ЛИЦАР НЕСКОРЕНОГО УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

Їх лишень сім… Але яких безцінних неймовірно теплих дитяче довірливих і водночас болючих листів нашого «українського Дюма», як пишуть деякі критики… Ба ні! Як на мене, то лицаря нескореного українського духу! Лицаря на теренах українського письменства періоду драматичного, гнітюче страшного, коли безперервною вервечкою йшли на Голгофу українці. «Політграмоту» почав проходити в третьому класі, коли навесні 1929 року по справі СВУ був заарештований перший (і основний) учитель Василь Федотович Тимошенко. А згодом – колективізація, голодомор, убивство Кірова і пов’язані з ним репресії. Безконечні. З посиленням – аж до психозу в 1937–38 рр. Все це викликало обурення і сильний душевний спротив.

Писати почав рано, домашнім цензором був батько, котрий, бувало, тягав за чуба за прояви антигенеральної лінії у писаннях сина. Це й зрозуміло, бо великий страх повис над селом. У 1937–38 рр. чоловіки ночували влітку не в хатах, а в гарбузинні. А коли в нічній тиші гурчав «чорний ворон» тікали через Ірпінь в темний і густий сосновий ліс-бір, що понад річкою тягнувся від Києва до Фастова і далі» (з листа від 20.02.1994).

І цей невеликий уривок з листа Володимира Кириловича красномовніше велемовних дискусій ілюструє, з якого «щасливого радянського» дитинства він родом.

Проте у рамках коротеньких спогадів мова не йтиме за докладну біографію видатного письменника, адже занадто багато випробувань випало на його нелегку долю аби переповісти їх тут. Власне, маємо значно більш обізнаних з цією тематикою близьких та рідних митця. Так само не йтиме мова і за той величезний, а головне, надзвичайно яскравий творчий доробок Володимира Малика. Хочеться лише висловити велике подивування дипломатичним хистом письменника, його якимось чарівним вмінням приховати поміж рядків своїх захоплюючих творів справжнісінький щиро український незборимий волелюбний дух, який у ті часи мав чітке означення: «націоналізм». Цим духом, під загальною пригодницько-історичною маскою, насичено майже всі його твори від «Таємного посла» в чотирьох книгах до «Князя Ігоря», що викликає в українського читача почуття гордості за звитягу його пращурів, спраглу потребу в тій справжній свободі, яка здобувається лише у важкій борні. І цей глибинно прихований заклик до супротиву проти несправедливості у всіх її проявах, і перед усім національної, до відстоювання своєї людської гідності, неухильно знаходить відгук у серці читача, формуючі високі світоглядні ідеали, здатність на опір і боротьбу за них. На цих численних творах Володимира Кириловича зросло не одне покоління! І то було не просто творення національної літератури залюбленого в рідну землю, в її історії та культуру талановитого письменника, а значно більше – свідома боротьба, в межах своїх можливостей, за українську людину, українську державність. Власне, ця думка (з листа від 20.02.94 р.: «… переді мною постало питання – що і як писати? Або для кого і для чого писати? Вагань не було: писати для рідного народу, про нашу українську історію! Як? Теж не довго думав – захоплююче, правдиво! Щоб читач, прочитавши першу сторінку, не відклав книжку до останньої! Випрямляти духовний хребет наших людей! Особливо молоді!») знайшла своє підтвердження при особистому нашому знайомстві та подальших дружніх стосунках, які, на жаль, тривали зовсім недовго – останні п’ять років його життя.

Природно, що сьогодні усім, хто мав щастя спілкуватися з Володимиром Маликом, воліється додати бодай дещицю до його постаті, адже особисті риси цієї незвичайної людини, яку не зламала, а лише змусила піти у «підпілля», нещадна більшовицька система, безперечно, є ключем до розуміння усього життя і творчого доробку та прикладом служіння рідному народові за будь-яких обставин.

Зазнайомилися ми з Володимиром Кириловичем, завдячуючи тоді ще молодому кобзарю студенту Стрітівської кобзарської школи Віталію Морозу, котрий, так само, як і Малик, мешкав у Лубнах, захоплювався його творами, особисто знався з письменником, отже принагідно розповів йому і про нещодавно створений з ініціативи кровних родичів Тараса Шевченка Всеукраїнський благодійний культурно-науковий фонд Т. Г. Шевченка. Чи могла оминути подібну інформацію своєю увагою, попри хвороби, операції, велику зайнятість з видання, перевидання та завершення розпочатих праць, ця людина? В жодному разі!

