...Хочеться лише висловити велике подивування дипломатичним хистом письменника, його якимось чарівним вмінням приховати поміж рядків своїх захоплюючих творів справжнісінький щиро український незборимий волелюбний дух, який у ті часи мав чітке означення: «націоналізм». Цим духом, під загальною пригодницько-історичною маскою, насичено майже всі його твори від «Таємного посла» в чотирьох книгах до «Князя Ігоря», що викликає в українського читача почуття гордості за звитягу його пращурів, спраглу потребу в тій справжній свободі, яка здобувається лише у важкій борні. І цей глибинно прихований заклик до супротиву проти несправедливості у всіх її проявах, і перед усім національної, до відстоювання своєї людської гідності, неухильно знаходить відгук у серці читача, формуючі високі світоглядні ідеали, здатність на опір і боротьбу за них. На цих численних творах Володимира Кириловича зросло не одне покоління! І то було не просто творення національної літератури залюбленого в рідну землю, в її історії та культуру талановитого письменника, а значно більше – свідома боротьба, в межах своїх можливостей, за українську людину, українську державність....

Людмила КРАСИЦЬКА,

Президент Всеукраїнського культурно-наукового фонду

Т. Г. Шевченка,

Київ, 2021 р.

Письменника Володимира Малика я відкрив через його літературного героя Арсена Звенигору. Незабаром мав авторські примірники романів «Чорний вершник» та «Шовковий шнурок» з тетралогії «Таємний посол». З тих пір щастило читати й перечитувати більшість його творів, а ще пізнавати всебічно цікаву, вельми розсудливу, щедру людину, його родину, багатогранний барвистий світ його великої душі.

Володимир Малик закоханий в історію довічно. Тому він життєдайно струменить у люблячих серцях шанувальників слова.

До земляків говорить з давнини, з козацької доби і сьогодення.

Щоб дому не цуралися сини. І вірили, й плекали щоб натхненно.

Скільки добра подарував сивокрилий співець України-Руси молодим посульським літераторам! Я йому безмежно вдячний. Хоч віршую змалечку, та хто знає, на якій орбіті поезії був би досі, якби в читальній залі районної бібліотеки, тепер його імені, на творчому зібранні з нагоди тоді його 75-ліття, коли я прочитав свій «Спогад про калину», Володимир Кирилович не мовив би: «Сашо, ти давно гарний письменник. Шукай спонсорів». І я повірив у себе, як ніколи раніше. Шукати важкі гроші не навчився, а над словом працюю постійно.

Поезія – душі криниця в прадавній рідній стороні.

Судилось трішечки й мені людської мудрості напитись.

Пірнувши в слова глибину, не обману....

Олександр ПЕЧОРА,

літератор, голова лубенської міськрайонної організації

товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка,

м. Лубни, 2021 р.

...Нині широко відомо, як важко йшли до друку оригінальні тексти, багато тем було табуйованих, а ті теми й твори, які дозволялися, ретельно рецензувалися, чи немає там якихось натяків, недозволених фактів. Цензори мали монопольне право дозволяти вихід у світ книг: без їхнього вердикту книга не друкувалася. Але перед цензором були ще зовнішні рецензенти, які читали видавничі рукописи. І про це також згадує В. Малик у своїх щоденниках.

Наприклад, у записі від 2 березня 1981 р., понеділок: «Сьогодні подзвонила редактор Альтшулер Міля Сергіївна з «Прапора» (журнал – Т.К.), що надійшла з Києва рецензія на «Т.П.» («Таємного посла» – Т.К.) від Сергієнка. Пришле. Є зауваження. Ждуть також з Москви (рецензії – Т. К.). Просто дивно. Скільки ж можна рецензувати? Це ж уже четверте видання!».

Хоча автор пише, що він і сам ретельно опрацьовує свої тексти. Читаємо, наприклад, у записі від 24 березня 1981 року, вівторок: «Щойно закінчив доопрацювання «Чорного вершника» і «Шовкового шнурка». Сотні (якщо не тисячі) виправлень. В основному мова. Тепер ще раз перечитую – і знову правлю».

А в наступному записі, від 22 квітня 1981 р., середа, читаємо знову про роботу над текстом. І це ж уже перевидання: «Січень – лютий – березень і квітень працював над «Таємним послом». Працював напружено. Сьогодні закінчив. Виправлень сотні. (…) добре почистив мову, звів до спільного знаменника примітки, виправив неточності тощо. Майже жодної сторінки без виправлень…». Отже, автор шліфував мову, а рецензенти головним чином дивилися, чи немає там якоїсь крамоли.

