Петрик прокинувся бо відчув якийсь дискомфорт. Спати йому було холодно та незручно.
Відкривши очі, він побачив свою кімнату, але усе в ній було якось інакше. Хоча, мабуть, правильніше було б сказати, що там не було всього того, до чого звик Петрик. Цей факт його дуже сильно збентежив. Він погукав маму, але ніхто не відгукнувся. Це ще більше розбуркало тривогу всередині. Петрик вибіг за двері модулю - там він сподівався когось зустріти та дізнатися що сталося та куди поділися його батьки. Але, опинившись у коридорі, він нікого не побачив. Ба, навіть, більше - коридори були темними, світло було приглушеним і горіло декілька ламп. Паніка охопила Петрика. Він не розумів чому нікого немає і чому навколо так темно. Різні недобрі думки почали наповнювати його голову. Кожна наступна була ще гіршою за попередню. Страх почав заповнювати серце Петрика.
Проте, в якийсь момент в голові Петрика виник образ дідуся Тараса - одного з перших колоністів, які прилетіли заселяти Марс. Він згадав як той розказував про переліт із Землі на Червону планету. Він тривав більше двох місяців. І в умовах постійної ізоляції у багатьох з переселенців виникали панічні атаки. І була дуже дієва методика, яка швидко приводила людину до тями. Він казав: "Якщо коли-небудь у тебе виникнуть панічні відчуття, то в першу чергу вирівняй своє дихання. Коли ти правильно дихаєш, ти можеш контролювати себе. Зроби всього лише чотири прості дії: повільний глибокий вдих, затримка дихання, потім такий же повільний видих і, наостанок, знову затримка дихання. І не забувай на кожному з цих кроків рахувати про себе від одного до чотирьох".
Петрик зробив перший вдих, слідуючи дідовим настановам, потім видихнув і так повторював до тих пір поки почуття впевненості та спокою до нього не повернулося. А коли думки стали не такими метушливими, почав розмірковувати про те, що ж тут відбувається насправді.
Перше, на що Петрик звернув увагу, так це те, що у коридорах був кисень. А значить, генератори кисню працювали і у колонії не було розгерметизації, наприклад, від влучання якогось невідомого об'єкту типу астероїда. Петрик вирішив відвідати усі закутки колонії, щоб дізнатися що ж тут відбулося і куди поділися усі мешканці.
Йдучи коридорами та відвідуючи кімнати, хлопець помітив ще одну особливість. Там де мали бути переходи, лабораторії, житлові кімнати та склади - майже скрізь були закриті люки.
Нарешті він дістався до кімнати, яка була центром усієї колонії та де розміщувався головний комп'ютер з останньою версією штучного інтелекту (ШІ). Задачею цього комп'ютера була підтримка роботи усієї колонії: моніторинг якості повітря, вирощування їжі, ремонт несправних систем, підтримка зв'язку із зовнішнім світом та ще багато-багато інших функцій.
Але коли двері кімнати відкрилися, Петрик дуже сильно здивувався. Головний комп'ютер був підключений лише частково, більша частина периферійного обладнання, необхідного для контролю систем колонії, знаходилася у ящиках, які стояли поряд. Це він зрозумів за написами на цих ящиках.
Проте, комп'ютер працював, був під'єднаний до джерела живлення і з ним можна було поспілкуватися.
— Комп'ютере, вітаю! - сказав Петрик.
— Вітаю, молодий чоловіче! - відповів комп'ютер.
— Комп'ютере, назви себе?
— Я - Інтелектуальний Виробничо-Аналітичний КОмп'ютер. Коротко "ІВАНКО".
— Дуже приємно! Мене звати Петрик. ІВАНКО, а що тут відбулося, куди поділися усі мешканці?
— ... Питання не зрозуміле. Поселенців тут не має бути ще 93 марсіанських дні. Взагалі я не можу знайти пояснення яким чином тут з'явився ти, Петрику.
Тут у Петрика в голові виникла здогадка, але вона була занадто фантастичною та незвичайною для того, щоб бути правдою. Проте, він все ж таки вирішив перевірити її.
— ІВАНКО, де я і який сьогодні рік?
— Друга Марсіанська Колонія, 2085 рік.
— ІВАНКО, ти впевнений? Помилки бути не може?
— Результати аналізу підсистем підтверджують справність моєї роботи.
Так, здогадка підтвердилася. Він жив у 2122 році і перемістився у минуле на майже 40 років.