Стоять вони вдвох коло отари: один той, що все життя пішки ходить по землі, другий, що півжиття проводить у небі, один з ґирлиґою, жезлом пастуха, що засвідчує приналежність до найдавнішого фаху людського, а другий – з емблемою у виді крил на кашкеті, хоча найпрудкіші крила вже не можуть зрівнятися з тими швидкостями, на яких він живе. Стоять, а біля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щільник. Бруднувато-сірі, вже острижені мериноси надсадне дихають, ховають голови від спеки у власну тінь, а за ними степ і степ... Навіть того, чиє життя минає в небі, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, сліпучістю – сонце сліпуче тут світить, ніби ти опинився на якійсь уже іншій, ближчій до сонця планеті. І все тут пахне. І хоч пахне не стільки якимись там особливими пахощами степового різнотрав’я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже істинну правду, що ніщо йому не пахне, як цей степ...