Микола Миколайович Штепан

“Микола Штепан – поет рідкісної якості – безоглядної щирості. Усе в нього справжнє, навіть огріхи…

Як людина й творча особистість Штепан спинався на ноги уже в роки незалежності. У чистому дзеркалі його почувань відбилися всі аномалії становлення молодої державності.

Реагував на них він бурхливо й непримиренно”,– таку високу оцінку творчості молодого трагічно загиблого поета Миколи Штепана дав Володи́мир Олекса́ндрович Базилевський— український поет, прозаїк, літературний критик, перекладач.

Член Національної спілки письменників України (від 1972 року).

Микола Штепан народився 23 травня 1978 року в селищі Катеринопіль Черкаскої області в сім’ї інтелігентів. Мати хлопця Марія Максимівна, була лікарем, батько, Микола Миколайович, - фінансистом. У 15-річному віці юнак переніс тяжку втрату – від підступної хвороби померла його мати. По закінченню школи № 1 Микола навчався в Уманському педагогічному університеті ім.П.Г Тичини. Він успішно закінчив три курси й навчався на четвертому…

Раптово, немов лопнула струна гітари, 14 листопада 1998 року обірвалося молоде життя двадцятирічного Миколи. Про загадкові обставини його смерті тоді можна було тільки здогадуватися. Небайдужі люди три місяці шукали десь заховане вбивцями тіло Миколи, і нарешті таки його знайшли. 13 лютого 1999 року Миколу поховали, та його чудові вірші й пісні залишилися навіки в серцях людей. Батько пережив сина всього на два роки.

Вже посмертно обдарований юнак став лауреатом конкурсу “Любіть Україну”, куди уважні земляки надіслали його вірші. Посмертно надруковані і його збірки поезії “А стежки через пам’ять…” та “Я із солов’їної породи”. А ось уривок зі спогадів 1999 року друга Миколи Штепана Григорія Вагалова, студента Інституту журналістики Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка: “…Ці вірші – це пам'ять його життя, яку можна виразити словами. Але для Колі це були пісні. І ми, його друзі, чули ці пісні у виконанні автора, чули його приємний баритон, бачили світлі, розумні очі з-під білявого чуба, не встигали слідкувати за швидкими пальцями музиканта, що перебирали срібні струни його гітари. Говорять, є всебічно обдаровані люди. Він був обдарований всім: і ростом, і красою, і здібностями, і найголовніше, - глибокою доброю душею…”

Миколі у 15-річному віці довелося пережити велике горе. І не одне… Від підступної хвороби рано пішла з життя ще досить молодою мама, померла бабуся, тяжко захворів батько. Свій біль серця, муки страху за життя батька, бажання допомогти, підтримати його, провести якнайбільше часу з татом – ці мотиви звучать у багатьох віршах поета. Пророче звучить віщий вірш, написаний 15 липня 1996 року, де він передбачив свою долю, коротку, як спалах, трагічну…

Казав мені тато не раз і не два:

«Не слухай ворожки, бо бреше вона».

А я на вокзалі без діла сидів.

З трьома діточками ворожку зустрів.

І я не повірив ворожки словам,

Її діточкам я дві гривні віддав.

Дивилась циганка на руку мою

Й сказала, що я над проваллям стою.

Що я загублю і життя, і красу,

І в татову хату я сум принесу.

Але ж набрехала ворожка мені.

Здав сесію я на п’ятірки одні.

Коли залікову я книжку віддав,

То тато від щастя мене цілував.

Варив мені їсти й записки писав,

Щоб я до грамини усе виїдав.

І я зрозумів, виїдаючи плов,

Що є одна правда – то тата любов.

Слова про Миколу Штепана

Народившись у самісінькому серці України, на Шевченковій землі, він ступив на ту ж дорогу, що й земляк Василь Симоненко, з яким так трагічно перегукнулася його життєва доля.

***

Микола Штепан – поет рідкісної якості – безоглядної щирості. Усе в нього справжнє, навіть огріхи: штампи, любовні сентенції, конструкції-незграби. Але це – зворотний бік поетичної медалі.

Лице її – душа. Думаюча, доскіплива.

***

Заповідалося явище, якому не судилося збутися. У його особі суспільство втратило громадянина і поета-барда з якісно новим наповненням текстів – гостросучасних і безоглядно щирих.

В. Базилевський – український поет,

критик, публіцист

Говорять , є всебічно обдаровані люди .Він був обдарований всім: і ростом, і красою, і здібностями, і найголовніше, – глибокою доброю душею. Цю душу можна відчути в його віршах.

Г. Вагапов - найближчий друг М.Штепана,

лідер гурту”Вперше чую”

і віце – президент мотоклубу “Нічні птахи”

Він любив усе й усіх, що його оточувало: кохану дівчину, померлу маму та бабусю, турботливого татуся, що замінив йому майже всіх родичів, рідний Катеринопіль, працьовитих земляків, учителів, сивочолих ветеранів, Україну, кошеня у парку, калинову гілку… Цією любов’ю насичений кожен рядок його віршів. Так могла любити тільки дуже велика і щедра душа. Можливо, тому Бог його від нас так рано забрав. Такі люди більш достойні Неба, ніж нашої грішної землі.

