Моє місто Жмеринка

"...Можна все на світі вибирати - вибрати не можна тільки Батьківщину..."

                                                    В.Симонен

Жмеринка моє рідне місто в якому я народилась та живу. Це моя маленька батьківщина до якої я кожен раз приїжджаю з радістю.

Та мало хто з жителів мого міста навіть не здогадується про те яка насичена історія 

Жмеринка — велика вузлова станція Правобережжя України, заснована в 1865 році між селами Велика і Мала Жмеринка на місці вирубаного дубового пралісу.

Історично Жмеринка складалась із різних поселень, які зберегли свої назви — на схід від залізниці розмістилась власне Жмеринка, на північний схід — Велика Жмеринка, на південний схід — Петрівка, на південь Кавказ, ще південніше Корчівка. Безпосередньо до міста прилягають села Мала Жмеринка, Леляки, Тартак,Подільське та селище міського типу Браїлів. В історичних матеріалах згадується про Жмеринку на початку XVIII століття, як про село Браїлівської волості, Вінницького повіту, Подільської губернії. Саме тут пролягав давній Кучманський шлях.

Неподалік від міста протікала колись повноводна річка Баран. Про це свідчать фахівці з водопостачання: на великій глибині вона протікає і тепер (нині витік річки). В ті давні часи вона звивалася з північного сходу на південь. Про це свідчать назви околиць міста, які залишились в пам'яті пізніших поколінь: Заріччя, Порубаний ліс, Пеньківка, Грисяний лісок, Березина, Корчівка.

Заснування та розбудова міста[ред. • ред. код]

Перша згадка про місто датується початком XVIII ст., вказується, що Жмеринка — село Браїлівської волості Вінницького повіту Подільської губернії

Почесний громадянин міста граф Дмитро Гейден

Завдяки будівництву залізниці Київ—Балта (1865–1870 рр.) обабіч колії виросло невелике селище залізничників, що розпочиналося з кількох будинків, які спорудив зі своїми синами один із засновників локомотивного депо в 1891 р. машиніст Бєлінський. Це була першавулиця майбутнього міста, яка носить тепер ім'я І.Франка.

Вигідне географічне розташування визначило розвиток Жмеринки як залізничного вузла півдня Російської імперії. 25 лютого 1870 р. розпочалася експлуатація першого залізничного вокзалу. Через збільшення потоку вантажів 1891 року побудовано паровозне депо, у 1898 —вагоноремонтні майстерні. В архівних документах 1899 р. знайдені відомості про місцевих дворян Ф. Й. Сухоржевського та А. А. Сабинського, які водночас працювали машиністамизалізничної станції, а В. Садковський — вагонним майстром. Рух поїздів залізницею Одеса — Жмеринка — Київ розпочався 8 червня 1870 р. Залізницею Жмеринка —Волочиськ — у вересні 1871 року, Жмеринка — Могилів-Подільський — 30 вересня 1892 року.

Вулиця Базарна (нині Горького) в Жмеринці. Початок ХХ століття

Від заснування міста тривалий час землі навколо Жмеринки належали графам Олександру та Варварі де Шаузель - Гуф'є. Вони інвестували у будівництво нових храмів, а Варвара перед смертю заповіла весь свій статок вкласти у будівництво Земської гінекологічної лікарні на 36 ліжок, яку очолив Михайло Зарінський (нині — Жмеринська ЦРЛ; збереглося лише інфекційне відділення). До речі, 12 вересня 1909 р., за клопотання Подільської губернської комісії, Земській лікарні було присвоєне ім'я покійної графині. Після цього Велика Жмеринка була викуплена графом Дмитром Федоровичем Гейденом, рід якого походив з Вестфалії. Він ініціював створення у Жмеринці училища інструкторів з сільського господарства, при ньому було збудовано чоловічу гімназію, виділив кошти на облаштування православного та римсько-католицького кладовищ. У одному з його маєтків, що на вулиці Графській, 24 (нині — Центральна), з 7 січня 1905 р. були розміщені міське управління та приймальня першого міського голови Жмеринки — Карла Вікентійовича Вронського, який до призначення на посаду управителя міста був управителем земель графа. Доречі, в цьому будинку нині розміщений музей історії міста. У грудні 1909 р. Дмитро Федорович отримав звання Почесного громадянина міста. 1917 р. граф Гейден очолив спілку хліборобів України, а 1918 р. назавжди покинув ці землі. На розі вулиць Шевченка і Литвиненка і досі стоїть його садиба: нині будинок графа відреставровано і тут певний час розміщувався краєзнавчий музей.

