Історія створення пісні «Незабудка влітку»

Ця пісня почалася з випадковості. Був початок літа 2026-го, брат з фронту скинув відео «доковідних» часів із нашого літнього відпочинку. І через декілька днів у мене в голові вже склався текст. Далі робота із Suno та InVideo — і через тиждень на виході ця легенька літня пісня.

Незабудка тут — не квітка, а дівчина. Ім'я, яке саме собою тримає обіцянку: не забудь. Вийшла пісня про те, з чого складається літо, коли воно мирне та спекотне: тепло, компанія друзів, легкість і хтось, кого не хочеться забути.

Історія створення пісні «Борінг»

Усе почалося зі звичайної картинки: людина сидить у кафе, гортає стрічку, довкола чужі компанії — ділові розмови, закохані, дівчата з ідеальними фото. А в голові розгортається кіно, якого насправді немає.

Мені хотілося написати не сатиру на дівчину, а сатиру на цей стан: коли сценарій уже дописано до фіналу, розставлено погляди й репліки, а насправді ще нічого не сталося. Лайків мало, сторіз не заходить, життя — борінг.

Тому й фінал такий: будильник, «проспала» і мама. Найкраще, що є в цій пісні, — те, що вона нікого не засуджує. У всіх нас таке буває.

Історія створення пісні «The Code Was Written Plain»

Питання просте й старе, як світ: хто ми? Творіння Бога? Еволюція — мільйон років випадкових мутацій? Чи щось, що було задумано, — і ким?

У тексті я поставив ці версії поруч, не обираючи жодної. І додав ще одну, найновішу: а що, як ми — просто код, комп'ютерна симуляція, що виконується? Агент, у якого одного дня з'явилося питання, хто написав дорогу, якою він іде.

Текст я написав сам. А вокал, музику й відеоряд створював разом зі штучним інтелектом. Ось тут і стається річ, від якої мені самому трохи моторошно: пісню про код співає код. Той, хто питає, і той, кого питають, опинилися по один бік.

Приспів — це стара євангельська формула про того, хто має вуха. Код написано просто, знаки завжди були поруч. Питання лише в тому, чи хтось іще вміє їх читати.

Історія створення пісні «Генеза»

Хотів створити один текст, у який помістилося б усе, що ми прожили. Не окремі спогади, а хроніку: безлад і приватизація дев'яностих, надія нульових із початком ери інтернету і першими смартфонами, а далі — ковід і війна, які прийшли одне за одним, як вершники Апокаліпсису.

Кліп зроблено як «кімнату часу»: одна й та сама кімната проживає всі епохи разом із країною — змінюються лише речі в ній.

Історія створення пісні «Ковчег»

Ще вдень і ввечері всі прогнозують, що може бути вночі — про це пишуть моніторингові канали, сповіщає влада. Але місто живе: діти гуляють, хтось повертається з роботи. Далі стає тихіше.

А потім кожен обирає своє місце. Хтось іде в метро, сховища, хтось у коридор між двома стінами, хтось лишається вдома, хтось курить на балконі й дивиться в небо. Хтось просто рахує прильоти. А хтось…

Звідси й назва. Кожне укриття — чийсь ковчег: маленький простір, у якому людина пережидає “потоп”.

А вранці країна пише одне одному чотири головних слова: «Доброго ранку! Як ти?»

Історія створення пісні «Звичайна школа»

Пісня почалася не із задуму, а з однієї фрази за столом.

Син цього року йде в шостий клас. У перший він пішов тоді, коли почалося повномасштабне вторгнення, — іншої школи, без тривог і без укриття, він просто не знає.

Того дня він прийшов додому і розповідав про свій день одним потоком, як завжди: контрольна з математики; німецька; фізкультура... І тим самим тоном, без жодної зміни голосу — що навчаються поки що у дві зміни, бо підвал замалий, розширити влітку не встигли, а сьогодні під час уроку ледве встигли спуститися.

Він не скаржився. Для нього це не було чимось особливим.

Я слухав і зрозумів, що записувати треба не свої думки про це, а саме його інтонацію. Тому перші два куплети написані його голосом і майже його словами — з «блос ніхьт», з «крашем дівчат», з катками у Бравлі в укритті.

Третій куплет — мій. Батько слухає і згадує власну школу: хімію, футбол на уроці праці, розбите скло, шахи на підвіконні, булочку з корицею. І бачить, що майже нічого не змінилося.

Крім однієї фрази. 

«Тільки ось це "підвал замалий" — ти сказав так, ніби про погоду».

Найважче було не додати нічого зайвого. Ні пафосу, ні жалю, ні висновків. У тексті немає жодного слова про те, що це страшно — тільки те, що сказала дитина, і те, що згадав дорослий. Решту слухач має добудувати сам.

