Поезія
Поезія
МОЖНА ЗАСПОКОЇТИСЬ
Чуєш, брате,
як - од ребер -
серце -
золотим м'ячем із
грудей
плигає шкереберть,
загубивши
всяку чемність!?
Як поводитися
з ним і
голубим таким,
широким -
тим коханням,
що з святими
навіть не вспокоїш
Блоком!?
Ось дивлюся
- і не на ніж -
крізь історію -
на себе:
теж раніше серце,
аніж
"ноги
загубив
Мазепа!"
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, с. 75-78.
БАЛЯДА ПРО КОРОТКОЗОРЕ ЕЛЬДОРАДО
В далекі моря пішли кораблі
з людьми, що набридли своїй землі.
А людям набридла своя земля,
набридла людям ласка короля,
і вони прийшли до портів іздаля.
У людей по кишенях вітер гуляв,
і чортик ножа виглядав з халяв.
Був у них хаотично оздоблений ріт —
од легеньких пушків до великих борід,
і кремезні руки, що рвали дріт.
Люди сіли на свій корабель
і поїхали до фантастичних земель.
Люди спали на палубі в спеку й мороз,
у щоку їх бив безпритульний трос,
і вночі наступав на ноги матрос.
Люди снили місцями веселих озер
і спросоння мимрили: «Пробачте, сер!»
А матрос сміявся, й плював за борт,
і мріяв про черговий п’яний порт,
щоб випить з дівчатками, хай їм чорт.
Люди їли щодня свій черствий хліб
і чекали землі, де злізти могли б.
їх привіз корабель до порту Пара,
де в хащах Пріапа красунь-гора
золота, пранців та іншого добра.
Покинули люди свій корабель
і злізли на землю чужих земель.
Останні центи спустили в порту,
останню кишеню визнали за пусту
і стали шукати свою мету.
Спритний гідальго до них прийшов
і роботу їм випадково знайшов.
Він сказав, що в нього великий такт,
знайде він для людей Ельдорадо, факт,
але ось дрібничка — підпишіть контракт.
Люди рота роззявили, й кавалер
їх повів до підніжжя Кордільер.
На плантацію вивів, сказав: — Стоп!
Ельдорадо тут! Кожний з вас — хлоп!
А хто тікатиме — куля в лоб! —
І подумали люди: «Це тут? Ба ні —
ми несли Ельдорадо на своїй спині».
Але пізно. В джунглях нема воріт.
Не вернутись додому, де виріс рід,
із руками, що рвали б не тільки дріт.
БАЛЯДА ПРО ОСТАТОЧНО КОРОТКОЗОРЕ ЕЛЬДОРАДО
В нудний океан пішов корабель
з людьми, що втекли від своїх земель.
Бо власна земля — холодна й німа,
бо власна земля, як завжди,— тюрма,
а краща усюди, де нас нема.
Конкістадори пливли, було!
Від ромів і райн в голові гуло.
Тепер над трубами жодних райн.
Простий пароплав, без ніяких тайн,
компанії «Зюйд Амерікен Ляйн».
Пароплав припадає на два борти,
між двома бортами — люків роти.
В трюмі — бізнеси. В камбузі — антал
віскі, на прізвище «Пан Скандал».
Це й пуп романтизму! Відал — міндал?!
Романтика моря? Конрад? Стівенсон?
Капітан таємничий, як масон?
Нічого подібного. Через борт
схиляється кілька зелених морд,
щоб дерти з апломбами шлунки: — Чччорт.—
В салоні для шиберів, нагорі,
танцює Манон з кавалером де Грі.
А палубу третю, від бруду руду,
провітрює сон про світ какаду,
про кактуси й Мехіку на меду…
І тут попадає в поганий стан
з принцесою Мрії Едмонд Ростан.
Сягнувши поглядом моря пастель,
всесвітніх поетів найкраща модель,
вишукує бліх Жофруа Рюдель.