З 1869 у Малій Жмеринці діяла церковно-парафіяльна школа, у Великій Жмеринці — однокласна міністерська школа. 1870 року у Жмеринці відкрито приватну однокласну школу для дітей (хлопчиків) залізничників, 1890 — двокласне вище початкове училище для дітей дріб. службовців, а також нове приміщення двокласного залізничного училища (нині — ЗОШ № 4), 1906 — чоловічу гімназію (у радянські часи — пошта, 1999 — знесена у зв'язку з аварійним станом), яку в 1909 р. переведено в нове приміщення (нині — ЗОШ № 1). У 1909 році у власному будинку Ганна Лукашевич заснувала жіночу гімназію (нині — Гімназія), 1912 року розпочало діяти вище початкове платне училище для хлопчиків, будівництвом керував міський управитель О. Добровольський (нині — ЗОШ № 3). Також у 1899 р. у місті була відкрита друкарня, керуючим став Н. Істочник. І у тому ж таки 1899 Жмеринці був наданий статус містечка.

Оскільки Жмеринка була містом залізничників, а ті в свою чергу користувалися прихильністю соціал-демократичних сил, в ніч на 28 квітня 1899 р., на залізничній станції Жмеринка, групою невідомих було розміщено 8 агітаційних плакатів, що закликали вийти на мітинг 1 травня, а також два примірники газети «Вперед». Поліція приклала чималих зусиль, аби запобігти заворушеню, та незважаючи на це, 1 травня, невелика група людей (~200 чоловік) вийшла на демонстрацію.

18 листопада 1903 р., за велінням імператора, Жмеринці надається статус міста. Крім цього, було передбачене таке:

«

Представить вновь образованному городу в течении первых 10 лет льготы:

Освободить от казенних пошлин сделки по приобретению городом земель. Не возлагать на городские средства производства пособий казне:

а) пособий на содержание центрального управлення Министерства Внутренних Дел;

б) на полицейское управление Империи;

з) освободить городскую кассу от участия в расходах местного и губернского по городским делам Присутствия.

»

З 1903 р. розпочався справжній розквіт Жмеринки. Із зростанням і розширенням вузлової станції йшло розширення її служб, ріст нових вулиць від станції в бік Великої і Малої Жмеринки. Тут почало діяти Товариство взаємного кредиту, основний капітал якого становив понад 44 тис. рублів.

В лютому 1905 року жмеринські залізничники оголосили страйк на знак солідарності з російськими пролетарями. Страйкарі висунули вимоги: 8-годинний робочий день, підвищення заробітної плати, безплатне навчання дітей, державне страхування, впорядкування медичної допомоги тощо. Страйк повторився у жовтні того ж року, залізниичники наполягали задовольнити вимоги, пред'явлені ними під час лютневих заворушень. 10 грудня застрайкували телеграфісти, пізніше їх підтримали працівники служби руху. 11 грудня за наказом губернатора, в Жмеринці оголошено воєнний стан. Грудневий страйк жмеринських залізничників було придушено збройною силою.

Незважаючи на численні заворушення з боку прихильників соціал-демократичних сил Росії, Жмеринка, як і вся Імперія, в час економічного розквіту розвивалась. Так, напередодні Першої світової війни у місті налічувалося 9 заводів та 36 майстерень, що забеспечували роботою 129 осіб. Решта жмеринчан працювали на залізниці. Населення становило 27 195 чоловік. У місті налічувалося 1737 дворів.

Перша світова у Жмеринці та визвольні змагання 1917—1921 років

У часи революції та громадянської війни в місті точилася боротьба різних тогочасних військових формувань: української, білої, більшовицької, польської, армії Антанти йанархістів.

Звістка про повалення царизму викликала революційний настрій у прихильників комунізму Жмеринки. Робітники влаштовують демонстрації, роззброюють поліцію. Це пробудження використовують меншовики й есери, які мали підтримку серед службовців вузла та офіцерів місцевого гарнізону. Було обрано так звану демократичну думу, до складу якої входили представники саме цих партій. В умовах двовладдя з робітників-залізничників виникла невелика група (14 чоловік), очолювана токаремГ. К. Маниловським, яка підтримувала більшовиків, вела боротьбу за вплив на робітників вузла та селян навколишніх сіл.

