"Україна пам'ятає"

Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам'ять жертв Голодомору – трагічного періоду в нашій історії, коли мільйони українців загинули від штучного голоду, спричиненого сталінським режимом. Голодомор 1932-1933 років – це не лише жахлива сторінка минулого, а й глибока рана, яка залишилася в серці нашого народу.

Голодомор став не лише спробою зламати український народ, а й цілеспрямованим знищенням його ідентичності, культури та прагнення до свободи. У цей день ми згадуємо всіх, хто загинув у ті страшні часи, усіх, чиї родини були зруйновані, а життя обірване.

Пам'ять про Голодомор – це не лише шана до загиблих, але й важливий урок для майбутніх поколінь. Вона нагадує нам про цінність життя, людську гідність та нашу національну єдність. Ми запалюємо свічки пам'яті, щоб ніколи не забувати про цю трагедію і щоб ці страшні сторінки історії більше ніколи не повторилися.

Цього дня закликаємо всіх запалити свічку на згадку про загиблих – як символ пам'яті та непохитної сили українського народу, який вистояв, вижив і відродився. Нехай ця пам'ять буде світлом, яке допоможе нам зберегти нашу історію, передати її дітям та забезпечити мирне майбутнє для кожного українця.

Україна пам'ятає. Світ визнає.

1000 днів війни: пам'ять, мужність і боротьба

Повномаштабне вторгнення, яка триває вже 1000 днів, змінило кожного з нас і всю країну. Ця цифра — не просто час, це ціла епоха, наповнена болем, втратами, героїзмом і надією.

Що означають ці 1000 днів?

• 1000 днів захисту свободи. Кожен день українські військові відстоюють нашу незалежність, боронячи країну від ворога на передовій.

• 1000 днів єдності народу. Українці довели, що здатні об’єднатися задля спільної мети, допомагаючи фронту, підтримуючи один одного і створюючи непохитний тил.

• 1000 днів болю і втрат. Ми втратили тисячі життів: військових, мирних жителів, дітей. Кожна така втрата — це невимовний біль, але й нагадування про те, за що ми боремося.

• 1000 днів незламності. Попри випробування, Україна вистояла і стала символом сили та відваги у всьому світі.

Що ми маємо пам’ятати?

• Подвиги героїв. Тих, хто віддав своє життя за мирне майбутнє. Їхня жертва є безцінною, і наш обов’язок — пам’ятати кожного.

• Незламність народу. Ворог намагався зламати нас, але отримав лише ще більше згуртованої нації.

• Мету боротьби. Ми захищаємо не лише свою землю, а й право жити вільними, незалежними людьми.

Чому це важливо?

Кожен день війни — це частина історії. Ці 1000 днів показали світові, що Україна є і буде. Наша боротьба — це приклад для майбутніх поколінь.

Екологічні наслідки війни: збереження природи у період збройних конфліктів

6 листопада світ відзначає День запобігання експлуатації навколишнього середовища під час війни та збройних конфліктів. Важливість цього дня важко переоцінити, адже війна завдає не лише людських втрат, а й непоправної шкоди природі.

Війна негативно впливає на довкілля у багатьох аспектах. Руйнування інфраструктури, використання хімічної зброї, забруднення ґрунтів і водних ресурсів, пошкодження лісів і заповідників – це лише частина екологічних наслідків, які залишаються на роки, а то й десятиліття після завершення бойових дій. Забруднені водойми, шкідливі відходи та токсини, що потрапляють у ґрунт, впливають на здоров'я людей, рослин і тварин, погіршуючи якість життя і знищуючи біорізноманіття.

На жаль, екологічні проблеми під час війни часто залишаються поза увагою. Саме тому такі дати, як 6 листопада, є важливим нагадуванням про необхідність захисту навколишнього середовища навіть у складні часи.

Сьогодні, у День запобігання експлуатації навколишнього середовища під час війни, ми закликаємо до усвідомлення того, що наш обов’язок – не тільки відновити мир, але й зберегти природу для майбутніх поколінь. Тільки з розумінням і турботою про довкілля ми можемо забезпечити сталий розвиток нашої планети.

Сьогоднішній день – це нагадування про нашу відповідальність не лише за мир, але й за відновлення та збереження природи. Кожен із нас може зробити свій внесок у зменшення екологічних наслідків війни, об’єднуючи зусилля заради сталого розвитку та майбутнього нашої планети. Обізнаність і небайдужість – це перші кроки на шляху до відновлення довкілля! 

📚 День української писемності та мови: Плекаймо нашу спадщину! 📚

Щороку 27 жовтня ми відзначаємо День української писемності та мови – свято, яке нагадує про багатство та красу нашої рідної мови, її силу об'єднувати та надихати. Це не лише данина минулому, але й нагода кожному з нас замислитися про роль мови у нашому житті та суспільстві.

Відзначення цього дня бере свій початок з 1997 року, коли указом Президента України було встановлено вшанування пам'яті Преподобного Нестора Літописця – першого українського історика, літописця Києво-Печерської лаври, якого вважають прабатьком української писемності.

💬 Чому це важливо?
Мова – це не просто засіб спілкування, вона формує нашу культуру, ідентичність і історію. У цей день ми згадуємо про те, як важливо берегти та розвивати українську мову, передавати її наступним поколінням і використовувати у повсякденному житті.

Радіодиктант національної єдності – приєднуйся до всієї країни!
Цього року Всеукраїнський радіодиктант національної єдності відбудеться 25 жовтня о 11:00. Взяти участь у ньому можна на всіх платформах Суспільного мовлення: на радіо, телебаченні, а також через трансляції на YouTube. Це чудова можливість перевірити свої знання української мови та підтримати її розвиток. Минулого року понад пів мільйона людей з усього світу взяли участь у цьому мовному флешмобі, і цього року очікується ще більша кількість учасників​

Запрошуємо всіх приєднатися до написання радіодиктанту! Це не лише перевірка грамотності, а й символ нашої єдності та гордості за рідну мову.

🌟 Плекаймо нашу мову, адже вона – душа української нації!

День протидії торгівлі людьми

Дата: 18 жовтня

Що таке торгівля людьми?
Торгівля людьми — це тяжкий злочин, який порушує основні права людини. Він полягає в експлуатації осіб через насильство, обман або примус. Це явище може включати:

• Сексуальну експлуатацію

• Примусову працю

• Експлуатацію дітей

Статистика:
Згідно з даними ООН, щорічно по всьому світу стають жертвами торгівлі людьми понад 2 мільйони осіб, з яких близько 30% — діти.

Причини торгівлі людьми:

• Соціально-економічна нерівність

• Конфлікти та насильство

• Відсутність освіти та можливостей для працевлаштування

Ознаки торгівлі людьми:

• Особи, які не мають контролю над своїми документами.

• Люди, які зазнають фізичного або психологічного насильства.

• Підозрілі умови працевлаштування.

Як діяти?

1. Інформування: Вчіть себе та інших про ознаки торгівлі людьми.

2. Повідомлення: Якщо ви підозрюєте, що хтось може бути жертвою, зверніться до органів влади або організацій, що займаються цією проблемою.

3. Підтримка: Долучайтеся до кампаній та ініціатив, які борються з торгівлею людьми.

Ресурси для допомоги:

• Національна гаряча лінія: в Україні можна звернутися за номером 0 800 500 335.

• Допомога жертвам: La Strada - міжнародна мережа організацій, що допомагає жертвам торгівлі людьми та сексуальної експлуатації.

День Української Повстанської Армії

Щороку 14 жовтня в Україні відзначається День Української Повстанської Армії (УПА), важлива дата в історії нашої держави. Цей день символізує боротьбу українського народу за незалежність, свободу та гідність у нелегкий період Другої світової війни та післявоєнних років.

Українська Повстанська Армія була сформована у 1942 році і стала основною силою, яка протистояла як німецьким, так і радянським окупантам. Боротьба УПА стала вираженням прагнення українців до державності, національного самовизначення та визволення від чужоземного гніту.

В цей день ми вшановуємо пам’ять героїв, які боролися за нашу свободу, та їхній внесок у боротьбу за незалежність України. Це нагадування про їхній героїзм і відданість, про подвиги, які надихають наступні покоління.

Долучайтеся до вшанування цієї важливої дати, віддаючи шану тим, хто віддав своє життя за свободу та незалежність України!

День працівників освіти: вітаємо тих, хто формує майбутнє!

6 жовтня Україна відзначає День працівників освіти, свято, яке покликане вшанувати всіх, хто присвятив своє життя навчанням та вихованню нових поколінь. Це свято відзначає важливість освітян у нашому суспільстві, адже саме вони є носіями знань, навичок та цінностей, які формують особистість і світогляд кожної людини.

Важливість освіти:

Освіта є одним з основних чинників розвитку суспільства. Вона не лише забезпечує знання, а й формує вміння критично мислити, аналізувати інформацію, приймати рішення та спілкуватися. Вчителі, викладачі, вихователі та всі, хто працює в цій сфері, грають ключову роль у формуванні освіченого, розумного та відповідального суспільства.

Вітаємо наших освітян!

Ми віддаємо шану всім працівникам освіти: вчителям, викладачам, вихователям, адміністраторам та всім, хто працює у цій важливій галузі. Ви щоденно вкладаєте свою енергію, час та душу в навчання і виховання молоді. Ваш труд заслуговує на повагу та визнання!

Дякуємо за вашу працю!

• За терпіння, яке ви виявляєте, навчаючи дітей та молодь.

• За творчий підхід, який допомагає зацікавити учнів та студентів.

• За підтримку, яку ви надаєте у складні часи, формуючи у підопічних впевненість у собі.

День освіти — це нагода подумати про майбутнє!

Давайте разом підтримувати та розвивати освіту в Україні. Бажаємо всім працівникам освіти натхнення, терпіння та великих досягнень у вашій важливій роботі!

Тварини – наші друзі: турбота, любов і відповідальність до Дня захисту тварин

Щороку 4 жовтня світ відзначає Всесвітній день захисту тварин, нагадуючи нам про важливість турботи про наших менших друзів. Цей день покликаний підвищити обізнаність про права тварин, їх захист та відповідальне ставлення до них.

Домашні улюбленці є важливою частиною нашого життя. Вони дарують нам любов, підтримку та радість, але також потребують нашої уваги та догляду. Ось кілька ключових моментів, на які варто звернути увагу при догляді за тваринами:

1. Здорове харчування
   Правильне та збалансоване харчування є основою здоров'я вашого улюбленця. Переконайтеся, що ви годуєте свого вихованця якісними кормами або свіжими продуктами, які відповідають його потребам. Уникайте давати їм людську їжу, яка може нашкодити їхньому здоров'ю.

2. Регулярні візити до ветеринара
   Навіть якщо ваш улюбленець виглядає здоровим, регулярні перевірки у ветеринара допоможуть вчасно виявляти потенційні проблеми. Вакцинація, профілактика від паразитів і огляд зубів є обов'язковими елементами догляду.

3. Фізична активність
   Більшість тварин потребують регулярних прогулянок або активних ігор. Це не лише зміцнює їхнє здоров'я, але й підтримує психічний стан улюбленців, знижує стрес та підвищує їхнє самопочуття.

4. Гігієна
   Своєчасний догляд за шерстю, вухами та зубами тварини – це запорука їхнього здоров’я. Регулярне купання та розчісування допомагають уникнути проблем зі шкірою та паразитами.

5. Емоційна підтримка
   Домашні улюбленці потребують не лише фізичного догляду, але й емоційної уваги. Грайте з ними, проявляйте ніжність та приділяйте їм час. Вони відповідають взаємністю і стають більш врівноваженими та щасливими.

Цього року, відзначаючи День захисту тварин, задумайтеся про важливість відповідального ставлення до тварин. Приділяючи їм достатньо уваги, ми робимо їхнє життя кращим і щасливішим, а в обмін отримуємо відданих та люблячих друзів.

Ловіть також підбірку книг Що пишуть про наших чотирилапих друзів.

Пам’ятайте, що турбота про тварин – це наша спільна відповідальність!

1 жовтня в Україні відзначається особливий день, присвячений нашим героям — День українського козацтва, День захисників та захисниць України. Це не лише важлива історична дата, але й нагадування про нашу силу, єдність та незламний дух.

День українського козацтва

Українське козацтво – це символ волі, мужності та самовідданості в боротьбі за свободу. Козаки відігравали ключову роль в історії України, стоячи на захисті національних інтересів, культури та традицій. Вони стали уособленням непереможного духу народу, їхня звитяга та честь продовжують надихати українців донині.

День захисників та захисниць України

Цей день — вшанування сучасних героїв, які захищають нашу землю, свободу та незалежність на передовій. Сьогодні ми дякуємо усім, хто бореться за мир, хто ціною власного життя відстоює наші права, хто піклується про наше майбутнє.

Важливо знати

1 жовтня нагадує нам про важливість національної пам'яті, про героїв минулого та теперішнього, які разом виборюють нашу незалежність. Це день єднання українців, незалежно від професії чи віку, навколо ідеї захисту рідної землі.

Пам'ятаймо подвиги наших захисників та козацтва, шануємо їхню відвагу і ніколи не забуваймо, що кожен з нас несе відповідальність за майбутнє України.

З історії книгодруку.

Технологія друкарства - найвизначніший винахід людства, що перевернув хід світової історії.

Йоганн Гутенберг (24.06.1400-03.02.1468), німецький першодрукар, ювелір і винахідник, - постать визнана, але й невідома. Невідома, достеменно, навіть дата його народження.

Але визнано, що Гутенберг - винахідник, який винайшов і запровадив у практику виготовлення книжок технологію друкарства.

Основа винаходу Гутенберга – друк набірними літерами. Сторінку тексту можна надрукувати і з цільної дерев'яної дошки, але для наступної частини оповіді потрібно вирізати нову дошку. Головна ідея, реалізована Гутенбергом, – створення форми з окремих розбірних елементів – літер. Надрукувавши потрібну сторінку і розсипавши набір, можна було набрати інший текст з тих самих літер.

Друкарський верстат, що став символом нової епохи, Гутенберг фактично лише вдосконалив, використавши принципи дії пресів для виноробства або для віджимання вологого паперу в папероробному виробництві що вже існували. Але рівномірність тиску по всій поверхні друку задля віддрукування всіх найтонших ліній в накресленнях літер, рухлива каретка для переміщення форми під плиту і назад, накладення аркуша на друковану форму - це верстат Гутенберга.

Сконструйований Гутенбергом, верстат практично без змін служив друкарам до XIX ст.

Важливим вибором Гутенберга стало використання металу як матеріалу для літер. Ймовірно, Гуттенберг використовував сплав зі свинцю, олова та сурми, близький до гарту, який використовується в друкарській практиці пізніших століть.

Гутенберг також зумів знайти оптимальний рецепт друкарського чорнила.

Більшість дослідників XV ст. вважали, що остаточний винахід друкарства Гутенберг здійснив 1440 р., хоча не знайдено літератури, видрукуваної та датованої цим роком.

Першими творами, які випущені за допомогою друкованого преса, стали індульгенція, календар, латинська граматика Елія Доната - недорогі видання, що складаються з одного або кількох аркушів.

Беззаперечна головна робота майстра - Біблія Гутенберга (також відома як Біблія з 42 рядків).

Над Біблією працювали загалом близько 20 осіб.

Усього доя неї відлили 290 різних шрифтових літер. Кольорові великі літери та малюнки були виконані пізніше, вручну.

Обидва томи включають 1282 сторінок. На кожній - дві колонки по 42 рядки. Тому в науковій літературі Біблію Гутенберга часто позначають як "B42".

Було надруковано близько 180 примірників Біблії. З них 150 - на папері та ще 30 – на благороднішому пергаменті.

До нашого часу дійшли лише 49 примірників, причому не завжди повних: від деяких залишився лише один том чи навіть окремі фрагменти.

13 примірників зберігаються у Німеччині, в університетських та державних бібліотеках. Інші екземпляри Біблії Гутенберга, яка в XV ст. продавалася і приватним особам, - у США, Великій Британії, Франції, Бельгії, Данії, Польщі та інших країнах.

Біблія Гутенберга стала першою друкованою версією Біблії і отримала визнання за її високу естетичну і технічну якість.

Гутенберг був ювеліром та майстером з виготовлення дзеркал.

Дослідники життя і творчості Йоганна Гутенберга встановили, що за життя він видрукував понад 50 книжок.

У 2001 р. Біблія Гутенберга була внесена ЮНЕСКО до реєстру "Пам'яті світу" - список документальної спадщини людства.

Золоті імена літератури.

Еріх Марія (справжнє ім'я - Еріх Пауль) Ремарк (22.06.1898-25.09.1970), німецький письменник, один з представників так званого "втраченого покоління".

Е. Ремарк народився в Оснабрюку, на північному заході Німеччини (земля Нижня Саксонія), в багатодітній сім'ї палітурника, власника невеличкої книгарні Петера Франсуа Ремарка і Анни Марії Шталькнехт.

У домі Ремарків завжди було багато книжок і вже в ранньому віці хлопець захопився літературою. Крім того, зі шкільних років займався музикою й малюванням та мріяв пов'язати своє життя з мистецтвом або стати письменником. Проте батько наполягав на тому, щоб син став учителем.

У віці 17 років Ремарк сам спробував писати та став учасником літературного «Гуртка мрій».

У 1915 р. вступив до католицької вчительської семінарії, але закінчити її не зміг і в червні 1917 р. мобілізований та відправлений на Західний фронт. Наприкінці липня був тяжко поранений, уламки снаряда потрапили в руку, ногу та в шию. Залишок війни Еріх Пауль провів у військових шпиталях Німеччини.

У червні 1919 р. Е. М. Ремарк отримав диплом про закінчення вчительської семінарії. Проте, змінивши багато різних професій, зупинив свій життєвий вибір на журналістиці. Працював редактором у журналі Echo Continental, де здобув цінний для письменника досвід.

