В основу моделі японського саду покладено союз трьох головних стихій – води, каміння і рослин. Вода (або пісок, який її замінює) асоціюється з водоймами (озерами й гірськими річками). Камені символізують гори, скелі, острови. Невеликі рослини, з яких створюють композиції, за контурами нагадують лісові пейзажі.

З-поміж видів японських садів виділяють: сад дерев, сад води, сад чайної церемонії, сад цубо, сад каменів.

  Формування засад японського садівництва відбувалося під впливом еволюції японської архітектури, а також релігійно-філософських уявлень японської знаті. Початково сад був складовою резиденцій аристократів, але згодом був запозичений буддистськими монастирями і знатними самураями. З 19 століття він набув поширення серед японських простолюдинів, ставши невід'ємною частиною багатьох приватних будинків. У 20 столітті  спорудження садів у японському стилі стало популярним серед іноземців. Трійка найвідоміших садів Японії: Кенрокуен (Канадзава, Ісікава), Ґоракуен (Окаяма) і Кайракуен 

                        Естетика садів Японії

       Японський сад – явище дивовижне. Його філософія і благородна вишуканість пов'язана з релігійними і національними особливостями сприйняття японцями навколишнього світу. Діючі в Японії релігії –  це синтоїзм і дзен-буддизм. Вони проповідують вчення про те, що споглядання природи наближає до осягнення законів буття.

  Жителі Країни Вранішнього Сонця вважають, що в природі немає нічого некрасивого. Об'єкти поклоніння – водоспади, дерева, гори. Художній образ завжди сприймається активно, його домислюють і співпереживають з автором. Японські сади лаконічні, багатозначні і символічні.

  Дуже часто сприйняття фіксується на якомусь одному основному компоненті – це може бути сад каменів, водоспадів або мохів. Особливість такого саду полягає в переважанні одного елемента над іншими і для справжніх поціновувачів мистецтва такий сад є справжньою скарбницею передачі думок і почуттів автора.

  Європейський сад створений для того, щоб впливати на органи чуття людини за допомогою аромату і кольору. На відміну від нього, японський сад допомагає відпочити від суєти і відновити рівновагу душі.

  Кожен об'єкт в японському саду має своє смислове навантаження. В основу моделі саду покладено союз трьох головних стихій –  води, каменю і рослин. Камені символізують гори, скелі, острови. Вода (або пісок, який її замінює) асоціюється з водоймами – це озера і гірські річки. Невеликі рослини, з яких створюють композиції, по контурах нагадують лісові пейзажі.

   Камені в саду дуже важливі, вони задають структуру. Їх розстановка – це особливе мистецтво. В кожному камені потрібно побачити свою родзинку і відвести йому певну роль. Камінь може лежати, «тікати» або «притулятися». Розставляють їх зліва направо. Зазвичай саме так людина ковзає поглядом по картині, тому рух в саду організовано за тим же принципом.

  Камені –  це сила і стійкість. Від їх нерухомості віє спокоєм, а асиметричне розташування є співзвучним з природою. З роками на них з'являються мохи та лишайники. Типова картина кам'янистого саду: подушки з моху відтворюють сопки з їх м'якими обрисами, а «хвилі» на гравії або піску –  брижі водної поверхні.

  Такий сад називають «плоским» або «сухим ландшафтом». 

   Вода в саду має бути присутня обов'язково. Це найрухливіша стихія, вона вносить свою лепту в настрій і характер саду.

  Улюблене творіння природи у японців – водоспад. Роблять його подалі від будинку, але неодмінно так, щоб чути його шум. Великий і нерівний камінь імітує скелю, з якої стікає вода. Русло потоку викладають із каміння, розміром трохи менше. Ще один водний об'єкт – ставок, який відображає небо і ті рослини, які ростуть на його березі. Це спосіб розширити маленький простір і зробити його більш об'ємним. Якщо у ставок впадає струмок, це вносить в сад динаміку.