Поет Мелісанд! Ти мені не брат?
Я шукаю чи ні твоїх Ельдорад?
Навряд чи шукаю, бо не один
з таких попадає на сірий тин —
в міцний і жорстокий карантин.
В дурний океан іде корабель
з тобою, що втік від своїх земель.
Чи власна земля — холодна й німа?
Чи власна земля — назавжди тюрма?
А краще — чи всюди, де нас нема?.
"...І тоді я ставав на перехресті..."
...І тоді я ставав на перехресті,
Безсилий рвати злі кодоли пут -
В літературі, в інституті, в тресі
Тікав з кута я в ще глухіший кут.
Ставав спецом, попутником, і порох,
Що дав би полум'я, в мені сирів...
Тоді питалися: союзник я чи ворог?
І знову вперто пхали в яму, в рів.
Тобі, байдужий і сухіший вобли,
Дививсь я тупо на планети ґльоб;
Весь світ здавався за одну оглоблю,
Скеровану на мене прямо в лоб.
Мого термометра чим раз дрібніла скала,
Мене з'їдав мовчання чортів гріх;
Вперед мене рогатки не пускали,
Назад мені вже не було доріг...
АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ. Лондон, 1957, с. 450.
"Одлетіла..."
Одлетіла
конвалійна Леда
на далекі сніжні гаї,
і не пахнуть вже
липовим медом
поцілунки холодні
твої.
Це початок кінця,
о, кохана,
о, до лютого болю чужа!
Це навіки
найкраща рана
і до споминів
літ іржа.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, с. 55.
"Чую, чую: обіймає жаль..."
Чую, чую: обіймає жаль, -
За великим невимовна туга,
За незнаним!.. Ну, хоча б ножа
Та дорогу зоряну в подруги!
Та окраєць хліба у карман.
І пішов би босяком, гультяєм -
Хороше ж то нюхати туман, -
Аромат конвалій серед гаю!
Хороше ж то в пущах і степах
Спати ночі... Міряти дороги...
...Поцілунки вітру на губах...
...Сині крила тихої тривоги...
Марю, марю: - обіймає жаль,
За незнаним золотава туга...
Та нема дороги і ножа,
Тільки кицька на печі - подруга!
ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ (Київ), 1928, ч. 8, с. 8. Передрук з книжки : О. Влизько. СЕРЦЕ І ВОГОНЬ. Краків-Львів: "Українське видавництво", 1942, с. 50.
АЕРОПЛАН
Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.
М’яко котилися хвилі над полем у злотому морі,
Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник
Десь на леваді в сопілку, пасучи корови, дударив.
Раптом прийшло, зашуміло, мов буря осіння у пущі,
Й птиця, жар-птиця залізна майнула… Ревіли корови,
Плакали верби і вже не дзвонили в повітрі,
Плакала лунко сопілка — в сумі сивенький дударик.
В ПОРТІ СТОЯТЬ КОРАБЛІ
В порті стоять кораблі, і поснули над щоглами стяги,
штормом потріпані трохи, ну та нічого, веселі
ходять матроси, їм у вечірньому тихому сквері
любо сміються дівчата, маком розквітивши щоки.
Що ж, і дівчата й матроси веселі, всі безтурботні, -
завтра кудись попливуть у далеке море матроси,
завтра дівчат обійматимуть з радісним усміхом інші, -
Так вимагає море... В порті стоять кораблі.
П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ. Харків, 1933, с. 18.
ГЕСІОД
І
Між неуцтва
і між маразму,
неначе мухи на листі,
виконуємо і не раз ми
слова безвольні
і пусті.
Та я не кину їх
на тацю,
бо хочу вірити,
що от
надійде знов
любити працю
новий ліричний
Гесіод!
II
Куди ти підеш,
Україно?
Кого питати?
Ясно й так!
Уся в знаменах, як в жоржинах,
ти пружиш нерви,
мов Спартак!