У 1921 р. Ремарк вирішує писати прізвище за правилами французької орфографії – Remarque, а роком пізніше змінив друге ім'я з Пауль на Марія - на честь обожнюваного ним письменника Райнера Марії Рільке і на згадку про померлу матір Анні Марії

У листопаді 1918 р. Ремарка нагородили Залізним хрестом І ступеня. На початку 1919 р. Ремарк звільнився з армії, відмовився і від ордену, і від почесного знака. Пережиті на війні події на все життя зробили з Ремарка пацифіста та антимілітариста. Сам письменник завжди називав себе "аполітичною людиною".

Перший та найвідоміший роман Ремарка, "На західному фронті без змін" ("Im Westen nichts Neues", 1929) був написаний за шість тижнів і приніс йому світову популярність та славу. У книзі Ремарк россказав про досвід покоління молодих людей, які влітку 1914 р. з великим ентузіазмом виршили на Першу світову війну і повернулися з неї фізично чи морально покаліченими.

Головний оповідач – молодий німецький солдат, який разом з однокласниками потрапив на фронт. Від його імені Ремарк без купюр розповідає про те, що відбувалося з солдатами під час війни: від запеклих бойових дій до відносно спокійних днів у шпиталях для поранених. Окрім брутально описаних подій, у романі увагу привертає й інша тема – внутрішній стан вояків, яким доводиться переживати різноманітні жахіття на фронті. Фактично кожний солдат -– загублена душа, назавжди травмована особа, психічні рани якої ніколи не загояться.

У перший же рік наклади продажів у Німеччині склали 1,5 млн примірників, книга була перекладена 26 мовами. 1930 р. в Голлівуді за романом зняли фільм а для Ремарка влаштували спеціальний кінопоказ у Мюнстері.

У 1931 р. Ремарк був номінований на Нобелівську премію з літератури. Але Нобелівський комітет відхилив його кандидатуру під тиском Німецького союзу офіцерів, які вважали, що роман "На західному фронті без змін" очорнює німецьку армію та її солдатів, і звинувачували автора у зраді національних інтересів.

Творчий доробок письменника - 15 романів, серед яких: "Мансарда мрій" (1920), "На західному фронті без змін" (1929), "Три товариші" (1938), "Люби ближнього твого" (1939), "Життя у позику" (1959).

У 1931 р. вийшов друком роман "Повернення" ("Der Weg zuruck"), пов'язаний з першою книгою спільною ідеєю та персонажами. У центрі уваги письменника - доля "втраченого покоління" після повернення з війни.

Відразу після приходу до влади Адольфа Гітлера Ремарк емігрував із Німеччини. Спочатку він жив у Швейцарії, потім переїхав до США.

У 1937 р. вийшов друком роман ще один найзнаменитіший роман письменника - "Три товариші" ("Drei Kameraden"). Ще один твір про фронтових товаришів, що став частиною циклу про сучасників Ремарка - простого німця, який самотужки намагається утвердитися у непевному, оманливому світі. Герої роману - доволі виразно окреслені постаті, наділені індивідуальністю. Проте всі вони змужнілі протягом десяти післявоєнних років юнаки з попередніх творів письменника. Душевна трагедія героїв розвивається на похмурому життєвому тлі. Наприкінці роману посилюється сумний ліричний тон, розповідь набуває дедалі трагічнішого характеру. Герої втрачають усе найдорожче, найцінніше для них.

У 1938 р. націонал-соціалісти позбавили Ремарка громадянства. У 1943 р. нацисти стратили його молодшу сестру Ельфріду Шольц.

У центрі роману "Тріумфальна арка" ("Arc de Triomphe", "Triumph-bogen", 1946) - образ "шляхетного індивідуаліста", "романтика, котрий позбувся ілюзій". Герой-одинак вирізняється залізною волею і стриманою мужністю, протистоїть суспільству.

Пам'яті сестри письменника, Ельфріди, присвячено роман Ремарка "Іскра життя", ("Der Funke des Lebens", 1952), у якому дія відбувається в одному з гітлерівських концтаборів у 1945 р.

У 1947 р. митець отримав громадянство США. Проте Америка, так і не стала для нього рідною. У 1954 р. Ремарк повернувся до Європи, в Швейцарію, де й жив до смерті.

Письменник продовжував працювати до кінця життя.

У 1954 p. Ремарк створив роман "Час жити і час умирати" ("Zeit zu leben und Zeit zu sterben"). Основу сюжету становить "виховання війною" молодого солдата гітлерівської армії.

У 1954 p. Ремарк створив роман "Час жити і час умирати" ("Zeit zu leben und Zeit zu sterben"). Основу сюжету становить "виховання війною" молодого солдата гітлерівської армії.

У 1958 p. Ремарк видав роман "Позичене життя" ("Gebergtes Leben"). У центрі твору - проблеми життя і смерті.

У романі "Ніч у Лісабоні" ("Die Nacht von Lissabon", 1962) Ремарк повертається до теми поневірянь німецької еміграції. Ідейно і фабульно цей твір тісно пов'язаний із "Тріумфальною аркою", "Возлюби ближнього свого" та "Позиченим життям".

Останній роман Ремарка "Тіні в раю" ("Die Schatten im Paradies") побачив світ через рік після смерті автора.

22 червня День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні

День відзначається згідно з Указом Президента №1245/2000 від 17.11.2000 р.

У цей день українці згадують усіх, хто поліг на полі бою, кого замучили у концентраційних таборах, розстріляли у в’язницях і таборах НКВС, хто жертвував найдорожчим задля того, аби наша Вітчизна була вільною від будь-якого завойовника.

Друга світова війна (01.09.1939-03.09.1945 рр.) – найбільша трагедія всього людства. Найжорстокіша та найкривавіша війна в історії людства тривала 1.418 днів.

Україна стала одним з епіцентрів воєнних дій Другої світової війни. Війна спричинила значні демографічні зміни. З 01.01.1941 до 01.01.1945 населення республіки зменшилося з 41 млн до 27,4 млн осіб (враховуючи повернення частини евакуйованих, полонених та бійців діючої армії). У ній загинуло понад 54 мільйони осіб, 90 мільйонів було поранено, із яких 28 мільйонів стали інвалідами. Щодня гинуло майже 14.100 радянських людей, кожну годину – 588, кожну хвилину – 10.

Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ: з 4-х років німецько-радянської війни бойові дії тривали на українських землях 3 роки й 4 місяці. Загалом за роки Другої світової війни Україна втратила від 8 до 14 млн своїх громадян. Вважається, що це як найменш 5,5 млн цивільних і 2,5 млн військових.

За підрахунками вчених, Центральна, Південна та Східна Україна втратила 30 % населення, Галичина – 22 %, Волинь і Полісся – 12 %.

Понад 2 млн українців нацисти вивезли до Німеччини для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві.

За повоєнними підрахунками, внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок. Місто Київ знищено на 85 %, м. Харків - на 70 %, значних руйнувань зазнали міста Дніпропетровськ (тепер Дніпро), Запоріжжя, Полтава, Тернопіль. Було зруйновано 2 млн житлових будинків, унаслідок чого понад 10 млн осіб втратили житло. Знищено 5,6 тис. мостів, 28 тис. сіл.

Мужність і героїзм, проявлені у смертельному двобої всіх народів із фашизмом, людство завжди має пам’ятати.

18 червня Всесвітній день гармонії

День відзначають на згадку дня у 1987 р., коли на території понад 100 країн відбулася міжнародна смолоскипна естафета «Біг Світу» ініціатором якої був Шри Чинмой. Мета естафети -  досягнення розвитку та підтримки культури світу на Землі, дружби між людьми та взаєморозуміння.

Нині бігуни зі смолоскипом побували в 160 країнах, подолавши близько 670 000 км.

Метою Дня гармонії є привернення уваги людства до значущої ролі стану узгодженості зовнішнього та внутрішнього, цілісності особистості, порядку, залучення до самовдосконалення.

Гармонія (Harmonia) у перекладі з грецької мови означає пропорційність, співзвучність, згода, зв'язок.

У філософії гармонія - це категорія, що зображає закономірний характер, внутрішню узгодженість, цілісність, і відповідність змісту та форми.

В естетиці гармонія - впорядкованість, цілісність, різноманіття, узгодженість частин.

В музиці – об’єднання і злагодженість звучання.

В літературі гармонією називають приємне різноманіття звуків, пауз та заходів, що призводить до віршів та прози завдяки відповідному поєднанню вживаних складів, голосів та пропозицій.

Якщо поєднати всі наукові тлумачення, то можна сказати:

Гармонія - об’єднання різних і протилежних сутностей (частин) в єдине ціле (в цілісність), на основі закономірностей (законів і правил).

Гармонією також називають рівноцінну сукупність всіх сфер життєдіяльності індивіда.

Душевна гармонія – це внутрішній стан людини, при якому вона перебуває в злагоді сама із собою.

Тож, живіть у гармонії із собою та навколишнім середовищем і будьте щасливі!

10 червня День народження кулькової ручки

Цей день - дата патентування Мілтоном Рейнольдсом винаходу, до якого він не має жодного відношення.

Винахід належить братам Біро. Угорський журналіст Ласло Біро (29.09.1899-24.10.1985) разом з братом-хіміком Георгієм у 1931 р. розробили нову формулу чорнил, які не текли і не ставали занадто густими.

Для них брати створили спеціальний резервуар з наконечником, що складався з металевої кульки, яка вільно крутилася та ковзала по поверхні паперу і залишала чорнильний слід на аркуші. Чорнило швидко висихало на аркуші паперу.

Біро представив свою першу кулькову ручку на Будапештському Міжнародному ярмарку 1931 р.

Винахід був запатентований у Парижі 1938 р.

Але поширення фашизму змусило братів емігрувати у Францію, а потім в Іспанію, а після знайомства з Августином Педро Хусто - до Аргентини. Разом з інвестором Хуаном Мейно в 1942 р. вони випустили перші кулькові ручки серійного виробництва. Їх назвали “Біром” – від двох прізвищ Біро і Мейн – і до цього часу всі кулькові ручки в Аргентині називають біромами.

Брати Біро отримали патент в Великобританії і почали постачати кулькові ручки для Королівських ВПС.

Згодом брати познайомилися із комівояжером з Чикаго М. Рейнольдсом маючи на меті налагодження відповідного виробництва у США. Але Рейнольдс придбав декілька кулькових ручок, розібрався в їх конструкції та й запатентував кулькову ручку як власний винахід. За законами того часу, особистий патент діяв лише в тій країні, де його було видано.

Брати довго судилися з Рейнольдсом, але в них так нічого і не вийшло.

Сьогодні кулькова ручка - різновид ручки, писальний інструмент, який передає пастоподібне чорнило з контейнера за допомогою невеликої кульки.

4 червня Міжнародний день безвинних дітей – жертв агресії.

Проголошено Надзвичайною спеціальною сесією Генеральної Асамблеї ООН 19 серпня 1982 р.

У кожному військовому конфлікті, на жаль, є діти – жертви. Дитина особливо беззахисна перед руйнівною дією війни.

Сьогодні приблизно 250 млн. дітей живуть в країнах, зачеплених конфліктом.

На жаль, Україна знаходиться у центрі військової агресії.

Діти нашої країни страждають від лиха війни, зазнають травм моральних та фізичного каліцтва, втрачають рідних та власну домівку, не мають можливості навчатися, повноцінно відпочивати і навіть іноді голодують.

Хоча міжнародне гуманітарне право і право прав людини надають дітям особливу захист, діти беззаперечно стають жертвами війни.

Як підкреслюють представники прогресивного людства, дата 4 червня повинна лунким дзвоном нагадувати дорослим про крихкий світ маленької людини, яка теж має право вирости і стати дорослою!

У цей день привертається увага громадськості до питання максимального захисту дітей під час надзвичайних ситуацій і військових дій, оскільки найбільш яскраво продемонструвати свою позицію громадяни будь-якої країни можуть саме у питанні турботи про дитинство.

1 червня Міжнародний день захисту дітей

День проводиться за рішенням Міжнародної демократичної федерації жінок, прийнятий у листопаді 1949 р. Вперше день був відзначений у 1950 р.

Ще у 1924 р. Женевська декларація про права дітей проголосила необхідність соціального захисту прав дитини.

Декларація прав дитини, прийнята у 1959 р. проголошувала рівні права дітей в галузі виховання, освіти, соціального забезпечення, фізичного та духовного розвитку незалежно від кольору шкіри, національної приналежності, соціального походження, майнового стану тощо.

У 1989 р. ООН затвердила Конвенцію про права дитини, яку підписала 61 країна. 13 липня 1990 р. Конвенцію ратифікували у СРСР.

У Міжнародного дня дітей є прапор. На зеленому тлі, який символізує зростання, гармонію, свіжість і родючість, навколо знаку Землі розміщені стилізовані постаті – червона, жовта, синя, біла і чорна. Ці людські постаті символізують різноманітність і терпимість. Знак Землі, розміщений в центрі, – це символ нашого спільного дому.

Дитина у психології та фізіології – людина, яка не досягла дорослого віку.

Загалом, дитиною називають людину від народження до закінчення пубертатного періоду. За традицією, вважають, що людина лишається дитиною до 13–16 років. Дітей, які не досягнули повноліття, називають неповнолітніми. У різних країнах вік, після досягнення якого людина стає повнолітньою, різний.

В даний час Конвенція про права дитини визначає дитину як людську істоту до досягнення нею 18-річного віку.

Діти складають приблизно 20–25% населення в кожній країні. Вікові межі дитинства різняться в різних культурах, теоріях життєвого циклу і юридичних системах.

31 травня - Всесвітній день без тютюну,  встановлений у 1987 році Всесвітньою організацією охорони здоров‘я - відзначається кожного року. В цей день по всьому світу проходять антитютюнові акції.

  У березні 2006 року Верховна Рада України ратифікувала Рамкову конвенцію ВООЗ з боротьби проти тютюну. Конвенція зобов'язує учасників вживати конкретних заходів, спрямованих на подолання тютюнової пандемії.

Пам‘ятаймо —  здоровий спосіб життя запорука щасливого довголіття! 

28 травня Всеукраїнський день краєзнавства

День запроваджено відповідно до рішення VI з’їзду Національної спілки краєзнавців України у 2017 р., на згадку дня у 1925 р., коли в м. Харкові розпочалася І Всеукраїнська конференція з краєзнавства під час роботи якої було створено Український комітет краєзнавства.

Краєзнавство – збір, накопичення і популяризація відомостей про певну територію з різних точок зору: географії, геології, метеорології, рослинного і тваринного світу, населення, господарства, історії, культури тощо. Це також суспільний рух.

Краєзнавство - це мала географія, безцінна скарбниця збереження історичного досвіду багатьох поколінь, всього того найкращого, що витримало випробування часом у сфері матеріальної та духовної культури України.

Краєзнавчі дослідження дають можливість вивчити матеріал за безпосередніми слідами подій, із застосуванням суміжних дисциплін – географії, екології, демографії, статистики, топоніміки, на широкій джерельній базі місцевих джерел.

Джерала краєзнавств це:

краєзнавча бібліографія - облік і характеристика краєзнавчої літератури;

картографічні джерела (архіви музеїв, державні архіви) - джерела інформації та засіб відображення набутих матеріалів;

усні джерела — усна народна творчість: казки, легенди, думи, пісні, прислів'я, приказки, бесіди, зустрічі;

офіційні джерела - документальна спадщина та архіви; статистичні джерела спостереження - огляд різноманітних об'єктів і процесів;

друковані джерела - підручники, довідники, енциклопедії, путівники, карти, журнали, газети тощо; пам'ятки історії та культури, пов'язані з історичними подіями в житті краю, твори матеріальної і духовної діяльності, які мають історичну, наукову, художню та іншу культурну цінність.

23 травня День Героїв України

День встановлений на честь українських вояків - борців за волю України, передусім лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, гайдамаків, опришків, січових стрільців, вояків Армії УНР, ОУН-УПА, а також героїв Небесної сотні та сучасної російсько-української війни.

Святкові та пам'ятні заходи проходять весь тиждень, на який припадають дні 23-25 травня на честь роковин пам'яті Миколи Міхновського, Євгена Коновальця та Симона Петлюри.

Пам’ять про полеглих героїв, знакові битви - потужний засіб патріотичного виховання наступних поколінь.

В нинішній політичній ситуації це свято – не лише данина пам’яті героям минувшини, а й день шани героїв новітніх, які сьогодні віддають свої життя за соборність та незалежність нашої Батьківщини.

Цей день є символом незборимості української нації.

Усі українські герої різні за віком, світоглядом і соціальним статусом. Проте об’єднує їх одне – любов до рідної землі!

19 травня День пам’яті жертв політичних репресій

Встановлено Указом президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років». Відзначається у третю неділю травня.

Політичні репресії - переслідування особи чи групи в суспільстві з політичних міркувань, зокрема, з метою обмеження або запобігання їх здатності брати участь у політичному житті суспільства, зменшуючи таким чином їхні позиції серед своїх співгромадян.

Систематичні та жорстокі політичні репресії є характерною рисою диктатур, тоталітарних держав та подібних режимів.

Державний терор та репресивні заходи за політичною ознакою в Україні тривали з 1918 і до сер. 1980-х рр.

Від 1927 до 1990 р. в Україні було заарештовано понад мільйон осіб (з них понад 50% – українці). 140 тисяч із них - розстріляно.

Найжорстокішою репресивна політика була протягом початку 1930-1953 рр.,

У 1930-1933 р. із 184 репресованих науковців України не менш 170 були істориками.

Понад 2 млн. 800 тис. осіб стали жертвами репресій і депортацій з України, які тривали протягом 1935-1951 рр.

За даними істориків, у радянські часи кожен десятий в’язень соловецьких таборів був із України.

За даними Служби безпеки України, в 1936 р. були арештовані 15 717 чоловік, в 1937 – 159 573, в 1938 – 106 096, в 1939 – 11 744.

Лише за 1937 р. розстріляно 16,5 тис. чоловік.

Першою мішенню на українській землі стали державні й інтелектуальні лідери народу, які були творцями і носіями ідей державності 1917–1918 рр.

Другий удар завдано по національній першооснові – українському селянству, третім стало знищення творчої еліти та духовенства.

Лише деякі з числа репресованих повернулися в сім’ї, були реабілітовані та дочекалися відновлення своїх прав.

У 1967-1971 рр. в УРСР за політичними звинуваченнями засудили 87 осіб, 6 тис. профілактували в органах КДБ.

