с трубками в зубах, сидящих на  грудах золота в глубокой думе и т. п.»44   43 Див.: Мышецкий С. И. История о козаках запорожских. – Одесса. 1852, c. 47, також: Список населенных мест. Херсонская губерния. – Спб, 1868, II, XXХVII. 44 Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. – К.1990. том 1. с.61. 22 У 50‐ті роки ХVIII ст. засновано лінію військових поселень, відомих під назвою  Нова Сербія. У 1751 році офіцеру Російської армії Івану Хорвату45 доручено перевести  на Україну кілька тисяч сербів, чорногорців, болгар і створити з них гусарські (кіннотні)  та пандурські (піші) полки: 24 грудня 1751 року, вийшов указ імператриці Єлисавети  Петрівни «О принятіи въ подданство Сербовъ, желающихъ поселиться въ Россіи и  служить особыми полками, о назначеніи на границе со стороны Турецкой выгодныхъ  местъ к поселенію; объ определеніи жалованья по окладу Гусарскихъ полковъ  коннымъ, а пешимъ оклада полковъ пехотныхъ, и о подчиненіи оныхъ полковъ  Военной Коллегіи».  З цієї дати починається офіційна історія Нової Сербії – військово‐землеробської  колонії, територія якої тепер майже повністю знаходиться у Кіровоградській області.  Створена для оборони південної України від нападів турків і кримських татар, Нова  Сербія становила собою ряд захищених земляними укріпленнями (шанцями) поселень і  охоплювала смугу протяжністю 200, а завширшки 30 верст між річками Синюхою та  Дніпром, на півночі була обмежена польським кордоном, який проходив по річках  Великій Висі та Тясмину, на півдні – лінією від гирла річки Кагарлика (притоки р.  Синюхи) до гирла річки Омельника (притоки р. Дніпра).   (Новосербські поселенці прийшли сюди з так званого Військового кордону – вузької  смуги землі, яка простягалася південною окраїною Угорського королівства, що входило  до складу Австрійської імперії. Поселені за річками Савою, Дунаєм, Тисою та Моришем,  слов’янські прикордонники (граничари) з кінця XV ст. охороняли кордон з Туреччиною.)  Село Федвар стало місцем розташування Тринадцятої роти Гусарського Івана  Хорвата Полку.  У книзі «Труды Херсонскаго губернскаго статистическаго комитета, кн.1, ч. 1  (материалы для географіи и статистики Херсонской.губерніи)», яка вийшла у Херсоні  1863 року, знаходимо відомості про те, що Федвар не є найдавнішою назвою цього  села; до приходу сербів існувала інша – Лесницкое, але з утворенням Нової Сербії в  місцевій топоніміці відбуваються численні зміни: з’являються такі назви, як Федвар46,  Буковар

47 (нині Букварка, при тому місцеві жителі вимовляють «Букварь», з наголосом  на першому складі), Мартоноша, Панчеве, Каніж.   У «Прибавлениях к Херсонским епархиальным ведомостям» за 1878 рік, № 12,  на с. 369 «Материалов для истории Херсонской епархии» (хронологико‐историческое  описание церквей губернии Херсонской) знаходимо інформацію щодо церкви села  Федвар: «Села Федваря, Петро‐Павловская, деревян., бобр. уезда. Церковь сія начата в  1757 году; но храмозданная для оной грамота получена от преосвященного Геврасія,  епископа переяславскаго, в 1761 году. Федварь был шанцем гусарского Хорвата полка,  13‐й роты, и назывался, кроме того, еще и Лесницким. Говорили, что в местечке сем  были жители еще в 1703 году; а между густым лесом, тут находившимся, имели  пристань свою разбойники. Сие правдоподобно, ибо около церкви в саду священника  есть и доныне многие весьма старые плодовитые деревья, между коими в глубокой  балке видна яма, почитаемая за разбойничью пещеру».  

45 Справжнє ім’я – Йован Хърват, народився у Куртичі (нині Румунія). 

46 Фельдвар, тепер – Бачко-Градиште, Сербія (АК Воєводина) – прототип шанця 13-ї роти гусарського полку, в перекладі з угорської фельдвар означає земляну фортецю, тобто шанець (Конст. Шляховий. Нова Сербія в топонімах Кіровоградщини // Наш край у XVIII столітті. - Кіровоград, 2003). 47 Прототипом шанця 12-ї роти гусарського полку є хорватське місто Вуковар, що сербською мовою означає вовчу фортецю. Назва збереглася у кумедно покрученому вигляді (за ст. Конст. Шляхового).

