МОВІ
Я не зраджу тобі і ніколи тебе не сплюндрую,
Ти із першим ковтком молока в мою сутність вросла.
Притуляюсь до тебе і світ свій тобою римую,
Бо без тебе я в ньому, як човен, котрий без весла.
Бо без тебе душа, наче в спразі з солоної муки,
Бо без тебе вмирають мої українські вуста.
З кожним словом твоїм, з кожним звуком солодкої злуки
Світлим клекотом мудрість в високі зірки пророста.
***
***
І сниться біль мені за Україну,
Що аж повітря в грудях не стає!
Пронизує крізь груди аж у спину.
Прокинулась, а він насправді є. 1
Той біль у гени вкарбувався кодом,
Неначе ворон з чорними крильми.
Навис, як хмара над моїм народом
Дамоклів меч зловіщої війни.
Але поволі вигояться рани,
Що Україна носить під грудьми.
Зійде на мою Землю світлий ранок
Умитий українськими слізьми!
***
Тясминська краса
А над Тясмином зірки, як таємниця,
Колобродить хміль п’янкий у хмарах,
Неба глибочінь – жива криниця
І любов в душі – вогнів стожари.
У верболозах все кує зозуля,
А зітхання тихо до води
Впало і у хвилях десь заснуло,
Наче сльози срібної верби.
Ох, зозуля роки накувала,
Аж ячмінь колоссями заграв.
Рахувала, серце пропікала
У куточку Тясминських заплав.
Голову здурманив запах сіна,
Сонце очі закрива від втоми,
Ніжно в серці пісня забриніла,
Тиха пісня батьківського дому.
Написати можна так багато
Про чарівну Тясминську красу,
Про любов високу і крилату,
Що у серці, мов кришталь ношу!
***
Смілянщині
Мій краю Смілянський, мій світ калинових вітрів,
Мій смутку веселий, колиско пісень журавлиних.
Стоїш величаво у вирі Космічних Світів,
В казковому плачі осінніх вервечок качиних.
Смілянщино-ненько, мене пригорни, пожалій,
Любов'ю зціливши, вітрами роз'ятрену рану.
Господь освятив в твоїм серці освітленість мрій,
Збудивши у росах бузкового звуку мембрану.
О, земле Смілянська, спасибі тобі за врожай!
Даруєш нам в хлібові мудрість і молодість віщу.
Моя стоголоса - тобою ясніє душа,
І пісню про тебе несе усе вище і вище.
Я сильна тобою і горда твоїми людьми,
Що волю кували під гнітом ворожих навалів.
Як серце радіє, коли золотаві лани,
Освячують душу величним шматком короваю!
Люблю мій народ, що у рабстві й біді перетерп,
Бо з нього пішло мого серця й життя джерело.
І білі хмаринки, що ніжно зціловують степ,
Де предки в ріллю засівали історій зерно.
Люблю тебе краю, Смілянщино - мудра, як світ!
Бо з тебе, маленька моя почалась Батьківщина,
Бо тут залишились моя пуповина і слід.
Бо тут народилась з колосся й небес Україна!
***
Скерцо Смілі
Хіба ж можливо, щоб тебе забуть?
Оці зірки продимлені вітрами,
В тобі -- мого життя бентежну суть,
Тебе -- сміливу вквітчану зірками!
Твойого серця вінчану красу
Люблю до болю, може й неуміло,
Та я в роки нащадкам понесу
Твоє імʼя, моя смілива Сміло!
На мою долю випали шляхи,
А в твою душу впали громовиці…
Вертаю знов замолювать гріхи
До Тясмину священної криниці.
Лише в тобі знаходжу знов себе,
Де отчість сіллю диха і тривожить,
Тут мій народ, тут кров, що так зове
З чужин, аж в душу зашпарі заходять!
По вулицях в історію твою
Схвильовано іду, аж терпне серце.
І в котрий раз скажу, як я люблю
Твого повітря життєдайне скерцо!
***
Виношую у серці насінину,
Іще життя моє достоту квітне,
Сама в собі вирощую людину,
Бо я — іще ніхто на цьому світі.
Я — усього один маленький промінь,
Що так усе пронизує до суті,
Хоча уже біліють снігом скроні,
Та я ще можу молодістю бути!
Тягнусь до світла, як жовтавий сонях,
Обнявши серцем світ увесь тривожний,
Щоби мого кохання ніжний пломінь,
Вивершувавсь щоденно і щоношно!
Я — ще ніхто у цім великім світі,
Одна маленька дощова краплина,
Але плекаю в серці щирі квіти,
Щоб ними заквітчалась Україна!
