Визначні імена у Світовій медицині

 Український вчений, ботанік і фітотерапевт, вчений-гінеколог, один із засновників професійної акушерської справи на Гетьманщині. Народився у 1744 році в селі Веприк, що на Полтавщині. Медик і вчений енциклопедист, педіатр, ботанік, фітотерапевт, також геральдист. Автор перших підручників з акушерства та медичних словників, працював у Петербурзі; доктор Страсбурзького університету, професор акушерства. Після повернення до Петербурга почав викладання акушерства, 1782 став першим у Російській імперії професором повивального мистецтва. Вчений-енциклопедист, активний популяризатор медичних й інших знань серед широких верств населення. Читав лекції з акушерства, фізіології, хірургії в госпітальних школах та інших медичних закладах. Головні праці:«Мистецтво сповивання»,«Анатомо-фізіологічний словник»,«Словник медико-хірургічний латинською та російською мовою».Також був автором перших на Гетьманщині праць з ботаніки й фітотерапії «Новий ботанічний словник місцевою, латинською та німецькою мовою», «Початкові основи ботаніки», «Опис цілющих рослин». Відомий також працею з геральдики «Емблеми й символи обрані» («Емвлемы и символы избранные», 1788), яка містить головним чином тлумачення геральдичних емблем та фігур, раніше опублікованих у збірнику «Symbola et Emblemata» (Амстердам, 1705). Завдяки йому було впроваджено застосування акушерських щипців. Він видав наукову працю “Искусство повивания, или Наука о бабичьем деле”. Окрім того, Нестор Максимович започаткував проведення практичних занять. На створеному макеті наочно демонстрував перебіг нормальних та патологічних пологів. А ще застосовував срібний катетер й інші інструменти, які були виготовлені за його власними моделями та малюнками. 

професор Київського Університету, член багатьох наукових товариств. Народився 26 квітня 1834 року в селі Татарівщині поблизу міста Остра (нині Чернігівська область) у дворянській родині.

Навчався в Ніжинській та 2-й Київскій гімназіях. По закінченні медичного факультету Київського університету в 1860 році займався науковою працею в галузі анатомії на кафедрі анатомії, якою в той час керував професор Олександр Вальтер.

Одночасно приділяв увагу вивченню української історії. У 1863 році захистив докторську дисертацію (про кровообіг у печінці). З 1868 року до 1889 року – професор, завідувач кафедрою анатомії Київського університету. Багато уваги приділяв педагогічній роботі, не залишаючи і практичної лікарської діяльності: з 1871 року був консультантом по нервових хворобах при Кирилівській лікарні в Києві (тепер лікарня імені І. П. Павлова), а з 1884 року займав посаду головного лікаря Товариства Південно-Західних залізниць. Бец залишив близько 50 наукових праць. Роботи присвячені будові людського мозку, зокрема відмінностям у тонкій структурі (архітектоніці) різних його ділянок, зберігають своє величезне значення і досі. Це значною мірою сприяло розвиткові фізіології центральної нервової системи. Володимир Бец відкрив рухову зону кори головного мозку і описав в 1874 році велетенські пірамідні нервові клітини, названі його ім’ям. Дослідження були проведені на дуже високому технічному рівні; його анатомічні препарати, що зберігаються тепер в Анатомічному музеї Національного медичного університету, дістали найвищу оцінку на всесвітній виставці у Відні (1873). Він вивчав будову надниркових залоз (відкрив так звану хромафінну реакцію їхньої мозкової речовини), вперше провів систематичне дослідження розвитку й росту кісток. У 1870 р. В. Бец надрукував роботу «Про групування звивин людського мозку». Відтоді і по цей час ні порівняльна анатомія,спостереження постійного розвитку мозку у зародка не дали простих і надійних засобів для пізнання розташування звивин мозку дорослої людини.

