Є дні, коли тебе штормить. Не тому, що щось грандіозне сталося — просто всередині шум. І ти ловиш себе на дрібницях: колір на екрані, якісь лінії, дивна картинка. Так я одного разу завис над Мандала Світла. Чесно — думав, буде чергова “езотерична фігня”, а вийшло щось набагато тихіше, спокійніше. Майже домашнє.

Усе починається з дати народження. Пару цифр — і раптом перед тобою трикутник із 16 ліній, схожий на ті старі задачі зі школи, які ми всі колись списували. Але тут інша історія. Коли алгоритм збирає твій набір чисел у візерунок, він витягує на світ щось сховане: ритм Фібоначчі, кольори, форми. Звучить дивно, але виходить малюнок, який поводиться як дзеркало з характером.

Я сидів, дивився, і думав: ну що ти мені хочеш сказати? А мандала мовчала, бо вона така — не нав’язлива. Просто існує, і часом цього вистачає. Інколи довге тире — інколи взагалі без коми, як тепер у мене в голові.

Кажуть, якщо намалювати її вручну, ефект ніби глибший. Мабуть. Це як повернути собі дитячу звичку щось розфарбовувати — але вже не для оцінки, а щоб трохи полагодити голову. Люди ставлять свою мандалу на заставку, носять на футболках, роздруковують і вішають над столом. Хтось сміється, хтось каже “о, клас!”. А хтось відчуває, що повітря стало рівнішим. Я не знаю, чому так. І мені здається, ніхто не знає.

Мені подобається, що Мандала Світла не робить вигляду, що вирішує життя. Вона просто показує структуру, яка і так була у вас під шкірою. А ви вже самі щось там складаєте докупи — чи не складаєте.

Бувають моменти, коли ти відкриваєш сайт, вводиш дату, і на секунду в кімнаті тихіше. Може, це збіг. Може, мозок просто любить гармонійні штуки. А може… ну, хто його знає.

Я думаю так: якщо світ може подарувати щось красиве без зайвих пояснень, гріх відмовлятися.