Der Einmarsch brach unverhofft über uns herein,

Wir waren bereit, konternten furchtlos und rein.

Die Bewaffnung stärkte uns den Kampfesmut.

Du immerzu: „Vertrau mir, mit dem Sieg wird alles gut.“

Dann tauchten die ersten verstörenden Bilder auf,

Inmitten der Straße einfach so hingerichtet, zuhauf!

Eiskalte Angst überfällt mein schutzloses Herz.

Sind deren Gräueltaten denn grenzenlos, versinkt alles im Schmerz?

„Mein Schatz, wo ist bloß deine Stimme jetzt?“ – Fort.

Mich packt die Panik, sie reißt mich hin zum düsteren Ort.

„Wo bist du nur? Sie müssen dich suchen, nein, auch finden!“

Vermisst gemeldet. Nun wird die Hoffnung mich an dich binden.

Die Sonne strahlt, sie spendet uns ihr wärmendes Licht,

Unser Sohn, er stolpert, hält das Gleichgewicht noch nicht.

Er gibt nicht auf, ist voller Kraft, steht wieder auf den Beinen,

Blickt hoffnungsvoll, lässt unsere Liebe lebendig weiter scheinen.

Vierhundertvierunddreißig Tage und noch immer kein Wort.

Die Gefühle bereits tief vergraben. Mein Herz – ohne dich ein karger Ort.

Mein Schicksal wurd’ erschossen. Die Hoffnung ist begraben.

Wird die Leere mich verschlingen? Kann ich noch Gefühle haben?

Die Angehörigen entsorgen bereits Erinnerungen, ganz unbedacht.

Wie können sie nur, wo er noch gar nicht zur Ruh’ gebracht!

Am Mittwoch erst wird er seinen Erdenfrieden erfahren.

Und ich? Werd’ mir meinen Lebenssinn im waisen Sohn bewahren.

Вторгнення накрило нас несподівано,

Ми не злякались – ми були сміливими

Жага до перемоги надихнула нас на боротьбу.

«Все буде добре. Повернусь. Прийду!»

Після відступу повідомлення з'явилися страшні.

Тіла розстріляних на вулиці, біль страшний і німий!

Серце душить тривога, тиск у грудях гнітить.

Наскільки їхній жах великий, чи все це болить?

«Мій коханий, я не чую тебе. Твій голос, де?»

Паніка захоплює і в темряву затягує мене!

«Де ж ти? Вони мають шукати тебе, і знайти!»

Відповідь – зниклий. Надія зі мною завжди.

Сонце горить, своє тепло нам відправляє,

Наш син спотикається, рівновагу ще не тримає.

Та він не здається, сміливо знову підводиться.

Після миті сліз, його життя надією сповнюється.

Чотириста тридцять чотири дні і жодного слова.

Поховані почуття, діра замість серця, лише пустота.

Розстріляна доля. Тепер знаю, де тебе заховали. Надії нема.

Чи відроджу свої почуття, чи мене поглине зима?

Рідні викреслили спогади про нього – лише за мить.

Як можна?! Адже він ще не вдома, його душа ще не спить.

Він знайде спокій в землі німій – ця чорна середа.

І я? Збережу в нашому синові сенс і силу свого життя.