І, щасна сонцем,
на чорнозем
виходиш юнню поколінь
зросити лірикою
прозу
перебороти
сон і лінь!
III
Титан би я!
Зробив би все я!
Титан би я!
Та все
дарма!
На кожнім кроці Одіссея,
але ж Гомера і нема!
І все ж не кидаю на тацю
і глузд, і віру:
скоро
от
надійде знов
любити працю
оскаженілий
Гесіод!.
ПАРУБОЦЬКЕ
І
Гей, піду на села у веселім марші,
Щоб за плугом взнати, чи поет і я!
Сонце ти гаряче, братику мій старший,
Мабуть, в тім і буде доленька моя!
Як і кожний, буду! В парубоцькім колі
Вечором зі сміхом вийду на майдан.
(Позабувши місто, де панелі голі,
А на них самотній висиха каштан!)
Паруб’ята виб’ють закаблуки в танку,
Виб’є серце тугу — спадщину гнилу!
Громом реготати буду аж до ранку,
З перуном ходити у шовкову млу!.
Налигаю місяць за срібляні роги
(Все можливо, друзі, серцю юнака!)
І пісні закину зорями під ноги
Для дівчат веселих біля тартака.
Там на полонині, де в кущах омани,
В сутінь біля ставу, а за ставом — млин,
Безтурботно стану цілувать кохану,
І зім’ятий буде пахнути полин.
Та замало буде тихої дороги.
Усміхнеться неня: «Ну і басурман!»
Налигаю місяць за срібляні роги,
Шкереберть на ньому полечу в туман.
По далеких гонах, за далекі межі,
Мовби на казковім чудо-кораблі,—
Заберу в обійми у свої ведмежі
Все, що є ясного на оцій землі!.
Сонце ти гаряче, братику мій старший,
Мабуть, в тім і буде доленька моя,
Щоб іти на села у веселім марші
І за плугом взнати, чи поет і я!
II
Чи не серце там ото упало
У гарячу вечора долонь,
Що й у мене сонячним запалом
Вже не б’ється промінь біля скронь?
Чом сьогодні вдруге на майдані
Я дарма мою кохану жду,
І женуть імлою думи п’яні
У простір, у безвість череду?
Так шалено тягнуть хороводи,
Вибивають землю парубки,
Та ніяк з холодної колоди
Не зніму тремтячої руки…
…Де ж це ти, прийди, моя хороша!
Де ж це ти, прийди, моя ясна!.
…Золота завихрила пороша
І завмерла дзвоном в ясенах…
Б’ється бубон тонко і зухвало,
І дзвенять дзвіночки біля скронь…
…Та чи серце там ото упало
У гарячу вечора долонь?
III
Розлилася зоряна коновка,
І струмлять літавці, як вино,
В кошениці, вистеленій шовком,
За твоїм малесеньким вікном.
В’ється хміль, і серце хмелем бродить:
Жду-пожду. Мо’, вийдеш на зорі?
І здається, топлять серце води
Океанів синіх і морів.
І здається, зовсім ні до чого
Опівночі глупої краса…
…Тільки тепло падає під ноги,
Мовби порох місячний, роса…
Очеретом роги намантачив
Журавлиний місяць… Суховій…
…Як давно, либонь, уже не бачив
Я твоїх тривожних чорних вій!
Ти прийшла! І б’ється серце вовком,
І п’янять літавці, як вино,
В кошениці, вистеленій шовком,
В кошениці, вистеленій сном!.
ДЕВ'ЯТА СИМФОНІЯ (Монолог)
Вогню,вогню! - Надлюдської любові!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о, світе мій терновий,
В обійми сонячні!