12 квітня 1917 у приміщенні кінотеатру «Міраж» було обрано Раду робітничих і солдатських депутатів. У вересні того ж таки 1917 р. організовано червоногвардійський загін з 200 осіб. Це допомогло комуністам захопити владу у місті, яку проголошено 3 (16) листопада 1917 року за допомогою ревчастин 2-го гвардійського корпусу. За кілька днів було організовано ревком, у якому непристойно переважали більшовики. Але, нащастя, діяльність більшовицьких сил у Жмеринці припинилася після визволення міста силами Центральної Ради.

В останні дні грудня 1917 року до Жмеринки знову вступили війська 2-го гвардійського корпусу, більшовики поновили владу над містом. За перші два дні до щойно організованого загону Червоної гвардії записалося понад 200 робітників вузла. Він поповнювався також солдатами й селянами навколишніх сіл. На початку березня1918 р. відбувся бій за залізничну станцію Жмеринка. По один бік були війська УНР та австро-угорські сили, а по інший — більшовики. Зазнавши значних втратчервоногвардійці відступили. Над Жмеринкою знову майорів жовто-синій прапор. У бою загинув машиніст Жмеринського локомотивного депо Й. С. Кашевич. Його ім'ям нині названа одна з вулиць міста. Ще один машиніст, що загинув під час битв по стороні червоної армії і на честь якого названа одна з вулиць — П. П. Птахін.

В травні 1918 р. створюється підпільна організація більшовиків. Під час страйку залізничників, що продовжувався з липня до вересня 1918 р. більшовики приклали чималих зусиль, аби і в Жмеринці припинився залізничний рух. Командування австро-угорських та німецьких військ, щоб відновити рух, викликало залізничників з Австро-Угорщини та Польщі.

У грудні 1918 року до Жмеринки вступили війська Симона Петлюри, місто стає столицею Української Народної Республіки.

20 березня до міста вступили червоногвардійці Таращанського полку під командуванням В. Н. Боженка. Тоді поновив роботу ревком. Його головою став П. Л. Кобринець, його ім'ям названа вулиця у Південно-Західному масиві.

29 березня 1919 р. вийшов перший примірник газети «Жмеринський комуніст», нині «Жмеринський Меридіан».

У травні 1919 радянські війська не змогли протидіяти переважаючим силам УНР і змушені були відступити. Місто було звільнене, але не надовго. Отримавши підкріплення більшовики почали наступати. Після тривалої оборони війська Директорії змушені були відступити. 7 липня Жмеринка знову опинилася у руках більшовиків.

Проте радянським військам ще раз довелося залишити місто 10 серпня 1919 року, оскільки у місто вступили щойно прибулі війська УГА, а також армія УНР. Після взяття міста проукраїнськими силами, на станції Жмеринка перебував транспорт з хворими на тиф вояками УГА (близько 2000 осіб) восени 1919 р. З них 200 були влаштовані в лікарні, невдовзі в підвалах станції було виявлено 600 тіл вояків. В цей час на станції виникла епідемія страшної, невиліковної тоді, хвороби.

Зустріч євреями голови ДиректоріїУНР Симона Петлюри, Жмеринка,1919 рік

У приміщенні колишньої жіночої гімназії був штаб армії Головного отамана, що його очолював колишній генерал-лейтенант царської армії Греков. 3-4 листопада 1919 року в Жмеринці у будинку за адресою вул. Графська, 20 відбулась нарада Головного Отамана УНР Симона Петлюри; на ній щодо ситуації зі станом Української Галицької Армії мав слово Дмитро Паліїв, який повідомив представників Директорії УНР, керівництва ЗУНР про крайню необхідність укладення тимчасового перемир'я з армієюДенікіна через погане забезпечення грішми, обмундируванням, амуніцією, санітарним матеріалом, епідемію хвороб.

10 листопада 1919 р., порушивши перемир'я з українськими військами, денікінці увірвались у місто, зайняте частинами бригади УСС.

