Embedded Files
Стужавів біль у просторі душі,
Десь заховався в крові теплий струмінь.
Хтось поділив нас на «свої» й «чужі»,
Та косять і одних, і інших кулі.
Історію, як Всесвіт, творить Бог,
В сльозині слова змішане сумління.
І чи «свої», «чужі» - рівня обох,
Поставивши у вірі на коліна.
***
***
Гіркими краплями всамітнених дощів
Вплітається у вікна чорний ранок.
Світанок лихом у зірках тремтів,
Тремтіло серце птахою у мами.
Іще двадцяту не зустрів весну…
Ховає мама сльози у долоні.
А хлопчик не повернеться зі сну,
Щоб цілувати мамі сиві скроні.
Що посивіли зовсім не в роки.
Десь полетів синок у сон холодний:
«Без тебе, синку, смак життя терпкий,
Мій світ без тебе падає в безодню.
Лиш 20 літ! Й до тих ще не дожив,
А я ж тебе так пестила маленьким!
Скажи хоч слово, хоч одне скажи…
Розрадь мене, свою єдину неньку».
Мовчить! «Чому ж він, людоньки, мовчить?
Чому чоло холодне в тебе, сину?..»
Син чує маму, аж душа тремтить,
І вітром пестить мамину хустину.
Схилилась, плечі трусяться худі,
Свічки течуть сльозою в безвість тихо.
Ніхто не проживе оте її
Лише її вселенське чорне лихо.
***
Не плачте, рідні, бо важкі
Ті сльози і нестерпні.
Ми не померли, ми живі,
Бо не бува героям смерті.
Прийде пора, зійдемось знов
І станем поруч із братами.
За Україну, за любов,
За волю станем з прапорами.
Молітесь тихо разом всі
За кожну душу убієнну.
Молитви ваші, як пісні,
Ми ними будемо спасенні.
Ми станем знов плече в плече,
Бо ворог не придума згину,
Бо вірить в правду гаряче
Єдина наша Україна.
Ми молоді пішли у час,
Ми не загинули в двобої.
Ми просто молимось за вас,
Бо у Раю немає зброї.
***
Це не сон і не гра, це - війна,
На якій неможливо прощати
За убитих синів імена,
За кривавий Хрещатик.
Нам би юним іще до наук,
Ми іще до кінця не доміряли
На собі ласку маминих рук
Із любов’ю і вірою.
Душу круки рвуть - потерпи,
Нам земля наша в поміч сьогодні.
Не засни - вражі кулі, як пси,
Завжди крові голодні.
Жовті зорі упали до ніг…
Хижо-тихий сьогодні ранок.
Це не сниться тобі у сні,
Це, мій братику, - рани
***
Зависли хмари. Ніби хоругви,
Страшні кострища шалом у півсвіту.
І туляться мені до голови
Слова прощання, як холодні скити,
Останні. Гнів і сльози від утрат
І мертвий дзвін над орденами честі…
Мій син, твій чоловік, а може брат
Стоять на стражі часу перехресті.
І тиша. А над гуркотом землі
Сягають неба змії двоголові.
Стискають серце матерів жалі.
І Каїн братом був… Та зміст не в слові.
***
Ми перекреслить не маємо доступу
Чорні рядки в історичнім підручнику.
Хто ж це придумав — з єдиного пострілу
На Україну надіти наручники?
Це неможливо ні чути, ні стерпіти
Це ж із якого мізерного розуму, —
Щоб Україну на виліт прострелити,
Щоби, як формулу стерти із Космосу?!
Там у окопах, у тому побоїщі,
В чортовій суміші крові і сталі,
Хлопці вмирають, на витяжку стоячи,
Молячись Богу і мамі в печалі.
Гинуть, серцями в Тризуба вростаючи,
Творять історію зрубані квіти,
В музику сонця, в росу пеленаючись,
Наші, життя ще не знаючі, діти!
***
Голодомор
І як ви вижили в біді,
У тім злиденнім тридцять третім,
Слабі, змордовані, худі,
Приречені голодній смерті?
Хто вам життя таке нарік?
Хто вам таку наврочив долю?
Адже у той голодний рік
В полях зерна було доволі.
Не можу слухати без сліз,
І гірко навіть уявити
Це вбивство, цей страшний цинізм —
Не всім вдалося пережити.
Страшні голодні дні і ночі,
Нудотне листя з лободи.
Знесилені дитячі очі,
Весь світ з суцільної біди.
Не рахувалися померлі,
Був хлібом вам кропивний лист
І снилась жменя того зерна,
Що відібрав НКВДист.
Невже не було каяття
У тих вождів мерзенних, ситих
За всі відібрані життя,
За тисячі дітей убитих?
Не можу підібрати слів я.
Лишилось тільки замолити,
Щоби майбутнім поколінням
Це не судилось пережити.
Відріжу шмат святого хліба,
Поставлю свічку у вікно,
Щоб вам, бодай на тому світі,
Уже не голодно було.
***
Моя Україно, квітучий мій рай,
Моя вишиванко, з калини намисто!
Живи, моя ненько, живи — не вмирай,
Як іскра в багатті виблискуй іскристо.
Скровили тебе, вже нема в тобі сили,
Між жити чи вмерти стоїш на межі,
Ох, зрадили душу, тремтиш, як осина,
І волю ламають свої, не чужі.
Заслабла рідненька, неначе вмираєш,
В холодну Космічну безодню летиш,
Від чорного зла, від брехні знемагаєш,
І гірко зітхаєш і тихо мовчиш.
Уже не мовчи, підніми свої крила,
Здіймися з колін у омріяну вись!
І вітер свободи розправить вітрила,
Засяй, заспівай, як співала колись!
Ми крові не хочем, ми прагнемо миру,
Ми молимось Богу за краще життя.
Надінь вишиванку, вквітчайся в калину
І впевнено йди в золоте майбуття!
***
Батьківщині
Горда моя, в серце наскрізь постріляна!
Вже у тобі й кровинки немає.
Рідна моя, ти ще дихаєш Вірою!
Віра, вона ж у тобі не вмирає!
Світло проб'ється в хрести запечалені,
В сонце ясне твоя доля засіяна. г
Мудра моя, у зіницях зачаєно
Жевріє вогник Любові із Вірою!
Доле моя, із печаллю повінчана!
Та, що не впала у розпач стихіями.
Маком, калиною, житом уквітчана,
Як плащаницею вкрита Надією!
***
Page updated
Google Sites
Report abuse