Загалом в СРСР у 1965-1985 рр. засуджено за "антирадянську діяльність" і ув’язнено до 1 тис. осіб. Останніми жертвами політичних репресій стали діячі українського визвольного руху 1970-1980-х рр., які залишалися "в’язнями сумління" до кінця 1987 р.

Санкціоновані та організовуються державою, політичні репресії є державним тероризмом, геноцидом, політичною діяльністю або злочинами проти людства.

18 травня День науки

Це професійне свято, передусім, працівників Національної академії наук України, до якої належать 168 наукових установ і 46 організацій дослідно-виробничої бази.

Загальна кількість працюючих в НАН України складає близько 37,5 тис. чоловік, в тому числі 18,3 тис. наукових працівників.

Серед них 2 530 докторів наук і 7 603 кандидата наук.

Крім того, святкування Дня науки проводиться в багатьох вищих навчальних закладах нашої країни.

Наука – сфера діяльності людини, спрямована на одержання (вироблення і систематизацію у вигляді теорій, гіпотез, законів природи чи суспільства тощо) нових знань про навколишній світ.

Основою науки є збір, оновлення, систематизація, критичний аналіз фактів, синтез нових знань або узагальнень, які описують природні чи суспільні явища, які досліджуються, та (або) дозволяють будувати причинно-наслідкові зв’язки між явищами і прогнозувати їхній перебіг.

Наука – це поступовий процес розширення відомих людству меж, відсування меж невідомого.

Загалом, галузі науки, зазвичай, класифікують за двома головними напрямками:

природничі науки, які вивчають природні явища;

суспільні науки – науки, що вивчають людську поведінку, мислення та суспільство.

За межами цієї класифікації залишилися точні, або формальні науки – математика, логіка, інформатика, які вивчають взаємозв’язки елементів уявних сконструйованих систем.

За співвідношенням із практикою виділяють:

фундаментальні науки, безпосередньо не орієнтовані на отримання практичної користі;

прикладні, націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів.

Тож, зі святом, шановні науковці! Нових ідей та великих відкриттів!

18 травня День свободи культури 

Ініційований як міжнародний захід Фондом цифрової свободи (Creative Commons) в 2012 р.; відзначається в третю суботу травня.

Початок руху заклала книга Лоуренса Лессіг «Вільна культура: як великі медіа використовують технології і закон, щоб блокувати культуру і контролювати творчість» (2004) - аналіз авторського права і його впливу на вільний доступ до творів творців.

Рух за вільну культуру виступає проти таких практик, як продовження авторських прав та спроби придушити "права на добросовісне використання" традиційною медіа-індустрією

Культура (лат. Culture – «обробіток», «обробляти») – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил усередині соціуму для його збереження та гармонізації.

Ідея свободи культури, відноситься до числа фундаментальних проблем людського буття.

Людина - єдина істота на планеті Земля, здатна бути вільною. І людина – єдина істота, що творить культуру.

Людське буття – буття в культурі. Людина живе в культурі з самого початку, з моменту виникнення людського роду. Саме культура формує людські якості. Світ людської культури – продукту вільної творчості суб'єкта.

Культуротворча діяльність невіддільна від свободи.

Визнанням суспільної значущості принципу свободи творчості є його включення в правові системи всіх демократичних держав. Щоб творити, людина повинна володіти свободою.

Інтелектуальна складова культури формується в рамках суб'єкт-об'єктного відношення з орієнтацією на об'єктивне пізнання світу і самої людини, і практичне застосування здобутого знання.

Ліцензії та правові інструменти Creative Commons дуже намагаються відновити баланс у сфері авторського права, залишаючись при цьому в рамках системи сучасного законодавства, яка також відома за традиційною фразою «Всі права збережені» (all rights reserved). Їх інструменти дають кожному - від творчої людини, окремого автора до величезної компанії або установи - простий, стандартизований спосіб управляти своїми авторськими правами і видавати дозволи на те чи інше використання свого творчого твору.

18 травня Міжнародний день музеїв 

День відзначається за рішенням ХІ Генеральної Конференції Міжнародної ради музеїв (ICOM), яка відбулась у травні 1977 р. З 1978 р. щорічно відзначається більш ніж у 150 країнах.

Гасло свята: «Музеї – це важливий засіб культурного обміну, збагачення культури та розвитку взаєморозуміння, співробітництва і миру різних народів».

Музеї (від давньогрецької «дім Муз») – культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної та духовної культури, залучення громадян до надбань національної та світової історико-культурної спадщини.

З розвитком комп’ютерної техніки та Інтернету з’явилися також віртуальні музеї на CD-ROM або в Інтернеті.

До перегляду всіх охочих наявна електронна версія часопису "Музеї України" 

В інтернет середовищі існують сайти та портали, що надають можливість переглянути музейні колекції:

Музейний Портал 

Національний музей історії України 

Музеї України просто неба 

Національний музей літератури України 

Національний музей українського народного декоративного мистецтва 

Музей української діаспори 

Незвичні музеї України 

18 травня День боротьби за права кримськотатарського народу

Відзначається згідно з Указом Виконуючого обов’язки Президента України № 472/2014 «День боротьби за права кримсько-татарського народу» у річницю депортації кримськотатарського народу 1944 р.

Депортація кримських татар (крим. Qırımtatar sürgünligi) – примусове виселення кримсько-татарського населення Кримської АРСР, проведене НКВС 18 травня 1944 р.

Офіційно причиною депортації вказувалася співпраця деяких кримських татар із нацистською Німеччиною під час Другої світової війни.

У 1989 р. депортація була визнана Верховною Радою СРСР незаконною і злочинною.

Кримські татари вимагають визнати депортацію геноцидом.

Депортація розпочалася о 3-й годині ранку 18 травня 1944 р. і завершилася, в основному, 20 травня.

До операції було залучено 32 тис. співробітників НКВС. Під час головної хвилі депортації (18–20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів.

Крім того, 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тис. кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь».

Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Окремо 5 989 чоловік, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації.

Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання.

Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб і виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар.

Разом із кримськими татарами депортовано й інших місцевих жителів неслов’янського походження та болгар.

Всього виселено 38455 осіб (з них: греків – 16006 осіб, вірмен – 9821 осіб, болгар – 12628 осіб).

Усього за 1945-1946 роки в місця депортації було заслано 8995 кримських татар. Статус всіх депортованих – «спецпереселенці», які мали жити у нових поселеннях довічно.

У 2008 р. Меджліс кримськотатарського народу ухвалив рішення визнати депортацію 1944 р. геноцидом.

Тільки держава Україна надавала допомогу кримським татарам, які з 1989 р. переселялися на рідну землю в Крим.

12 листопада 2015 р. постановою Верховної Ради України було започатковано День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, в якому депортація з Криму кримських татар визнана геноцидом кримськотатарського народу.

16 травня День вишиванки.

Свято започатковане студенткою факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича Лесею Воронюк у 2007 р.

Відзначається щорічно у третій четвер травня та покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого одягу.

Вишита сорочка – вишиванка – яскрава самобутня особливість національного одягу українців, підсумок плідної та багатовікової роботи не одного покоління, що примножили і зберегли орнаментальні традиції народу і передали смислове значення за допомогою вишитих символів.

Вишиванка – теперішня назва традиційної української вишиваної (вишитої) чоловічої та жіночої сорочки, а також її сучасних зразків.

Здавна в Україні ставлення до одягу було дбайливим і шанобливим.

Сорочка завжди вишивалась жіночими руками, а тому несла сильний емоційний заряд, символізувала добро, любов і вірність. Матері, вишиваючи одяг своїм дітям, вкладали всю свою ніжність і молитву до Бога про збереження дорогих чад. Українська вишиванка служила як прикрасою, так і оберегом, а ще й своєрідним документом, за яким можна було визначити з яких країв родом власник вишиванки.

Композиція сорочки – чітко продумана й логічна конструктивно-декоративна система взаємозв’язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки.

Традиційно вишивкою прикрашали ті частини одягу, через які, за уявленням наших предків, злі сили могли проникнути в душу людини. Вишивкою-оберегом вишивалися комір, манжети, поділ і розріз горловини. Сама тканина сорочки вважалася неприступною для злих духів, тому що при її виготовленні використовували інструменти на яких у великих кількостях був присутній заклинальний орнамент.

Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів завжди мають різноманітні вишивальні шви, так звані «техніки», яких в Україні відомо близько ста.

У вишиванці використовували традиційні символічні орнаменти: геометричні (вважаються найдавнішими), рослинні, зооморфні (тваринні), орнітоморфні (птахи).

В орнаментах переважають чорний і червоний кольори (ознака хліборобської культури, любові, землі та сонця, печалі та радості, матеріального і духовного, життя і смерті) з украпленням синього, зеленого, жовтого (золотого). Геометричні (абстрактні) орнаменти властиві всій слов’янській міфології. В основі рослинного орнаменту полягає прагнення принести у вишивку красу природи.

Окремі вишивальні шви характерні для тих або інших етнічних районів України.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент зі стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю чи восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Головні кольори вишивок Київщини – білий, коралово-червоний, відтінений чорний.

Сорочки на Полтавщині вишивають, головним чином, білими нитками, дуже рідко червоними або сірими. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами.

Своєрідною вишивкою здавна славилася Волинь. Візерунки геометричні, чіткі та прості за композицією. Чіткість ритму підсилюється однобарвністю вишивок, виконаних червоною ниткою на білій-сірій полотнині.

Для Чернігівської області характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або ж із украпленнями червоного і чорного.

Вишивки Полісся – графічно чітка вишивка червоною ниткою на білому-сірому тлі льняної полотнини. У вишивці домінували прості геометричні візерунки червоного кольору з додаванням синього. На Поліссі жіночі сорочки не вишивають або вишивають тільки червоною заполоччю та дуже простим орнаментом.

В орнаментах подільських вишивок переважає один колір – чорний з великим або меншим украпленням червоного, синього, жовтого або зеленого. Найпоширеніші одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, рідше – дво- і триколірні.

На Буковині користуються вишиваною гладдю (білою), дрібним хрестиком, штаповкою, крученим швом.

Традиційними кольорами вишиванок Покуття були світлий та темний зелений, жовтий, чорний, червоний. У заможних жінок і дівчат були вишиті цілі рукави спереду («вишивані рукави»). Гуцульські вишивки, головним чином, вишиті червоним із жовтим і зеленим, причому домінує червоний колір. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і додають їй золотавого відблиску.

Колірна гама Закарпатських вишиванок досить широка: червоний сполучається з чорним (при цьому виділяється один колір – чорний або червоний), застосовуються як білий, так і багатобарвний орнаменти.

Сорочки на кожен день вишивали звичайно ж простіше і скромніше, куди багатшим і ретельно вишитим був святковий одяг.

Композиція сорочки – чітко продумана й логічна конструктивно-декоративна система взаємозв’язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки.

У центральних областях України були поширені так звані українки – сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався.

У західних областях існувала «гуцулка» – тип сорочки, на якій вишивка розміщувалась уздовж пазухи й коміра, по низу рукава.

Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами («стрілкова», «вистіжкова») і сорочки без уставок – «чумачки» або «лоцманські» (останні побутували на Дніпропетровщині).

Вишиванка - символ єднання з душею своїх предків, свого народу.

Вишиванка - символ здоров’я, краси, чистоти помислів і єднання з душею своїх предків, свого народу. Які б складні часи не переживав український народ, але любов до традиційної вишивки у нього ніколи не згасала. За допомогою нитки і голки українські майстри створювали і створюють унікальні зразки впізнаваного у всьому світі українського вбрання.

15 травня Міжнародний день клімату 

Підставою цього свята стала відповідь на заклик метеорологів захищати клімат як важливий ресурс, який впливає на добробут нинішніх і майбутніх поколінь.

Клімат – режим погоди, який є характерним для конкретної місцевості та залежить від географічного розташування. Це один із найважливіших ресурсів, який якісно впливає на життя всіх живих істот у цілому і їх майбутніх поколінь.

Світ не стоїть на місці, все зазнає змін, і клімат не є винятком.

Всі зміни, котрі відбуваються в ньому, ретельно вивчають і аналізують палеокліматологи.

Про клімат судять за середньою температурою, кількістю опадів і сонячних днів, а також за іншими змінами, які можна отримати та виміряти в певному місці.

Клімат залежить від цілого комплексу зовнішніх і внутрішніх факторів. Збереження клімату – одна з глобальних проблем, які сьогодні стоять перед людством.

Глобальне потепління, підвищений вміст озону в атмосферному шарі, природні катаклізми, зміна погодних умов на планеті – все це веде до погіршення клімату Землі і, як наслідок, справляє негативний вплив на продовольчу, життєву і майнову безпеку людей, плачевно позначається на стані природних ресурсів в збалансованому розвитку держав.

Екологами встановлено, що за останні 15 років на Землі зникло близько 2 мільйонів кв. км. лісів. Це стало наслідком як негативного людського фактора, так і низки природних катаклізмів.

Як відомо, знищення вологих тропічних лісів є першопричиною аномального скупчення газів в атмосфері. Ще однією перешкодою на шляху стабілізації кліматичних показників є смог.

Особливо гостро стоїть питання про розвиток атомної енергетики. На тлі масових обмежень і заборон атомної сфери діяльності по всьому світу екологи закликають до розробки «безпечних ядерноенергетичних технологій». Збереження клімату Землі також залежить і від кожного жителя планети.

15 травня День сім’ї

«Який кущ, така й хворостина, які батьки, така й дитина», кажуть у народі.

Сім’я - одна з найбільших цінностей, створених людством за всю історію свого існування. Щасливий і безсмертний той народ, у якому не обривається святий зв’язок батьків і дітей.

Сім’я- соціальна група людей, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей.

Сім’я – це найближчі, найрідніші люди, які допомагають нам у складних ситуаціях, які дарують нам тепло, це безпечний і затишний рідний дім, наш маленький світ в якому все дороге, звичне і зрозуміле.

Саме у сім'ї формується особистість кожної людини й відбувається виховання.

Материнська любов – це найважливіший чинник у формуванні фізичного, емоційного і духовного життя.

Батькова наука, передача умінь від батька до сина, батькова суворість і вимогливість, батькова людяність і стриманість, ведуть дитину по життю впевнено і терпляче.

Сім'я, любов і вірність - стовпи, на яких тримається наше життя. Сім'я - це цеглинка у підмурку добробуту та спокою держави. Сім'я дає нам відчуття ґрунту під ногами. Сім'я - складова людського щастя. 

Панас Мирний (справжнє ім'я - Панас Якович Рудченко; 13.05.1849-28.01.1920), український письменник, драматург, громадський діяч.

Панас Рудченко народився в Миргороді на Полтавщині у родині повітового cкарбничого Якова Григоровича і його дружини Тетяни Іванівни Рудченків. Окрім Панаса в родині було ще четверо дітей – сестра Олександра, брати – Іван, Лука та Юрій. У родині шанували традиції, мову, християнську мораль та релігійні свята, дотримувалися постів. Дітям змалку прищеплювали віру в Бога, слухняність, чесність та порядність, не відгороджували їх від простих людей. Малеча полюбляла слухати казки своєї няньки баби Оришки, яка згодом стала прообразом бабусі Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Обидва брати Рудченки, Іван (згодом фольклорист, літературний критик та письменник Іван Білик) та Афанасій навчались у Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому трикласному училищі. Обидва за старанність і відмінні успіхи у навчанні нагороджувалися «похвальними листами». На жаль, за браком коштів продовжити освіту вони не змогли.

Вже в 14 років А. Рудченко розпочав чиновницьку службу в Гадяцькому повітовому суді. Не маючи матеріальної змоги продовжувати освіту, Панас займався самоосвітою, самотужки опанував французьку мову.

Служив у канцеляріях, бухгалтером губернського казначейства у Полтаві, а згодом – на різних посадах у губернській казенній палаті. Панас Рудченко став чиновником високого рангу в губернському місті Полтаві, 41 рік служив у казенній палаті (із них 34 - начальником відділу), дослужився до звання цивільного генерала і був нагороджений сімома орденами - Станіслава й Анни усіх трьох ступенів та Володимира четвертого ступеня. Серед його нагород була й золота табакерка, отримана в травні 1910 р. За сумлінну службу на посаді начальника відділу казенної палати Рудченку надали звання надвірного, а згодом - колезького й статського радника, а як кавалера ордена Володимира в 1901 р. ввели у дворянство, що надавало найважливіший для нього привілей - можливість навчати своїх дітей в гімназії.

З 1871 р. працював і мешкав у Полтаві. Однак чиновницька кар’єра не приносила особливого задоволення, тож справжньою втіхою для Панаса Яковича стає літературна діяльність.

Перші його твори – вірш "Україні" та оповідання "Лихий попутав" – з'явилися у львівському журналі "Правда" (1872). Саме під ним уперше з’являється псевдонім – Панас Мирний.

Але на той час у доробку Панаса Мирного було вже кілька неопублікованих зразків малої прози, драматичних проб і перекладів (зокрема і «Слова о полку Ігоревім»).

Згодом друком вийшли нарис "Подоріжжя од Полтави до Гадячого" та оповідання "П'яниця", а 1877 р. у Женеві − повість "Лихі люди". У цьому ж місті опублікували і "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" – найвідоміший роман письменника.

Панас Мирний був одним з найбільш плідних українських письменників свого часу. Творчий доробок письменника - 718 оригінальних та перекладних поезій, 9 драм, 69 великих та малих прозових творів, 40 прозових уривків без назв - усього понад тисячу творів.

Найвідоміший роман письменника "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1872–1875) П. Мирний написав спільно зі старшим братом Іваном Біликом (Рудченком), який теж узяв собі псевдонім.

Письменник працював над романом чотири роки. Усього було 6 редакцій твору. У листопаді 1872 р. була написана повість «Чіпка». Остаточний варіант роману був опублікований під назвою «Пропаща сила» або «Хіба ревуть воли, як ясла повні» у 1880 р. в Женеві. Поштовхом для написання твору послужила історія про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи. Її розказав письменнику візник під час подорожі від Полтави до Гадяча.