І ось, невдовзі, 29 травня 1993 року творчою групою Фонду Шевченка ми їдемо до Лубен! Зустріч вкарбувалася в пам’ять сильною, не по-весняному, спекою та великим хвилюванням, адже, не за власної провини, спізнювалися майже на дві години. Та оскільки з Володимиром Кириловичем ми перебували на зв’язку, то я знала, що увесь цей час він чекає нас в умовленому місці. Хвилювання неодмінно було б значно потужнішим, якби я знала за те очікування більше. Ми під’їхали до викладеного плиткою майданчика, без жодного, бодай найменшого деревця… На розпеченій плитці майоріла єдина худенька постать і, побачивши наш мікроавтобус, поквапилася до нього. У передчутті неодмінної зауваги щодо нашого запізнення, вибігаю на зустріч, і… бачу лагідні очі, щиру привітну усмішку, почуваюся ніяково, намагаюся вибачитися. Володимир Кирилович відмахується від таких «дрібниць», бо ми геть спізнюємося до палацу культури, де чекають на нас лубенці! Виконуючи всі вказівки письменника, зазначаю для себе, що він має досить стомлений і хворобливий вигляд – це вже згодом підтвердяться мої здогадки і дізнаюся про тяжкий стан його здоров’я та вкотре сильно подивуюся незвичайній мужності і витримці. Власне, мужність, витримка – це ті якості, без яких ми сьогодні не вшановували б пам’ять нашого видатного письменника, адже саме завдяки ним він вижив. Вижив у прямому сенсі слова.

Так, ще зовсім юним, опісля трьох курсів філфаку Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, Володимир Сиченко потрапляє в самий епіцентр військових дій під Києвом, разом із відступаючим військом опиняється під Харковом, де отримує поранення і потрапляє в полон. Але, як згадує в листі від 20.02.1994 р.: «Утік із незагоєними ранами на ногах, долаючи по 7–14 км. за день, ночуючи у добрих людей, а то й у промерзлих очеретах та глибоких вирвах від авіабомб, як це було на засніженому березі Дніпра, перед темним і чужим Києвом, з превеликим трудом, ледь живий, добрався додому зализувати рани». Однак, невдовзі, підлікувавши рани, вже навесні 1942 року: «…почав гуртувати хлопців та шукати зброю по лісах, де стояв три місяці фронт. 12 липня 1942 року був схоплений жандармерією і відправлений до Німеччини в концтабір».

Визволення до Володимира Сиченка прийшло від американських військових вже напередодні остаточної капітуляції Гітлера – 12 квітня 1945 року. Але, на відміну від більшості, яка, розуміючи наслідки їхнього полону, не наважувалася на повернення на батьківщину : «Залишатися на Заході і в думці не мав. Душила ностальгія. Душею і тілом, незважаючи ні на що, рвався додому…». Повернення ж додому, це голод 1946–47 років, подальші репресії і, що було найнебезпечнішим: «Ждав найгіршого. На щастя, траплялися на життєвому шляху добрі люди…». Таки «на щастя», й не лише собі, а й цілій Україні, бо продовжував таємно віршувати і згодом одважився передати краще з написаного через свого університетського товариша, згодом вченого-славіста Григорія Вервеса, на розгляд Максиму Рильському. А через 3–4 місяці й сам завітав до Кабінету молодого автора Спілки письменників, проте, там уже порядкувала інша людина, з іншою думкою: «Максим Тадейович написав на Ваші твори гарну рецензію, але у нього така думка, а в мене – інша. По-моєму, у цих віршах відчувається вплив Г. Чупринки», – і постукав пальцем по моїх зошитах. Я зрозумів, що мені в літературу вхід заказаний. Вийшовши, я прочитав висновок М. Рильського. Він писав: «Вважаю, що автор, безперечно, – людина з хистом (про розміри якого ще не берусь судити) та певною художньою майстерністю. Деякі твори можна надрукувати» (лист від 20.02.1994). Того ж, 1953 року Володимир Кирилович разом із молодою дружиною та однорічним сином покинув рідну Київщину, де вісім років вчителював у Ясногородській середній школі, яку й сам колись закінчив, і переїхав до Лубен.

І от я дивилася вже на відомого і видатного майстра слова з повагою та захопленням із-за тієї довірливої простоти, яку не так часто можна побачити поміж митців, і продовжувала дивуватися… Та й було чому.

Опісля нашого виступу, яким вправно керував Володимир Кирилович, як і рештою організаційних питань: від афіш, оголошення на місцевому радіо до поселення та харчування тощо, ми відправилися на товариську вечерю. З огляду на його очевидну втому, я розуміла, що невдовзі маємо попрощатися, адже і так цей захід добре дався письменникові взнаки. Шкодувала подумки, що так і не вдалося поспілкуватися особисто. Але я ще не знала тієї козацької вдачі, а мала б скорегувати її з героями його пригодницьких творів – а чи не до третьої години ночі затяглася та товариська зустріч! Наговорилися ми тоді вдосталь. І то були не пусті балачки. Йшлося за відродження держави та проблеми пострадянської системи, за наші можливості і наш громадянський обов’язок. Відвертість Володимира Кириловича теж вражала. Він відкрито характеризував мені присутніх представників місцевої влади, які мислили і керували за старою радянською системою, дуже важко йшли на поступки, протистояли діяльності проукраїнських національних осередків. Встигли обговорити й подальшу діяльність філії Фонду Шевченка на теренах Лубенщини, яка, звичайно ж, очолювана Маликом, невдовзі активно запрацювала. Плани заходів, звіти про виконання тих планів справно надходили від нього всі подальші роки.