У 1875 році В. П. Образцов блискуче закінчив курс Медико-хірургічної академії. Працював земським лікарем, а в часи російсько-турецької війни лікарем на фронті. Пізніше повернувся до Петербурга на катедру гістології, де написав та захистив дисертацію на тему “До морфології утворення крові в кістковому мозку ссавців”. Переїхавши, почав працювати у Київському військовому госпіталі, де він завідував терапевтичним відділенням.У 1891 році Образцова затвердили доцентом, а через два роки – професором патології і терапії Київського університету. Справжній розквіт його кар’єри відбувся при призначенні його на посаду завідувача катедри факультетської терапевтичної клініки у 1904 році, він очолював її до 1915 року. Саме там почалася створюватися київська терапевтична школа, що по його величині вкладу може бути названою школою Образцова. Василь Парменович увійшов в історію медицини передусім через створення методу глибокої ковзної пальпації органів черевної порожнини, перкусії одним пальцем, прижиттєвої діагностики інфаркту міокарда та створення оригінальної київської школи терапевтів. На першому місці досягнень, стоїть праця “До симптоматології й діагностики тромбозу вінцевих артерій серця”. Крім того, лікар постійно вислуховував серця хворих як стетоскопом, так і безпосередньо, встановивши, що нормальна мелодія серця містить три тони, також описав “ритм галопу” та “ритм перепілки”. Другою по значущості є створення методу глибокої ковзної методичної пальпації органів черевної порожнини, завдяки якому В.П. Образцову вдалося розробити клінічну диференційну діагностику колітів, ентероколітів, різних форм апендициту, а також рідкісних захворювань інвагінації кишківника та кили Трейтца. Третім досягненням, є метод безпосередньої перкусії одним пальцем, яку В.П. Образцов використовував при діагностиці печінки, шлунка, легень та серця. 

Закінчив Харківський університет(1903). Очолював кафедри анатомії в Харківському жіночому медичному інституті (1910-1917), Харківському університеті (1917-1921) та медичному інституті (1921-1937), одночасно з 1932 р. керував Українським інститутом експериментальної медицини. Організував у Харкові єдиний у світі Музей становлення людини. В 1919-1921 рр., перебуваючи в Болгарії, створив кафедру анатомії у софійській медичній академії. Основні дослідження органів на їх морфогенез. Розробив (1925) макро- мікроскопічний метод дослідження тканин тіла людини, що дозволяє об’єднати анатомічне і гістологічне вивчення утворень у межовій ділянці (ділянка макро- мікроскопії). Основоположник стереоморфології. Відкрив регіональні нервові сплетення серця, підсерозне нервове сплетення шлунка. Розробив метод ушитих електродів, який дав змогу взятися до створення експериментальної моделі електростимуляції нервів у тварин в умовах хронічного досліду. Склав карту вегетативних нервових вузлів та сплетень внутрішніх органів. Разом з Б. І. Збарським розробив ефективний спосіб бальзамування. Автор фундаментального «Атласу анатомії людини». Заснував велику школу анатомів

1903 р. запрошений до Одеси, у щойно відкриту клініку очних хвороб Одеського університету. 1908 р. захистив дисертацію про клітинні отрути в офтальмології. З 1911 р.професор, керівник університетської очної клініки в Одесі, а в 1036 р. одночасно директор новоствореного Одеського науково-дослідного експериментального інституту офтальмології. В 1917 р. Філатов запропонував оригінальний і високоефективний метод пластики круглим шкірним стеблом, за допомогою якого стало можливим робити операції заміщення дефектів обличчя, пальців кисті, пластику при норицях горлянка, стравоходу, гортані. Величезний внесок зробив Філатов у розв’язання проблеми пересадки рогівки, яку він почав вивчати в 1912-1914 рр. і продовжив у 1922 р. Філатов удосконалив (1927) техніку часткової наскрізної пересадки рогівки, створив спеціальні інструменти – трепани для вирізування отвору в більмі під час пересадки. З 1931 р. він почав використовувати для трансплантації консервовану охолодженням рогівку, взяту від трупа. Через кілька років цей метод уже широко використовувався в усьому світи.Філатову належить розробка принципово нового методу лікування – тканинної терапії (1933). Він установив, що введена в організм консервована при низькій температурі тканина має здатність активізувати життєві процеси завдяки особливим речовинам,, що містяться в ній,- біогенним стимуляторам. Терапевтичну дію справляють не тільки самі консервовані тканини (тваринні й рослинні), а і їх екстракти. Філатов запропонував і впровадив у виробництво ряд тканинних лікарських препаратів.. 