Ця оповідь зосталася в пам'яті письменника, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше враження справило на митця те, що візник не засуджував діяння розбійника, а співчував йому, називаючи нещасним чоловіком.

Твір став першою в українському письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею - народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення, і лише за допомогою насильства можливо змінити світ.

Другий відомий твір письменника - роман «Повія» став направду «художнім синтезом доби» (О. Гончар). У цьому творі письменник виявив себе як глибокий психолог-аналітик і знавець усіх сфер тогочасної дійсності - від побуту й проблем пореформеного села до хижості міщанського середовища, у якому саме тривав процес капіталізації: новоявлені власники капіталу, зневаживши будь-які норми моралі, гребли під себе добро, насамперед чуже, громадське. У романі, як і в багатьох прозових творах Панаса Мирного, навіть мальовничі пейзажні зарисовки суголосні до настроїв героїв, поглиблюють та увиразнюють їхній душевний стан. Можна тільки милуватися, як майстерно письменник вплітає в канву своєї оповіді сни персонажів, за їх допомоги тонко розкриваючи психічний стан й емоційну сферу людини. У другій половині ХХ ст. роман «Повія» став популярним не тільки в Україні, а й за кордоном. Його було видано в перекладах болгарською, латвійською, литовською, молдавською, російською, словацькою, чеською й іншими мовами. У 1961 р. видатний український кінорежисер І. Кавалерідзе екранізував цей твір на Київській кіностудії імені О. Довженка.

Поряд з епічними творами Мирний залишив у спадок блискучі зразки малих художніх форм – оповідання, нариси, новели ("Казка про Правду та Кривду", 1889; "Серед степів", 1900; "Морозенко", 1898 та ін.). Подіям революції 1905–1907 присвячено поетичні та прозові твори Мирного ("До сучасної музи", "На сорок четверті роковини смерті Т. Г. Шевченка", "Сон" – 1905, "У тюрмі", "Дурниця" – 1909). Помітне місце в творчості займали драматичні твори ("Перемудрив", 1884; "Згуба", 1896; "Лимерівна", 1883; "У черницях", 1884), філософська драма-містерія "Спокуса" (1901) та перекладацька справа.

Характерними рисами прози Панаса Мирного є масштабність реалістичних малюнків, достовірне відтворення побуту людей, соціальність та психологізм.

Панас Мирний захоплювався українською мовою та літературою з раннього дитинства і знав “Кобзаря” напам’ять. За ним та за книжкою “Українські приказки, прислів’я і таке інше” самотужки вивчив українську мову.

Письменник підтримував тісні зв’язки з багатьма відомими діячами української культури, серед яких М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Старицький, М. Лисенко та ін., проводив активну громадську діяльність. П. Мирний був засновником часопису "Рідний край".

У житті Панас Якович був надзвичайно скромною людиною. Любив збирати гостей у своєму будинку в Полтаві, дуже любив театр.

У 40 років письменник одружився з німкенею Олександрою Шейдеман. Разом вони виростили трьох синів – Віктора, Михайла та Леоніда.

Жовтневий переворот і більшовицьку революцію письменник не сприйняв. Марксизм для нього, відданого ідеям народництва другої половини ХІХ ст., був абсолютно чужий і незрозумілий. Однак через хвороби, фінансову скруту і потребу утримувати сім’ю, після зайняття Полтави більшовиками змушений був працювати в Полтавському губернському фінвідділі.

В Полтаві працює Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного, який є найбагатшим в Україні за кількістю меморіальних речей: хата, де з родиною жив Панас Мирний, рукописи, листи та фотографії. У 1951 р. у дворі перед будинком було врочисто встановлено пам'ятник П. Мирному.

9 травня День Європи в Україні

День відзначається згідно Указу Президента України №266/2023 «Про День Європи» з метою зміцнення єдності народів Європи, забезпечення миру, безпеки й стабільності на Європейському континенті, засвідчуючи відданість ідеалам та цінностям демократії, підтримуючи ініціативи молодіжних та інших громадських об’єднань.

День Європи для українців – це особливий день. Відзначення Дня Європи – це важливий крок у зміцненні самоідентифікації України як європейської держави, причетної до традицій і цінностей Європи.

Сьогодні наша держава межує з чотирма членами ЄС: Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Румунією. Загальна довжина кордону з Європою – близько 1358 км (844 миль).

У 33 пунктах кордон перетинається автомобільним, залізничним, поромним, пішохідним та велосипедним шляхом.

Нашу країну та ЄС єднають спільні цінності, історія та культура, демократія і свобода. Європейський вибір України – це запорука її розвитку.

Україна пройшла довгий і тернистий шлях щоб довести ідею стати частиною Європейського Союзу до логічного завершення. Найважчі віхи європейської інтеграції України:

2013 р. Українці вийшли на Майдан, звершили Революцію гідності й відстояли підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

2014 р. Підписана Угода про асоціацію між Україною і ЄС, відбувся перехід від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції.

2017 р. Для громадян України було запроваджено безвізовий режим.

28 лютого 2022 р. За чотири доби після початку широкомасштабного вторгнення рф Україна звернулася до ЄС щодо невідкладного приєднання країни за новою спеціальною процедурою.

23 червня 2022 р. Розпочався новий етап європейської інтеграції нашої країни – Україна отримала статус кандидата у члени ЄС.

Нині Україна є частиною європейського співробітництва. Зі зброєю в руках, щоденно і повсякчасно наша країна доводить Україна – це Європа.

28 квітня Всесвітній день охорони праці

 або Всесвітній день безпеки і здоров’я на робочому місці

День заснований Міжнародною організацією праці (1989) з метою привернути увагу світової громадськості до масштабів проблеми, а також до того, яким чином створення і просування культури охорони праці можуть сприяти зниженню щорічної смертності на робочому місці.

Щороку Всесвітній день охорони праці присвячується проблемам, які стоять перед МОП, і проводяться під різними гаслами. Гасло 2023 р.: «Безпечне та здорове робоче середовище – основний принцип та право на роботі».

Ініціатива свята належить американським та канадським робітникам, які у 1989 р., вперше відзначили День пам’яті загиблих, травмованих, тяжко хворих товаришів по роботі.

В Україні День має назву «День охорони праці» і відзначається згідно до Указу Президента України № 685/2006 від 18 серпня 2006 р. щорічно 28 квітня.

Щорічно в світі реєструється близько 270 млн. випадків нещасних випадків на виробництві, які ведуть до відсутності на робочому місці протягом більше 3 днів, і від близько 160 млн. випадків хвороб без смертельного результату.

Кожен день в світі вмирають в результаті нещасних випадків і захворюваності на виробництві близько 5000 осіб, в рік - від 2 до 2,3 мільйона осіб. Економічні втрати внаслідок професійних захворювань складають близько 4% національного валового продукту.

За оцінкою МОП із 2,34 млн смертей на робочому місці 321 тис. відбувається внаслідок нещасного випадку. Причиною 2,02 млн смертельних випадків у світі (або 5 500 смертей на день) є різні види професійних захворювань.

Для запобігання нещасним випадкам на виробництві існують цілі інженерні системи з техніки безпеки. З урахуванням специфіки того чи іншого робочого процесу розробляються відповідні інструкції, приписи, правила з техніки безпеки, вводиться систематичний інструктаж працівників і всього персоналу, вводиться в штат інженер по техніці безпеки, а якщо це не є можливим, то його функції бере на себе або дублює начальник підрозділу, зміни, майстер або бригадир. На жаль, це різко знижує якість контролю за дотриманням техніки безпеки. Але навіть це не може повністю запобігти так званому "людському фактору". Статистика чітко показує, що найбільш часті випадки травматизму на виробництві відбуваються саме, коли знижується увага працівника. Це як правило відбувається наприкінці робочого дня, в кінці робочого тижня, рідше перед обідньою перервою. На жаль, через недбальство виконавця робіт, правила техніки безпеки, часто пишуться ціною здоров’я та життя працівників.

26 квітня виповнюється 38 років з часу аварії на Чорнобильській АЕС, яка стала найбільшою техногенною катастрофою ХХ століття. Тоді, у квітні 1986 року радіоактивним цезієм було забруднено 3/4 території Європи. 8,5 мільйонів жителів України, Білорусі, росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення, біля півмільйона з них померли від наслідків радіації. До кінця літа 1986 року більше 90 тисяч осіб було евакуйовано із зони зараження, 81 населений пункт України став безлюдним.

Радянська влада робила все, щоб приховати від світу наслідки катастрофи. Два дні світ нічого не знав про вибух. 27 квітня різке зростання радіаційного фону зафіксували в Данії та Швеції, після чого шведська влада звернулася до Москви із вимогою надати пояснення. Натомість у радіоактивному Києві, щоб показати світові, що, мовляв, нічого не сталося, 1 травня на святкову демонстрацію вивели тисячі людей, в тому числі і дітей.

Паралельно КГБ організувало стеження ледь не за кожною людиною: що думає, що говорить. З «панікерами» проводилися «профілактичні бесіди». Усі ці документи в Україні є у вільному доступі –Інститут історії України НАНУ та Галузевий державний архів СБУ підготували двотомник «Чорнобильське досьє КГБ», який видав Український інститут національної пам’яті.

Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Спроби Москви приховати правду про її наслідки, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в «гуманність» комуністичної ідеї навіть у найлояльніших прихильників.

На жаль, у росії відбуваються зворотні процеси. Історичну правду тут давно замінила тотальна пропаганда, заснована на вірі у власну вищість і непогрішимість їхнього керівництва. Все це призводить до небезпечних ігор із захопленням атомних електростанцій (зокрема, Чорнобильської та Запорізької), які в перші дні повномасштабного вторгнення російських військ в Україну стали полігоном бойових дій, чи спробами шантажу ядерною зброєю. Жертвами свідомого замовчування уроків історії та виправдання злочинів комуністичного тоталітаризму уже стали російські військові, які за наказом командування окопалися і місяць просиділи в Рудому лісі (одному із найбільш забруднених радіацією місць Зони відчуження), отримавши практично смертельну дозу опромінення. А заручниками цієї ситуації стає весь світ.

Чорнобильська катастрофа стала попередженням усьому людству, наскільки крихким може бути наше майбутнє з неконтрольованою радіацією. Нинішня поведінка росії знову ставить світ на межу катастрофи, і це треба зупинити. В день річниці Чорнобильської катастрофи про це варто нагадати усім світовим лідерам.

23 квітня Всесвітній день книги та авторського права

Букіністична книга (франц. bouquiniste – торговець старими книгами) – стара книга, яка з погляду бібліофіла чи фахівця літератури має неперебутню цінність, перетворюється на предмет книжкової торгівлі. У книгознавстві це видання періоду 1851-1960 рр. Букіністичною книгою називають також антикварну книгу.

Антикварна книга (лат. antiquus – давній) – у практиці книжкової торгівлі і книгоколекціонування – книга, видана від початку книгодрукування до 1850 р. включно.

Стародруки – видання, надруковані з середини XV ст., від початку запровадження друкарства в Європі (1452 р.), до 1830 р. включно, до запровадження машин у друкарській справі, на ручних верстатах, на ганчір’яному папері. Міжнарод. термін Hand Press Book – книги періоду ручного друку

Усі стародруки за хронологічною ознакою вважаються книжковими пам’ятками і мають бути зафіксовані в єдиному Державному реєстрі національного культурного надбання. Наука, що вивчає книгу як об’єктивне явище соціальної дійсності має назву книгознавство. Синонімом є термін бібліологія.

Популярні книги це: фастселлери – книги, до яких успіх приходить відразу. Крива продажу різко йде вгору, але швидко падає, оскільки успіх книги має нестійкий характер;

стедиселлери – книги, що мають успіх протягом тривалого часу, збут яких відрізняється лише сезонними коливаннями;

бестселлери – книги, що мають постійний успіх, під час зростання продажу відбувається їх перевидання, книги постійно завойовують нове коло читачів.

За типом книги бувають: художні книги, які за жанром розподіляються на: романи, повісті, оповідання, есе, комікси;

не художні: енциклопедія, довідник, словник, монографія, підручник, посібник.

Основні типи літератури:

політичні першоджерела (програми партій, заяви рухів, громадських організацій, офіційні виступи їх керівників тощо);

правові першоджерела (конституція, закони, постанови парламенту та уряду, укази президента, накази та розпорядження інших керівних адміністративних органів тощо);

науково-дослідна література (наукові монографії, наукові статті чи збірники статей, тези доповідей на наукових конференціях тощо.);

науково-популярна література (статті та нотатки, спрямовані на популяризацію наукових знань серед неспеціалістів; науково-популярні монографії тощо);

виробнича література (практичні посібники, інструктивні матеріали з виробництва тощо.);

навчальна література (підручники, навчальні посібники, навчально-методичні рекомендації, хрестоматії тощо.);

довідкова література (енциклопедії, довідники, словники);

рекламна література (об'яви, оголошення, проспекти, фірмові каталоги тощо.);

публіцистична література (публіцистичні статті, нариси, тексти промов тощо, з актуальних питань сучасності);

художня література (романи, повісті, оповідання, вірші, поеми, драматичні твори тощо.);

мемуарна література (спогади, щоденники, листування тощо);

літургійна (богослужбова) література (священні книги; книги, що забезпечують богослужіння);

науково-інформаційна література (видання органів науково-технічної інформації: аналітичні огляди, реферати та тощо.);

масово-інформаційна література (повідомлення засобів масової інформації, які не мають публіцистичного спрямування: репортажі, замітки).

Типи книжкових видань:

Монографія – це наукова праця у вигляді книги з поглибленим вивчанням однієї або декількох (тісно пов'язаних між собою) тем.

Енциклопедія – тип довідника, що містить сумарну інформацію з усіх галузей знань або з конкретної галузі.

Довідник – упорядкований предметний матеріал, книга, що містить узагальнені, стислі впорядковані відомості з певних галузей науки.

Словник – книга, в якій в алфавітному чи тематичному порядку подано слова, їх етимологію, значення та іншу інформацію.

Підручник – книга, у якій системно викладено інформацію з певної галузі знань і яку використовують в системі освіти на різних рівнях, а також для самостійного навчання.

Посібник – навчальне видання, яке доповнює або частково замінює підручник у викладі навчального матеріалу з певного предмета, курсу, дисципліни або окремого його розділу.

Хрестоматія – навчальне видання літературно-художніх, історичних, наукових чи інших творів або їх частин, які є об'єктом вивчення певного навчального предмета, курсу, дисципліни відповідно до офіційно затвердженої навчальної програми. Різновидом хрестоматії є книга для читання.

Рукопис, або манускрипт (лат. manuscriptum, від manus – рука і scribo – пишу) - писемний документ, написаний від руки, звідки й назва.

Авторський рукопис, авторський оригінал – рукописний чи машинописний текст документа, підготовлений автором для опублікування. Авторські рукописи є самоцінними документами.

23 квітня День "Говори як Шекспір"

Батьком англійської літератури і дідом англійської мови Вільяма Шекспіра (23.04.1564-23.04.1616) називають за його вміння знаходити десятки значень для одного слова.

У смисловому, поетичному і лінгвістичному багатстві мови Шекспіра дивно добре поєднуються складність і простота, глибина і дохідливість.

Лексичний словник творів Вільяма Шекспіра становить

15-20 тисяч різних слів. Це зовсім небагато, але англійська мова Шекспіра відрізняється приголомшливою багатозначністю і метафоричністю. Письменнику важливіше було вивудити з кожного слова якомога більше різних відтінків, ніж привнести в мову цілий словник.

Окрім англійської, Шекспір знав французьку, італійську, грецьку, латинську мови.

Також він добре був обізнаний з античною міфологією, творами Гомера, Овідія, Плавта, Сенеки, Монтеня, Рабле і багатьох інших.

Дуже часто, не знайшовши потрібних слів в лексиконі, Шекспір і зовсім сам вигадував слова.

Саме тому в New English Distionary (великий Оксфордський словник) так часто згадується ім'я письменника: він створював нові слова, вводив в мову неологізми своїх друзів, активно вживав розмовні вирази і запозичення.

Шекспір, як повідомляє Оксфордський словник, ввів в англійську мову близько 3200 нових слів - більше, ніж його літературні сучасники.

Шекспір подарував англійській мові чимало ідіом.

Ось найпопулярніші з них.

Що зроблене, те зроблене (Макбет); розчинитися в повітрі (Отелло); все в моїх руках (Віндзорські насмішниці); плоть від плоті (Отелло); зіниць не зімкнув (Цимбелін); любов сліпа (Венеціанський купець); залягти на дно (Багато шуму з нічого); чудовисько з зеленими очима [ревнощі] (Отелло); скатертиною дорога (Венеціанський купець); віддати належне противнику (Генріх IV); вічність і один день (Як вам це сподобається); заради всього святого (Генріх VIII); диявол у плоті (Тит Андронік); підхопити застуду (Цимбелін); розтопити лід (Приборкання норовливої); звідки не візьмися (Приборкання норовливої); жалюгідне видовище (Макбет).

23 квітня День англійської мови 

День відзначається щорічно з 2010 р. за ініціативою Департаменту зі зв’язків із громадськістю ООН із метою зміцнення традиції багатомовності.

Дата святкування обрана в день народження і смерті видатного англійський письменника і одного із засновників сучасної англійської мови Вільяма Шекспіра.

Сьогдні англійською мовою говорять близько 1,5 млрд. жителів планети.

Англійська мова (англ. English, the English language) – мова англійців (офіційна мова Великої Британії), жителів США (офіційна мова 31 штату), одна з двох офіційних мов Ірландії, Канади та Мальти, офіційна мова Австралії, Нової Зеландії.

Використовується як офіційна в деяких державах Азії (Індія, Пакистан та інших) і Африки, сьогодні є світовою універсальною.

Це мова 500 млн. людей у 12 країнах світу, а ще 600 млн. говорить англійською як другою мовою. Ще кілька сот мільйонів володіють певними знаннями з англійської мови.

Також має офіційний або напівофіційний статус приблизно в 62 країнах.

Тих, хто розмовляє англійською мовою в лінгвістиці називають англофонами; особливо цей термін поширений у Канаді (у тому числі в політичному контексті).

