УКРАЇНСЬКА ЛУГАНЩИНА БОРИСА ГРІНЧЕНКА

9 грудня 1863 року – день народження великого українця Бориса Грінченка, життєвий і творчий шлях якого назавжди поєднався з нашим краєм. Неподалік сучасної траси Луганськ-Алчевськ знаходиться село Олексіївка. Тут пройшли шість років життя Бориса Дмитровича. Непримітна краса Олексіївки подобалася письменникові, бо в його літературних творах часто знаходимо сторінки, де описана невеличка річка Біла та її береги. А найголовніше те, що Олексіївка була українським селом, а вчитель Борис Грінченко весь час мріяв працювати саме в українському селі й відразу відгукнувся на пропозицію Христини Алчевської

Олексій НЕЖИВИЙ

НА ДОПОМОГУ ДІТЯМ

До сільської школи, яка була збудована на кошти земства та родини Алчевських, подружжя Грінченків приїхало в середині вересня 1887 року. Звісно, що учні та їхні батьки передусім знали Бориса Дмитровича та Марію Миколаївну як добрих, щирих, турботливих учителів. Їх не могло не дивувати й те, що вчителі завжди спілкувалися українською мовою.

Школа в Олексіївці, як і всі інші школи на тій частині України, що належала царській Росії, не могла бути українською, але засвоюючи обов’язкову програму, діти вчилися читати й писати рідною мовою. Підручників для цього теж не було, та Борис Дмитрович вирішив і цю проблему з притаманною йому працелюбністю: він сам написав перші школярські книги «Буквар» та «Читанку».

Вірний своїй головній меті життя – засобами освіти виховувати національно свідомих людей – він розпочинає роботу над «Граматкою української мови», тобто букварем для першокласників. У методичній статті, яка називається «До вчителів», автор написав: «Склав я цю граматку ще року 1888-го, бувши на селі вчителем. Тоді не вільно було друкувати ніяких українських книжок до науки дітям чи дорослим; через те я сам написав усю граматку друкованими літерами та й учив по їй читання й писання свою дитину і чужих дітей, бажаючи, щоб рідною мовою озивалася до них наука».

Також учні та селяни могли завжди взяти книги українською мовою із учительської бібліотеки.

Школа в Олексіївці стала для Грінченка своєрідною науковою та навчальною лабораторією. Їхні з дружиною учні ставали активними записувачами та дослідниками численних народнопоетичних творів, які вміщувалися у рукописному журналі «Думка», а потім виконувалися під час християнських та народних свят.

Як згадувала Марія Загірня: «Отже, хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж вивчившися школярі в їй знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатніших письменників і про їх писання, знали про тяжке безправне становище України, знали про Галичину запевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент. І свої знання уміли висловити путящою українською мовою».

ОЛЕКСІЇВСЬКИЙ ДОРОБОК

Шість років життя в нашому краї були особливо плідними для Бориса Грінченка – письменника, адже тут написано багато поетичних та прозових творів, серед них оповідання «Каторжна», «Олеся», «Панько», «Батько та дочка», повісті «Сонячний промінь», «На розпутті».

До Олексіївки на ім’я Бориса Грінченка приходило чимало листів від українських письменників та громадсько-культурних діячів, а восени 1892 тут побував Іван Липа, який про свої враження потім розповів у спогадах «Пам’яті Насті Грінченко»: «Зранку обоє Грінченки йшли до школи, по обіді ми всі ходили по Олексіївських ланах та скелях. Спереду завжди бігла Настуся, «пасла череду».

У світлому національному вбранні, з різнокольоровими стрічками, на широких, уже завмерлих степах вона здалека визначалась як чудово гарна квітка, і мимоволі очі мої повертались усе в той бік, де вона бавилась.

Привіз я з цього села в культурний Харків од народного вчителя дуже багато: чимало літературних новин, інтересних подій з тодішнього вкраїнського життя у нас і закордоном, привіз відомости і про чудову дитину, що говорила виключно вкраїнською мовою, при тому не жаргоном, а чистою літературною».

В Олексіївці Грінченком були осмисленні найважливіші теоретичні питання педагогіки, які тут набули практичного застосування. Через кілька років він опублікував педагогічні праці «Яка тепер народна школа на Україні», «На безпросвітньому шляху», «Народні вчителі і українська школа» та шкільні підручники з мови і читання, які красномовно говорять про створену ним оригінальну педагогічну систему.

Усе це дає змогу стверджувати, що ці зрушення в освітній думці передбачають становлення національної школи в основі концепції якої – реалізація ідей демократизму, гуманізму та принципу національного як основи пізнання загальнолюдського, надання змісту навчанню й вихованню національного характеру, складниками якого є рідна мова та вивчення українознавства, народної творчості, вітчизняної історії, культури, мистецтва в контексті світової думки, здійснення національного виховання, формування якісно нової особистості вчителя.

