Ліна Костенко народилася у 1930 році у Ржищеві. Батько поетеси, педагог і поліглот Василь Костенко самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети. У 1936 році його як "ворога народу" засудили на 10 років концтаборів. Існує легенда, що, коли до нього прийшли з обшуком енкаведисти і сказали: "Показуй, де ти ховаєш зброю", Костенко усміхнувся і кивнув на колиску: "Отам". Там у колисці спала маленька Ліна.

  За кілька років родина переїхала до Києва. Жили в робітничому селищі на Трухановому острові. Школу №100, до якої ходила Ліна, було спалено разом з усім селищем 1943 року. Про це Костенко згодом написала вірш "Я виросла у Київській Венеції". Поетеса продовжила навчання в школі №123 на Куренівці. Писати Ліна почала в літературній студії при журналі "Дніпро", якою опікувався Андрій Малишко, друкуватися почала в 16 років. На відмінно закінчивши школу, вступила спочатку в Київський педагогічний інститут імені Ґорького (тепер імені Михайла Драгоманова), а потім продовжила навчання в Московському літературному інституті Ґорького.

  Дитинство Ліни Костенко пройшло в роки Другої світової. Вона мало розповідає про це, але в поезіях можна зустріти рядки про "балетну школу" замінованого поля та "дитинство, вбите на війні".

Коли ж у 2022-му розпочалося повномасштабне вторгнення, Костенко несподівано з'явилася на публіці під час нагородження Орденом Почесного легіону Франції. Уперше за останні 12 років письменниця дала інтерв'ю телеканалу "Київ", у якому розповіла, що не припиняла працювати, навіть коли під Києвом точилися бої.

  Та повернімося в 1956 рік, коли Ліна Костенко щойно закінчила навчання. Випускниця Київського педагогічного і Московського літературного інститутів, вона вже на той час мала три поетичні збірки. Літературознавці і критики пророкували їй велике майбутнє, але раптом книгу "Зоряний інтеграл" забороняє до друку радянська цензура. Аргумент — політична позиція авторки. Вірші Ліни Костенко стали ходити в самвидаві. Наступну збірку "Княжа гора" теж зняли з верстки. Сучасники розповідають, що цілком імовірно йшлося лише про одну поезію про Україну, яка не догодила тим, що була "недостатньо радянською". І збірок більше не було. На ім’я Ліни Костенко наклали табу у видавничому світі й вона змушена була писати у стіл 16 років. Так історичний роман у віршах "Маруся Чурай", шедевр української і світової літератури, за який Костенко в 1987 році отримала Шевченківську премію, пролежав нікому не відомим цілих 6 років.

  Ліна Костенко була однією з лідерок шістдесятницького руху та приходила на суди до дисидентів, яким інкримінували "антирадянську діяльність та пропаганду". Пам'ятним став суд у Львові над братами Михайлом та Богданом Горинями. Тоді з Києва на закрите засідання приїхала ціла делегація української інтелігенції, серед якої були Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Микола Холодний та Ліна Костенко. І хоч уплинути на вирок вони не могли, моральне значення їхнього протесту було величезне, згадував В’ячеслав Чорновіл: "Ліна Костенко й Любов Забашта задумали... записати вирок. "Громадськість" буквально насильно відібрала в них ці записи. А ще Ліна Костенко після вироку кинула засудженим квіти. Лишаючи свою доньку у батьків і ризикуючи не повернутися до неї, Костенко їздила на протести проти введення радянських військ у Чехословаччину. Також легендарною стала промова Костенко в Спілці письменників у 1966 році, коли там відбувалася традиційна церемонія таврування "національних відщепенців". Тоді письменниця відкрито виступила на підтримку Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва, братів Горинів, чим викликала шквал овацій з боку молоді. Згодом вона написала відкритого листа в газету "Літературна Україна" на захист Чорновола. Його, звісно, не опублікували, але Костенко отримала остаточне табу на власну творчість.

