Століття минає, як у Новосілках Бишівського району Київської обасті, 21 лютого 1921 року, у селянській родині Сиченка Кирила Пилиповича і Сиченко (Дженджера) Мотрони Василівни народився хлопчик, якому судилося стати відомим українським письменником - Володимиром Кириловичем Маликом.

«Мені пощастило народитися і вирости на берегах Ірпеня, найкращої у той далекий час річки у світі. Я потім багато , дуже багато бачив річок і вдома, на Україні, і в чужих краях, але кращої не зустрічав. Тиха. Чиста, з глибокими ямами та піщаними переломами, вона все літо цвіла жовтим лататтям та білими ліліями. А які високі очерети росли понад нею, які тінисті верби! Широкий – на кілометр – луг шумів луговими квітами, сіном, верболозом, а за ним – на тому боці – темнозеленою стіною стояв предковічний бір. А в ньому ягід, горіхів, грибів- море! - так про Новосілківський край і рідну річку Ірпінь писав Володимир Кирилович Малик. Саме тут пройшло його босоноге дитинство. Саме звідси він вирушав, начитавшись пригодницьких книжок, у мандри до далекої Африки. В Новосілках він починав любити і творити у своїй уяві зачарований і такий гіркий у повсякденних турботах людський світ. В 12 років малий хлопець вже добре знав, що таке голод і теплий окраєць хліба, що спасає життя. Написав в ті непрості часи оповідання, яке читали в сільському клубі і люди плакали від картин, змальованих у ньому. Після виклику до голови колгоспу, батько сказав синові: припиняй цю писанину, я не поїду через тебе на Соловки… З того часу в пам’яті хлопця засіла тривога за долю рідного краю і українського люду. Він тоді замислив пробудити в українцях почуття гордості за свою героїчну історію, їх незламність у боротьбі з чужинцями. А коли подивився фільм про Тараса Трясила, який демонстували у селі колгоспникам працівники київської кіностудії, то й зовсім заглибився в історичне минуле…Одного суботнього вечора учень 6 класу Володя Сиченко читав переповненій аудиторії своє перше оповідання про Івана Гайового, командира кінного партизанського загону, який залишив Симон Петлюра в тилу ворожих військ. Про Гайового, як і про отаманів Голубенка, Богатиренка і Кірсенка, ходило на Поірпінні та Приунав’ї багато легенд. Івана любили як патріота і героя. Оповідання всім сподобалося. А наш земляк, колишній уповноважений Симона Петлюри по організації військових частин до Української народної армії Петро Тимошенко, привселюдно розцілував і благословив юного автора.

Ровесниця Володимира Малика, Петенко Віра Юхимівна згадувала: « Володимир був старший за нас на 2 роки і в навчанні йшов на 2 класи вперед, та ще й навчався на «дуже добре»(так в той час оцінювали відмінників навчання), тому ми поважали і прислухались до нього. Худорлявий,височенький,задумливий з добрими світлими очима, - таким запам’ятався. Пас корову тільки з книжкою. І книги: «Робінзон Крузо», «Шхуна Колумб», «Таємничий острів», «Втрачений світ» будили в ньому та друзях бажання самим відчути себе героями, подорожувати у незвідане. В той час великим дивом було побачити: паровоз, трактор, літак, машину, німе кіно… Першою була подорож на Васильків, побачити паровоза (це більше 15 км в одну сторону). Туди йшли ватагою, грались, веселились. Дійшли. Паровоз і потяг побачили, та додому ледь дістались, бо стомились і дуже хотілось їсти. Та ще й дома «мандрівникам» дісталось. Вдруге зібрались побачити «Зміїні вогні», але під селом Грузьке перехопили дорослі. І, нарешті, рішили підготуватись «ґрунтовно» до третьої подорожі. Володя Сиченко розробив «маршрут». Човном по Ірпені (човен «приватизували» у сусіда Івана Козла) потрапити до Дніпра, з Дніпра у Чорне море, а потім у Середземне і таким чином через річку Ніл досягти екватора Африки. Отож мали з собою пшоно, сало, хліб, сіль , сірники. Але вже під Лисовкою-урочище над Ірпенем за 2-3 кілометри від села, «мандрівників» перехопили односельчани. Кожний «мандрівник» одержав у нагороду, хто пасок нижче спини, хто відстояв голими колінами на гречці, хто пробував лозину по м’якому місцю…

Навколо Володі Сиченка, Володі Романченка, Павлика Тимошенка – відмінників-однокласників об’єднувалися інші ровесники, і під керівництвом Сухаревського В.М., учителя фізики та малювання, виготовляли стенди з малюнками: тварин, будівель, квітів, літаків. Виготовляли макети вулиці села з хатками та електричними стовпами, на яких якимось чином спалахували вогники. Виготовили одномісний фанерний автомобіль, що рухався педалями, керувався круглим рулем. Навіть каталися на ньому з Кравцьової гірки, що поряд зі школою.