М.Лугова – учителька української мови

та літератури Катеринопільської школи №2

Микола Штепан – юний поет з надзвичайно дорослою душею.

Т.Івашкевич – дописувач інтернет-видання

“Вісті Черкащини”

Поет Микола Штепан – паросток від Шевченкового кореня, побратим Василя Симоненка.

С.Носань – український поет,

прозаїк, драматург, публіцист

Духовне життя Колі буде продовжуватися вічно, скільки буде життя на землі Добро і Правда, Віра, Надія і Любов.

Я.Івашкевич – педагог, поет

Поезія Колі справжня! Вона очищає людські душі, бо він вірив у святе в цьому грішному світі.

Є. Калиушко - учителька української мови

та літератури Катеринопільської школи №1

Книга М. Штепана є храмом для читацької душі. Саме в його книгах та поезія, де словом відкривається душевний простір.

Г. Білоус – поет,

заслужений працівник культури України

І школі, і моїм учителям

Коли пшениці колос половіє,

Й волошки зацвітають голублим, -

Душа моя співає і радіє:

Я українець-і горджуся цим.

Приніс уклін землі,де народився,

І людям,що в краю моїм живуть,

І школі,у якій я жити вчився,

І вчитилям,які майбутнє нам дають.

Тут розпізнав я атома будову,

Розставив числа й записав їх у рядок.

Тут щедро висівають рідну мову

І доглядають кожен колосок.

Тут гордість нації-"Кобзар" панує

Й питає: "Що ти з цього храму взяв?"

Тут Пушкіна поезію шанують,

Й з Єсеніним "на ти" я розмовляв.

В цій школі я з дитинством розпрощався.

З цих стін у юність перший крок зробив...

Тут ангел далі чорним підписався,

І тато мені маму замінив.

Низький уклін моїй старенькій школі,

Прийміть подяку, вчителі, від нас.

За те, що в руки нам вложили факел долі

Й серцями обігріли, щоб б не згас.

Не по нас шаблон

Ми через все пройшли

: через двори й підвали,

Через тусовки, бійки й кабаки.

Ми Цоя Висоцького сприймали

І їх не втиснуті в шаблон думки.

Нас світ своя в нас сформувалась точка зору.

Нас гнали із підвалів чобітьми

Та не по нас шаблон, бо ми шпана із двору,

І ми не станем сірими людьми.

Нас не любили ні краватки, ні погони.

Ми чітко знали: зверху плаває сміття.

В них "зелень" ціниться і золоті кулони,

А ми порядності чекаєм від життя.

Не з глибини ми, і з нас не виліпиш фігури.

За це не раз нам відбивали печінки.

Ми мовчки переносили тортури

Та їх запам'ятали на віки.

Як не фарбуйте - сірість вийде брудом .

Ви не чекайте - рак не свисне із гори.

Ми всі розїхались, пішли в життя, між люди,

І світло принесем в свої двори.

Збірка ”А стежки через пам’ять”

Я з тих країв

Я з тих країв, де хліб печуть селянський,

Де борщ їдять і самогонку п’ють.

Де зустрічають всіх по-християнськи

І за поріг з сльозами проведуть.

Де від зорі і до зорі працюють,

Де рано разом з півнями встають.

Де щиро руки матерям цілують,

Де вишні над дорогами цвітуть.

Де поле пшеницями засівають,

Де садять ліс і скошують сіна.

Де соловейки уночі співають,

Й коханням зачаровує весна.

Тут і душа, і серце знайде спокій:

Така краса, як калиновий світ.

Я з цих країв – це мій Катеринопіль,

Моя земля, привіт тобі, привіт.

Моїм друзям

Шумить життя, човна мого гойдає,

Клекоче, піниться й заносить в каламуть,

То викине з човна, то в очі бруд кидає,

То правда, то брехня - не розбереш, де суть.

Рознесли нас по світу вітровії.

Розшматувати мрії юних літ.

Але ж живемо ми й плекаємо надії,

Що в заростях життя ми свій залишим слід.

Роз'їхались, хто - в Київ, хто - в Черкаси,

Хто "за бругом" клепає копійки.

Які б ми не були - в латках, чи у лампасах,

Ми друзями лишились на віки.

Нас з'єднує земля, де лікті ми здирали,

Ставок і річка, і сосновий ліс,

І школа, й парк, де ми пісні співали,

І берег річки, що отавами заріс.

Ми краю калинового насіння,

Розвіяне вітрами по степах.

Ми приживемося і пустимо коріння,

Бо загартоване воно в підвалах і дворах.

Я знаю, друзі, що приїдете ви скоро,

Зустрінете мене біля моста.

Вже прогріваються в автобусах мотори,

Й долоня права засвербіла неспроста.

Рідна сторона

Найближча серцю рідна сторона,

Ти зігріваєш нас, всі тягнемось до тебе.