В англійській мові найбільша загальна кількість слів у порівнянні з будь-якою іншою мовою.

Жодна інша мова не має стільки синонімів як англійська.

Найдовше слово в англійській мові складається з 1909 літер і означає окрему частину ДНК.

Немає жодного слова в англійській мові, яке римується зі словами: «orange», «purple», «month» або «silver».

Найбільш використовувана літера англійської мови – «E», а найменше – «Q».

Англійська мова є найважливішою мовою міжнародного спілкування, торгівлі, співробітництва та бізнесу, що пояснюється колоніальною політикою Британської імперії у XIX ст. і світовим впливом Сполучених Штатів Америки в даний час.

Англійська – мова століття інформації.

Комп’ютери розмовляють один із одним англійською. Понад 80% всієї інформації в більш ніж 150 млн. комп’ютерах по всьому світові зберігається англійською мовою.

85% усіх міжнародних телефонних розмов відбуваються англійською мовою, також як і три чверті світової пошти, телексів і телеграм.

Інструкції до комп’ютерних програм і самі програми досить часто бувають лише англійською мовою.

Колись мовою науки була німецька, сьогодні 85% усіх наукових робіт публікуються спочатку англійською мовою. Понад половини світових технічних і наукових періодичних видань виходять англійською мовою, яка також є мовою медицини, електроніки та космічної технології.

Інтернет так само немислимий без англійської мови!

Тож, вивчаймо універсальну мову сьогодення - англійську мову!

23 квітня Всесвітній день книги та авторського права 

Відзначається ЮНЕСКО щорічно з 1996 р. у день смерті Шекспіра, Сервантеса і Інки Ґарсіласо де ла Веґи. Мета дня - поширення освіти, розвитку усвідомлення культурних традицій, а також з урахуванням того, що книги є найбільшим засобом поширення знання, найнадійнішим способом його збереження. Традиція святкування Дня книги народилася в Каталонії, де 23 квітня (у День Св. Георга) за кожну куплену книгу дарували троянду.

Ще одна традиція, яка виникла у 2001 р. – це присвоєння місту, у якому найбільш сприяли книговидавництву, звання Світової столиці книги. У 2023 р. Всесвітня столиця книги - місто Аккра (столиця Гани).

Книга, книжка – письмовий запис, неперіодичне видання у вигляді зброшурованих аркушів друкованого матеріалу, набір письмових, друкованих, ілюстрованих або порожніх аркушів, виготовлених із паперу, пергаменту або іншого матеріалу, як правило, скріплених з одного боку.

Книгою є видання, що має понад 48 сторінок. Тверда оправа книги - палітурка.

Паперова оправа книги - обкладинка – зовнішнє покриття видання, що з’єднується з книжковим блоком без форзаців. Паперова обкладинка, що надівається на палітурку або основну обкладинку – суперобкладинка. Перша сторінка книги - титул - сторінка, на якій надруковано заголовок, ім'я автора, рік і місце видання тощо. Перша сторінка видання чи його рубрики – початкова сторінка.

Закладка, що виготовляється при виданні книги – лясе. Сторони аркуша у книзі називаються сторінками. Сучасні книжки – нова книжкова продукція. Книга, що вийшла друком з 1851 по 1960 рр. – букіністична книга. Книга, видана до 1917 р. – антикварна книга.

Книга виготовлена в цифровому вигляді називається електронною книгою.

Озвучену й записану на матеріальному носії книгу називають аудіокнигою (звуковою книгою або книгою вголос).

Книга – це вікно у світ культурного різноманіття, міст, що з’єднує різні цивілізації в часі та просторі. Завдяки книзі, перш за все, ми отримуємо доступ до знань, ідей, духовних і моральних цінностей, до розуміння краси і творчих досягнень людини.

Книга також є об'єктом інтелектуальної власності.

Інтелектуальна власність – у широкому розумінні термін, що означає закріплене законом тимчасове виняткове право, а також особисті немайнові права авторів на результат інтелектуальної діяльності або засоби індивідуалізації.

Твір - основний об’єкт авторського права. Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення і починає діяти від дня створення твору протягом усього життя автора і 70 років після його смерті.

Книга не просто носій інформації, вона фундамент і основа освіти та творчості, книга дає можливість кожній культурі розповісти про себе, знайомить зі звичаями і традиціями різних народів.

Книга – це найбільша в світі скарбниця, що зберігає в собі багатства всіх народів.

Книга – це машина часу, яка може повідати нам про минуле, розповісти про сьогодення, показати майбутнє.

Книга – це альбом художника, в якому замальовані гарні пейзажі і невідомі особи людей.

Книга – це щоденник мандрівника, в якому описані великі країни і міста.

Книга – це блокнот фантазера, в якому він створює фантастичні історії з вигаданими героями.

Книга – це нотатки вченого, який ставить різні експерименти, проводить досліди і відкриває нові закони.

Книга – це друг, порадник. Це джерело багатьох добрих думок, почуттів, знань.

Книга – це спосіб вивчення світу.

Книга – світове джерело знань усіх віків і народів.

Книга – це наше життя.

Тож, легко перегортайте сторінки свого життя, в радісному передчутті нової порції цікавої розповіді, і навіть коли щось не подобається на цій сторінці, дочитавши, її можна перегорнути, але вона потрібна для розповіді.

Насолоджуйтеся приємним читанням і створюйте свій, неповторний шедевр!

22 квітня День Землі 

Ініціатива події належить США, де цей день традиційно відзначається щорічно з 1970 р. У 1971 р. ООН прийняла декларацію «Прокламація Дня Землі», яка дала новий статус святу – міжнародний і позначила значимість будь-яких заходів, спрямованих на вирішення екологічних проблем, залучення молодого покоління до екологічного виховання

Вперше, як міжнародна подія, день відзначався у 1990 р. День став ще однією подією серед довготермінових зусиль вирішення глобальних проблем, пов’язаних із охороною навколишнього середовища.

День Землі – це день нагадування про страшні екологічні катастрофи та запобігання незворотним наслідкам діяльності людини, яка загрожує самому факту існування Землі.

Метою проведення святкових заходів є перетворення екологічної проблематики в невід’ємну частину загальної освіти та культури.

День Землі підкреслює, що дбайливе ставлення до нашої планети – справа всіх людей на Землі. Його головна мета – спонукати діяльність людей в регіонах, містах і селищах, щоб в межах захисту навколишнього середовища вони зробили будь-що конкретне.

17 квітня День поезії хокку (хайку) 

Поезія хокку (хайку) – це форма японської поезії, яка не римується і зазвичай складається з 3-х рядків із складовим малюнком 5-7-5. Тобто, хокку володіє стійким метром: п'ять складів в першому,

сім складів у другому, п'ять в третьому - всього сімнадцять складів.

Хайку виник в Японії. У 12 ст. почали використовувати вірші-ланцюги, в складі яких були двовірші і тривірші, що чергувалися один з одним. Така форма віршування отримала назву ренга.

Перший тривірш назвали хокку. Саме ця строфа відрізняється більш яскравим емоційним навантаженням. Її вважають найкращою у всьому ланцюзі. Все це посприяло тому, що хокку виокремився в якості окремого стилю віршування.

У 16 ст. хокку отримав широке розповсюдження. Існувало кілька шкіл: «Кофу» - «давня школа», пов'язана з іменем Мацунаги Тейтоку, школа Нісіями Соїна, школа «Сьофу» - «достеменна школа», де найпомітнішою постаттю був Мацуо Басьо.

Мацуо Басьо підняв хокку на неперевершену художню висоту, став творцем не тільки поезії хокку, а й цілої естетичної школи японської поетики.

Він реформував хокку у новий жанр, де суб'єктивний ліризм поступився безпосередньому зображенню природи.

В основу створеної поетики Басьо поклав естетичний принцип «сабі». Приблизне значення цього поняття - «сум самотності», а в останні роки життя Басьо проголосив новий провідний принцип поетики - «карумі» (легкість) – коли вірші стають легкими, прозорими, текучими. Ці вірші сповнені тонкого, доброго гумору, теплого співчуття до людини, яка багато бачила, багато випробувала.

Поезія Басьо відрізняється піднесеним ладом почуттів і в той же час дивовижною простотою та життєвою правдою. Для нього не було низинних речей. Бідність, важка праця, побут Японії – все це відбивалося в його віршах. Але світ для нього залишався прекрасним.

Японський ліричний вірш хокку (хайку) відрізняється граничною стислістю і своєрідною поетикою.

Часто поет створює не зорові, а звукові образи. Виття вітру, стрекіт цикад, крики фазана, спів солов'я і жайворонка, голос зозулі - кожен звук сповнений особливого сенсу, народжує певні настрої і почуття.

Хокку нерідко писалися на сюжети картин і, в свою чергу, їми ж надихалися художники; часом вони перетворювалися на компонент картини у вигляді каліграфічно виконаного напису на ній.

Зазвичай елемент природи, пора року, мить краси чи індивідуальний досвід надихають на вірші хайку.

Сенсорна мова використовується для фіксації почуття, образу чи моменту.

Іноді поети вдавалися до способів зображення, споріднених мистецтву живопису.

У хокку є недомовленість. Іноді все хокку цілком – розгорнута метафора, але її пряме значення зазвичай приховано в підтексті. Але найчастіше хокку – конкретне зображення реального світу, що не вимагає і не допускає ніякого іншого тлумачення. У віршах хокку ми знаходимо нове, соціальне переосмислення цієї істини – утвердження краси в непомітному і буденному.

Сьогодні мистецтво писати хокку – це перш за все вміння сказати багато в небагатьох словах. Мінімум слів – максимум глибини, чіткий ритм, досконалість картинки.

Коли японська творчість стала доступною європейцям, а перші переклади стали з'являтися наприкінці 19 – на початку 20 ст., то викликали справжній фурор і з тих пір триумфально крокують планетою.

У кожній національній літературі тепер присутній цей жанр і впливає тим чи іншим чином на її традиції і філософію. Завдання поета – заразити читача ліричним хвилюванням, розбудити його уяву і для цього не обов'язково малювати картину у всіх її деталях.

15 квітня День екологічних знань

День відзначається з 1992 р., коли на Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро, де обговорювалися проблеми навколишнього середовища, було підкреслено величезне значення екологічної освіти населення всіх країн світу в реалізації стратегії виживання і для сталого розвитку людства. В Україні відзначається з 1996 р. щорічно.

Головна мета дня – просування екологічних знань і формування екологічної культури населення, інформування громадськості про стан справ у галузі екологічної безпеки та стан довкілля, виховання і підготовка громадянина, який вміє мислити екологічно.

Екологія (від грецького – «житло», «будинок», «майно» і поняття, «вчення», «наука») – наука про взаємодії живих організмів і їхніх спільнот між собою та з навколишнім середовищем.

Навколишнє середовище – це все живе і неживе навколо нас.

Термін «екологія» вперше запропонував німецький біолог Ернст Геккель у 1866 р. у книзі «Загальна морфологія організмів» («Generelle Morphologie der Organismen»).

Сьогодні, коли спостерігається зміщення акценту терміну «екологія» у бік поняття «навколишнє середовище», необхідно розділяти поняття ecological («що належить до науки екології») і environmental («що належить до навколишнього середовища»).

У центрі уваги екології – те, що безпосередньо пов’язує організм із навколишнім середовищем, дозволяючи жити в тих чи інших умовах.

У своїх роботах фахівці-екологи намагаються зрозуміти, як влаштована біосфера, яка роль організмів у кругообігу різних хімічних елементів і процесах трансформації енергії, як різні організми взаємопов’язані між собою та з середовищем свого перебування, що визначає розподіл організмів у просторі та зміна їхньої кількості в часі.

Нині екологія розпадається на декілька напрямів і наукових дисциплін.

1. Екологія – галузь біологічної науки, яка вивчає взаємозв’язки організмів один із одним; середовище проживання і вплив діяльності людини на ці організми і середовище їхнього проживання.

2. Екологія популяції (демографічна екологія) – розділ екології, що вивчає закономірності функціонування популяцій організмів у середовищі їх проживання.

3. Аутекологія – розділ екології, що вивчає взаємовідносини організму (окремої особини, виду) з навколишнім середовищем.

4. Сінекологія – розділ екології, що вивчає взаємини популяцій, співтовариств і екосистем із середовищем.

5. Екологія людини – комплексна наука, що вивчає загальні закони взаємовідносин біосфери й антропосистеми, вплив природного середовища (в тому числі й соціального) на окрему людину та групи людей.

Це найбільш повне визначення екології людини, воно може бути віднесено і до екології окремої особистості, і до екології людських популяцій, зокрема, до екології різних етносів (народів, народностей).

Велику роль в екології людини відіграє соціальна екологія.

6. Соціальна екологія – багатозначне поняття, одне з яких таке: розділ екології, що вивчає взаємодії та взаємозв’язок людського суспільства з природним середовищем, який розробляє наукові основи раціонального природокористування, що передбачають охорону природи та оптимізацію життєвого середовища людини.

Розрізняють також прикладну, промислову, хімічну, онкологічну (канцерогенну), історичну, еволюційну екологію, екологію мікроорганізмів, грибів, тварин, рослин тощо.

15 квітня Міжнародний день культури 

Культура у перекладі із санскриту означає “шанування світла”.

Війна перекреслює все світле і гарне, що створило людство. Культура потерпає від воєнних дій. Гинуть шедеври архітектури та скульптури. Зникає величезна кількість художніх та матеріальних цінностей.

Культура та мистецтво є основою розвитку народу, нації, незримою силою, що формує унікальну особистість кожної людини. В складні моменти саме культура стає генератором сили, антидепресантом, вона лікує, надихає та дарує крила.

У 1914 р. М. К. Реріх звернувся до урядів країн, які вели військові дії, з пропозицією забезпечити збереження культурних цінностей шляхом укладення відповідної міжнародної угоди.

У 1929 р. Реріх опублікував проект договору про захист культурних цінностей, супроводивши його зверненням до урядів і народів усіх країн, який і було підписано у 1935 р.

Це перший в історії міжнародний договір про захист культурної спадщини, який встановив пріоритет захисту культурних цінностей перед військовою необхідністю.

Сьогоднішній день заснований за ініціативи Міжнародної Ліги захисту культури у 1998 р. саме на честь прийняття 15 квітня 1935 р. міжнародного договору «Про охорону художніх і наукових закладів та історичних пам'яток». Цей документ відомий у міжнародно-правовій практиці як Пакт Реріха.

М. К. Реріх сприймав культуру, як одну з основних рушійних сил людського суспільства на шляху до вдосконалення і вважав, що з її допомогою люди всього світу різних національностей і віри можуть об’єднатися в єдине ціле, але лише в тому випадку, якщо її берегтимуть і розвиватимуть.

На згадку події проводять різноманітні заходи і обов’язково піднімають Прапор Миру.

15 квітня День підтримки підліткової літератури 

Література "Young Adult" (скорочено – YA, дослівно - "молоді дорослі") - один з найбільш популярних літературних напрямків на Заході.

Підліток - юнак або дівчина (юнка) в перехідному від дитинства до юності віці.

Сучасна наука визначає підлітковий вік залежно від країни (регіону проживання) і культурно-національних особливостей, а також статі від 13 до 14-17 років.

Згідно з термінологією, яка застосовується в ООН, підлітки - це особи віком 10–19 років. Ранній підлітковий вік – 10–14 років; пізній підлітковий вік – 15–19 років.

Термін "молоді дорослі" стосовно літератури вперше використала британська письменниця і літературний критик Сара Триммер у 1802 р.

Триммер відокремила літературу для дітей (у віці до 14 років) і літературу для молодих дорослих (від 14 до 20 років). Справжнього розквіту напрямку Young Adult довелося чекати до шістдесятих років XX ст.

Сьогодні підліткова література – (young adult literature) - література для підлітків у віці від 12 до (приблизно) 20 років.

У 1967 р. вийшов знаковий роман С. Є. Хінтон «Ізгої». Це була перша книга, яка позиціонувалась саме на підлітків і піднімала темні і досі табуйовані теми підліткового віку.

Період з початку 1970-х і до середини 1980-х називають золотим століттям підліткової літератури.

Young Adult-література будується саме навколо читача-підлітка.

Підлітки хочуть читати про те, що їм цікаво, про те, як вижити в нашому світі.

Підлітки також люблять асоціювати себе з персонажами, знаходити в книгах свої переживання і свій досвід, а також щоб з ними говорили на рівних. Звідси й інша особливість - в підлітковій літературі в головній ролі майже завжди підлітки. При цьому герой або героїня не обов'язково яскраві, безгрішні і ідеальні, навпаки, у них є недоліки, дивацтва, а часом герой і зовсім здається ізгоєм, відщепенцєм або аутсайдером - такі персонажі викликають набагато більше співчуття і розташування аудиторії.

Особливостями літератури для підлітків є:

багатоплановий сюжет;

створення напруженості замість використання шокового ефекту;

яскраві персонажі;

еволюція головного героя/героїні;

точна і детальна передача фактів;

автентичні діалоги, зрозумілий стиль викладу, почуття гумору; інтрига у вступі і гарна кінцівка;

можливість персонажа існувати поза твором, в тому числі у творчості фанатів.

Існує низка тем і проблем, що відображають досвід підлітків і цікавлять їх. Серед популярних: любов, світ дорослих, вчинки і їх наслідки, прийняття себе, спілкування з однолітками та інші.

Книги для підлітків можуть бути будь-якого жанру, але є ряд особливо популярних - графічний роман, ранобе, манга, фентезі, антиутопія, кіберпанк, любовний роман, сплаттерпанк, технотрилер.

11 квітня Всесвітній день інформаційної етики 

або Міжнародний день спеціальних бібліотек 

День заснований у 1991 р. як Міжнародний день спеціальних бібліотек Радою директорів Асоціації спеціальних бібліотек. З 2009 р. подія має назву Всесвітній день інформаційної етики. Відзначається в четвер другого повного тижня квітня.

Бібліотечні фахівці спеціальних бібліотек є експертами в певній предметній сфері та надають спеціалізовані інформаційні послуги своїм організаціям, клієнтам або користувачам. Вони працюють у різних середовищах, включно з корпораціями, державними установами, дослідницькими установами, некомерційними організаціями та бібліотеками.

