Творчість талановитого Олекси

Голос Олекси Влизька, його полум’яне слово озвалося крізь роки до рідної України, яку він до щему у серці любив.

Гей, ти, серце, – сонячно гаряче,

Гей, ти, серце, – сонцем золоте!

Від колиски невгамовна вдача

Оселилась з нами і росте!

Понесем же, серце, голі й босі.

На одчай голівоньку свою!..

(…Скоро, скоро прийде злота осінь

І повисне тишею в гаю…)

Мабуть, так накреслено дороги

Та стежки зазорені мої, –

Щоб лягали вічно попід ноги

З голубого міста на гаї!

(«За всіх скажу!»)

Куди ти підеш,

Україно?

Кого питати?

Ясно й так!

Уся в знаменах, як в жоржинах,

ти пружиш нерви,

мов Спартак!

І, щасна сонцем,

на чорнозем

виходиш юнню поколінь

зросити лірикою

прозу

перебороти

сон і лінь!

(«Гесіод»)

Олекса Влизько рано почав писати вірші: спершу російською мовою, поступово зі словником удосконалював свою українську. У літературу Влизька ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в київському журналі «Глобус» (1925. — № 22) його вірш «Серце на норд».

Відтоді Влизько регулярно друкується в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», «Літературна газета», журналах «Життя й революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях». Зблизився з Михайлем Семенком і українськими футуристами, активно співпрацював у їхньому органі журналі «Нова генерація». Належав до літературних організацій «Молодняк» і ВУСПП. У першому номері органу ВУСППу — «Літературній газеті» — було надруковано напутні рядки з вірша Олекси Влизька «Поетові»: «Не лицемір, поете, серцем, і не роби із нього шарж, — замало глянути крізь скельця, на бунт, виспівуючи марш» (1927).