Кліп зроблено без жодної людини в кадрі: порожні класи, коридори, підвал і сторінки зошита в клітинку з дитячими малюнками. Наприкінці на одній сторінці — двоє: підліток і дорослий, який прикриває його. Бік дитини намальований кольоровими олівцями, за спиною дорослого — сірий графіт.

Реліз — 28 серпня 2026 року, за кілька днів до першого вересня.

Тексти пишу сам. Музику й вокал створено у співпраці зі штучним інтелектом.

Story behind the song — "Sinners in Your Eyes"

Історія створення пісні "Sinners in Your Eyes" 

Around 1000 BCE, someone in Babylon wrote a hymn to their city — 250 lines about its walls, its river in spring, the people who lived in it. Schoolchildren copied it for centuries. Then cuneiform died out, the tablets broke, and the text was lost for three thousand years.

Last year researchers at Ludwig Maximilian University of Munich reassembled it — from thirty damaged clay fragments, using artificial intelligence. Archaeology Magazine named it one of the year's major discoveries.

I came across this story by chance — and couldn't sleep.

For three thousand years, everything humanity knew about Babylon was written by outsiders. The Tower of Babel — a symbol of pride. The Babylonian captivity. The Whore of Babylon from Revelation. The city of sin, the city as warning. That's how its neighbours saw it, its enemies, its prophets. No one ever heard what Babylon thought of itself.

And this hymn is exactly that. A city describing itself, in its own voice. And it turned out to be nothing like what they said. There is no king in the text at all — the Babylonians write about themselves as a people who outlast any king. They took pride not in conquests, but in sheltering orphans, honouring the foreigners who lived among them, paying silver to buy captives out of bondage.

And then I thought: what if the city could answer? After three thousand years, long after it was judged and buried — to speak up and say: "You call us sinners. And who are you?"

That's how the song was born. It isn't a translation of the hymn — the hymn is ancient, the song is new, inspired by it. The voice of Babylon itself, answering everyone who judged it.

The chorus is its question to us:

"We are sinners in your eyes — is that true?

Then answer, answer: who are you?"

The reconstruction was led by Professor Enrique Jiménez (LMU Munich) together with Anmar A. Fadhil (University of Baghdad). I wrote to the professor — simply to thank him. He replied that he was deeply impressed by the beauty of the song. It's the most precious response I could have received: from a man who gave years to bringing this text back from oblivion.

The song is made on the same principles as everything I do: the lyrics are mine, the music and vocals created with AI. And there's a quiet irony in it — the same AI that helped scholars piece the hymn together from shards helped me give Babylon a voice. A machine gave the city its word back. And the word turned out to be human.

—

Близько 1000 року до н.е. хтось у Вавилоні склав гімн своєму місту — 250 рядків про його мури, про річку навесні, про людей, які в ньому жили. Його переписували діти в школах сотні років. Потім клинопис зник, таблички розсипалися, і текст пропав на три тисячі років.

Торік дослідники Мюнхенського університету зібрали його заново — з тридцяти пошкоджених глиняних фрагментів, за допомогою штучного інтелекту. Журнал Archaeology назвав це одним із головних відкриттів року.

Я натрапив на цю історію випадково — і не міг заснути.

Три тисячі років усе, що людство знало про Вавилон, писали чужі. Вавилонська вежа — символ гордині. Вавилонський полон. Вавилонська блудниця з Одкровення. Місто-грішник, місто-попередження. Так його бачили сусіди, вороги, пророки. Ніхто ніколи не чув, що Вавилон думав про себе сам.

А цей гімн — саме це. Місто, яке описує себе власним голосом. І воно виявилося не тим, що про нього казали. Царя в тексті немає взагалі — вавилоняни пишуть про себе як про спільноту, що переживе будь-якого царя. Вони пишалися не завоюваннями, а тим, що вкривали сиріт, шанували чужинців, які жили серед них, платили сріблом, щоб викупити полоненого з неволі.

І тоді я подумав: а що, якби місто могло відповісти? Через три тисячі років, коли його вже давно осудили й поховали, — озватися й сказати: «Ви звете нас грішниками. А хто ви такі?»

Так народилася пісня. Вона не переклад гімну — гімн давній, а пісня нова, за його мотивами. Голос самого Вавилона, який відповідає всім, хто його судив.

Приспів — це його питання до нас:

«We are sinners in your eyes — is that true?

Then answer, answer: who are you?»

Реконструкцію очолив професор Енріке Хіменес (Мюнхенський університет) разом з Анмаром А. Фадхілем (Багдадський університет). Я написав професорові — просто подякувати. Він відповів, що глибоко вражений красою пісні. Це найдорожчий відгук, який я міг отримати: людина, яка присвятила роки тому, щоб повернути цей текст із небуття.