Інформаційна етика (Information ethics) - розділ прикладної етики, який має своїм предметом формування етичних стандартів та норм поведінки при створенні, поширенні та використанні інформації.

Бібліотекарі, архівісти та інші працівники інформаційної сфери повсякденно стикаються з реаліями, дотичними до цього питання. Розвиток інформаційних технологій, глобальна інформатизація сучасного життя є однією з домінуючих тенденцій сучасності. Створення сучасного світового інформаційного простору поступово висуває нові вимоги перед людиною як духовно-суспільною істотою, здатною приймати виклики інформаційної цивілізації і нести відповідальність за власні дії. Нагальною є також потреба аналізу інформаційного простору.

З огляду на це, сьогодення висуває вимогу підготувати фахівця

для роботи в сучасному інформаційному суспільстві, що володіє базовими інформаційно-аналітичними навичками та новими інформаційними технологіями, усталеними та інноваційними методами для роботи з інформацією, уміє приймати

правильні рішення та здатний передбачати кінцевий результат своїх дій.

11 квітня Міжнародний день звільнення в’язнів фашистських концтаборів 

День відзначається згідно з рішення Генеральної Асамблеї ООН з 1991 р. у день, коли в’язні концтабору Бухенвальд підняли інтернаціональне повстання проти гітлерівців, що стало початком звільнення концтаборів. Мета дня - збереження історичної пам'яті про трагічні події Другої світової війни, що забрала життя мільйонів людей, загиблих у нацистських концтаборах, гетто та місцях примусового утримування.

Масове знищення за будь-якою ознакою супроводжує людство у всі часи.

Словосполучення концентраційний табір походить від іспанського campos de concentración. Саме так позначали іспанці місця ув’язнення супротивника й інтернування мирного населення у 1895 р. під час війни за незалежність Куби. Термін став сумновідомим під час англо-бурської війни 1899-1902 рр. Саме англійці створили низку таборів для цивільного бурського населення, де від голоду і хвороб умирали сотні людей.

На жаль, історія знає безліч засобів і методів катування. Головне завдання - пам'ятати і не допустити повторення.

Сьогодні Україна стала новим форпостом боротьби із насильницькою політикою. Громадяни потерпають від жорстокості і нелюдського ставлення. Тож, історія поповнюється новими сторінками боротьби.

Цей день - згадка про найважчі сторінки світової історії.

Саме в цей день у 1945 р. в’язні концтабору Бухенвальд («Буковий ліс») підняли інтернаціональне повстання проти гітлерівців. Концтабір Бухенвальд був побудований поблизу міста Веймара і почав функціонувати 19 липня 1937 р. За 8 років близько 239 тис. осіб із 33 країн світу були в’язнями Бухенвальда, приблизно 56 тис. із яких загинули. За роки Другої світової в Бухенвальді було страчено близько 10 тис. військовополонених, з них 8,5 тис. – радянські військові. Всього ж за роки існування у цьому концтаборі було замучено 56 тис. ув’язнених 18 національностей. Повсталі обеззброїли і захопили в полон більше 800 есесівців і солдатів охорони, взяли в свої руки керівництво табором, зуміли зібрати саморобний радіопередавач і зв’язатися з командуванням 3-ї армії союзників генерала Паттона. Тільки через дві доби передові частини американців увійшли в табір. Після цього хвиля звільнень досягла інших концтаборів – Дахау, Освенціма, Майданека тощо.

Страшна історія фашистських концентраційних таборів почалася у 1933 р. з міста Дахау поблизу Мюнхена, який функціонував аж до звільнення його американцями 29 квітня 1945 р. Був прийнятий указ про усунення всіх опозиційно налаштованих до нової влади людей, а з 1937 р. ув’язнювали всіх євреїв. Загонами SA, SS та поліцією створено близько 50 таборів масового ув’язнення, серед яких Дахау, Оранієнбург, Естервеген і Заксенбург.

У квітні 1934 р. ці табори перейшли повністю під контроль SS, судова влада втратила будь-яку можливість втручатися у справи гестапо.

За роки Другої світової війни на території Німеччини та окупованих нею країн діяло понад 14033 концтаборів.

Під час війни на території сучасної України існувало 367 нацистських таборів: 2 концтабори (Янівський у Львові та Сирецький у Києві), 78 виправно-трудових таборів і таборів примусової праці для євреїв, 7 виправно-трудових таборів, 15 таборів примусової праці, 23 пересильні табори, 242 табори для військовополонених.

Якщо на Заході діяли переважно трудові концтабори, де працю ув’язнених використовували німецькі промисловці, то в Східній Європі, зокрема на території Польщі, розташовувалися переважно табори смерті, призначені для масового знищення різних груп населення.

Через табори смерті пройшли 18 млн. чоловік із 30 країн, із них 5 млн. – громадяни Радянського Союзу.

2 млн. загиблих склали діти, а живими, але з покаліченими тілами і душами, залишилося 8 млн.

Система концтаборів у Німеччині була ліквідована разом з розгромом гітлеризму, засуджена вироком Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, який визнав, що ув'язнення в неволі мирних громадян іноземних держав, так само як і використання в примусовому порядку їх праці в інтересах Німеччини, є не тільки військовим злочином, а й злочином проти людства.

7 квітня Всесвітній день здоров’я 

В цей день у 1948 р. вступив у дію Статут Всесвітньої організації охорони здоров’я. Мета дня - привернення уваги кожного жителя нашої планети до проблем здоров'я та охорони здоров'я, з метою проведення спільних дій для захисту здоров'я людей.

Здоров'я - стан повноцінного фізичного, психічного та соціального добробуту, а не лише відсутність хвороб чи фізичних вад (ВООЗ, 1948). Це стан живого організму, за якого всі органи здатні добре виконувати своє призначення.

Здоров’я є однією з головних цінностей і найдорожчим багатством людини. Охорона здоров'я громадян - одне з завдань держави.

Від стану здоров’я, в більшості своїй, залежить і все інше в житті людей. Цей подарунок природи є одночасно і системою з дивовижним запасом міцності, і вельми крихким даром.

Згідно зданими вчених, здоров'я залежить від багатьох чинників: більше ніж на 50% воно обумовлено способом життя людини, близько 40% - соціальними й природними умовами життя, 10% становить спадковість.

Боротьба з хворобами залежить не тільки від роботи лікарів.

Її успіх залежить від розуміння і бажання людей створити для себе більш здорове майбутнє, запобігти руйнуванню власного середовища проживання і змінити свою поведінку.

Основні складові здорового способу життя:

гігієна;

рух, який і є життя;

відмова від шкідливих звичок;

здоровий сон;

правильне харчування;

загартовування;

профілактика захворювань.

Поширення новин про здоров'я і загрози для здоров'я людей може бути відмінним способом відзначити це свято. Кожен з нас повинен бути стурбований своїм здоров'ям і здоров'ям оточуючих.

4 квітня 2004 р. було офіційно активовано український мовний розділ Вікіпедії. На той час в ньому налічувалось 1000 статей.

Відтоді українськомовний розділ Вікіпедії стрімко нарощував темпи свого зростання.

Сьогодні Українська Вікіпедія - українськомовний розділ Вікіпедії, багатомовного інтернет-проєкту зі створення вікі-енциклопедії, яку може редагувати кожний охочий користувач Інтернету.

До кінця 2004 р. кількість статей в українській Вікіпедії перевищила 10 тисяч. 23 березня 2020 р. була написана мільйонна стаття.

У 2023 р., за даними громадської організації «Вікімедіа Україна», в українській Вікіпедії найпопулярнішою стала стаття про Україну, її за рік переглянули 1 662 743 разів.

4 квітня Міжнародний день просвіти з питань мінної небезпеки

 і допомоги в діяльності, пов’язаної з розмінуванням 

День проголошений 08.12. 2005 р. Генеральною Асамблеєю ООН.

Міни наземні – бойовий засіб (спеціальні боєприпаси), призначені для ураження живої сили і техніки противника, а також для руйнування доріг і різних споруд із метою зниження темпу просування і труднощів маневру.

Неможливо збагнути, але сьогодні цей день є актуальним для нашої країни. Дякуємо ЗСУ за професіоналізм і мужність.

У 2-й світовій війні 1939-1945 рр. міни застосовувалися в масових масштабах. Загальне число мін, встановлених сторонами що воювали тільки на радянсько-німецькому фронті, перевищило 200 млн штук.

Здавалося, що в століття високих технологій міни назавжди пішли в тінь більш високоточної зброї. Але для країн, які не володіють потужним військовим потенціалом, міни актуальні і сьогодні.

Головні причини популярності – простота конструкції та легкість їх експлуатації На них не впливають ні зміна концептуальних положень ведення війни на морі, ні зміна політичного курсу країни. Вони просто лежать і чекають свою жертву. Тому, цей день покликаний привернути увагу спільнот усього світу до даної проблеми.

2 квітня Міжнародний день дитячої книги 

Свято засноване у 1967 р. за ініціативи Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги (IBBY) - організації, що пропагує книги для дітей, з метою підкреслити важливу роль дитячої книги у формуванні духовного та інтелектуального розвитку дитини, пропагувати любов до читання та привернути увагу до дитячих книг. Святкування присвячене і відбувається до дня народження датського письменника-казкаря Г. Х. Андерсена.

З 1956 р. IBBY започаткувала міжнародну Премію імені Ганса Крістіана Андерсена, яка присуджується з тих пір кожні два роки. Вища нагорода цієї премії - Золота медаль Г. Х. Андерсена – вища міжнародна нагорода в сучасній дитячій та юнацькій літературі. Цією медаллю нагороджують письменників, а з 1966 р. – художників, за внесок у дитячу літературу. Цієї премії удостоєні українські письменники Б. Чалий і В. Нестайко.

Дитяча література – це література, спеціально призначена для дітей до 15–16 років, що мовою художніх образів допомагає у вихованні та освіті дітей.

Існує поняття «дитяче читання», до сфери якого можуть входити твори, спочатку призначені авторами для дорослих.

Матеріальним утіленням літературних творів для дітей є дитячі книги.

Дитяча література розвивалася разом із літературою для дорослих. З двох творів Гомера – «Одіссея», появу якої історики відносять до VIII–VII ст. до н.е., безсумнівно, більш доступна і приваблива для дитячого сприйняття ніж «Іліада». Байки мудреця Езопа (VI ст. до н.е.) азартно сприймаються дітьми, бо надають їм можливість пізнання через гру.

Інтерес у безлічі поколінь дітей викликали і викликають «Легенди про короля Артура і лицарів Круглого столу», що створювалися і удосконалюються протягом XII–XIV ст.

XVII сторіччя характерне тим, що з першої його третини стали з’являтися твори, безпосередньо адресовані дітям.

Духовні витоки будь-якої нації лежать у її літературі. Перша книга, яку людина тримає в руках - дитяча книга. Саме вона вчить споконвічним цінностям, формує менталітет, виховує всі головні якості людини. Гарна дитяча книга - запорука виховання нації.

Українська дитяча література виникла порівняно пізно. Біля джерел її зародження були навчальні книги.

В середовищі дітей довго була популярною житійна та перекладна література світського змісту.

Низка поезій, байок, притч, що ввійшли в дитяче читання написав Г. Сковорода.

Біля джерел дитячої літератури стояв М. Шашкевич, який у 1836 р. уклав для дітей першу українську читанку (вийшла в 1850).

Культурний діяч і педагог О. Духнович у букварі «Книжиця читальная для начинающих» (1847) уклав великий розділ «Шкільні правила», що складався з віршів самого автора. «Буковинський соловей» Ю. Федькович, прагнучи, щоб навчання в школі було доступнішим і цікавішим, підготував декілька чита-нок і «Буквар».

Твори С. Руданського розширили коло дитячого читання. За мотивами народного тваринного епосу він написав цикл байок «Приказки про звірів».

Популярними серед дітей були вірші та байки Є. Гребінки («Сонце да вітер», «Школяр Денис», «Соловей»).

У дитячу літературу ввійшли обробки народних казок, переказів, приказок І. Манжури (поема-казка «Трьомсин-богатир»).

Вірші для дітей О. Олеся, зібрані у збірці «Від льоду до льоду» (1967), «З журбою радість обнялась» (1969), а такі, як «Ялинка», «Веснянка» стали хрестоматійними. Оригінальними творами, зокрема нарисами-казками «Новик», «Буряк», «Казка про сонце і його сина», «Дівчина-Чайка» поповнила дитячу літературу Дніпрова Чайка.

Як новий жанр, віршова літературна казка найпродуктивніше (23 твори) представлена П. Білецьким-Носенком.

Авторська настанова на комічний ефект, розважальність, натуралізм побутових сцен, згрубіла лексика, широке використання народної демонології, бурлескний стиль поєднуються в казках Білецького-Носенка з гуманістичними моральними ідеалами.

І. Нечуй-Левицькнй написав декілька творів спеціально для дітей – казки «Вдячний лев» та «Мавпа-злодюжка», гумористичні оповідання «Вітрогон», «Невинна», «Попались.

Дитячі різдвяні сцени». Б. Грінченко дав узагальнені картини життя школи, створив образи учнів із багатим своєрідним світом почуттів.

Одним із перших в українській літературі змалював каторжну працю малих дітей на промислах («Суєта про насущний», «Світ учить розуму») С. Ковалів.

Картини життя дітей описані в поезії Т. Шевченка, оповіданнях «Красне писання», «Отець гуморист» І. Франка, «Харитя», «Маленький грішник» М. Коцюбинського, в поезіях П. Грабовського, об'єднаних спільною назвою «Сироти», казці «Дев'ять братів і десята сестриця Галя» М. Вовчка.

Певну виховну і естетичну цінність мають окремі дитячі твори О. Пчілки, Г. Григоренка.

Найбільших успіхів у галузі дитячої літератури другої половини XIX – початку XX ст. досягли Л. Глібов, Л. Українка, П. Грабовський, С. Васильченко, В. Винниченко. Психологією дитини, багатством її внутрішнього світу цікавився творець української соціально-психологічної прози П. Мирний – оповідання «День на пастівнику», «Морозенко», повість «Лихі люди», «Казка про правду і кривду».

Оповідання А. Тесленка «Школяр» і «Наука» – цілий розділ дитячої літератури.

Найрізноманітніші образи дітей створив видатний письменник В.С. Стефаник у новелах «Новина», «Мамин синок», «Підпис», «Кленові листки», «Пістунка», «Діточа пригода», «Шкільник», «Лесева фамілія».

Проблеми дитинства що проходить серед безпросвітних злиднів, знайшли художнє втілення у творах (новели «Карби», «Чічка», «Злодія зловили») Марка Черемшини. На перший план питання морально-релігійного виховання ставили О. Кониський, Ганна Барвінок, І. Спілка, Ст. Горський.

Значний вклад у теорію й критику дитячої літератури вніс І. Я. Франко, який й виклав цілісну систему поглядів на те, якою по-винна бути література для дітей.

Українська дитяча література ХХ ст. пройшла чотири періоди розвитку:

І-й період - 1917 - 1934 рр. - період становлення і утвердження української дитячої літератури ХХ століття; ІІ-й період - 1935 - 1956 рр.;

ІІІ-й період - 1957 - 1990 рр. - періоди розвитку української дитячої літератури;

ІV-й період - від 1990 р. - розвиток української дитячої літератури на сучасному етапі.

Українська література для дітей і підлітків у XXI ст. вирізняється тематичним і жанровим різноманіттям. Дитяче читання

починають розглядати не лише як засіб навчання та виховання, а й як засіб розваги, відпочинку, емоційного розвантаження дитини.

Серед українських дитячих поетів сучасності вирізняються Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Василь Голобородько, Михайло Григорів, Роман Скиба, Сергій Пантюк, Григорій Фалькович, Галина Малик, Галина Кирпа, Мар’яна Савка.

Найвідоміші прозаїки сучасності, що пишуть для дітей: Леся Мовчун, Дзвінка Матіяш, Богдана Матіяш, Оксана Лущевська, Сашко Дерманський, Надійка Гербіш, Мар’яна та Тарас Прохаськи, Зірка Мензатюк, Галина Ткачук, Володимир Читай, Іван Андрусяк, Сашко Лірник, Марія Чумарна, Леся Воронина, Галина Пагутяк, Андрій Бачинський, Марина Павленко, Степан Процюк, Ірен Роздобудько, Валентин Бердт, Ніна Бічуя, Оксана Сайко, Володимир Рутківський, Андрій Кокотюха та нші.

1 квітня День їстівних книг 

"Деякі книги потрібно спробувати, інші проковтнути, а треті - розжувати і переварити», - сказав якось сер Френсіс Бекон. І в 2000 р. Джудіт А. Хоффберг і Беатріс Корон вигадали День їстівної книги.

Свято відзначається в день народження французького гастронома Жана Антельма Брийя-Саварена (01.04.1755-02.02.1826), кулінара, юриста, економіста, політичного діяча, музиканта, автора знаменитого трактату «Фізіологія смаку: дотепна медитація на їжу» (Physiologie du goût) - дискурса про задоволення смаку.

Повна назва книги - "Фізіологія смаку, або трансцендентна кулінарія; теоретична, історична і тематична робота, присвячена кулінарії Парижа професором, членом декількох літературних і вчених спільнот».

Книга була надрукована у 1825 р., складалася з 30 глав і була присвячена їжі та напоям.

Дві глави книги було присвячено проблемам ожиріння.

Відомий вислів: "Скажи мені, що ти їси і я скажу хто ти" - афоризм саме цього автора, саме з цієї книги.

Мета свята - насолодитися одночасно мистецтвом книжкової справи і майстерністю кулінарів і кондитерів.

Свято збирає любителів книги та любителів їжі.

Їстівні книги створюють, демонструють на невеликих заходах або конкурсах, фотографують а потім їдять.

Умова конкурсу - їстівні книги мають бути подібними до реальних книг за допомогою представленого тексту, літературного натхнення або форми.

Заходи дня проводяться в різних місцях по всьому світу, таких як музеї, центри книжкового мистецтва, книгарні, бібліотеки та культурні центри.

