Ich habe verloren meinen Freund,

ja, in düsterer Kriegeszeit.

Nicht irgendeiner der Freund,

nein, wir waren vereint seit Kindeszeit.

Wir haben gespielt und gestritten,

zusammen gekämpft und gelernt,

miteinander getollt und gelitten,

stets voneinander geschwärmt.

Nun habe ich ihn verloren.

Nichts wird mehr geteilt.

Er hat sich mir einfach entzogen.

Erinnerungen füllen die Zeit.

Und doch habe ich Hoffnung,

denn er ist nicht gestorben,

erlitt auch keine Verletzung,

er bleibt mir einfach verborgen.

Was, wenn ich überwinde die Sorgen,

und rufe ihm zu, zu geben ihm kund:

„So lass uns treffen, gleich morgen!

Auf dass wir erneuern den gemeinsamen Bund!“

Я втратив друга свого,

Коли війна накрила небо.

Він був не просто лиш знайомим –

З дитинства другом моїм щирим.

Ми грались разом і сварились,

Творили та навчались,

Удвох бешкетували й страждали

І всі секрети один одного ми знали.

Тепер я втратив його.

Нічого більше ми не ділимо.

Від мене він просто відмовився.

Лише спогади часом відмічаються.

Я ще сповнений надії,

Aдже він не помер – живий,

І не зазнав жодної рани,

Лише від мене відвернувся в тиші.

Що, якщо я здолаю своє занепокоєння

І, зібравшись з духом, промовлю запрошення:

«Давай зустрінемось, може, вже завтра!

Хай наш зв'язок знову відродиться».