Друга наша зустріч відбулася через рік. Вже не в Лубнах, а в Каневі на Чернечій горі, куди Фонд Тараса Шевченка щороку приїздив вшанувати пам’ять Кобзаря та звітувати про свою діяльність. Того ж 1994 року Фонд започаткував ще й міжнародну премію за вагомий внесок у розбудову української держави. І першими її лауреатами стали останній президент України в екзилі Микола Плав’юк і видатний український письменник, твори якого знайомили читачів з унікальними сторінками історії України, формували впродовж кількох поколінь українців їхню національну свідомість, патріотизм. І цим письменником був, звичайно ж, Малик Володимир Кирилович, який напередодні на пропозицію щодо висунення його на нашу премію відповів так: «Ніколи не думав про премії, не «організовував» їх, не випрошував. Єдиним щастям (справжнім!), єдиною справжньою премією було б для мене одне – хоч краєм ока побачити нашу вимріяну незалежну щасливу Україну, а потім і до Бога на його справедливий суд» (лист від 21.02.1994 р.). Хвилюючі миті тих урочистостей надихали, додавали сил і віри в майбутнє нашої держави. То були щасливі миті для всіх присутніх, бо на могилі, поруч нашого Тараса, вшановувалися високі достойники – кожен з них присвятив своє життя боротьбі за незалежність Української держави.

Минали роки, діяла Лубенська філія Фонду Шевченка, свідченням тому листи – стислі, ділові, адже з кожним роком сили письменника танули по лікарнях у важких хворобах, а він мав їх берегти для справ, поміж яких не було другорядних – не важило, чи то особисті письменницькі, чи то громадські. І ця відповідальна громадянська позиція продовжували вражати. І зобов’язувати. Він, безперечно був і є прикладом для нас у перманентно важких часах.

Гірко згадувати зустріч останню. На щастя, випадково, але вона відбулася й назавше лягла на серце болючою згадкою. І знову, завдячуючи нашому кобзареві Віталію Морозу, котрий наполегливо запрошував відвідати Лубни, спокушаючи саме зустріччю з Володимиром Кириловичем, із яким ми не бачилися вже понад п’ять років, лише листувалися. То була перша половина літа 1998 року. Короткою, теплою як завжди, проте дуже сумною, видалася та зустріч – немічний, стомлюючись спілкуванням, але вірний собі до кінця у своїй непоказній, некорисливій жертовності, він квапився обговорити подальшу долю Лубенської філії нашого Фонду, переймався її майбутнім, бо мав передати естафету молодим. Потім, відвівши мене в бік, тихенько повідав найінтимніше: «Дякую, що навідали. Мені полишилося кілька тижнів… Попрощаймося…» Господи! Як боляче було це чути! Я скинулася – ні! Почекайте мене до серпня! Я ще приїду! Малик серйозно подивися на мене і… пообіцяв. А я подумала: може, допоможе обіцянка? І його організм здолає хвороби й цього разу?! Чи дотримав свого слова Володимир Кирилович? – авжеж, як завжди. Минали тижні, поминув і серпень… Не стало видатного сина України та просто мого великого друга в останній день літа. Слова не дотримала я… Але як тепер перепросити за свій гріх?!

Полишилася пам’ять, біль незворотної втрати й листи, списані дрібненькими літерами, які блякнуть з роками. Отже, потреба в їхньому виданні зростає, бо там і життєпис із різними цікавинками, і громадянська світоглядна позиція, і заповіт та, повторюсь, – особистий приклад наступним поколінням у служінні своєму народові за будь-яких обставин.

Так, Володимиру Малику пощастило уникнути жорстоких переслідувань, зазнав він хіба утисків у своїй творчій праці, але, саме завдячуючи цьому випадковому «щастю», наша українська література питомо збагачена невмирущим доробком письменника, яким би радо пишалася кожна інша нація.

На жаль, до шкільних програм, бодай до позакласного ознайомлення, творів письменника введено зовсім обмаль. І зрозуміло – наша національна освіта й досі далеко не під орудою керманичів, які зростали на правдивому слові нашого лицаря нескореного українського духу. Отже, дорогий Володимире Кириловичу, боротьба за українську людину ще триває! І Ваше вагоме слово є не просто художньо довершеним – воно ще й надійна зброя у цій боротьбі.

Людмила КРАСИЦЬКА,

Президент Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Г. Шевченка,

Київ, 2021 р.