Рудь Гнат Петрович керував струнним оркестром (скрипки, гітари, балалайки, цимбали). Першу скрипку грав Павлик Тимошенко, цимбалами вправно володів Литвиненко Ваня. Керував Гнат Федорович і співочим гуртком. Тут першим запівалом був Володя Сиченко. Де Володя там і пісня жартували раніше, що виспівав собі дружину Галю (Леонтівну), бо полюбив піснею «Постій, дівко, постій Галю». Ці спогади Віри Юхимівни проливають світло на те, звідки у майбутнього письменника заклалась така жагуча любов до рідного краю, до України…

Як писав сам Володимир Кирилович, з 1928 по 1935 рік навчався у Новосілківській семирічній школі, в 1938 році закінчив Ясногородську середню школу, а 1950 – Київський університет ім. Тараса Шевченка.

Особливе місце у житті письменника займає період перед війною, адже він у цей час написав багато віршів, датованих 1938-1941 роками, які ввійшли пізніше до збірки поезій «Червоні маки». Це поетичні твори «Сльоза», «Вечір над річкою…», «Ясир», «Журавка», «Вечір», «Мати», «На полустанку», «Весна», написані у рідному селі Новосілки та під час навчання у Києві. Хоч Володимир Малик не вважав себе поетом, але лірична душа його через них зблизилася з читачами, його друзями, які цінували спроби молодого автора. Перші вірші Володимира Малика були надруковані в журналі «Молодий більшовик» (нині «Дніпро»), що його редагував Андрій Малишко. І хоч всі вірші не були надруковані до війни, але поетичні твори він писав і в далекій Німеччині, куди закинула його доля.

У 1941 році Володимир Малик вчився на третьому курсі філологічного факультету Київського університету. У червні закінчувалася літня сесія. А вже 30 червня у складі студентського батальйону вирушив копати протитанкові рови у Білогородці. 5 липня Володимир Кирилович у групі десяти студентів був відібраний військовим комісаріатом для виконання спецзавдання. Їх привезли до напівзруйнованого ДЗОТУ в Тарасівці та наказали за три дні привести його в порядок. 8 липня Володимира Малика в Тарасівці знайшов батько і забрав додому в Новосілки. Проте 10 липня Володимир Кирилович знову пішов на Київ. У серпні 1941 року на потягу поїхав до Харкова. Працюючи на ритті окопів в районі міста Люботина, потрапив під бомбардування і отримав поранення у праву ногу та ліве плече. Вперше смерть пройшла поруч з письменником. У найближчому селі акушерка зробила перев’язку. Коли зміг ходити, повернувся до Харкова. У Харкові Володимир Малик перебував до початку листопада, а потім з товаришами вирішив йти пішки на Київ. У с. Новаки за 5 км від Лубен його нагодувала невідома жінка. Добравшись до Києва Володимир ночував у ямі поблизу Дніпра при 20 градусному морозі. Вдруге смерть була поруч з Володимиром Маликом. Під’їхав на автомобілі до с. Мила. До рідних Новосілок залишалося 20 кілометрів. Коли сонце сідало Володимир Малик прийшов на рідне подвір’я. Повернення додому відібрало у нього всі сили. Кілька днів він не міг піднятися з ліжка. Виходити на вулицю Володимир почав лише через кілька місяців.

У лютому 1942 року у Новосілках розпочалася мобілізація на роботи до Німеччини. 12 липня 1942 року німецькою жандармерією був арештований брат Михайло. Йому загрожувало вивезення до Німеччини. Мати вмовила Володимира поїхати замість молодшого брата.

У вагоні з Володимиром Маликом їхав Петро Сиченко. Однак перед Фастовом Петру вдалося за допомогою Володимира втекти. Кінцевою зупинкою ешелону стало місто Ерфрут у Німеччині. Потім Малика разом з товаришами забрав залізничник у місто Гота. Мешкали у кімнатах по 16 осіб. Відбій був о 22.00, а підйом о 6.00. Годували страшною баландою. Голодував. В. Малику довелося працювати на пневматичному пресі, стругальному та інших верстатах. За три роки в неволі В. Малик отримував посилки від батьків з Новосілок (з 250 відправлених, отримав менше 150). У червні 1944 року Володимира Малика відправили в Ерфурт на курси телефоністів. Останнє місце роботи в Німеччині було місто Заалек, де він працював пекарем. А 12 квітня 1945 року місто було визволене американськими військами. Наприкінці травня 1945 року Володимир Малик був перевезений з американської зони у радянську, у місто Мейсен. Після перебування у фільтраційних таборах Володимиру Малику був виписаний бланк, з яким він міг повернутися додому. 9 жовтня Володимир Кирилович знову зайшов до батьківського подвір’я. Так для нього закінчилася Друга світова війна.