***
Україні
Молюся я до тебе і про тебе,
Бо знаю - навіть в хаосі століть,
Пшеничне поле і блакитне небо
І нині й прісно, й доки світ стоїть!
***
Приїду у село, де пахне степом,
Де зблід від сонця дядько деревій,
Де річечка загорнута у трепер
Від шовкової пісні солов'їв.
Наговорюся з добрими людьми,
Забуду свої сумніви і сум.
Всміхнуться буйночубі явори
Закохані в осикових красунь.
Там на могилах предків сивочолих
Ще видно перекошені хрести,
Де дзумлять медом квіткокрилі бджоли,
Радію, що ще є куди іти.
***
Крапля долі
Костянтинівко, вічна-вічна,
Образ твій в пшеницях сія!
Плине тихо Сріблянка-річка,
Пахне стиглістю вся земля.
Я тебе по піснях впізнаю,
Ой, село моє, ти в мені!
Пахнеш в вересні короваєм,
Усміх яровий на весні.
Як зерно з мозолів долоні,
Душу вкинула до землі,
Костянтинівко, краплю долі,
На твоєму лишу чолі!
***
Легенда про Сріблянку
Колись бабуся розповіла казку,
Легенду гарну, що повік не згине.
Таку сумну і разом з тим - прекрасну,
Про короля, що звався Костянтином.
Він був поважним і багатим паном.
Маєтки мав, конюшні і поля
І мав дружину - молоду й кохану,
Вродливу, наче вранішня зоря.
Кохав її, як молоду лебідку,
До ніг їй клав і золото й кришталь.
Та якось, у цей край, не знати звідки,
Забрів красивий, молодий скрипаль.
Коли він грав - співали зорепади!
Вливав у пісню всі свої жалі.
А в неї сльози срібним водопадом
І ясний погляд, наче дві зорі.
Ой закохалась в музику чарівну,
В зелені очі, що мов біль сумні,
Лише із ним вона була царівна,
Летіла в вись у щастя на крилі.
Їй так набридли серебро і злато,
Їй не потрібні шовк і килими,
Лиш скрипаля хотіла цілувати,
Вдихати спів чарівної струни.
О, музика, мов дощ у срібний келих!
Ловила серцем порух ніжних рук,
Тулилася до нього, як метелик.
А з серця лився пісні срібний звук.
Та обірвалась пісня. Наче стрічку,
Король ревнивий обрубав мечем
І серед трав, з тих пір, царівна - річка,
Так срібно-срібно крізь віки тече.
А Костянтин зкричав, мов збитий кречет,
Підняв криваві руки у блакить
І поруч став високим очеретом,
Що так ревниво й досі шелестить.
Назвали «Сріблянкою» річку добрі люди,
Вона шумить і срібно так співа,
А деколи вночі, на повні груди,
Скрипаль піснями душу розтина.
***
Згадаю, і замлоїть так безсило,
У пам'яті моїй через роки, -
Як же цвіли по-дивному красиво
На білих стінах хати рушники!
Лунала пісня «Ой, зелене жито»,
Коли за стіл сідала вся рідня.
І все життя у пісню перелито,
В пісенний скрип з криниці журавля.
За образами клечання на Трійцю,
А на долівці пахне лепеха.
І так казково грає на сопілці
Лукаш для Мавки. Я ж іще мала.
Іду у поле, «Житечко зелене»
Виводить мій дитячий голосок,
І так ласкаво тягнеться до мене
Налитий сонцем стиглий колосок.
Усе це полетіло за вітрами,
Десь по світах згубилися стежки
І лиш одна та, що біжить до мами,
Самотньо в'ється лугом навпрошки.
І знаю я - не заросте ніколи
Стежина та, що вивела в світи,
Лиш одізветься невимовним болем,
Коли не буде вже до кого йти.
***
Елегія
Зерна сонно скотились з-під вій та й на скроні землі,
Світла музика вітру озвалася струменем з поля.
І, припавши грудьми до сухої важкої ріллі,
Струмінь сонця осінньо-ранкову дорогу напоїть.
Зачерпнути б любові земної й по світу нести,
Як шматочок причастя над стомленим полем барвистим,
Де слова, спотикаючись, падають зернами в сни,
Перевиті думками й засипані зоряним листям...
Де з Чумацького Шляху зірково натруситься сіль,
А з Дніпра ластівки носять в поле освячену воду.
Половіють жита у долонях моєї землі,
І міцніє коріння козацького славного роду.
***