Як теплий птах
І птах вогненний, облітаю серцем
По всіх світах, - над людом простягаю
Безмежні крила. - Хай приходять всі
Під їх покрови. - Як не знайдуть раю,
То знайдуть пекло молодих обіймів,
Вселюдських, сильних, що під ними злоба
Згорить на попіл, - і звіряче серце,
Що зубом клацає та смокче кров
Свойого брата, - упаде й не встане;
Не встане, ні, й ніколи не воскресне,
Як не воскрес той, хто упаде
У кратер вогневий, бездонний кратер
Вулкана грізного - мов людське серце!..
Вогню, вогню! - Надлюдського буяння!
Любові нової, без слів, побитих
Устами євнухів, устами серць,
В перчатках вкладених, - щоб не побачив хто,
Який там льох вонючий і отруйний.
Із хробаками й червами - шляхетним брудом,
Що берегли нащадки рахітичні
Дегенератів з "голубою кров'ю", -
З гербами пишними, "красою дому",
Та гниллю ран під золотим плащем!..
Вогню, вогню! - Надлюдської любові! -
Живої - сильним, мертвої - зогнилим.
Любові буйної, гарячої (вогню!), -
Усіх речей любові чарівної,
Щоб враз любити землю, звіра, люд,
І жити сонцем, тільки сонцем жити,
Та власним потом здобувати щастя;
Своїм синам, онукам і нащадкам
Далеких днів!..
Вогню, вогню, - любові!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о, світе мій терновий,
В обійми сонячні! - В тебе любов мою,
Мов на вогонь кладу! Засяй гарячим світом,
І очі хворі бідному зціли,
І осліпи того, хто тьму сподобав, -
Сховався в льох!..
Любові і вогню!!!
ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1927, ч. 2, с. 60; передрук із збірки ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
РЕЙС
Регочуть і свистять на палубі матроси
(штурмує у бакборт важкий зелений вал),
а берег золотий зникає у провал...
Команда: Поворот! - Кріпити троси!
За хмарами пахтять багряні папіроси.
У сказі шерестень реве машини шал.
За вдарами у кіль, мов бомба... Інтервал...
На палубі свистять за працею матроси...
Вода, вода й вода, та хвилі океану...
У рубці капітан - схиливсь на карту рвану:
О, важко, важко як у чорну пітьму йти!
Як би не завести на скелю чи на камінь...
І карта, наче пух, кружляє під руками
й обвалами вали гарпунять у борти.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, с. 29-31.
ТУМАН
І тут, і там вітрила волохаті, -
Суцільний дим од моря до небес,
і тільки іноді прорвуться з плес
далеких сонць проміння кострубаті,
і зірвуть млу, де піняться прибої,
та крутять хвилі виром карусель,
а десь летить сп'янілий корабель
між двох морів, - і під, і над тобою...
...І знову, знову... Сторогатим чортом
охрестить все похмурий капітан
і вдарить в дим, одчайно, мов таран,
сирени тон над портом.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Вірші. Харків, ДВУ, 1927.
СЕРЦЕ
Гей, ти, серце, - сонячно гаряче,
Гей, ти, серце, - сонцем золоте!
Від колиски невгамовна вдача
Оселилась з нами і росте!
Понесем же, серце, голі й босі.
На одчай голівоньку свою!..
(...Скоро, скоро прийде злота осінь
І повисне тишею в гаю...)
Мабуть, так накреслено дороги
Та стежки зазорені мої, -
Щоб лягали вічно попід ноги
З голубого міста на гаї!
ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
РОМАНТИКОВІ
Тривай, тривай, о, мрійний брате!
Покиньмо стуму і печаль!
З життям ще довго треба грати
І нести серце на одчай!
Вже не задзвонять, ні, шоломи
Забутих скитів і сармат!
Навіщо жаль? Новітні зломи
Бринять в оркестрові гармат!..
І ти, і він, і я - малеча
У безіменні гроз і мас!
Приймай життя без заперечень,
Бо з ним і логіка і час!
ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
"Балада про контрабанду" – Влизько (як і Йогансен чи Смолич) був фанатом морської романтики, і всіляко використовував моряцьку лексику Херсонщини. У цьому вірші термін "горцєй" (іноді "орцій") означає "тримати проти вітру".