  з книги Труды Херсонскаго губернскаго статистическаго комитета. Кн. 1, ч. 1 (Матеріалы для географіи и статистики Херсонской губерніи). г. Херсонъ 1863. (Архів ОУНБ ім. Дм. Чижевського) 24 Сторінка з книги Труды Херсонскаго губернскаго статистическаго комитета. Кн. 1, ч. 1 (Матеріалы для географіи и статистики Херсонской губерніи). г. Херсонъ 1863. (Архів ОУНБ ім. Дм. Чижевського) 25  У 1760‐ті роки ці землі стали ареною бурхливих подій Гайдамаччини. Є відомості,  що жителі тутешніх сіл, зокрема Михайлівки, що за 12 км від Підлісного, брали активну  участь у гайдамацькому русі, опираючись московським військам.   У цей період навколо новосербських земель сконцентрувалися інтереси багатьох  політичних сил: Гетьманщини, Росії, Туреччини, Польші, кримських татар та запорізьких  козаків.   1769 року кримськими татарами було зруйновано велику кількість сіл цього  регіону (прикладом, ту ж згадувану Михайлівку), значна частина жителів при цьому  попала в полон. А після вигнання татар, коли в село почали повертатися його мешканці –  їх було приписано до Бузького козацького полку (1787). Усі нові села перетворювалися на  військові поселення, що було обумовлено прагненням Росії закріпитися на цих землях (як  відомо, юридичне приєднання Правобережної України до Російської імперії відбулося  1793 року).  Пізніше, у ХІХ ст., тут існувало три типи поселень: «казенные» або «слободы» (від  слова «свобода»), «помещичьи» або «панські» та, врешті, військові поселення. Село  Федвар разом з Михайлівкою складали першу волость VIII Кавалерійського округу  військових поселень. «... Военное поселение, от начала своего существования и до  совершенного уничтожения, проходило разные фазисы. Сначала все поселение носило  военную форму и вооружение, три дня в неделю работали для казны, три дня в неделю  для себя, в воскресные и праздничные дни, после литургии, занимались строевым  учением. Округи назывались поселенными полками, а волости поселенными  эскадронами, которыми заведовали полковые и эскадронные командиры  расположенных в них полков. Поселенные полки состояли из 8 эскадронов действующих,  3‐х эскадронов резервных и 3‐х пехотных батальонов. Ежегодно производились смотры,  на которые являлись поселяне со своими волами, возами, плугами, боронами и другими  сельскохозяйственными принадлежностями. Очевидцы рассказывали, что им странно и  смешно было смотреть на поселян, разряженных в красивые мундиры, в великолепные  каски, при палашах, стоявших или сновавших между волами и возами...  По увольнении поселян от строевой службы их разделили по трем категориям:  имевшие не менее двух пар волов названы хозяевами 1‐го разряда, имевшие только  одну пару волов – хозяевами 2‐го разряда и не имевшие ни одной пары – нехозяевами.  Пахотной и сенокосной земли первые получали по 12 десятин, вторые по 6‐ти, а  последние по три. Мужчины работали в казну до 60 лет, женщины до 50 лет. Дети до 16  лет были свободны от казенных работ. Впрочем, последних обязывали ловить пиявки,  если это было возможно. Хозяин 1‐го разряда, хозяин 2‐го разряда и не хозяин  составляли известный нумер, обязанный давать одному солдату постой и  продовольствие...  Каждая волость обязана была обработать и снять для казны пшеницы 140 десятин,  ржи 800 десятин, овса 900 д., ячменя 600 д. и скосить 1800 д.» (див.: «Сборник  исторических материалов, извлеченных из архива собственной е.и.в. канцелярии»,  вип. 6, Спб., 1893, стор. 3; Материалы для оценки земель Херсонской губернии, т. 3,  Херсон, 1888, стор. 128).  

Жителів, перетворених на військових поселенців, поряд з військовою службою  зобов’язували обробляти т. зв. громадську землю, возити будівельні матеріали,  ремонтувати військові приміщення, шляхи й мости… Кожен крок військових поселенців  підпорядковувався розкладам і правилам. Регламент визначав навіть, коли господарки  мали топити піч, готувати їжу, доглядати худобу. За найменшу провину поселенців  26 карали. Одружуватися можна було лише з дозволу начальства. Якщо дівчина виходила  заміж за межі військового поселення, молодий вносив у полковий комітет викуп.  По ліквідації військових поселень їх жителі стали державними селянами.  Уже після скасування кріпаччини, за указами 1866–67 рр., колишні військові  поселенці одержали земельні наділи – по чотири десятини на ревізьку душу, відставні  солдати – по три десятини, за яку вносили в казну «державну оброчну подать».  У 1894–97 рр. в Єлізаветградці, селах Сентовому (згодом Родниківка), Федварі  (Підлісне) та ін. ліберальний магнат М. В. Левицький організовує хліборобські та  ремісничі кооперативи і артілі, які схвально зустріла народницька преса, вважаючи їх  одним із засобів запобігання розвиткові капіталізму на селі. В дійсності ці артілі сприяли  лише подальшому розшаруванню селянства. Біднота задихалася від злиднів. (див.:  «Історія міст і сіл України. Кіровоградська область» К.,1972). 

