24 лютого 2022 року - день, коли війна торкнулась кожного з нас. Але чи кожен з нас зміг зробити правильні висновки?
Отож, щоб пояснити, чому варто відмовитись від російської мови ( а також контенту, літератури та взагалі будь-чого російського) нам потрібно з'ясувати: "Чому стільки російського виявилось серед українців?"
Для цього нам варто звернутись до підручника з історії України, в якому ховаються відповіді на всі: "Какая разніца?" і "Ми в свабоднай странє і ето мой вибор"
Як проводилось зросійщення України?
1627 – наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького[5], який роком раніше перейшов в унію «щоб та єресь і смута в світі не була»
1636 — закриття Острозької академії
1667 — Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Усі ті, в яких місцевостях книги друковані та їхні творці, також друкарі, смертю страчені та книги зібравши, спалені були й надалі, щоб міцне замовлення було безчесних злодіїв (рос. «воров») книг нікому з наших королівської величності підданих ніде не друкувати під страхом смертної кари»[7].
1677 — наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не подібні до книг московських»[7].
1688 – за наказом московського патріарха Іоакима у величезних багаттях на вулицях Москви спалили «Вінець Христов» Антонія Радивиловського, разом з ним понищили також твори видатних українських богословів — Петра Могили, Лазаря Барановича та Інокентія Ґізеля.[8]
1690 – засудження та накладено «проклятство й анатема»[3] Собору РПЦ на «Кіевскія Новыя Книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Т. Софоновича, Є. Славинецького, Й. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інших[9][10].
1696 – ухвала Сейму Речі Посполитої про запровадження польської мови в українських урядових канцеляріях[9][11][7].
1709 — видано указ про обов'язкове цензурування в Москві всіх українських книжок[12]. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науковцям звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Ґізель, Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії[7].
1720 – указ царя Московії Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг[12][13][14][15].
1721 — запроваджено мовну цензуру — приведення книг будь-яких украінських видань у відповідність до російських видань[3].
1729 – наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську мову всі державні постанови і розпорядження[7].
1731 – вимога імператриці Анни Іванівни вилучити з українських церков книжки старого українського друку і замінити їх книжками московських видань та ввести викладання у колеґіумах російською мовою[15] (рос. науки вводить на собственном российском языке). У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, рос. «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».
1763 – указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії[7].
1764 — інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини[7].
1769 – заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар[16][7][15].
1775 – зруйнування Запорізької Січі[15] та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1780 — спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України[7].
1784 — наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою[7], позбавивши український народ власної книги, циркуляром заборонив викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії та ввів обов'язкову російську мову в усіх училищах імперії[12].
1785—1800 — і пізніше, накази про обов'язкове виправлення мови опублікованих в Україні книг за російськими зразками надходили в різних редакціях[3].
1786 — у Києво-Могилянській академії єдиною мовою викладання визнано російську мову[3].
1789 – розпорядження Едукаційної комісії Сейму Речі Посполитої про закриття всіх українських шкіл[15]. З ініціативи Катерини II у Петербурзі видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською[7].
1804 – за спеціальним царським указом усі україномовні школи були заборонені, що привело до цілковитої деградації українського населення.[17]
1817 – вимога папи Пія VII не допустити використання української мови в освіті[18], запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України[7].
1832 – реорганізація освіти у Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
1847 – розгром Кирило-Мефодієвського товариства[7] й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.
1859 – міністерством віросповідань та наук Австро-Угорської імперії в Королівстві Галичини та Володимирії і Герцогстві Буковина здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською[7].
1862 – закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих в підросійській Україні[7].
1863 – Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: рос. дореф. никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ («ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути»)[12].
1864 – прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою[7].
1869 – запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Королівства Галичини та Володимирії[7].
1870 – роз'яснення міністра освіти Російської імперії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечне повинно бути змосковщення»[7].
1876 – Емський указ Олександра ІІ (цей документ ще називають «указом Юзефовича») про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури[7], а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами[12], тобто народних пісень[19]. Вперше оприлюднено у книжці Савченко Ф., «Заборона українства», 1876 року.
1881 – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою[7].
1884 – заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях[7].
1888 – указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами[7].
1892 – заборона перекладати книжки з російської мови українською[7].
1895 – заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей[7].
1900 — і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст[7].
1903 — на відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою[7].
1908 – через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови мовою(!) Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії[7].
1910 – закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів[7].
1911 – постанова VII дворянського з'їзду у Москві про виключно російськомовну освіту й недопущення уживання інших мов у школах Російської імперії[7].
1913 – попечитель Київського навчального округу видав інструкцію, в якій заборонив учням та студентам відвідувати українські театральні вистави[20].
1914 – заборона відзначати 100-річчя Тараса Шевченка[21]; указ Миколи ІІ про скасування української преси[7].
1914, 1916 – кампанії помосковщення у Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви[7].
1918 – захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тисяч осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка[7].