БАЛАДА ПРО КОНТРАБАНДУ
Повниться море дзвоном бинд...
- Хлопці!
- Вітрила на фордевінд!
- Носа на хвилю!
- Держи горцєй!...
- Не доведи господь гостей!...
Море – не море, – регіт банд...
Повно в шаланді контрабанд...
- Не доведи господь гостей!...
- Тихше, братішки! -
- Держи горцєй!...
Перець.
Шафранка.
Листя мирт.
Кружево з Брюсселя.
Золото.
Спирт...
- Не доведи господь гостей!...
- Цить, Пандопуло!
- Держи горцєй!...
- Вже проминули?!
- Ні?!
...Удар!
Кинув прожектор
в холод,
в жар!
- Не дддоведи-и господь горцєй!...
- Бісів сину!... -
- Держи горцєй!...
Стріл...
Блискавиця...
- В море!
- Шквар!!
Стріл...
Кров...
Труп...
Мар...
- Ба...тько... ві там пере... кажи...
- Чорт тобі в руль!
- В море держи!!!
- В мо! -
о! -
о! -
ре!...
Бита шаланда...
Кров...
Труп...
Життя
продається
за руб!!!
1930
"Балада колоніальних вправ з англійської мови" - ще одна з багатьох балад Влизька. Про антибританський пафос говорити зараз не будемо, краще звернути увагу на прикольну трансляцію англійської фонетики.
БАЛАДА КОЛОНІАЛЬНИХ ВПРАВ З АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ
Високий інглез ватажка юрби, брата спитав мого:
- Гуер ду ю уант ту го?
Брат мій сказав, ватажок юрби: – Ми підем до вільних гір, -
зис ис нот фар фром гір!
Інглез сказав: – Гаразд! – Проходьте! – Ви хочете волі? – Гуд!
Тільки ідіть стороною, бо моя плантація тут!
Феруил май фринд, ватажку юрби, ідіть усі, але, -
ми наставим гармати на гори і буде вам дуже зле! -
Бо не хочете ви працювати, бо собаки ви й ледарі! -
Мусимо вжити заходів, – ай им уері сорі!
Інглез пішов. Мовчала юрба. Але брат мій сказав: – Ого! -
Гив ю стіл павдер ін юр павдер горн?!
1927
"Організація наступу" – це третя частина недописаної поеми "Матеріали до епопеї" про Січневе повстання на "Арсеналі". Прошу вас відкинути ідеологічні вподобання і звернути натомість увагу на чудовий ритм і рими штибу "січ на – січня" або "колії – полі і"))
ОРГАНІЗАЦІЯ НАСТУПУ
Центральна рада сперлася
на гайдамацьку січ, на
наявність
куркулячого активу,
і райком, -
усе,
що в муці скупчилось, -
17 січня
рвонув
на змовклу колію
стривоженим гудком.
Прибоєм ніг проходили
до другої години,
як море,
на обору
залізничних майстернь
і мітингом обурення
затвердили:
іти на
свавілля куркуляччини
зі зброєю!...
І в день
той самий,
після мітингу
усі рішучі друзі
повстання
готуватися до бою почали.
Ремонтували панцирник.
Озброювали блузи.
Розвідку штаб налагодив
і вислав патрулі.
Залізний вузол
колії
ряснів бойовиками, -
на жужеличнім полі і
в околишніх місцях.
Ходили нишком -
групами...
В глухий, одутлий камінь
дубів завод
під трубами,
обдертий,
мов кістяк...
...Росли години
острахом,
щоб раптом
обірвати
набряклу тишу
пострілом...
...І, збігавши
в клозет,
пірнув
за скельця
з совами
в гарячці
обиватель, -
з дружиною,
з газетами
і кавою-глясе...
