Sie haben ihn gerufen

sich vorzubereiten.

Er verabschiedete sich,

dann war er weg.

Wir dachten immer wieder an ihn,

erinnerten uns, wie er zu Hause erschien.

Sein Fehlen ließ Vieles unfassbar leer, 

die Sehnsucht nach ihm wog besonders schwer.

Doch am Tisch blieb alles perfekt,

wir haben auch für ihn immer gedeckt,

erst voller Respekt, dann aus Gewohnheit schon.

Es wurde unsere ganz eigene Familientradition.

Später verblasste uns seine vertraute Stimme,

doch das war gar nicht das Schlimme,

denn auch sein Antlitz verlor die markanten Züge.

Unsere Erinnerungen wurden spürbar müde.

So wie alles, was wir gewohnt mit ihm zu machen,

verschwand zuletzt auch sein herzliches Lachen.

Dafür gefror uns sein Lächeln, wie angespannt,

im kleinen Rahmen, dort an der Wohnzimmerwand.

Zwei Tage Ausgang wurden ihm gewährt,

er saß still am Tisch, hat kein Wort erklärt.

Wir schauten ihn an, sein Blick blieb entleert.

Diese Erinnerung hat uns das Herz beschwert.

Zurück an die Front musste er,

er drehte sich schweigend zu uns um,

es war alles gesagt,

dann war er weg.

Його покликали

Збирайся.

Він попрощався

І пішов.

Ми часто про нього думали,

У спогадах постать його виринала.

Його відсутність смутком сповивала,

І туга в душах наших панувала.

За столом ми все залишили без змін.

Коли накривали стіл, наші думки були з ним,

Спочатку з поваги, потім за інерцією,

Це стало нашою сімейною традицією.

З часом, наші спомини стали слабшими

Та милі лінії обличчя його невиразними.

І любий голос стали забувати ми,

Відмінні риси нами були втрачені.

Як і те, що звикли ми з ним робити,

Щирий сміх почав з пам’яті зникати.

Але, застигла усмішка в маленькій рамці,

Зі стіни споглядав він нас у німій мовчанці.

Дали відпустку йому на два коротких дні,

Він сів за стіл, міркував у тіні.

Ми дивилися на нього – він став іншим.

Ми пам'ятали його донині таким.

Знову мусив на фронт повернутися.

Мовчазний обернувся до нас.

Усе було сказано.

І він пішов.