В жовтні того ж року червоноармійці перейшли у наступ. Через це армія Денікіна змушена була відступити. Відомо, що більшовики розстріляли в Сідавському лісі 45 місцевих гімназистів за те, що вони зустрічали на жмеринському вокзалі С. Петлюру і вголос співали «Ще не вмерла Україна». 6 січня 1920 року Жмеринка знову стає радянською. Партійна організація вийшла з підпілля. Але «перепочинок» був коротким, 30 квітня війська панської Польщі зайняли Жмеринку і Вінницю. Проти білополяків уряд Радянської Росії послав першу кінну армію, кавалерійську бригаду Григорія Котовського, 25 дивізію. Бої йшли за напрямками Жмеринка—Вапнярка, Жмеринка—Деражня. 23 червнямісто знов захопили червоноармійці під керівництвом Котовського. Щоправда ще до листопада місяця прихильники Симона Васильовича Петлюри не припиняли спроб звільнення окремих сіл Браїлівської волості.

Післяреволюційний період

6 лютого 1921 р. Жмеринку відвідав Григорій Петровський. На честь його приїзду у місті була названа вулиця у новому районі Петрівка, що нині носить ім'я В. Чорновола.

Головним завданням, що постало перед органами влади, була відбудова і налагодження безперебійної роботи транспорту. Насамперед треба було повернути кадрових робітників, подбати про матеріальні умови їхнього життя. В серпні 1923 року на 55 % підвищили зарплату працівникам транспорту, і це значною мірою забезпечило подальші успіхи в роботі. Вже в листопаді локомотивне депо виконувало свій план на 200 %, а вагонні майстерні на 140 %. Запрацювала механічна майстерня, в локомотивному депо виконували середній і поточний ремонт локомотивів, поліпшилась його якість.

27 лютого 1923 р. прийнято рішення Президії Вінницького Окружного виконкому про перейменування Браїлівської волості у Жмеринську і перенесення її центру до Жмеринки.

В 1923 році робітники локомотивного депо і вагонних майстерень відремонтували паротяг і 36 вагонів. Під час влаштування комуністичними силами свята шостої річниціЖовтневої революції ешелон завантажили зерном і відправили до Москви зі словами: «В шості роковини великих пролетарських перемог над світовою буржуазією — засновнику і керівнику світового пролетарського Жовтня Володимиру Іллічу Леніну — подарунок від жмеринського залізничного пролетаріату».

28 листопада 1924 р., за рішенням Вінницького Окрвиконкому у місті організована Міська рада.

Окрім залізниці у місті розвивалися й інші галузі промисловості. 1929 р. став до ладу цегельний завод. У 1932 р. відкритий хлібозавод і пекарня, молочний завод, фабрика-кухня, тютюново-ферментаційний завод.

Голодомор 1932—1933 рр. забрав життя 252 осіб. Щоденно на вулицях міста підбирали десятки мерців. Багатьох бездоглядних дітей затримувала міліція. Одних відправляли за місцем проживання, інших — у дитячі розподільники. Щомісяця таких підбирали сотні. Таке явище спостерігалося у більшості містах із розвинутим залізничним вузлом (наприклад Козятин, Вапнярка, Вінниця, тощо). У похованні полеглих брали участь військові сили.

У 1933 році вагонні майстерні Жмеринського вузла були реконструйовані і перетворені на завод ім. 1 Травня. Вже 1936 року підприємство мало 9 виробничих цехів, де працювало 1100 чоловік.

1937—1938 рр. у Жмеринці проводиться реконструкція південного району міста та парку, встановлюється пам'ятник Пушкіну, парашутна вежа, розпочинається реконструкція стадіону «Локомотив», будується залізнична школа № 56 (нині — Школа-інтернат) та Навчально-Виховний комплекс (нині — ЗОШ № 2). Напротязі 1939—1940 рр. у місті дислокується військова частина, будують аеро- і танкодром. Напередодні наступу німецьких військ на територію Радянського союзу у місті діяли 8 ЗОШ, 13 бібліотек, Будинок культури, Клуб піонерів, Банно-пральний комбінат, Кінотеатр та Пожежне депо.

