Біографія Олекси Влизька
4 (17) лютого 1908, на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії у родині дяка псаломщика Федора Влизька знайшовся старший син Олекса, через рік Марія Влизько сповила середнього Авеніра, наступного року з'явився Олександр.
У 1917 році родина переїхала на батьківщину діда — у село Сингаївка (нині — Шполянський район Черкаської області).
Олекса виявився тямущою дитиною з прекрасною пам'яттю: у три роки навчився читати, у сім – віршував російською. Були в його житті й гімназія в Лебедині, і вища початкова школа. Приблизно до 13 років Олекса був здоровим хлопчиком, навіть писав вірші.
У 1922 р. у сім'ї сталася трагедія. На ковзанці Авенір потрапив до ополонки і згодом помер. Олекса й Олександр, рятуючи брата, опинилися в крижаній воді. Олександр одужав, а Олексі дісталося гірко: мати врятувала сина від смерті, але підліток втратив слух, його мова стала спотвореною. Із того часу молодший брат усюди супроводжував старшого.
Втрата слуху майбутнім письменником компенсувалася вольовим розвитком пам'яті, начитаністю: книжка стала для хлопця одним з основних джерел формування художньої й соціальної свідомості. Після захворювання, опинившись у безодні глухонімоти, Олекса Влизько став писати вірші тільки українською мовою, яку пам’ятав з раннього дитинства. Деякі дослідники називають Олексу глухонімим, вказуючи на причину - скарлатину, але то хибне твердження.
Деякий час у родині була згода, але раптом урвалося: батько вподобав оковиту, почав піднімати руку на дружину. Забрала Марія синів – і подалася до Києва. Вона влаштувалася прибиральницею у клініці, що на розі Володимирської та б-р. Шевченка. Жили у церкві; у куточку,де був саморобний стіл та мішки з соломою для спання. Там і були написані перші українські поезії Олекси. Приблизно в той же період Олекса почав співробітничати з не дуже відомим профспілковим журналом. Може, так би й залишився Влизько на все життя «співцем профспілок», якби не помітив талановитого юнака Борис Антоненко-Давидович, який надрукував у популярному журналі «Глобус» вірш глухонімого поета з романтичною назвою «Серце на норд». Це був справжній поетичний дебют Влизька, причому дебют блискучий, бо після цієї публікації його стали щедро друкувати майже всі журнали та ще й газети Радянської України. Хто б міг подумати, що цьому 17-річному хлопцеві відпущено всього дев’ять років літературного життя. Дуже швидко Влизько стає справжнім улюбленцем тогочасної критики. Його талант отримує належне визнання. Відтоді Влизько регулярно друкується.Зблизився з Михайлем Семенком і українськими футуристами.
Олекса Влизько закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти.
1927 року їздив на Дніпрельстан, потім до шахтарів Донбасу, де працював родич – Іван Влизько. Послала доля Олексі й Музу на ім'я Фотіна (Тіна) – це була середня дочка онука Т. Шевченка (правнучата небога) , художника Фотія Красицького. Молоді побралися й жили в підвальному приміщенні відомого будинку Булгакова на вул. Стрілецькій.
Того ж 1927 року виходить у світ перша збірка Олекси Влизька із досить символічною для глухонімого автора назвою «За всіх скажу». Збірку відзначено премією Наркомосу УСРР на конкурсі з нагоди 10-річчя Жовтня.
ПавлоТичина та Володимир Сосюра кепкували з цього приводу:
- От, Володю, дивлюсь я на нього і ніяк не можу зрозуміти, за що всі вони його так люблять...
- Чи не за те, що він молодший від нас, а вже має бороду з лаврового вінка державної премії?
Його вивчали напам'ять, збірку кілька разів перевидали. За короткий час він написав і видав 8 збірок поезій.
У1927 році поширилися чутки, нібито Олекса потонув у Дніпрі. На щастя, це були лише чутки, але багато видань встигли надрукувати некрологи, і всі були вражені цими повідомленнями. Журнал «Комуніст», наприклад, оплакував загибель «українського Пушкіна». Хоча за своїм стилем поезія Влизька була переважно футуристичною. На чутки про свою загибель Влизько відповів збіркою із заспокійливою назвою «Живу, працюю», яка також витримала кілька видань.