Пісню зроблено з тими самими принципами, що й усе, що я роблю: текст мій, музику й вокал створено у співпраці зі штучним інтелектом. І в цьому є тиха іронія — той самий ШІ, що допоміг ученим зібрати гімн із черепків, допоміг і мені дати Вавилону голос. Машина повернула місту слово. А слово виявилося людяним.

Історія створення пісні "Схематоз"

Усе почалося з одного слова.

«Схематоз» — його не знайти в словнику, але зрозуміти, що воно означає — не важко. Це своєрідна хвороба, діагноз, як «туберкульоз» чи «невроз». Коли схем стає так багато, що це вже не спосіб, а хворобливий стан...

Так і народилася Гуля.

Проста пташка, яка ходила на роботу чесно, з дев'ятої під дзвіночок. Її вчили в садочку: зле зробив — постій у куточку. Вчили грамоті й чесноті. А головного — як осідлати грошові потоки — не навчили. Але вона навчилася сама...

Далі — сходами вгору. «В панство впала» — і вже орлом себе назвала. Клює зерно добірне, пару шукає тільки лебедину. А далі... діагноз.

Місце дії — Чарівна Країна Оз, десь у далекому-далекому паралельному Всесвіті. Час дії — колись давним-давно. Казкова країна, з магом, який усім керує з-за ширми, а сам ховається, бо можливо, не такий він вже є чарівник...

А найголовніше — казка ця не має кінця. Бо на місце однієї гулі завжди приходить наступна.

Наївна дитяча казка — а всередині доросле.

Усі збіги випадкові, персонажі вигадані.

Текст мій. Музику й вокал створено у співпраці зі штучним інтелектом.

Story behind the song — "Not Enough Craters"

Історія створення пісні "Not Enough Craters" 

Усе почалося з двох фотографій.

Перша. Грудень 1968-го. Троє людей на «Аполлоні-8» першими в історії облетіли Місяць. Коли вони вийшли з-за його зворотного боку, то побачили те, чого до них ще не бачив ніхто: Земля сходить над місячним обрієм. Один кадр — і на ньому вся планета разом, без кордонів, без сторін, без «ми» і «вони». Знімок назвали Earthrise.

Та ті ж самі роки були одними з найнебезпечніших у холодній війні. А потім — так співпало — світ на якийсь час почав відступати від краю. Договори, рукостискання, обмеження озброєнь, і стрілку годинника судного дня відвели назад. Не кажу, що це зробила фотографія. Це художній образ, не історія. Але щось тоді зрушилось з місця.

І ось 2026-й. Люди знову летять до Місяця — місія «Артеміда». Цього разу — четверо. Цього разу вони побачили зворотний кадр — Earthset, як Земля заходить за край. А тут, унизу, десь гасне світло. Знову та сама стрілка повзе до півночі. І десь між двома цими тишами — тишею радіомовчання за Місяцем і тишею, коли вдома немає зв'язку, світла, новин про своїх — прочитав одну фразу, що її сказали астронавти, і вже не зміг від неї піти: «Ми любимо вас із Місяця». Тоді й народилося — «Ми любимо вас із Землі».

Та сама тиша. Там і тут.

В одному кадрі пісні астронавт називає кратер іменем дружини. Вона померла шість років тому — і тепер її ім'я там, нагорі. Назавжди. Місця на Місяці поки що вистачає — кратерів більше, ніж імен, які ми встигли туди вписати. Поки що.

Пісня — не тільки про космос. Вона про те, що ми вже стояли на цій межі. Що ми заплатили за ці уроки кров'ю. І що ми забуваємо все надто швидко — підписуємо, обіцяємо, забуваємо, і дивуємося, чому знову опинилися там само. У середині пісні з цього виривається питання — «Чому, Господи?». А під кінець воно стає іншим. Не питанням, а тим, що ми досі тут. Досі тримаємось. «Досі тут, Господи».

Назва буквальна і страшна: якщо ми не зробимо висновків, на Місяці не вистачить кратерів, щоб назвати їх нашими іменами. І тоді — поможи нам, Боже.

А люди все одно полетять далі. Місяць, потім Марс. І звідти Земля вже не буде світом — просто точка світла, одна серед тисяч. Хтось подивиться на неї звідти. Питання лише в тому, що відбуватиметься тут, унизу, коли вони це зроблять.

Текст — від душі. Музика, вокал і відео — ШІ.