   Береги роблять якомога більш мальовничими. Тут ростуть трави і лежать валуни, порослі мохом. У ставках нерідко влаштовують острівці з рослинністю, з'єднуючи їх різними містками. Вода не завжди буває справжньою. Іноді її імітує пісок або дрібна галька, на якій викреслюються хвилясті лінії. Для нанесення малюнка використовують дерев'яну дошку з широкими зубцями. Такий піщаний майданчик створюють як символ тиші і простору, на людину вона діє заспокійливо.

  Підбір рослин пов'язаний з естетикою саду. Переважаючий колір – зелений, при посадці дерев перевага віддається вічнозеленим породам. Улюблене дерево – сосна, символізує довговічність. Обов'язково присутній бамбук і інші різні злаки. Їх скромність вносить гармонію в загальну картину. Листяні породи представлені азалією, камелією, магнолією.  Рослини посаджені з урахуванням сезонної зміни акцентів. Весняне цвітіння сакури огортає сад біло-рожевими хмарами квітів, їм вторять малиново-рожеві азалії. Влітку дерева відцвітуть, але їх пелюстки вкриють крихітний ставочок, а гілки створять химерний малюнок на тлі темного неба в повний місяць. Осінь запалить свої холодні багаття з кленового листя, адже клен – символ вічності, величі, вченості, життєвої мудрості, тактовності. Акцент завжди падає на найефектнішу (в даний момент ) рослину. Це час нею милуватися, і інші рослини не відволікатимуть на себе увагу. Одні рослини змінюються іншими, не менш красивими.    

        Ранні японські сади каменів

Сади каменів існували в Японії принаймні з періоду Хейан (784—1185 рр.). Вони були багато в чому скопійовані з китайських садів династії Сун(960—1279 рр.), де групи каменів  символізували гору Пенглай, легендарну гору-острів, що була домівкою Восьми Безсмертних у китайській міфології, а в Японії мала назву Горай.

    Білий пісок і гравій здавна є особливістю японських садів. В релігії Синто вони символізували чистоту і використовувались навколо святилищ, храмів і палаців. У садах дзен вони символізують воду, або, як пусті місця в японському живописі, порожнечу і відстань. Це місця для медитації.

   Першим садом, в якому розпочався перехід на новий стиль, на думку багатьох експертів, був сад Сайхо-дзі, «храм духів Заходу», в народі відомий як Коке-дера (Сад мохів), в західній частині Кіото. Буддійський чернець і майстер дзен Мусо Сосекі перетворив буддійський храм в монастир дзен 1334 року, і збудував сади. Нижній сад монастиря Сайхо виконаний в традиційному стилі періоду Хейан; ставок з кількома кам'яними композиціями, що представляють острова. Верхній сад — сухий сад каменів, який має три кам'яні «острови». Перший називається Камешіма, острів черепах, і нагадує черепаху, яка плаває в «озері» з моху. Другий, Дзадзен-секі, — плаский «медитаційний камінь», який, як вважають, випромінює спокій і тишу; і третій — каре-таки, сухий «водоспад», що складається з сходів з плоских гранітних каменів. Мох, який тепер оточує камені і представляє воду, не був частиною оригінального планування саду; він виріс кілька століть пізніше, коли сад був залишений без нагляду, але тепер є найвідомішою рисою саду.

     Мусо Сосекі побудував ще один храмовий сад в Тенрю-дзі, «храмі Небесного Дракона». Цей сад мав сильний вплив китайського пейзажного живопису династії Сун, особливістю якого є гори, що підносяться в тумані, і натяк на велику глибину і висоту. Сад в Тенрю-дзі відрізняється справжнім ставком з водою і сухим водоспадом з каміння, що виглядає як китайський пейзаж. Сайхо-дзі і Тенрю-дзі демонструють перехід від саду стилю Хейан до більш абстрактного і стилізованого погляду на природу.