У 1883 р. закінчив медичний факультет Одеського університету. Учень І. І. Мечникова, в якого працював на Одеській Пастерівській станції та в Пастерівському інституті в Парижі, де 1892 р. створив і випробував на собі першу у світі убиту протихолерну вакцину. Тому, коли в 1893 р. уряд Великої Британії звернувся в Пастерівський інститут з проханням відрядити одного з провідних співробітників інституту до Індії для боротьби з холерою, керівництво інституту послало Хавкіна. В Індії вакцину було застосовано в широких масштабах: тільки в Калькутті вакцинації було піддано понад 70 тисяч осіб. За створення протихолерної вакцини та її практичне застосування Хавкін був нагороджений премією Паризької академії. В 1896 р. учений створив і знову випробував на собі убиту протичумну вакцину, застосування якої в Індії знизило смертність від бубонної чуми в 15 разів. Боротьбі з холерою та чумою в Індії він присвятив понад 20 років свого життя; створив Бомбейський бактеріологічний інститут, названий у 1925 р. за рішенням індійського уряду іменем В. Хавкіна. «Увесь світ і особливо ми в Індії безмежно вдячні докторові Хавкіну. Він допоміг Індії позбутись основних епідемій – чуми й холери»,- так оцінив внесок українського вченого один з визначних керівників незалежної Індії – Раджендра Прасад. 

У 1936 вступив до Кубанського медичного інституту. У війни працював хірургом в лікарнях в тилу – на фронт його не взяли через перенесені незадовго до того малярію та гепатит, а також ревматизм та хворобу хребта. У 1946 році його переводять до Брянської обласної лікарні. Сюди ж невдовзі направляють на роботу ще одного відомого хірурга Миколу Амосова. «У великій операційній два столи – один Амосову, інший – мені. Ми з Миколою Михайловичем почали змагатися. Змагалися чесно. Ніхто нікому жодних капостей не робив. Навпаки, один від одного нічого не приховували.…», – згадував Олександр Шалімов. З 1957-го він – провідний хірург у лікувальних та наукових закладах Харкова, намагається практичну медицину поєднувати з науковими дослідженнями, пропонуючи для кожного пацієнта індивідуальні методи лікування. У 1958-му захистив докторську дисертацію.У 1970-му Олександр Шалімов переїхав до Києва, ставши через п’ять років засновником та директором Інституту хірургії та трансплантології, що нині носить його ім’я. За своє життя Олександр Шалімов провів близько 40 тисяч операцій. Розробив і впровадив нові методи операцій з онкологічних захворювань, органів травлення, судин, серця. Він став першим лікарем, який успішно здійснив пересадку підшлункової залози хворому на діабет. Під його керівництвом проведено першу в Україні операцію пересадки серця. Також з ім’ям Шалімова пов’язаний розвиток ендоваскулярної та мікрохірургії. В 1976 р. О. О. Шалімова призначають Головним редактором журналу «Клінічна хірургія». А в 1980 р. – головним хірургом МОЗ УРСР. Був членом міжнародного союзу хірургів, Асоціації хірургів Австрії, Німеччини, України. Дійсний член Академії медичних наук України і Нью-Йоркської академії наук. Автор понад 830 наукових праць та 112 винаходів, створив в Україні два науково-дослідні інститути — у Харкові і Києві. Заслужений діяч науки Української РСР. Депутат Верховної Ради УРСР 6–10-го скликань У 1998р. визнаний «Людиною планети». 

Захистив (1903) докторську дисертацію «Нарис електричних явищ на живих тканинах». З 1910 р. – професор Київського університету, очолював кафедри фізіології в Першому (з 1921) і Другому (з 1936) медичних інститутах У Києві. Основні дослідження присвячені електрофізіології. Виходячи з теорії електролітичної дисоціації шведського фізико-хіміка С. А. Арреніуса, висунув (1896) іонну теорію походження біоелектричних явищ у живій тканині. Створив (1906) конденсаторну теорію подразнення тканин. Розробив і впровадив у практику (1935) електрогастрографію – метод реєстрації електричних потенціалів шлунка. Учень Чаговця В. В. Правдич-Неминський (1879-1952) вперше (1913) за допомогою струнного гальванометра одержав графічне зображення електричних потенціалів мозку тварин, запис цих потенціалів назвав електроцереброграмою (ЕЦГ), показав можливість реєстрування ЕЦГ без ушкодження черепа, чим заклав основи сучасної електроенцефалографії (ЕЕГ). Виявив ритмічність у діяльності головного мозку і перший зареєстрував (1925) реакції «десинхронізації». 1951 р. запропонував метод тоноелектроцеребрографії, що дає змогу судити про електричну активність головного мозку в певні фази серцевої діяльности.. 