Де Тікич, як посріблена струна,

Де соняшники закохались в небо,

Де пшиниці і гречка на полях,

Де корови пасуться чередою,

Де горлиці літають в небесах,

Де верби пожурились над водою -

Лиш в нашім краї найсмачніший борщ,

Зелений, із квасцем і кропивою,

Лиш тут, як свято, виглядают дощ,

І огороди, і поля, і сіностої.

Лиш у нашім лісі, як в раю,

Вітают сосни і дуби, і клени.

Й калина, що у вільховім гаю,

Вківітчалась, як до шлюбу, наречена.

У цю красу я ше з дитинства вріс,

Без неї в'яну я й душею засихаю.

Тобі, моя земля, любов свою приніс,

Ріднішої за тебе я не знаю.

Збірка ”Я із солов’їної породи”

Дипломатія

Травневий дарунок мені

Ми крокуємо життям прямо. Кохання налетіло весною,

Не встигаєм обминати ями. Як повінь, ніби з лісу вода.

Пересохло від образ горло. П’янить нас калина своєю красою

Піт рікою, аж в очах чорно. І пісня з солов’їного гнізда.

Збиті пальці і тісні туфлі. Кохання завело нас у травень

А повітря, як яйце тухле. По м’яті, де вишні в цвіту.

По плечах і по душі – рани. У коси твої білосніжну заграву

По дорозі, як гриби – клани. Вітри, як перлини, кладуть.

А дорога через ліс – в ринок. Вквітчали тебе пелюстками

Хто жує, а хто ковтає слину. Південні вітри весняні.

І собаки, і вовки виють. У білому цвіті стоїть між квітками

Дикі свині у душі риють. Травневий дарунок мені.

Обліпили шкідники вишні, А – губи троянди в тумані,

Бо вони в своїм садку лишні. На відстані плавлять метал.

Залишають ластівки хату. Нас яблуні й вишні купають в коханні,

Заглушили будяки м’яту. Запрошує травень на бал.

А у вічі – з-під коліс – гравій.

Ті – у ліво, ті бредуть вправо.

На майдані, як завжди, натовп –

Дипломатія з крутим матом.

Урок Злива

Життя нас випробовує по – різному. Лопаються вишні

І під коліна нам не стелить подушок: Під рясним дощем.

Одних приваблює характер Фелікса залізного, А жоржини пишним

А більшість люблять Пушкіна рядок. Поросли кущем

Ми погляди свої не поділили. Досить вже вологи.

І виникло провалля поміж нас. Та гримлять громи.

Щоб збудувало міст – потрібні сили, Б’ють пташки об ноги

А обійти – і наполегливість, і час. Мокрими крильми.

Не хочу будувать ніякі я споруди. Побіліло сіно

Не репетуй – надірвеш голосок! Вимите у воді,

Твоє кохання я ніколи не забуду, Застелив барвінок

Воно дало мені на все життя урок. Трави молоді.

Й не поглядай так самовпевнено і грізно. Хмари чорна грива

Своє нахабство ти сприймай, як Божий дар. Блискає вогнем.

Удосконалюй голос свій залізний, І ранкова злива

А я в цей час читатиму”Кобзар” Ліс січе мечем.

Збірка”Обірвана струна”

Винуваті без вини

Який ти мудрий, мій народе терплячий!

І скільки в гуморі твоєму перцю й солі.

Твій гумор влучний, своєчасний і тонкий,

Жартуєш завжди, навіть в горі і в неволі.

Зібравсь народ біля районного суда.

Сільські. Роками не отримують зарплати.

Дільничний їх очима поїда

Й лякає:”Будете за все відповідати!”.

Підбігла жіночка, зігнута і бліда.

Жартун сказав, звертаючись до чина:

“Найбільше їй вліпи! Байдуже, що худа,

А тягне більше, чим твоя машина”.

Від сміху їхнього аж захитався суд.

Серйозно чин волав:”Всім замовчати!”.

Та всі сміються, бо для них ти бруд,

Через таких, як ти, їм нічого втрачати.

Вони обкрадені, й злодії теж вони.

Щодня у праці й вихідних не бачать.

…Сміються винуваті без вини…

- Не дай Господь ,якщо вони заплачуть!

Совість

На газоні чорна хустка у дірках,

Під акацією невеличка лавка.

Там сидить бабуся вся в латках,

І беззубий рот молитву шавка.

І проходять чоловіки і жінки

У прикрасах і при повному параді.

І не кидають бабусі ні копійки,

Бо вони – мужі, вони – при владі.

Стільки зверхності в їх поглядах сухих

І відрази до злиденного народу.

Марно ждати милості від них:

До їх совісті не підберете коду.

Та кидають у хустину копійки

Літні люди – і роздягнені, й роззуті.

Бо самі вони – в держави жебраки,

Бо самі вони – у розпачі і скруті.

Люди! Схаменіться хоч на мить!

Совість ваша молиться до Бога!

Вам без неї в світі не прожить.

Вам! – не їй потрібна допомога.