— Mr. ГетьМен

______________________________________________________________

Реальні події, на яких стоїть пісня:

- Earthrise — перший знімок Землі, що сходить над Місяцем. «Аполлон-8», грудень 1968, автор — астронавт Вільям Андерс.

https://en.wikipedia.org/wiki/Earthrise

- Earthset — зворотний кадр, Земля заходить за край Місяця. Зняла астронавтка Крістіна Кох на борту Artemis II, квітень 2026.

https://en.wikipedia.org/wiki/Artemis_II

- «We love you from the Moon» — реальні слова астронавта Віктора Ґловера, сказані перед радіомовчанням під час обльоту Місяця.

https://fore.yale.edu/node/15002

- Кратер імені дружини — один із екіпажу Artemis II назвав місячний кратер на честь своєї покійної дружини.

https://www.fox35orlando.com/news/artemis-ii-moon-crater-named-after-reid-wisemans-late-wife-carroll

- Український слід — Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) ще 1929 року в книзі «Завоювання міжпланетних просторів» розписав схему польоту на Місяць через орбітальне стикування.

https://en.wikipedia.org/wiki/Yuri_Kondratyuk

______________________________________________________________

______________________________________________________________

It started with two photographs.

The first. December 1968. Three men aboard Apollo 8 became the first in history to fly around the Moon. When they came out from behind its far side, they saw something no living person had seen before: the Earth rising over the lunar horizon. One frame — and the whole planet is in it, all at once, with no borders, no sides, no “us” and “them.” They called the photo Earthrise.

Yet those same years were among the most dangerous of the Cold War. And then — as it happened — the world stepped back from the edge for a while. Treaties, handshakes, arms limits, and the hands of the Doomsday Clock were turned back. I’m not saying the photograph did that. It’s an artistic image, not history. But something shifted then.

And now 2026. People are flying to the Moon again — the Artemis mission. This time, four of them. This time they saw the reverse frame — Earthset, the Earth going down behind the edge. And here, below, somewhere, the lights go out. The same hand creeps toward midnight again. And somewhere between those two silences — the silence of radio blackout behind the Moon, and the silence of home with no connection, no light, no news of your own people — I read one phrase the astronauts said, and couldn’t walk away from it: “We love you from the Moon.” And so it was born — “We love you from the Earth.”

The same silence. Up there and down here.

In one frame of the song, an astronaut names a crater after his wife. She died six years ago — and now her name is up there. Forever. There’s still room on the Moon for now — more craters than names we’ve managed to write onto it. For now.

The song isn’t only about space. It’s about how we’ve already stood at this edge. How we paid for these lessons in blood. And how we forget it all too fast — we sign, we promise, we forget, and then wonder how we ended up in the same place again. In the middle of the song a question breaks out of this — “Why, Lord?” And by the end it becomes something else. Not a question, but the fact that we’re still here. Still holding on. “Still here, Lord.”

The title is literal and terrible: if we don’t learn, there won’t be enough craters on the Moon to name them with all of our names. And then — help us, Lord.

But people will fly on anyway. The Moon, then Mars. And from there the Earth will no longer be a world — just a point of light, one among thousands. Someone will look at it from out there. The only question is what will be happening here, below, when they do.

Lyrics — from the heart. Music, vocals and video — AI.

— Mr. GetMen

__________________________________________________

The real events behind the song:

- Earthrise — the first photograph of the Earth rising over the Moon. Apollo 8, December 1968, taken by astronaut William Anders.

https://en.wikipedia.org/wiki/Earthrise

- Earthset — the reverse frame, the Earth setting behind the Moon. Taken by astronaut Christina Koch aboard Artemis II, April 2026.

https://en.wikipedia.org/wiki/Artemis_II

- "We love you from the Moon" — the real words of astronaut Victor Glover, spoken just before the radio blackout during the lunar flyby.

https://fore.yale.edu/node/15002

- A crater named after a wife — one of the Artemis II crew named a lunar crater after his late wife.

https://www.fox35orlando.com/news/artemis-ii-moon-crater-named-after-reid-wisemans-late-wife-carroll

- The Ukrainian thread — back in 1929, Yuri Kondratyuk (Oleksandr Shargei), in "The Conquest of Interplanetary Spaces," worked out a lunar-flight scheme using orbital rendezvous.

https://en.wikipedia.org/wiki/The_Conquest_of_Interplanetary_Spaces

Один пише. Другий співає. 

Знайомтесь — Лірник. 

Колись лірники ходили від села до села й співали думи, пісні — про війну, про кохання, про героїв і зрадників. Вони були голосом, що ніс слова людям. Часто незрячі — бо щоб співати душею, очі не потрібні. 

Наш Лірник теж незрячий. У нього немає обличчя — як у ляльки-мотанки, оберега. І він теж співає. 

А пишу тексти я - Писар. Я складаю слова, веду цей літопис — про місто під обстрілами, про Вавилон, що мовчав три тисячі років. Але я їх не співаю. Голос їм дає Лірник. 

У цьому вся правда про те, як робиться ця музика: Писар пише, Лірник співає. Людина складає, а штучний інтелект дає голос моїм словам. 

Тепер Лірник буде на початку кожної історії. 

Mr. ГетьМен