Жмеринка під час німецької окупації

Вже в перші дні вторгнення німецьких військ місто зазнало нападу авіації. З 2 по 17 липня проводиться евакуація майна до Куйбишева, а це: рухомий складлокомотивного та вагонного депо, їхнє обладнання, а також 225 учнів та педколектив шкіл й училища. 10 липня радянські війська в районі Жмеринки змушені були відступити, а 17 липня фашистські війська захопили місто. На околиці міста окупанти розташували концентраційний табір для військовополонених, у якому було закатовано від 10 до 12 тис. осіб. Для єврейського населення створюється гетто. Через місяць після початку окупації на станції Жмеринка група партизанів підпалила і знищила 4 німецькі ешелони з бензином і боєприпасами. Восени 1941 року в місті створюються підпільні групи опору. З листопада 1941 року по грудень 1943 року вела боротьбу підпільна партизанська група паровозного депо, яка об'єднувала 24 особи. Її очолював М. С. Пархоменко. Підпільною групою вагонного депо в складі 23 чоловік керував К. А. Квятковський. З грудня 1942 року по березень 1944 року поблизу міста, в с. Чернятин, діяла підпільна група в складі 25 «народних месників» під керівництвом М. Д. Микитюка.

Восени 1942 року виникла підпільна організація «Радянські патріоти». Її створив і очолив журналіст К. Гришин. На честь нього у місті названий провулок у мікрорайоніВелика Жмеринка. Організація налічувала 13 груп, найбільші з яких були на вагоноремонтному заводі (керівник Г. Навроцький), на міській електростанції (керівник С. Бубновський), на станції водогону в с. Рів (керівник Е. Семілєтов) та інших об'єктах. Підпільники вчиняли диверсії на залізничному вузлі, влаштовували втечі військовополонених з табору, випускали газету «Красный партизан». У грудні 1943 року почались арешти підпільників. Вермахтівці схопили понад 200 чоловік. Допити арештованих тривали понад місяць, після чого їх вивезли до тираспольської в'язниці, де 18 осіб було розстріляно.

Окупація тривала 975 днів, або 2 роки, 8 місяців та 1 день. 18 березня 1944 року воїни 1-го Українського фронту визволили Жмеринку від військ Третього рейху. За час окупації фашистські війська повністю зруйнували залізничне господарство, промислові підприємства, культурно-освітні заклади, житлову забудову, в місті не буловодопостачання й електроенергії. За 10 днів після визволення через станцію Жмеринка рушили військові ешелони. За успішне відновлення руху працівники залізничної сфери дістали подяку від командуючого 2-м Українським фронтом маршала Iвана Конева. 20 осіб були відзначені урядовими нагородами, 115 отримали нагороди віднаркомату шляхів СРСР.

Разом з відбудовою транспорту відроджувались й почали випуск продукції хлібзавод, харчокомбінат, цегельний завод. До кінця 1944 року діяло 27 підприємств. Важко відзначилася зима 1945 року. Для забезпечення безперебійної роботи транспорту колективи підприємств брали шефство над окремими локомотивами, утепляли їх. Улютому 1945 року колективу жмеринської дистанції колії було присуджено перехідний Червоний прапор наркомату шляхів сполучення і грошову премію. 38 працівників вузла було нагороджено бойовими орденами і медалями, 710 — медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», ордена Леніна удостоєно машиніста М. Жеребецького.

Післявоєнна радянська Жмеринка

Будинок науки і техніки

Після війни значно підвищили виробничі показники райпромкомбінат, артіль «Харчовик», ферментаційний завод. У грудні 1948року на підприємствах міста розгорнулося змагання за виконання післявоєнної п'ятирічки в 4 роки. Попереду в змаганні йшов колектив локомотивного депо, який за 10 місяців перевиконав план перевезень на 9,2 %.

Проте лихо ще часто нагадувало про себе, відчувалися труднощі з житлом. З 399 будинків, які належали до міського громадського фонду перед війною, 235 будинків загальною площею 18 742 м² були зруйновані військами нацистської Німеччини. У перші повоєнні роки був реконструйований стадіон «Локомотив» на 15 тис. глядачів. У 1947 р. в місті відкривається будинок інвалідів. Він розташовується у мікрорайоні Петрівка, на вулиці Петровського. У 1949 р. був затверджений генеральний план розбудови міста. 1951 р. в місті відкрили 33-тю початкову залізничну школу (нині — ЗОШ № 6). В 1955 р. у місті почала працювати КМС-79. У 1956 р. в Жмеринці діє ТЕЦ, яка повністю забезпечила потреби міста велектроенергії, відкрита музична школа. 1957 рік — ЗШ № 33 стає семирічною і переводиться у приміщення гуртожиткувагоноремонтного заводу «Експрес» ім. 1-го травня. 2 березня 1963 з Жмеринки вперше відправляється тепловоз. З 25 червня 1965 с. Велика Жмеринка офіційно включене в межі міста.