Роки першої імперіалістичної війни були для селян надзвичайно важкими. Крім  проведеної мобілізації на фронт, для армії реквізувалися коні, продовольство, фураж. З  березня до грудня 1918 рожу тривала австро‐німецька окупація. У серпні 1918 року  прийшли дєнікінці. Вперше радянську владу тут було встановлено в грудні 1918,  остаточно – за кілька місяців (дані різняться).   П од ал ьш у – н овітню – історію Підлісного тут не висвітлюємо, поскільки специфіка  нашого видання цього не потребує.   P. S. У інтернеті на запитання «Федварь» пошукові системи найперше пропонують  скорочену статтю з енциклопедії Брокгауза та Ефрона. Але – увага! – той текст  підготовлений неохайно і містить грубу фактичну помилку: заснування села там датоване  початком XVII (а не XVIII, як є насправді) століття; і при копіюванні цієї інформації на  численні дочірні веб‐сторінки відбулося тиражування цього ляпу:   Федварь (Тринадцатая рота, Лесницкое) — село Александрийского уезда Херсонской  губернии, при речке Вершино‐Севериновке. Жителей 599948, 2 церкви, земская и  церковно‐приходская школы, 100 базарных дней, 19 торгово‐промышленных заведений.  Место возникновения земледельческих артелей. В 6 верстах к СВ — медная руда.  Населено малороссами и молдаванами. Основано в начале XVII (??? –  О. Т.) столетия;  бывший шанц (рота) полка Хорвата (1752).  

 P. S. S. Коли цю книгу вже було закінчено, мені таки вдалося взяти до рук довго  рузшукуваний XXII том «Записок Одесскаго императорскаго общества исторіи и  древностей», 1900 року видання, де у відділі Третьому вміщено невеличке повідомлення  протоієрея Вас. Никифорова «Село Федварь». Вважаю доречним подати тут цей текст  повністю, без скорочень, зберігаючи також і старий правопис.  

48 Станом на кінець ХІХ ст.; відтак за сімдесят років кількість мешканців Підлісного скоротилася вчетверо, за століття – майже у шість разів.  

С е л о Ф е д в а р ь.   (Александрійскаго уѣзда, Херсонской губерніи).      На сѣверо‐востокѣ Александрійскаго уѣзда, вблизи границы Кіевской  губерніи, находится большое селеніе Федварь. Оно занимаетъ плоскость,  раздѣляющую воды рѣкъ Ингула и Ингульца на близкомъ разстояніи. Слѣва  отъ этой плоскости течетъ рѣчка Северинка, впадающая въ Ингулъ, а  справа— ручей Плоскій, который, перейдя черезъ небольшой лѣсъ того‐же  имени, у селенія Елисаветградки соединяется съ другимъ ручьемъ, берущимъ  начало возлѣ Кучеровыхъ Буеракъ, образуя такимъ образомъ рѣку Ингулецъ.  Означенная мѣстность появляется на исторической сценѣ въ XVI вѣкѣ.  Одинъ изъ южно‐русскихъ воеводъ, именно Юрій Язловецкій, преслѣдуя въ  1571 г. татаръ, опустошавшихъ Кіевоподолію, зашелъ, между прочимъ, къ  верховьямъ рѣкъ Ингула и Ингульца и нашелъ здѣсь три бани, или, какъ  Панроцкій называетъ ихъ, лазни 