  Ліна Костенко їздила у Чорнобильську зону відчудження після аварії на ЧАЕС, ризикуючи здоров’ям — вона брала участь в різноманітних експедиціях, які, за її словами, "знімали посмертну маску" з тієї землі. Також казала, що справжні патріоти – не ті, які в столиці співають "Ще не вмерла", а ті, котрі їдуть туди, де вмерла, і прагнуть відшукати хоча б якусь згадку. Про Чорнобильську катастрофу вона говорила й у своїх нечастих публічних виступах на початку 2000-х, які одразу ставали резонансними. А коли її запросили на телевізійну програму, вона в свою чергу запросила знімальну групу в Овруцький район і більшу частину програми розповідала про Зону. 

  Коли у 2000 році з нагоди сімдесятиліття Ліни Костенко тодішній президент Леонід Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася іти на церемонію нагородження. 

   У 2010 році вийшов перший прозовий роман письменниці "Записки українського самашедшого", який отримав нечувану популярність серед читачів і став лідером продажу серед українських книжок. У 2011 вийшла друком "Річка Геракліта" – поки остання поетична збірка, куди увійшли не лише найкращі твори, але й 50 нових поезій.

  З початку війни на сході України в 2014 році письменниця приєдналася до гуманітарної акції "Другий фронт АТО" і передавала на фронт збірки своїх поезій. У 2018 році підтримала відкритий лист до ув'язненого в Росії Олега Сенцова.

► Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

► Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.

► Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.

► І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей. 

► Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем.

► Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.

► Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

► Будні роблять людей буденними.

► А як пильніше глянуть навкруги — все хтось комусь на світі вороги.

► Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла
 

► Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми – живі, нам треба поспішати.

► У кожного своя пустеля і свої міражі.

► Проблеми ж – як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані – то вже навік.

► І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…

► Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми – живі, нам треба поспішати.

► А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.

► Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

► Страшні слова, коли вони мовчать.

► Все наше життя, це чекання найгіршого і надія на краще.

► Біда сьогодні буть домовичками, у інтер'єрах казка не живе.

► Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там

► Епоха несприятлива — ламає іще в колисці геніям хребти.

► Єдине, що від нас іще залежить, —
Принаймні вік прожити як належить

► Життя — це оббирання з реп'яхів,
що пазурами уп'ялися в душу

► Життя як вірш без пунктуації, а смерть поставить крапку і тире. 

► І все на світі треба пережити.
І кожен фініш — це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт

► Не час минає, а минаєм ми.

► Що є життя? Це — проминання тіней.

► Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.

► Любов – це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.

► Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.

► Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі (з роману у віршах “Маруся Чурай”).

► Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

► Несказане лишилось несказанним.

► Така любов буває раз в ніколи.

► Жінка – як музика, її можна любити навіть не дуже розуміючи.

► Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.

► Любов шляхетна тільки тоді, коли вона сором'язлива

► …кажуть, кохання – хімічний коктейль у голові на пару років чи місяців. Втім, буває і хімічний коктейль. У мене в житті був. Вдаряло в голову і розламувало стегна. А кохання – це інше. Кохання вдаряє в душу.

► Держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава…

► Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.

► А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

► Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.

► У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження.

► Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.

► Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.

► …чому канадський прем'єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе.

► Люди вимагають правди – їм сервірують брехню.

► Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.

► Поки що я можу з жахом сказати: докотили Україну до прірви і поки не з'явиться ота цивільна відвага в людях, доти вона так і буде ця Україна — декоративна. Незалежність ворушить «вусами уві сні».

► Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, – інформація була нашою здобиччю. Тепер ми – здобич інформації.

► Глобалізація глобалізує всі проблеми, і ні одної не зменшить. Зменшиться тільки роль держав, деякі скотяться по цьому глобусу, як сльоза.

► У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна.

► Політичної біжутерії не ношу! (Цими словами поетеса відмовилася від звання Героя України)

► А часом вже і думаєш, — а може, люди віруси, от просто собі віруси на цій живій Землі?! 

► Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт. Бо при таких забігах фініш буде фатальний.

► Нам треба жити кожним днем.

Не ждать омріяної дати.

Горіть сьогоднішнім вогнем.

Бо завтра може не настати.