У нашому краї відбулося становлення Бориса Грінченка і як лексикографа та фольклориста, адже в багатотомному виданні фольклорно-етнографічних матеріалів є також народнопоетичні твори, записані в Олексіївці та навколишніх селах і хуторах.

Учителювання в Олексіївці завершилося переїздом родини Грінченків до Чернігова. Причиною цього були як розбіжності на ґрунті національного в навчанні та вихованні із Х.Д. Алчевською, так і потреба навчання доньки у гімназії.

У пам’яті учнів та селян Олексіївки він надовго залишив добрі згадки. Один із учнів, Петро Коновалов, згадував: «Не учителював би він у нас, не лежав би в моїй хаті «Кобзар» на столі».

ЛУГАНЩИНА ПАМ’ЯТАЄ

У 1988 році в Луганському державному педагогічному інституті ім. Тараса Шевченка (тепер Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка) була проведена перша республіканська науково-практична конференція, присвячена творчій спадщині Бориса Грінченка, тоді ж в Олексіївській школі була відкрита музейна кімната та споруджено пам’ятник луганського скульптора, народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка І.М. Чумака.

З того часу на Луганщині грінченкознавчі студії проводяться цілеспрямовано і систематично. Відбувся ряд науково-практичних конференцій (1993, 1995, 1998, 2003, 2008 р.р.), видано три вісники Інституту грінченкознавства «Слово і пісня Бориса Грінченка» (1994, 1995, 1996 р.р.), захищено три кандидатські дисертації – О. Неживий (1994), М. Кравченко (2001), Л. Нежива (2001).

Помітними в сучасному літературознавстві та педагогіці стали книжки Юрія Єненка «Промінь добра» (1994), Богдана Пастуха «Борис Грінченко – безкомпромісний лицар національної ідеї» (1998), «Спогади» Марії Загірньої (1999), які підготувала до друку Людмила Нежива, її монографія «Марія Загірня» (2003), а також автора цих рядків «Для рідного слова. Творча спадщина Б.Грінченка і проблеми національного виховання» (1994), «Борис Грінченко: Вартовий рідного слова. Педагогічна спадщина та проблеми сучасної освіти» (2003, 2007), «Борис Грінченко у дослідженнях і спогадах» (2013).

З великою пошаною згадали ім’я Бориса Грінченка й на недавньому обласному конкурсі патріотичної самодіяльної пісні, який проходив у місті Сєвєродонецьку.

Олексіївська школа була реформована у навчально-виховний комплекс Олексіївська школа-гімназія імені Бориса Грінченка. У будівлі школи, в якій вчителювали Борис Дмитрович та Марія Миколаївна Грінченки, проведені реставраційні роботи, діяв літературний музей.

Серце огортає біль, коли доводиться писати про те, що тепер це тимчасово непідконтрольна територія, а в засобах масової інформації сусідньої держави поширюються агітаційні матеріали, де, на противагу здоровому глузду й історичній правді, стверджується, що землі Донбасу ніколи не були українськими.

Однак саме подвижницька праця Грінченка, створення ним української національної школи на Луганщині переконує нас у тому, що духовні обереги рідного краю сильніші за будь-яку зброю.

ВАРТОВОМУ РІДНОГО СЛОВА

Український письменник другої половини ХХ століття Микита Чернявський (родом із села Смолянинове Новойдарського району) прагнув зберегти і відстояти найдорожче: рідну мову, культуру, національну пам’ять.

За його участю та наполяганням і був відкритий у грудні 1988 року пам’ятник Борисові Грінченкові та шкільний літературний музей в Олексіївці на Луганщині. Тоді ж він присвятив поетичні рядки вартовому рідного слова Борисові Грінченкові:

Валуєвих на кривду нашу

В житті було й перебуло...

Зневір’ям повнилася чаша

І в чаші – пінилося зло.

І рідне слово завмирало

В засиллі,

В дальній глушині.

Його зневагою карали, Його палили на вогні.

Його в Шевченковому серці

Вбивали царські холуї.

Однак воно в нерівнім герці

Стояло за права свої.

З-під надмогильників,

З-під кручі,

Мов ломикамень, у світи

Вставало пружно і співучо,

Свідоме правди й правоти,

Бо на Шевченківському полі,

В огонь готові й на ножі,

Цвіли провісниками волі

Вітчизни праведні мужі,

Що власну кров несли на тризну

І відкривали людям зір

На рідний корінь,

На дідизну,

Валуєвим наперекір...