1). Что‐же это за бани? По всѣмъ  соображеніямъ, это были не что иное, какъ теперешнія наши каланчи, только  устройство ихъ было гораздо проще, а именно: ставились въ землю четыре  длинныя колоды изъ сосны, въ близкомъ разстояніи одна противъ другой;  внутри этой четыреугольной башни проходила лѣстница; наверху строилась  будка для караульнаго; возлѣ такой каланчи закапывался длинный шестъ, къ  верху котораго привязывали соломеные снопы. Караульный, замѣтивъ вдали,  на разстояніи отъ 10 до 20 верстъ, движущуюся орду, немедленно зажигалъ  солому, или, какъ называли казаки, фигуру, чѣмъ подавался сигналъ  поступать такъ и съ другими фигурами, чтобы люди укрывались и спасались  отъ незванныхъ гостей. Одну изъ трехъ бань, видѣнныхъ Панроцкимъ, можно  пріурочить къ Федварской мѣстности, съ которой открывается обширный  горизонтъ на югъ, на разстояніе 30 верстъ.   На сѣверъ отъ Федвари тянется на нѣсколько верстъ прекрасный лѣсъ,  за которымъ начинается Чигиринскій уѣздъ. Между этимъ лѣсомъ и  верховьями рѣкъ Ингула и Ингульца лежитъ пространство земли, удобное  для прохода войскъ.  Послѣ 1705 года, когда Турція уступила такъ называвшееся «Дикое  Поле» Россіи, въ описываемомъ мѣстѣ образуется населенный пунктъ подъ  именемъ «Лѣсницкое» 2).    ______________    

1) Высоединеніе Руси, Кулиша, ч. I, стр. 40—41 примѣчаніе. Банею и теперь  малороссы называютъ маленькій осьмирикъ, на которомъ утверждаются шаръ и  крестъ, на колокольнѣ.  

2) Хронологическое описаніе Херсонской епархіи, архіепископа Гавріила.      29       Во время основанія Новосербіи Лѣсницкое входитъ въ составъ Чернаго  гусарскаго Хорвата полка, съ переименованіемъ въ шанецъ Федварь, 13‐й  роты 

3). Въ простонародьи названіе 13‐я рота и теперь чаще употребляется,  чѣмъ имя Федварь.  Въ 1769 году Федварь былъ сожженъ крымскими татарами,  вторгнувшимися въ Новосербію подъ начальствомъ хана Керимъ‐Гирея. Въ  числѣ плѣнныхъ взята была и жена мѣстнаго священника съ малолѣтнимъ  сыномъ, которые, впрочемъ, черезъ пять лѣтъ возвратились на родину

 4).  Въ послѣдней четверти XVIII столѣтія именно въ селеніи Федварь, а не  въ какомъ‐либо городѣ Новороссіи, показался лучъ просвѣщенія.  Крыжановскіе,  владѣльцы сельца Шпакова, устроили въ Федвари пансіонъ  для дѣвицъ дворянокъ. Въ немъ, между прочимъ, учились: извѣстная по  всему Александрійскому уѣзду Ксенія Афанасьевна Чунпалова, Пестовы, кн.  Кудашевы, Потемкины. Въ пансіонѣ этомъ особенное вниманіе было  обращено на изученіе свѣтскаго этикета. Въ то время въ Федвари проживало  до десяти помѣщиковъ, въ числѣ коихъ были и Селенины. У послѣднихъ по  воскреснымъ днямъ бывали и Крыжановскіе съ своими пансіонерками. Во  время косовицы и уборки хлѣба, помѣщики оставляли Федварь и  отправлялись на свои земли, гдѣ и жили до окончанія полевыхъ работъ 

5).  Долго‐ли просуществовалъ пансіонъ Крыжановскихъ, неизвѣстно; но въ 1818  году въ Федвари проживала вдова маіора Фелицата Семеновна Садовникова.  Вышедшая изъ Московскаго института, она держала въ Федвари пансіонъ, въ  которомъ, между прочимъ, учились Марія Гаевская, рожденная Юноша, и  семь родныхъ сестеръ, по фамиліи Лейнеръ. Садовникова жила въ домѣ,  который назывался впослѣдствіи богадѣльнымъ и находился противъ  Крестовоздвиженской церкви

 6).  При учрежденіи Новороссійскаго военнаго поселенія въ двадцатыхъ  годахъ XIX столѣтія Федварь зачисленъ былъ въ первую волость 8‐го  кавалерійскаго округа.  Въ настоящее время Федварь имѣетъ двѣ церкви, земскую школу,  школу грамотности и волостное правленіе.  Черезъ Федварь проходитъ транзитная дорога изъ Кіева на  Елисаветградъ. Нѣкоторые писатели пріурочиваютъ эту дорогу, идущую  черезъ Бѣлую Церковь, Корсунь, Камянку и Александровку, къ извѣстному въ  исторіи «Черному шляху».    

                                                                        Протоіерей Василій Никифоровъ.    

3) Очеркъ повѣствованія о Новороссійскомъ краѣ, архіепископа Гавріила.  4) Историко‐статистическое описаніе Екатеринославской епархіи, епископа Ѳеодосія.  5) Изъ разсказовъ вдовы маіора Анны Андреевны Яковлевой, воспитанницы Ксеніи  Чунпаловой.  6) Сообщено Маріею Ивановною Гаевскою.