А в штабі директорії
й Полтавського загону
гримів наказ:
- Контрнаступом з Кадетського!...
А це
не жарт...
І сотник лаявся
в мембрану телефону,
і сіпався
невиспаний
бабусин офіцер...
...У бога і Валуєва
полковник матюкався,
за звичкою,
хапаючи
петельки піджака...
...Концентром
полк Грушевського
згорнувся обіч пакгаузів
вокзалу,
засипаючи
з руками на курках...
...
"Сам" – вірш, написаний прозою в камері і переданий на волю під виглядом листа до матері незадовго до розстрілу. Мурашки по шкірі, особливо від фрази "Вітром наскрізним проносить Жовтень в вічність і мене".
САМ
"...Все. І згода, і незгода – Звісно діалектика. "Діалектика природи", Наче та електрика: Світить вгору, кида в прірву. Куди хочу, туди йду. Друг чи ворог. В вир із виру (В Карла Маркса на виду). Є любов, є й нарікання. Вже й образа майорить... Крізь коротке замикання Чийсь плювок не згас, горить! Не з молитви ж на амвоні Розіллюсь в підхалімаж. В усі дзвони земля дзвонить комунізмом – страшно аж. То і так все ясно, досить. Голод? Холод? Промайне... Вітром наскрізним проносить Жовтень в вічність і мене. Так скажу, мені здавалось, То і вільний буду, факт. Проте змовчав, обірвалось серце, подалось в інфаркт. Хтось сказав... а я "гуляю", Де мені до каяття? Як "покірний", то й петляю поміж смертю і життям..."
1934
"Плакат одлиги" – найулюбленіший вірш, повний позитиву і радості від кожного дня. Останні 15 рядків схожі на фірмову життєлюбну іронію Сергія Жадана)) А фраза "Вашу руку, товаришу ряст!" є, імхо, однією з найгеніальніших в укрліт ХХ-го сторіччя.
ПЛЯКАТ ОДЛИГИ
І дзвенить
золоте цебро,
і стремить
золотий Дніпро.
І однаково сонце б'є
у чужі серця
і моє.
І страшенно багато підстав
написати
всім
листа
про загальновідоме,
про те,
що під сонцем
невпино росте
вся країна
й зіницями дня
примружується, як кошеня...
Заєць зоряний
шлях перетнув,
повернув
у кущі
і заснув.
Знову в патоці
вечір зника,
знову в патосі
пристрасть губ
і по м'язах
суне снага
соку
в земний
вагітний пуп.
Заряснів пагінцями граб -
лине в листя
срібляний крап.
Заряснів пагінцями дуб -
у твоєму й моєму саду.
Набухають квітки.
Гаразд!
Вашу руку,
товаришу ряст! -
Я признаю
без жодних вагань
навіть курського солов'я,
коли він
сантиментам пань
потурати не буде в гаях!...
Одинадцята весна -
це Дніпрельстан!
Одинадцята весна -
це Шатурбуд!
Одинадцята весна, -
як праця проста! -
Одинадцята весна -
про троянди забудь!
Одинадцята весна -
новий трамвай!
Одинадцята весна -
новий паротяг!
Одинадцята весна -
май!
Одинадцята весна -
стяг!...
Сміється сонцем цех
і зводиться тюпцем
повз усміхи майстрів -
зайчиком над пасом -
п'яненький перун.
Факти беру:
десь в обріях
його найголовніша база.
Туманом од яруг
летить блакитний рух.
Можна ствердити, що сонце
покотилось до Африк.
Аксіома проста:
міжнародний стан.
Треба ж,
щоб погрілись
і ми і кафри!...
Хай дзвенить
золоте цебро,
і стремить
золотий Дніпро!
Хай однаково сонце б'є
у чужі серця
і моє!
Так страшенно багато підстав
написати
всім
листа
про загальновідоме,
про те,
що країна
невпинно росте
і під сонцем
зіницями дня
примружується, як кошеня!
1928