  Сади Ґінкаку-дзі, також відомого як Срібний павільйон, теж відносять до Мусо Сосекі. Цей храмовий сад включав традиційний садовий ставок, але мав нову для японського саду рису — ділянку загромадженого білого гравію з гіркою білого гравію ідеальної форми, що нагадує гори Фудзі, в центрі. Пейзаж мав назву ginshanada, буквально «срібний пісок і відкрите море». Ця риса саду стала відома як kogetsudai, або «невеликі гори, звернені до Місяця», і схожі невеликі «гори Фудзі» створені з піску або землі, покритої травою, з'являлися в японських садах протягом століть після цього.

     Найбільш відомим з усіх садів дзен в Кіото є сад Рьоан-дзі, побудований в кінці 15 століття, де вперше сад дзен став чисто абстрактним. Сад являє собою прямокутник площею 340 квадратних метрів, на якому розташовані п'ятнадцять каменів різної величини, поділені на п'ять груп: одна група з п'яти каменів, дві групи по три і дві групи з двох каменів. Камені оточені білим гравієм, який ретельно загромаджується кожен день ченцями. Єдина рослинність в саду — трохи моху навколо каменів. Сад призначений для перегляду з положення сидячи на веранді ходзьо, резиденції настоятеля монастиря.

  Сад в Дайсен-ін (1509—1513) має більш літературний підхід, ніж сад монастиря Рьоан. Тут «річка» з білого гравію є метафоричною подорожжю по життю; починаючись з сухого водоспаду у горах, проходячи через пороги і скелі, і закінчуючись в тихому морі білого гравію, з двома гравійними горами.

   Винахід саду дзен був тісно пов'язаний з розвитком японського чорнильного пейзажного живопису. Японські художники, такі як Сессю (1420—1506) і Соамі (помер 1525), значно спростили їх погляд на природу, показуючи тільки найбільш важливі аспекти природи, залишаючи великі ділянки білого навколо чорно-сірих малюнків. За оповідями, Соамі особисто брав участь у розробці двох найвідоміших садів дзен в Кіото — Рьоан-дзі і Дайсен-ін, хоча його участь ніколи не була документована з упевненістю.

   Мішель Барідон писав, «найзнаменитіші сади дзен періоду Муроматі показали, що Японія підняла мистецтво садів до вищого ступеня інтелектуальної вишуканості, що було можливо досягти».

                             Групи каменів в японському саду

Зазвичай в саду непарна кількість каменів. В основі розміщення лежить семикутник. Розташовують камені групами, з огляду на історію, яку майстер, що створює сад, намагається висловити з їхньою допомогою. У кожній групі повинен бути основний елемент і підлеглі. Тут, як у природі, ніколи не буває повної симетрії. Зазвичай камені, що стоять на піску або гравії, символізують острова в океані, але можливі найрізноманітніші асоціації, і в цьому суть японського саду – кожен спостерігач повинен зробити власні відкриття. Для японського саду краще стійкі камені.

   Пісок «зачісують» граблями. Намальовані на ньому фігури символізують життя, що дається, непостійну і мінливу воду. Концентричні кола – хвилі, що б'ються об берег, прямі лінії – нерухома водойма, хвилясті візерунки – рухома вода.

   Зазвичай в саду каменів роблять доріжки, адже милуватися ним прийнято з певних місць або слідуючи по задуманому автором маршруту. З кожної точки спостереження повинно бути видно рівну кількість каменів, деякі з них мають бути приховані за іншими, реалізуючи принцип «вабі-сабі» – прекрасне в недомовленому. Іноді доріжки спеціально роблять незручними для швидкої ходьби, щоб виділити місця, де треба зупинитися і подивитися навколо. Така доріжка сама по собі – прикраса саду, йдучи по ній, слід милуватися камінням, її складовими. Доріжки в японському саду – це втілення життєвого шляху, іноді вони, будучи важливим елементом саду, зовсім не пристосовані для того, щоб по ним ходили.  Для створення саду каменів використовують невелику кількість рослин. В даному випадку краще їх повна відсутність, ніж невідповідний композиції підбір. Дуже часто в саду каменів використовують мох. Це в культурі Японії символ материнського захисту, надійності, нескінченності часу. Досить часто в саду каменів можна зустріти сосну або сливу. Перша – це символ стійкості, мужності, довголіття і терпіння, друга – радості, захоплення природою і життям. Розміщуючи малі архітектурні форми в японському саду каменів, необхідно враховувати не тільки їх відповідність стилю, але і доречність і доцільність. Статуї в подібному саду не потрібні, адже їх замінюють камені. А ось наявність і розміщення ліхтарів дуже важлива, так як світлові акценти можуть сильно змінити картину саду і його сенс. Лавки повинні стояти там, звідки найкраще милуватися садом. Сходинки символізують сходження на інший духовний рівень. Сходи в японських садах, як і доріжки, не завжди пристосовані для пересування. Місток – символ переходу, який розуміється кожним спостерігачем по-своєму.