До 50-ї річниці жовтневого перевороту працівники міста достроково виконали річну виробничу програму, що забезпечило додатковий прибуток у майже 2,3 млн крб. надпланової продукції. За це локомотивному депо присвоєно ім'я 50-річчя Жовтня, а в 1968 р. йому надають статус підприємства комуністичної праці.

1969 року в місті відкрили перший в області широкоформатний кінотеатр «Супутник». В грудні того ж року у місті починає діяти завод «Сектор». У червні 1970 р. в місті відзначили 100-річчя Південно-Західної залізниці, а у серпні відкрито басейн «Юність». 1971 р. у Жмеринці відкривається нове приміщення районної бібліотеки (вул. В. Брезденюка, 9). У 1973 р. відбулося урочисте відкриття палацу культури залізничників (офіційно — Будинок науки і техніки). З 1975 р. Жмеринка отримує статус міста обласного значення і більше не підпорядковується райраді^[46]. 1976 р. ЗОШ № 6 переводиться у нове приміщення по вул. Магістральній, 21. У грудні 1977 р. закінчилася електрифікація ділянки Козятин — Жмеринка, зі станції відправляється перший електропоїзд. В 1980 р. був затверджений генеральний план розбудови міста, до 2000 р. ведеться активна забудова міста кооперативними багатоповерховими будівлями, магазинами, соціальними та навчальними закладами, встановлюються пам'ятники. У березні 1985 р. хутрова фабрика отримує новий корпус, а 13 жовтня 1988 р. у нову будівлю переводиться й дитяча бібліотека (вул. Павлова, 11). 1989 р. електрифіковано дільницю Жмеринка — Котовськ, в тому ж році завершена реконструкція скверу поруч із вул. Пушкіна.

Жмеринка у незалежній Україні

Церква Олександра Невського

Після проголошення незалежності Україною, місто масово почали покидати його мешканці. Через економічну скруту у місті знесли багато старовинних будівель, до речі на рештках деяких із них нині розташовані пл. Миру та алея гр. Гейдена. Були закриті заводи, підприємства, що було типовою картиною в ті часи. Незважаючи на кризу у місті продовжувався розвиток. Створювалися новіпарки, прогулянкові місця. Відкривалися магазини, кафе, відділення банків. До 2000 р. продовжувалася житлова забудова. 1994 р. у місті з'явився міськрайонний центр зайнятості, а 1998 (за іншими даними 1997) р. була переведена на електротягу дільниця Жмеринка — Гречани. 1999 р. розпочалося будівництво церкви св. Олександра Невського, а також розпочали роботупривокзальний ринок та притулок для неповнолітніх. Продовжувалися роботи по встановленню пам'ятників та проведення газо- таводогонів. 25 травня 2000 р. Жмеринка розпочала побратимські стосунки із польським містом Скаржисько-Каменна. В 2001 р. у місті з'явився перший в Україні пам'ятник Остапу Бендеру (нині — демонтований, можливо буде повернений). У 2003 р. Жмеринка відсвяткувала свою соту річницю, як місто, тоді ж завершено будівництво церкви О. Невського, а наступного рокувідбулося відкриття міської синагоги. У місті проводиться шоу «Жмеринка має таланти». У 2012 р., до Європейської першості з футболу була відреставрована будівля залізничного вокзалу. Під час Революції гідності жмеринчани брали активну участь у підтримці мітингуючих, двоє мешканців міста загинули під час Євромайдану (Валерій Брезденюк та Леонід Полянський). Багато жмеринчан нині знаходяться у зоні АТО, деякі полегли в бою. 26 грудня 2015 р. у Південно-Західному масиві відкрито перший у місті критий ринок «Вишенька». 27 лютого 2016 р. до польського міста Сендзішув-Малопольський прибула делегація зі Жмеринки, а 28 лютого між представниками цих двох міст був підписаний договір про співпрацю. 31 березня у виданні місцевоїгазети був поміщений офіційний список перейменованих вулиць, алей та провулків, що складався із 70 пунктів.