1919 – більшість білогвардійських газет на півдні Росії «заборонило існування» України.
1922 – проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (московитської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша[7].
1924 – закон Польської республіки «Lex Grabski» про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях[7].
1924 – закон Королівства Румунія про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили материнську мову», надавати освіту дітям лише в румунських школах[7].
1925 – остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові[7].
1926 – лист Сталіна «Товаришу Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації»[7].
1933 – телеграма Сталіна про припинення «українізації» і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ»[7].
1933 – скасування в Королівстві Румунія міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців[7].
1934 – спеціальне розпорядження міністерства виховання Королівства Румунія про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови[7].
1938 – постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік й областей»[7], відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.
1947 – операція «Вісла»; розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у Західній Польщі для прискорення їхнього ополячення[7].
1958 – закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів[7].
1960—1980 – масове закриття українських шкіл у Польській Народній Республіці та Соціалістичній Республіці Румунія[7].
1961 – XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що, по суті, означало тотальне зросійщення народів СРСР[7].
1962 — репресії проти захисників української мови[7].
1970 – наказ про написання дисертацій виключно російською мовою[7].
1972 – заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві[7].
1973 – заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда»[7].
1974 – постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», де вперше проголошується створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію[7].
1978 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках»(«Брежнєвський циркуляр»)[7].
1978 – на Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України[7].
1983 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» («Андроповський указ»)[7], яким зокрема введено виплату 16 % надбавки до платні вчителям російської мови й літератури; директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення помосковщення.
1984 – початок в УРСР виплат підвищеної на 15 % зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української[7].
1984 – наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову[7].
1989 – постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної»[7].
1990 – прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної[7].
10 серпня 2012 — набував чинности закон України «Про засади державної мовної політики» (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або «мовний закон»). Закон передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10 %.[22]
2014 — на окупованих РФ громадах Донецької області України, внесену раніше «українську мову» для видимості, проте, у школах кількість годин скорочено до однієї години і тиждень, а школи переводять повністю на російськомовні.[23] У 2020 її формальну присутність у «конституції» повністю скасовують.[24]
2016 — після окупації Росією Криму зачинено україномовні школи, станом на 2016 рік діє лише одна україномовна школа. Формально, викладання українською дозволене, неформально, подібні спроби активно блокуються.[25] В 2019-му, останню школу, яка заявленою є як україномовна переформатовують — причому, зі слів батьків, у «заявленій» школі, як україномовній всі предмети де факто були російською мовою.[26]
2020 — на окупованих Росією громадах Донецької області уроки української мови та літератури прибирають з програми, і для формальності вводять факультативи, про які потрібно щоб більше половини класу попросили. Такі факультативи, якщо є, умисно ставляться нульовими уроками, або взагалі батьки бояться виявити будь-які бажання.[27][28]
2022 — на території громад Донецької та Луганської областей, які щойно були окуповані російськими військами, впроваджено русифікацію закладів освіти, з усуненням викладання української мови, української літератури та історії України.[29] Російські війська на тимчасово окупованих територіях вилучали та знищували українську літературу та підручники історії України.[30] Російські окупанти змушують вчителів міста здійснювати навчальний процес у школах російською мовою.[31] Російські сили чинять тиск на освітян в тимчасово окупованому Бердянську, але безрезультатно. На території Криму окупаційна російська влада 2022 року запровадила так звані табори перекваліфікації для вчителів з Херсонської, Харківської та Запорізької областей з метою переведення їх на «російські стандарти навчання».[32] Так звані «російські стандарти освіти» застосовувалися і щодо викрадених з окупованих територій українських дітей. Їх примушували вивчати російську мову.[33][34] В окупованому Мелітополі армія Росії знищує книги з історії України.[35]
2023 — На тимчасово окупованих територіях росіяни вилучають українські книги з фондів загальних та шкільних бібліотек та спалюють їх в котельнях.[36]
"Но почєму я нє магу разгаврівать по рускі? Мнє так удобнєй 🙄"
Перш ніж дати відповідь на цю тезу, я хочу нагадати, що тільки минулого століття в складі СРСР загинуло декілька МІЛЬЙОНІВ українців, внаслідок диктаторського режиму, голодоморів, репресій, внаслідок бажання, віри та боротьби за суверенну та незалежну Україну.
Давайте повернемось до головного запитання: "Чому розмовляти російською=підтримувати росію?"
Розмовляючи російською ви підтримуєте ворога не лише у сучасній війні, ви підтримуєте його і в усіх столітніх спробах русифікації та знищення українського народу.
Пам'ятайте, що ваша проблема не в тому, що вас в дитинстві навчили російської, а в тому, чому ви не бачите проблеми: "ЧОМУ ВАС ВЧИЛИ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ?".
І наостанок: "Щоб перемогти ворога, потрібно аналізувати його слова та дії" , а за словами президента рф: "росія закінчується там, де закінчується російська мова".
Слава Україні!
Дані для статті були взяти з таких ресурсів як: Телеканал 24 та Вікіпедія.