    Японський сад символізує світ земної природи, всесвіт. Характерні елементи: штучні пагорби,ставки, острови, струмки і водоспади, доріжки і ділянки з піску чи гравію, прикрашені камінням незвичайних обрисів. Дерева, кущі, бамбук, трави, квіти  і мох покликані передавати відчуття зміну пір року. На території саду можуть також розміщуватись кам’яні ліхтарі, альтанки. Тут людина усамітнюється, щоб досягти гармонії.

    Сад цубо

  Сад цубо, або цубо-ніва — це невелика за розміром внутрішня частина будинку з відкритим дахом, що засаджена рослинами та оформлена каменями. Слово «цубо» (坪) означає територію рівну двом татамі, що становить близько 3,3 квадратних метри. Популярний цубо у щільній забудові Кіото. Через такий сад у кімнати навколо нього потрапляє світло через паперові чи очеретяні розсувні стіни

https://www.youtube.com/watch?v=6FN4fEXVKoY&t=3s – перегляд відеоролика

                                                Корейський сад у Києві

Схема  корейського саду Чандук

Корейський сад Чандук;      Брама;                  Павільйон «Аер'юнджун»

  2012 року за сприянням корейського уряду з нагоди святкування двадцятої річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною та Республікою Корея у Національному ботанічному саду був створений корейський традиційний сад за мотивами Чандука.

Сад розпланувала корпорація «Korea Land and Housing Corporation». Будівництво велось запрошеними із Кореї митцями і з привезених матеріалів.

Корейський сад у Києві складається з трьох елементів:

·         Павільйон «Аер'юнджун» — копія подібного павільйону у Палаці Чандук. Назва походить від слова «аер'юн», тобто «любов до лотосу», що символізує шляхетну вдачу корейських вчених, що зберігали дух і мужність перед обличчям небезпеки (на схемі № 1 об'єкт № 1).

·         Брама — споруда у корейському стилі із символом «тегеук» (на на схемі № 1 об'єкт № 2).

·         Корейська стіна — мури з азіатським орнаментом «сагунджа», тобто «чотири граціозні шляхетні рослини», а саме бамбук, орхідея, слива та хризантема (на схемі № 1 об'єкт № 3).

  Ікебана – класичне японське мистецтво, що виникло понад 600 років тому і спочатку було  колишнім буддійським ритуалом покладання підношення в храмах. До середини XV століття з появою перших класичних стилів ікебана придбала статус мистецтва і здобула незалежність від релігійного змісту ритуалів, хоча це продовжувало розумітися в підтексті. Перші вчителі і учні були священиками і аристократією, але з плином часу з'явилося безліч шкіл, нових стилів,тому ікебана таким чином стала надбанням всього японського народу. У VI столітті до Японії проникло буддійське вчення, який приніс із собою ритуал покладання квітів на вівтар на честь Будди. В Індії ритуал зводився до розсипання пелюсток, але в Японії до X століття квіти стали підносити у вазах або на підставках, а виконавцем ритуалу стало духовенство.

   До XV століття квіткові композиції поширилися і розвинулися настільки, що стали долею не тільки імператорського двору і знаті, але й популярні в народі. Це поклало початок закріпленню вимог до композиції і формі, які були записані найстарішим Sendensho (1443-1536).