Як писати було письменникові в час Володимира Малика, знаходимо в записі від 23 вересня 1984 р., неділя: «Проглянув свій «Щоденник». Лише факти з життя. Та й ті скупі. Швидше для себе та сім’ї. Ну, що ж – з таким наміром і пишу. Не тішу себе надією, що хтось колись опублікує його. Тому гранично стислий, без розумувань, без деталей, думок. Та й життя навчило… мовчати»....

...Отже, перечитування щоденників Володимира Малика під кутом зору відображення в них реалізації права на творчість показує, що залишилися теми, зокрема про Україну в ХХ столітті, які письменник хотів би підняти в своїх художніх текстах, але розумів, що ще не час. На щастя, статус незалежної України дозволяє сучасним авторам реалізувати це право...

Тетяна КОНОНЧУК,

член Національної спілки письменників України,

завідувач і професор кафедри української філології та суспільних наук

Академії адвокатури України.

...Так уже повелося, що чимало відомих українських письменників розпочинали свій творчий шлях в жанрі поезії, а вже згодом, збагачені досвідом баченого і пережитого, переходили на прозу. Саме так прийшов у нашу літературу і Володимир Малик (Сиченко), відомий широкому загалу читачів насамперед як автор низки історично-пригодницьких романів, які витримали випробування часом, відзначені престижними літературними нагородами, зокрема премією імені Лесі Українки (1983), перекладені на англійську, польську, словацьку, вірменську та інші мови світу.

Творча спадщина письменника особливо актуальна в наші дні, коли над Україною знову нависла загроза втрати своєї державності. Добре, що безперервну естафету історичної прози підхопило нове покоління літераторів – Володимир Рутківський, Зірка Мензатюк, Олександр Гаврош… Це означає, що справа, якій присвятив своє подвижницьке життя Володимир Кирилович Малик, мала важливе значення....

Анатолій КАЧАН,

Київ, 2021 р.

...Твори В. Малика, присвячені добі України-Русі, вирізняються більшою драматичністю та глибиною психологічного змалювання персонажів. Письменнику вдалося оминути єдиноправильне конюнктурне потрактування «спільного минулого трьох братських народів» і розгорнути перед юним і дорослим читачем болісну та героїчну водночас картину буття українського народу, котрий споконвіку був господарем своєї землі. Як і в попередній тетралогії героями його романів стають не лише русичі-українці, а й монголи, половці, євреї та ін. Це люди з різних соціальних груп, різного віку й статі. Хитросплетіння їхніх доль, характерів, емоцій і роздумів творить багатопланову складну картину світу, котра захоплює увагу читача, спонукає шукати своє місце в мінливому й тривожному світі.

Головні герої цих творів багато в чому суголосні наскрізному персонажеві «Таємного посла» Арсенові Звенигорі: це так само незламні та сильні духом люди, гідні себе, чесні й мужні, здатні на вчинок (та навіть тваринну лють, жорстокість) і водночас душевно тонкі, щиросердні, спроможні на прощення та віру в людяність (як ось Добриня чи Кий). Водночас, вони значно динамічніші за попередників, відчутно змінюються та дорослішають упродовж твору. Читач не тільки занурюється в атмосферу минулого, а й стає свідком формування характерів, вчиться розуміти мотивацію вчинків і наслідки дій. Деталь за деталлю поступово розкриваючи сутнісні риси героїв, письменник спонукає юного читача самостійно простежувати розвиток внутрішніх змін у них, усвідомити, що і як формує людину (скажімо, в романі «Горить свіча» Янка проходить шлях від вередливої та пещеної юнки до витривалої сміливої жінки, її батько «руйнується» бідами, перетворюючись із міцного сильного чоловіка на старця, мудрого, але зламаного життям тощо).

Окремо слід сказати про значну насиченість творів В. Малика достовірним історичним фактажем, почерпнутим із архівів, наукових досліджень, тематичних подорожей і консультацій із фахівцями. Описуваний ним світ максимально достовірний у деталях і ця міцна «матеріальна основа» робить вигадливі узори його оповіді в уяві читача вартими довіри (та, звичайно ж, додає йому знань про українську давнину!). Письменникові часто дорікали за цей надмір фактичної інформації (скажімо, переліки князів і воєвод, половецьких ханів, котрі брали участь у бою чи нараді в «Черлених щитах» тощо), та він вперто тримався свого, бо хотів упевнити читача в його праві на власне ДАВНЄ минуле. Хотів, аби кожний українець почувався гідним і вічним на своїй землі.

Пишучи про В. Малика, мало хто й досі називає його «дитячим письменником», немов боячись применшити тим визнаного автора....

Наталя МАРЧЕНКО,

Київ, 2021 р.