Існує офіційний сайт Дня їстівної книги - www.books2eat.com

1 квітня Міжнародний день птахів 

Щодо цього свята існує кілька офіційних документів: «Міжнародна конвенція про охорону птахів, корисних у сільському господарстві», прийнята 19 березня 1902 р., «Договір про перелітних птахів», принятий у 1918 р., «Міжнародна конвенція про охорону птахів», підписана в Парижі 18 жовтня 1950 р. Масово це свято стали відзначати з 1994 р. Та й дата проведення свята обрана не випадково: саме в цей час з теплих країв повертаються пернаті.

Головною метою проведених заходів цього свята є збереження видового різноманіття та кількості пернатих.

Птахи – клас хребетних, що об’єднує тварин, які відрізняються від всіх інших тварин наявністю пір’яного покриву. Ці високо-організовані істоти чутливі, сприйнятливі, багатобарвні, елегантні та володіють цікавими звичками. Здатність до польоту є найголовнішою особливістю птахів.

З давніх часів птахи відіграють різні, в тому числі і знакові ролі у фольклорі, міфології, релігії та масовій культурі різних народів світу.

Птахи в міфології багатьох народів є творцями всесвіту. Птахи символізують повітряну стихію, сполучають світ земний і небесний.

Птах символізують і людську душу, її свободу, її можливості, її міць.

Образи птахів – одні з найбільш поширених образів живих істот, які зустрічаються в мистецтві та літературі.

Птах - один з центральних образів української культури.

В українських вишиваних рушниках образи птахів посідають вагоме місце. Це трансформація від образу міфологічних птахів до птахів суто декоративних, від шитих у червоному кольорі птахів − творців Всесвіту до різноколірних птахів у барокових корзинах-гніздах, обвитих квітами й листям, вишитих у стилі рококо.

Птахи - центральні образи багатьох православних свят.

Пташині образи часто зустрічаються в ужитковому мистецтві.

Образи птахів часто використовуються в казках, байках та дитячих оповіданнях, де вони виступають головними або другорядними персонажами. Значне місце серед цих образів посідають також і фантастичні пернаті.

Художні зображення птахів із давніх часів існують у багатьох світових культурах. Ранні зображення птахів із сакральним змістом належать до верхнього палеоліту.

У XVII–XVIII ст. були видані ілюстровані праці з природознавства Джоном Реєм, Френсісом Віллобі, Томасом Бьюїком.

У XIX ст. Олександр Вілсон, Джон Гульд і Джон Одюбон досягли визначних успіхів у створенні зображень птахів. Саме роботи Гульда і Одюбона правдиво вважаються справжніми витворами мистецтва, а не просто ілюстраціями птахів.

Зображення птахів, у тому числі скульптурні, завжди були популярною темою в мистецтві порцеляни, розпису та вишивці тканин.

Птахи як центральні образи фігурують у цілій низці кінофільмів. Найбільш відомий, який став класичним, кінофільм Альфреда Хічкока «Птахи».

Зображення птахів в тій чи іншій інтерпретації часто з’являються на обкладинках наукових книг про природу і художніх творів.

Сьогодні святкування міжнародного Дня птахів актуальне, як ніколи. Кількість зниклих видів обчислюється сотнями, а повне знищення птахів може спричинити за собою непередбачувані наслідки для людства.

31березея День Ейфелевої вежі 

Вежа була побудована протягом 2-х років, 2-х місяців і 5 днів: спорудження розпочато 28 січня 1887 р. та закінчено 31 березня 1889 р. Її будували 300 робітників.

Ейфелева вежа (Tour Eiffel) - символ Парижа і найвідоміша його архітектурна пам'ятка, найвідвідуваніша пам'ятка у світі і сама фотографована архітектурна споруда.

Вежу спроектував французький інженер Олександр Густав Ейфель (15.12.1832-27.12.1923).

Густав Бенікгаузен (справжнє прізвище) народився в Діжоні, Кот-д'Ор, Франція. Родина мала німецьке коріння та узяла псевдонім Ейфель на честь місцевості в передгір'ї Айфель.

Гюстав закінчив ліцей з технічним ухилом, Паризьку школу мистецтв та ремесел, займався будівництвом мостів, заснував власний завод металоконструкцій у Леваллуа-Перре поблизу Парижу.

Г. Ейфель побудував більше ніж 200 споруд: мости, віадуки, вокзали, банки, школи, церкви, казино. Майже всі побудовані ним 36 мостів увійшли до підручників як приклади сміливих інженерних рішень.

2 травня 1886 р. французький уряд оголосив конкурс на найкращий проєкт: було запрошено французьких інженерів та архітекторів, щоб ті «визначили: чи можна на Марсовому полі спорудити залізну вежу з основою 125 метрів і заввишки 300 метрів».

У січні 1887 р. Ейфель підписав контракт з урядом Франції та адміністрацією Парижу. Його будівельна фірма погодилася вкласти 1,3 мільйона доларів з 1,6 мільйона доларів, які були необхідні для того, щоб побудувати вежу. Натомість Ейфель мав отримати всі прибутки, які дасть вежа під час виставки, а також за наступні 20 років. Уряд погодився не розбирати вежу після виставки. Після цих двадцяти років вежа мала перейти у повну власність міста Париж.

Цифри та факти Ейфелевої вежі:

Вежа складається з 18038 металевих деталей, зібраних за допомогою 2,5 млн. заклепок.

Спочатку Ейфелева вежа височіла на 300,65 м. над рівнем землі. Висота разом із новою антеною становить 324 метри (2010 р).

Повна маса вежі – 10 100 тонн.

Вежа ділиться на три яруси - 60 метрів, 140 метрів і 275 метрів. Чотири ліфти всередині ніг вежі піднімають відвідувачів на другу. П'ятий ліфт йде на третій рівень. На першому поверсі знаходиться ресторан, на другому - редакція газети, на третьому - кабінет Ейфеля.

На вежу ведуть сходи (1792 сходинки) та ліфти.

Вежа є власністю міста Париж.

24 березня Всеукраїнський день боротьби із захворюванням на туберкульоз 

та Всесвітній день боротьби з туберкульозом.

Всесвітній день відзначається щорічно за рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я в день, коли доктор Роберт Кох відкрив збуджувача туберкульозу – туберкульозну бацилу (1882).

Туберкульоз (від лат. Tuberculum «горбок») – хронічне інфекційне захворювання, збудником якого є мікробактерія туберкульозу (паличка Коха), яка розповсюджується повітряно-крапельним шляхом та, рідше, контактно-побутовим.

Експерти Всесвітньої організації охорони здоров'я вважають, що хвороба входить до переліку десяти найбільш смертельних хвороб. Існує думка, що зараз інфікована приблизно третина населення Землі, а майже щосекунди виникає новий випадок інфекції. Частка людей, які хворіють на туберкульоз, щороку в усьому світі не змінюється або знижується, однак через зростання кількості населення абсолютне число нових випадків продовжує зростати.

За оцінками медиків, у світі нараховуються більше десяти мільйонів людей хронічно хворих на туберкульоз. Щорічно від туберкульозу помирають близько 1,5 мільйонів людей. Більше 95 % випадків смерті від туберкульозу фіксуються у країнах з низьким та середнім рівнем доходів.

За даними Центру громадського здоров’я МОЗ України, у 2023 р. кількість уперше зареєстрованих в Україні захворювань на туберкульоз включно з його рецидивами, становила 19 851, або 48,4 випадків на 100 000 населення, що на 7,3% більше аналогічного показника 2022 р.

Показник захворюваності на туберкульоз серед дітей до 14 років склав 10,4 випадків на 100 000 дитячого населення, що більше на 40,5% порівняно з показником 2022. Збільшення захворюваності на туберкульоз серед дітей у 2023 р. тісно пов’язане з погіршенням епідемічної ситуації серед дорослих.

Показник захворюваності на туберкульоз серед підлітків 15–17 років збільшився на 55,3% порівняно з 2022 р. У Законі України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» зазначено:

«Протидія захворюванню на туберкульоз є складовою державної політики щодо забезпечення якісної і доступної медичної допомоги, реалізації державних цільових програм лікування найбільш поширених небезпечних для здоров’я і життя людини захворювань, проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів з метою ранньої діагностики захворювань, надання гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги.

Здійснення протитуберкульозних заходів, забезпечення кожному громадянину в разі захворювання на туберкульоз безоплатності, доступності та рівних можливостей отримання відповідної медичної допомоги належать до завдань центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування».

Боротьба з туберкульозом є пріоритетом державної політики; стратегічною проблемою, від якої залежать безпека країни та кожного її громадянина.

Гордість України.

Микола Віталійович Лисенко (22.03.1842-06.11.1912), український композитор, фольклорист, піаніст, педагог, хоровий диригент, музично-громадський діяч.

М. Лисенко - основоположник української класичної музики, засновник національної композиторської школи, українського оперного театру.

«Нашим Кобзарем», «українським соловейком» називали сучасники Миколу Віталійовича. Його значення в історії розвитку української музичної культури дослідники порівнюють зі значенням Тараса Григоровича Шевченка в розвитку української літератури.

М. Лисенко народився в с. Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії у дворянській родині.

Батько, полковник Орденського кірасирського полку Віталій Романович Лисенко був людиною високо освіченою, удома розмовляв українською мовою.

Мати, Ольга Єреміївна, хоч родом із Полтавської губернії, випускниця петербурзького Смольного інституту шляхетних дівчат, рідної мови не знала, розмовляла французькою.

Початкову освіту Микола отримав від мами, яка вчила його семи мовам, музиці, танцям, гарним манерам. У 10 років вступив до приватного чоловічого пансіону в Києві, закінчив 2-гу Харківську гімназію.

Любов до українського побуту та народної мудрості йому змалку прищепили двоюрідні дід та бабуня за материнською лінією. Ще під час навчання Лисенко починає записувати народні пісні. Згодом успішно виступає у студентських концертах. Вивчає музичні твори. Навчався у Харківському університеті, перевівся на природничий відділ фізико-математичного факультету університету Св. Володимира, долучився до діяльності «Київської громади», брав участь у підготовці «Словаря української мови» Б. Грінченка, диригував студентським хором, був одним з організаторів недільних шкіл для робітників.

Навчався у Лейпцизької консерваторії, де видав підготовлену ще в Києві збірку українських народних пісень. Повернувся до Києва, працював у музичній школі, очолив першу легальну українську громадсько-політичну організацію «Київський український клуб» та першу всеукраїнську організацію «Об'єднаний комітет по спорудженню пам'ятника Т. Г. Шевченку в Києві», організував музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя.

Перший музичний твір М. Лисенко написав у дев’ять років. Це була популярна в той час полька.

Творчий доробок композитора - 10 опер на українські теми. Найвідоміші – «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», 120 камерно-вокальних творів (більшість на тексти Тараса Шевченка – 88), 40 хорових творів, серед них чотири кантати для солістів, хору та симфонічного оркестру, симфонічні твори (симфонія, фантазія, увертюра), камерно-інструментальні, з них – 60 фортепіанних. За життя Микола Віталійович записав понад 1500 українських народних пісень та виконав понад 500 опрацювань пісень – або для голосу з фортепіано, або для хору.

У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка: музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо. Ці твори стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності.

Коли в травні 1861 р. було перепоховання Т. Шевченка, М. Лисенко разом з київськими студентами М. Драгомановим, П. Косачем, Т. Рильським, М. Старицьким упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.

Композитор мав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. В своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів - І. Франко, Л. Українка, О. Олесь, О. Кониський тощо, а коли брав за основу вірші інших - наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених М. Старицьким, Л. Українкою, М. Славинським, Л. Старицькою-Черняхівською й іншими.

Загальноукраїнського характеру набула пісня на слова Тараса Шевченка «Заповіт», яку у 1868 р. Микола Лисенко поклав на музику. Цей спів з величезною повагою; українці слухали його завжди стоячи.

М. Лисенко автор музики до духовного гімну України “Боже великий, єдиний, нам Україну храни" на слова О. Кониського, який було створено у лютому-березні 1885 р.

Вперше духовний гімн прозвучав у Тернополі 1 серпня 1885 р. на літературно-мистецькому вечорі, присвяченому пам’яті відомого українського письменника та історика М. Костомарова. Духовний гімн одразу став дуже популярним у Галичині і на Буковині. На початку ХХ ст. він повернувся і на Велику Україну. Більшовицький тоталітаризм на нього наклав табу. Тільки за роки незалежності України він зазвучав з новою силою. У деяких громадах православних та католицьких церков України сьогодні існує традиція співати «Молитву за Україну» після відправи, зазвичай зі словами «Світлом Христової правди» замість рядка «Світлом науки і знання».

У 1904 р. Микола Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу (з 1913 р. його імені, з 1918 р. Музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка). У школі здобули освіту українські композитори К. Стеценко, Л. Ревуцький, хоровий диригент О. Ко­шиць та інші. Це був перший український навчальний заклад, що надавав вищу музичну освіту за програмою консерваторії. У школі Микола Віталійович викладав фортепіано.

М. Лисенко провів чотири великі гастрольні турне: 1892-1893 рр., 1897, 1899, 1902 рр. Гастрольна програма складалась із двох відділів - на початку Лисенко виступав як піаніст із виконанням власних творів. Потім співав хор, якому Микола Віталійович акомпанував. Усю організаційну роботу також виконував композитор. Це була потужна пропаганда української музики.

Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики».

22 березня Всесвітній день водних ресурсів 

День відзначається щорічно за резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 22.02.1993 р.

«Вода – джерело і гробниця всього сущого у всесвіті. Символ непроявленого, первинної матерії. Рідина все перевіряє», – сказав Платон.

Винятково важлива роль води у виникненні та підтримці життя на Землі, в хімічній будові живих організмів, у формуванні клімату і погоди.

Вода є найважливішою речовиною для всіх живих істот на планеті Земля.

Вода (оксид водню) – бінарне неорганічне з’єднання, хімічна речовина у вигляді прозорої, безбарвної рідини без запаху і смаку, (в нормальних умовах). Хімічна формула води - H2O.

Молекула води складається з двох атомів водню і одного – кисню, з’єднаних між собою ковалентним зв’язком.

Близько 71% поверхні Землі, тобто 2/3 поверхні земної кулі, вкрито водою (океани, моря, озера, річки, льодовики) – 361.130.000 км2.

Значна її кількість у вигляді льоду і снігу вкриває високі гори й величезні простори Арктики та Антарктиди. Багато води в атмосфері - пара, туман і хмари. Значні кількості води містяться і в земній корі у вигляді підземних вод.

На Землі приблизно 96,5% води припадає на океани, 1,7% світових запасів становлять грунтові води, ще 1,7% – льодовики і крижані шапки Антарктиди і Гренландії. Невелика частина знаходиться в річках, озерах і болотах, і 0,001% - в хмарах.

Бережімо воду, бо кожна її крапля має величезне значення для життя!

17 березня Прощена неділя – останній день тижня Масниці й останній день перед Великим постом, що починається у Чистий понеділок і триває до Великодня.

В цей день всі православні просять один у одного вибачення, щоб почати піст з доброю душею.

В народі неділя має дві назви – «Прощена» та «Сиропусна».

Друга назва пов’язана з тим, що цієї неділі, яка є останнім днем Масниці, заговляються на піст та востаннє перед Великоднем споживають сир разом із іншими молочними продуктами, які ще попущені, тобто дозволені.

Увечорі на «постові заговини» люди ходили до рідних і знайомих «прощатися» – просити пробачення за «кривди» чи «гріхи», заподіяні протягом року.

В цей важливий день нікому не можна робити зла, всі почуті слова вибачення повинні бути прийняті й у жодному разі не можна тримати образи та злості в душі.

Потрібно з усіма примиритися і всіх пробачити від усього серця.

14 березня День українського добровольця

День встановлений на згадку подій 14 березня 2014 р., коли понад п’ять сотень бійців Самооборони Майдану прибули на полігон в Нові Петрівці Київської області.

Згодом з їхніх лав було сформовано Перший добровольчий батальйон Національної гвардії. Нині це Батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, який і сьогодні виборює право України на життя і суверинітет.

День українського добровольця – це день справжніх патріотів, людей, які свідомо, за покликом серця, у важкий для своєї країни час стають на захист суверенітету і територіальної цілісності. Нині це день всієї країни, бо тисячі українських добровольців виборюють життя та незалежність України.

Сьогодні добровольчі військові формування України, знані також як Добровольчі батальйони або Добробати – це військові, поліцейські та парамілітарні формування, вступ до яких відбувається на добровольчій основі.

Згідно призначення і підпорядкування розрізняються на такі групи:

під керівництвом Міністерства оборони України батальйони територіальної оборони;

під керівництвом Міністерства внутрішніх справ - добровольчі формування Національної гвардії України і патрульної служби поліції особливого призначення,

незалежні від державних силових структур добровольчі формування.

Юрій Ігорович Андрухович (13.03.1960), український поет, прозаїк, перекладач та есеїст, один із засновників постмодерністської течії в українській літературі.

Письменник посідає у сучасній українській літературі одну з центральних позицій, він класик «актуальної» украïнськоï лiтератури. Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму.

Ю. Андрухович народився в м. Івано-Франківську. По закінченні середньої школи навчався на редакторському відділенні Українського поліграфічного Інституту у Львові та Вищих літературних курсах при Літературному інституті.

Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-франківського часопису "Перевал" (1991-1995), був співредактором "часопису текстів і візій" "Четвер" (1991-1996), обіймав посаду віце-президента Асоціації українських письменників (1997-1999).

У 1994 р. письменник захистив кандидатську дисертацію по творчості Богдана-Ігоря Антонича. Був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу ("Бурлеск-Балаган-Буфонада").

Ю. Андрухович - один із найяскравіших авторів Станіславського феномену – спільноти письменників і митців, що розвинулася на зламі 1980-1990-х рр. в Івано-Франківську й стала справжнім творчим вибухом того часу. Феномен засвідчив появу нової сучасної літератури європейського ґатунку. В авангарді тодішніх змін у літпроцесі разом із Т. Прохаськом, Ю. Іздриком, В. Єшкілєвим та іншими стояв Ю. Андрухович.