   З плином часу ікебана стала невід'ємним атрибутом фестивалів та виставок. Правила складання композиції були закріплені, а матеріали повинні були бути об'єднані абсолютно певними способами. У цих ранніх формах ікебани високе центральне стебло повинне було супроводжуватися двома коротшими, що являло собою небо, людину і землю. У кожній школі  для ікебан  були свої специфічні назви, але в 1545 році школа Ikenobo створила стиль rikka, сформулювавши сім основних способів розташування стебел, що застосовуються в тому чи іншому вигляді аранжування.

   Протягом періоду Момояма (1560-1600) було побудовано безліч замків, які були прикрашені композиціями у стилі rikka – він вважався найбільш підходящим. Взагалі період Момояма славився своєю химерною обстановкою, а саме  скромною і невибагливою обстановкою чайних будиночків,що  завойовують все більшу популярність. Цей стиль називався chabana.

   До 1600 року релігійне значення ікебани зменшилося і квіткові композиції стали виконувати виключно декоративну функцію. У період Едо (початок XVII - середина XIX ст.) Простота стилю chabana допомогла створити стиль nageire. Композиції в цьому стилі здавалися недбало поставленими або навіть вкинутими в кошик.

   Створення таких недбалих композицій призвело до появи стилю seika або, як його називали в школі Ikenobo, shoka. Цей стиль характеризується щільним вузлом з трьох стебел, що утворюють асиметричний трикутник. Така форма зараз вважається класикою жанру, тому школи, в яких її викладають, також називають класичними.

   Починаючи з XIX століття, майстри ікебани мали все більший вплив у суспільстві, а до цього часу стати майстром і взагалі займатися аранжуванням могли тільки чоловіки (як це зазвичай водиться в Японії), але в даний час жінки так само мають право вчитися цьому мистецтву.

композиція ікебани – це не просто пейзаж, на символічному рівні – це мікрокосм, цілий всесвіт в мініатюрі. В кожній класичній формі відображується філософський принцип Три єдності світу – три основні елементи композиції символізують Небо (більший елемент), Землю (менший) та Людину (середній). Часто в якості основних елементів використовують гілки, а квіти служать помічниками.

   Мистецтво складання ікебани і в даний час бурхливо розвивається: відкриваються школи та навчальні центри по всьому світу, створюються нові стилі і напрямки:

·         Ріккі (химерний і помпезний стиль середньовіччя),

·         Чабани (скромна і невибаглива квіткова аранжування),

·         Нагеіре (дослівно означає «квіти, кинуті у вазу» - в основі стилю ікебани простота і навіть недбалість),

·         Сейко (Напрямок засноване на грі світла й тіні, тим самим, уособлюючи сили природи),

·         Морибана (акцент зроблений на коріння рослин),

·         Тябана (квітковий стиль ікебани для чайних церемоній)

·         СОГЕЦУ (принципово новий напрямок ікебани з елементами європейської аранжування та використанням металу, кераміки).

     Жорстких вимог до складання ікебани не пред'являється. Але не кожен букет є ікебаною.В  ікебані повинен бути присутній  витончений смак, оригінальність, уміння грамотно поєднувати види, фактури, довжину квітів. https://www.youtube.com/watch?v=JbHsKGbfWfE

Традиційні культури Японії (сади, ікебана) пов’язані з культом природи.

Митці Далекого Сходу перетворили мистецтво  на засіб духовного спілкування, морально-естетичного вдосконалення. Сад каменів, моху служить для спокійного проведення часу, медитації, церемонії чаю.

     Японці віддають перевагу недовговічній ікебані перед штучними квітами. Адже саме її недовговічність і змушує усвідомити хрупкість та швидкоплинність людського життя, змушує гостро відчути неповторність даної миті, вчить цінувати красу природи. „Ми створюємо композиції з квітів, а не просто „ставимо” їх. Це означає виявляти притаманну квітам красу, й водночас виявляти красу власної души. Ікебана – це наші пошуки ідеальної краси”.  (Ікенобо Сен’ей)