 Основоположник української школи патологічної фізіології, ендокринології і геронтології, організатор української науки. Засновник перших в Україні науково-дослідних закладів медичного профілю. Дійсний член і президент АН УРСР), академік і віце-президент Академії наук СРСР, академік Академії наук Білоруської РСР, почесний академік Академії наук Грузинської РСР. Першу наукову роботу опублікував на другому курсі університету — «До питання про будову і мікрофізіологію бруннерових залоз». На кінець навчання Олександра Богомольця в Одеському університеті в його послужному списку нараховувалося п’ять наукових робіт. У 1909 році захистив докторську дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі». Одним з опонентів на захисті був відомий фізіолог академік І. П. Павлов. О. О. Богомолець став наймолодшим доктором медицини — на момент захисту йому було 28 років. Того ж року Олександр Богомолець був обраний приват-доцентом кафедри загальної патології медичного факультету Новоросійського університету (нині – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова)(Одеса). 1911 року був відряджений на стажування в Париж на кафедру фізіології в Сорбонні для отримання професорського звання. Після повернення (того ж року) призначений екстраординарним професором кафедри загальної патології і бактеріології медичного факультету Саратовського університету. Олександр Богомолець організував також кафедри мікробіології і загальної патології в агрономічному та ветеринарному інститутах. У 1917 році доктор Богомолець очолив Вищі жіночі медичні курси. У жовтні 1918 року створив свою першу науково-дослідну установу — Державний інститут мікробіології та епідеміології Південного Сходу Росії («Мікроб»). 1923 року організував першу в СРСР протималярійну лабораторію. Написав перший у світі підручник з патофізіології. В основу підручника ліг курс лекцій для студентів університету. Робота над цим підручником тривала до кінця життя. З «Короткого курсу патологічної фізіології», опублікованого 1921 року, підручник у підсумку розрісся до п’ятитомника. У 1934 році одна з редакцій посібника вийшла українською мовою. Олександр Богомолець узяв участь у створенні першого в світі Інституту гематології та переливання крові. Там під його керівництвом була розроблена унікальна методика консервації донорської крові, яку й досі застосовують практично без змін. У Києві Олександр Богомолець заснував «Медичний журнал АН УРСР». Організовував щорічні широкі наукові конференції з найактуальніших проблем медицини, брав участь у редагуванні багатьох наукових збірників. У 1941 році створив Київський диспансер боротьби з передчасною старістю. На його базі пізніше був утворений Інститут геронтології. У підсумку Олександр Богомолець перетворив Київ на один із найпрестижніших наукових центрів СРСР. Очолював створені ним Інститут експериментальної біології та патології та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Опрацював ефективну методику впливу на сполучну тканину за допомогою винайденої ним антиретикулярної цитотоксичної сироватки, відомої у цілому світі як стимулятор функцій сполучної тканини. Автор численних праць з ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, старіння організму тощо. 

Після закінчення Київського університету(1899) працював у терапевтичній клініці, керованій В. П. Образцовим. У 1907-1919 рр.- професор Київського жіночого медичного інституту. З 1922 р. завідувач терапевтичних кафедр Київського медичного інституту, а з 1936 р. одночасно обіймав пост директора організованого ним Українського інституту клінічної медицини (нині Інститут кардіології ім. М. Д. Стражеска АМН України). В одній з ранніх праць Стражеска «До симптоматології та діагностики тромбозу вінцевих артерій серця», виконаній разом з Образцовим, уперше в світі було описано різні клінічні форми цієї недуги, що практично давало ключ до зажиттєвого розпізнавання інфаркту міокарда і вжиття потрібних терапевтичних заходів. Вся наступна діяльність Стражеска стала значним внеском у розвиток багатьох розділів внутрішньої медицини: кардіології, гастроентерології, гематології, алергології, дослідження хронічних інфекцій, раневого сепсису тощо. Проблеми патології він вивчав комплексно, широко застосовуючи клініко-експериментальний метод. Стражеско обґрунтував теорію ревматизму як інфекційно-алергічного захворювання стрептококової етіології, виявив зв’язок між сепсисом, ендокардитом і ревматизмом, вивчив питання використання строфантину при серцевих хворобах, разом з В. Х. Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу. Його ім’ям названо ряд описаних ним ознак та симптомів: при пухлині головки підшлункової залози, повний атріовентрикулярній блокаді («гарматний тон» Стражеска), перигастриті (феномен Стражеска)..