Одлетіла
конвалійна Леда
на далекі сніжні гаї,
і не пахнуть вже
липовим медом
поцілунки холодні
твої.
Це початок кінця,
о, кохана,
о, до лютого болю чужа!
Це навіки
найкраща рана
і до споминів
літ іржа.
(«Одлетіла…», збірка «Живу, працюю»)
Ось ще одна поезія з цієї збірки – «Туман»:
І тут, і там вітрила волохаті, –
Суцільний дим од моря до небес,
і тільки іноді прорвуться з плес
далеких сонць проміння кострубаті,
і зірвуть млу, де піняться прибої,
та крутять хвилі виром карусель,
а десь летить сп’янілий корабель
між двох морів, – і під, і над тобою…
…І знову, знову… Сторогатим чортом
охрестить все похмурий капітан
і вдарить в дим, одчайно, мов таран,
сирени тон над портом.
1928 року О. Влизько подорожував Німеччиною, згодом — нагір'ями Паміру. Поет пише:
Понесем же, серце, голі і босі
На одчай голівоньку свою!..
(...Скоро, скоро прийде золота осінь
І повстане тишею в гаю).
До золотої осені Олексі дожити не судилося. Все його літературне життя — то тільки початок шляху, перший етап розвитку самобутнього поета. Так і на цьому етапі його працьовитість і «врожайність» вражають. І він творив… Свою останню прижиттєву збірку Влизько назвав «П’яний корабель», де на фоні відчайдушної морської романтики простежуються фатальні мотиви неминучої катастрофи.
Адже за вікном, згадаємо, стояв страшний 1933 рік. Поетична інтуїція і на цей раз не підвела дивовижного хлопця.
На превеликий жаль, не підвела:
І повно в них людей,
І зводять ратний хрест
(за вдаром у бушприт спадаючи на вест)
під стогін молитов тортур
і покаяння...
Регочеться норд-ост:
— Ця ніч для вас остання...
Останній рейс
І смерть...
Останній рейс і смерть. Пророчий рядок. Після вбивства Сергія Кірова в грудні 1934 року Влизько був заарештований разом із численною групою діячів української культури, серед яких Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Антін, Тарас та Іван Крушельницькі, Василь Мисик, Роман Шевченко, Анатолій Карабут, Михайло Оксамит та інші.
На побаченні з матір'ю Олекса сказав: "Я ні в чому не винний, так що поставимо на цьому крапку".
За приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року в Києві винесла Олексі Федоровичу Влизьку смертний вирок. У ніч із 14-го на 15-е грудня 1934 р. "вища міра соціального захисту – розстріл" поставила криваву крапку на житті Олекси Влизька.
Фотій Красицький написав у всі інстанції, але зятя розстріляли, а дочку вислали на Урал.
Влизько був розстріляний у грудні 1934 року. Він потрапив у першу хвилю арештів, що прокотилися величезною країною відразу після вбивства Кірова. Олексу Влизька засудили як білогвардійця — абсолютно безглузде звинувачення, адже під час громадянської війни йому ледь виповнилося 10 років.
Судді та кати, мабуть, сподівалися, що ця людина замовкне назавжди, що Україна вже ніколи не почує поетичного голосу свого глухонімого сина. Але людожери помилилися.
Саме так сталося у випадку з Олексою Влизьком. Його вірші, балади, монологи, сповнені небувалої творчої енергії, повернулися до нас із чорного небуття і знайшли сучасного читача.
Олекса Федорович Влизько був реабілітований посмертно 1958 року.
Його брат Олександр, художник, жив у Сімферополі. Подальша доля його родини невідома.
Глухонімий юнак, що прожив усього 26 років, встиг стати надзвичайно відомим поетом. Величезний проміжок часу на життєвому шляху Олекси Влизька було втрачено. І можна лише уявити, якими чудовими творами він міг наповнити українську літературу, якби його не змолола безжальна імперська енкаведистська машина. Коли в грудні 1934-го Влизька розстріляли, усі його книжки, усі журнальні публікації були вилучені. Отже, деякі подробиці біографії поета ще й зараз залишаються невідомими та досліджуються його шанувальниками.
Могила поета ( Державний історико-меморіальний Лук'янівський заповідник)