З 1991 р. Ю. Андрухович почав публікуватися у літературних журналах України, а у 1997 р. окремими виданнями вийшли разом чотири його книги: збірка поезій "Екзотичні птахи і рослини", книга прози, до якої входили романи "Рекреації" і "Московіада", роман "Перверзія", який невдовзі став культовим, та книга есе "Дезорієнтація на місцевості".

Творчий доробок письменника - романи "Рекреації" (1992), "Московіада" (1993), "Перверзія" (1996), "Дванадцять обручів" (2003), "Таємниця" (2007); книги есеїв: "Дезорієнтація на місцевості" (1999), "Диявол ховається в сирі" (2006), "Лексикон інтимних міст" (2011), "Тут похований Фантомас" (2015), "Коханці Юстиції" (2018).

Героï романiв Ю. Андруховича живуть у свiтi, просякнутому культурними реалiями. Для його творів характерне також i часте вживання бiблiйних мотивiв та образiв, якi поєднуються з античними.

Усі романи письменника являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, “чорний реалізм”, трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований.

Визначальний напрям творчостi Ю. Андруховича – постмодернiзм, для якого характерне руйнування iлюзiй, еклектика, потяг до архаïки, колективного пiдсвiдомого, iгровий стиль, iнтертекстуальнiсть тощо.

У творах письменника вiдбувається характерне для постмодернiзму змiшування дiйсностi та фантастики а простiр мiфологiзується.

Головні риси прозової творчість Андруховича: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство, колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного.

Домінантою поетичної картини Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання “духовної вертикалі буття”, суттєво занижене тенденцією до примирення “вертикального з горизонтальним”. Звідси – стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна “ліричного героя” щоразу новою “маскою”.

Твори Андруховича - поетичні та прозові, перекладені польською, англійською, німецькою, французькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором 5-го українського перекладу шекспірівського «Гамлета» а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) а також американських поетів-бітників «День смерті пані День» (2006).

Андрухович - лауреат багатьох престижних літературних нагород: літературної премії "Благовіст" (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), спеціальної премії в рамках нагородження Премією Світу ім. Е.-М. Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), нагороди "За європейське взаєморозуміння" (2006), літературної премії Центральної Європи "Angelus" (2006), премії ім. Х. Арендт (2014) та Медалі Гете (2016) за видатні заслуги у галузі міжнародного співробітництва та поширення взаємодії між німецькою та українською культурами.

11-17 березня свято Колодія

Свято Колодія сягає доби Трипільської культури.

Воно дещо змінилось під час впровадження християнства у часи Київської Русі. Як і всі народні свята та звичаї, воно набуло християнського релігійного змісту, але традиції святкування здебільшого залишились незмінними.

Це низка обрядових дійств на честь весняного пробудження природи, відомого як «Колодій», «Колодка», «Масниці», «Колодки», «Сиропусний тиждень», «Сирна неділя», «Пущення», «Загальниця», «Ніжкові заговини» тощо.

У цьому святі тісно переплетені елементи язичницької міфології і християнства. Це свято триває упродовж семи днів.

Колодій у наших пращурів – маленький Сонце-Божич, який від свого Різдва (22 грудня) уже підріс і набрався сили розкручувати Сонячне Коло, тобто став Коло-Дієм: Коло – Сонце, яке активно набирає сили - Діє.

За народним повір’ям, Колодій - стародавній Бог шлюбу, примирення і взаєморозуміння; опікун подружнього життя, який сприяє скріпленню нової родини, дбає про здоров'я і життєві радощі, охороняє від недуг. Він приходить до людей у цей тиждень, аби допомогти їм відновити втрачену за зиму енергію та пробудитися разом із першим подихом весни.

Свято Колодія – це прославляння Сонця.

Основною обрядовою стравою Колодія були вареники (або пироги) із сиром, які вживали з маслом чи сметаною. На козацьких землях це була головна ритуальна страва. Недарма ж козаки жартували, що на Масницю й турки вареники їдять. Вареники символізували молодий місяць, який своєю чергою був символом жіночої енергії.

Здавна випікали також і млинці. Звичай випікати млинці походить від стародавнього культу Сонця, яке народилося наприкінці грудня, відколи світловий день почав зростати.

Всі каші у цей тиждень також готувались виключно на молоці. Локшину та галушки теж варили у молоці.

Популярними були й сколотини (маслянка) від збивання масла: «Хай буде, – казали, – і маслянка, аби щоранку». Головним напоєм свята були наливки та трунки.

Сьогодні на Колодія готують вареники не лише із сиром, солоним і солодким, а й з картоплею, з капустою смаженою, з картоплею й капустою разом, із пшоняною кашею зі шкварками, з печінкою, з вишнями, з сушеними грушами, з маком. Смакують і налисники, й сирники, і пиріжки із сиром зі сметаною та маслом.

Свято супроводжують обрядами, пов'язаними з проводами зими і зустріччю весни. Воно має характер загального примирення, злагоди та всепрощення.

Зазичай у цей час влаштовують народні гуляння, а всі дійства направлені на те, щоби прогнати зиму і розбудити природу від сну.

Усі ці дні не роблять великих робіт, а славлять Колодія, Сонце, Весну і Світло.

Всі обрядові дійства щедро супроводжували піснями, танком і жартами.

Цього тижня добігав час, коли молоді ще можна було справляти весілля, а на парубків, які не скористались цього року своїм шансом, чекало жартівливе покарання.

Неодруженим парубкам чіпляли до пояса чи до руки колодку, зняти яку дозволялось тільки за відкуп. Парубки повинні платити дівчатам викуп за Колодку грішми або подарунками: намистом, стрічками, шовковою хусткою. У такій жартівливій формі молодим чоловікам нагадували про важливість створення власної родини. Після Великого посту, коли знову йшов час одружень, чоловік, який вже обрав собі наречену, вимінював у неї цю колодку на писанки.

Дівчина ж, своєю чергою, могла висловити у цей час симпатію до парубка, якого вона обрала поміж усіх інших. Дівчата робили іншу, символічну “колодку” з атласу, з квітами та бісером та ініціалами свого обранця, і дарували йому на Великдень - повертали Колодку. Такі обряди нерідко завершувалися укладанням шлюбу.

А от заміжні жінки у понеділок зранку збиралися в корчмі «колодкувати». Брали невеличке поліно або палицю - Колодку та по черзі ії вповивали шматками полотна. Це значить, що Колодка «народилася».

Найголовніше, що в цей тиждень, до Великого посту, всі намагались помиритись. Пробачити старі образи та попросити пробачення в інших, тому Колодія часто називають святом примирення.

За останнім днем тижня прогнозували ще й погоду. Вважали, яка сиропусна неділя, таким буде і Великдень.

9 березня особлва дата для українців – День народження Тараса Григоровича Шевченка. Його називають нашим пророком, Великим Кобзарем і українським генієм. Шевченко був відомий і боротьбою за визволення українського народу.

Пройшло 210 років від народження Великого Кобзаря, проте кожне слово, написане поетом, і досі актуальне. Український видатний митець залишив кілька важливих послань, які для українців стали закликом до дії.

Любив чай із ромом та модний одяг. Цікаві факти про Тараса Шевченка

1. Тарас Шевченко був невисокого зросту – трохи більше 164 см.

2. Улюбленим напоєм Тараса був чай із ромом.

3. У 1975 році один із кратерів на Меркурії був названий на честь Тараса Григоровича Шевченка.

4. 1384 – стільки пам’ятників Тарасові Шевченку встановлено в світі. З них в Україні налічується 1256 монументів, і ще 128 – в 35 країнах світу — Бразилії, США, Китаї тощо. Перший пам’ятник Тарасові Шевченку встановили в 1881 році в місті Форт-Шевченко.

5. Найменше в світі видання Кобзаря має розмір близько половини квадратного міліметра, що менше за макове зернятко. Створив його український майстер Микола Сядристий. Гортати сторінки збірки можна лише кінчиком загостреного волоска через їхній неймовірно крихітний розмір.

6. За життя Кобзаря більше цінували як художника, ніж як поета. Він був улюбленим учнем Карла Брюллова, а в 1860 році був удостоєний звання Академіка гравіювання від Імператорської Академії мистецтв за гравюру за картиною Рембрандта Притча про робітників на винограднику.

7. 500 м² − площа найбільшого портрета Кобзаря. Написаний він у Харкові на стіні 17-поверхового будинку за адресою проїзд Садовий, 30, і внесений до Книги рекордів України. Графіті малювали ночами протягом двох тижнів.

8. У 2002 році на території невизнаної Придністровської Молдавської республіки з’явилася оновлена 50-рублева банкнота з портретом Тараса Шевченка на лицьовій стороні. Раніше в обігу тут були купюри в 50 000 рублів із зображенням пам’ятника Тарасові Шевченку перед університетом в Тирасполі.

9. Основну освіту Кобзар отримував всього лише 2 роки в церковно-приходській школі. Багатьма знаннями поет зобов’язаний баронесі Софії Григорівні Енгельгардт, яка навчала його польської та французької мов, але основні знання мов Тарас отримав від лакеїв.

10. Поет завжди одягався досить модно, оскільки добре заробляв у Петербурзі, будучи успішним портретистом. У своєму щоденнику він писав про величезне задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша за 100 рублів, що було значною сумою для того часу.

11. 2500 рублів – еквівалент 45 кілограмів срібла – саме стільки було витрачено на викуп поета з кріпацтва. Заробити таку фантастичну суму зміг Карл Брюллов, написавши портрет Василя Жуковського і продавши його на аукціоні. За деякими даними, частина грошей була надана імператорською сім’єю. 400 рублів виділила сама імператриця Олександра Федорівна і по 300 рублів – спадкоємець престолу Олександр II і княгиня Олена Павлівна.

12. 15 років – стільки поет провів в Україні за все життя. У 14 років він виїхав із України з поміщиком Енгельгардтом, якому прислужував із дитинства, і потім приїжджав в Україну лише погостювати.

Леонід Іванович Глібов (05.03.1827-10.11.1893), український поет, байкар, драматург, театральний критик, громадський діяч.

З його ім’ям пов’язане остаточне утвердження в українському письменстві жанру реалістичної байки.

Л. Глібов народився на Полтавщині в родині управителя поміщицького маєтку. Навчався спочатку вдома: вчителькою його була мати, культурна та освічена жінка. Змалечку дуже любив всякі рослини, охоче доглядав за квітами, за що його прозвали "квітчастим королем". Закінчив Полтавську гімназію, Ніжинський ліцей вищих наук.

У 1858 р. поет переїздить до Чернігова, де дістає посаду вчителя географії в місцевій чоловічій гімназії, а згодом призначається наглядачем благородного пансіону при ній. Л. Глібов був учителем Петра Косача — батька Лесі Українки. Учні завжди з повагою відгукувалися про свого вчителя, знали напам'ять його байки.

У 1863 р. Глібов був позбавлений права вчителювати за зв’язки з членом організації «Земля і воля» І. Андрущенком, перебував під поліцейським наглядом. Тоді ж майже втратив зір. Два роки провів у Ніжині в батьків дружини, після смерті якої в 1867 р. повернувся до Чернігова. Надалі працював управителем земської друкарні, багато друкувався. Став душею літературно-мистецького життя міста. Брав активну участь у діяльності аматорського театру.

На початку 1847 р. видав книжечку "Стихотворения Леонида Глебова 1845 и 1846", яка принесла авторові лише неприємності - інспектор гімназії зробив Глібову "внушение" та пригрозив карцером. Але Глібов продовжив писати. На сторінках неофіційного відділу "Черниговских губернских ведомостей" він надрукував близько 30 українських байок, започаткувавши новий напрям у своїй творчості.

Творчий доробок письменника - більше ніж 100 байок. Сьогодні читачу відома збірка «Байки Леоніда Глібова», яка містить 36 творів.

Найзнаменитіші байки Л. Глібова - «Жаба й Віл», «Мірошник», «Щука», «Громада», «Цуцик», «Вовк та Ягня», «Муха й Бджола», «Жаба і Віл», ліричні твори «Журба», «Думка», «У степу» («Як за лісом, за пралісом…»).

Сатиричне вістря його байок спрямовувалось проти насильства й деспотизму поміщиків, проти несправедливості й беззаконня.

Особлива індивідуальна риса Глібова-байкаря – ліризм, спрямований на поглиблення основного смислу байки.

Глібов розсунув жанрові межі байки, урізноманітнив форми, вперше в українській літературі збагатив байку рисами пісні й балади.

Окрім літературної діяльності Л. Глібов займався і педагогічною діяльністю. Він викладав історію та географію у дворянському училищі містечка Чорний Острів на Поділлі, згодом переїхав до Чернігова, де дістав посаду вчителя географії в чоловічій гімназії.

Талановитий письменник, він був і талановитим педагогом, захопленим своїми предметами, делікатною, висококультурною людиною.

Л. Глібов цікаво проводив уроки, ніколи не карав своїх учнів. Серед учнів Глібова був батько Л. Українки - Петро Косач.

З 1861 по 1863 рр. Л. Глібов займався журналістикою. Він видавав та редагував газету «Черниговский листок», яка стала жертвою царського утиску - Валуєвський циркуляр заборонив українську мову.

Письменник також займався культурно-просвітительською діяльністю - брав участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовував літературні вечори та вистави та написав п’єси «До мирового» й «Хуторяночка».

4 березня Міжнародний день людини в окулярах

Неофіційне свято величезної кількості людей у світі.

Окуляри для корекції вад зору - оптичний прилад, який застосовують для виправлення вад зору.

Сьогодні окуляри - буденний і простий оптичний прилад.

Але ж колись люди з проблемами зору були позбавлені можливості бачити світ у всіх його фарбах!

Перші лінзи були виявлені у розкопах стародавньої Трої, що датуються 2500 р. до н. е.

Окуляри, як засіб коригування дефектів зору, з'явилися тільки за часів середньовіччя.

Творцем окулярів зазвичай вважають італійського майстра-склодува Сальвіно Арматі з Флоренції, який у 1285 р. першим організував виробництво окулярів з лінз, вставлених в оправу для коригування далекозорості. Він поділився винаходом з італійським ченцем Алессандро делла Спина. Останній і зробив винахід публічним. Так з'явилися окуляри з довгофокусними опуклими лінзами.

Оправа тогочасних окулярів була зроблена з металу або кістки, а лінзи з кварцу. В ті роки не було можливості виготовляти лінзи зі скла.

В 14 ст. в Венеції майстри виготовляли скляні лінзи, які називали їх “дисками для очей”. За формою вони були опуклими та призначалися для корекції далекозорості.

У 15 ст. в Німечинні Микола Кузанський виготовив окуляри з лінзами для корекції короткозорості. Ця оптика тонша в центрі та товстіша по краях.

З винаходом друкарського верстата в 15 ст., попит на окуляри збільшилися, а в 1629 р.і став на стільки великим що в Англії відкрилася перша офіційно зареєстрована спеціалізована фірма по виробництву окулярів.

У 1784 р. Б. Франклін «схрестив» дві пари різнофункціональних окулярів, розрізав навпіл лінзи і вставив їх в оправу. Вийшов оптичний прилад, у якого верхні половинки лінз корегували короткозорість, а нижні – далекозорість. Так Франклін створив перші біфокальні окуляри.

В окулярах зі скляними лінзами була важка оправа. Для матеріалу використовували: дерево, мідь, свинець. Пізніше оправи виготовляли з кістки та рогу. І аж у XVII ст. були винайдені легші сталеві оправи.

Сучасну форму окуляри отримали наприкінці XVIII ст.

Сучасний стиль оправи окулярів винайшов британський оптик Едвард Скарлетт у 1727 р.

Аж у 1955 р. були винайдені лінзи, які не б’ються, а в 1971 р. була розроблена нова лінза, яка об'єднала властивості пластика зі склом.

В даний час приблизно третина населення планети, в тій чи іншій мірі, страждає порушенням зору. Всі ці люди змушені носити окуляри.

Дослідження, проведені фахівцями німецького університету Майнца, показали незвичайну закономірність: люди, які носять окуляри, як правило мають вищий IQ, ніж їх однолітки.

За підсумками дослідження, 28% "розумних " європейців з більшою ймовірністю потребували окулярів або контактних лінз. У 32% випадків випробовувані найімовірніше виявлялися короткозорими.

3 березня Всесвітній день письменника 

День відзначається щорічно за рішенням 48-го конгресу Міжнародного ПЕН-клубу (1986).

Повна назва свята - Всесвітній день миру для письменника.

У наші дні в низці країн це свято розширило заявлений спектр та іменується просто - «День письменника».

Письменство завжди на передньому краї боротьби за національні ідеали. У будь-які часи ми звертаємося до їх слова, спираємося на їх ідеї, продовжуємо їх шлях.

Письменники – загальна назва осіб, що займаються створенням текстів, призначених, як правило, для невизначеного кола читачів.

Письменник у широкому розумінні – це кожна людина, яка пише твори (не обов’язково художні, наукові, вірші також), висловлює власні думки, досвід і бачення світу у письмовій формі.

У вузькому розумінні це автор художніх творів; особа, для якої літературна діяльність є професією.

Синонімами до слова письменник є літератор, майстер слова, працівник пера.

Розмежування діяльності письменників найчастіше відбувається за літературними родами, на підставі чого виокремлюють прозаїків, поетів, драматургів.

Письменник - це глибоке знання свого предмета, як теорії, так і практики; вміння цікаво та зрозуміло викладати ідеї та думки; вміння знаходити цікаві теми для книг, здатні залучити багато людей.

День письменника і є приводом для надання почестей визначним літературним діячам світу.

Українське письменство - велика і славетна когорта.

Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка - тріада великих національних письменників, провісників нації, її душа і серце.

Першим у новій літературі українська мова залунала врочисто та гідно у творах Івана Котляревського. Його естафету перейняв Т. Г. Шевченко, а ідеї та творчість Кобзаря загальнолюдські й актуальні до сьогодення. Наступним провідником української нації став Іван Франко. Він з’єднав українську національну ідею з прагненням широких мас до соціальної справедливості, чітко вказав засади для повного національного визволення. Гордість української нації – Леся Українка.

Українське слово ставало зрозумілим для світу з уст Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Олександра Довженка, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Василя Стуса, Василя Симоненка.

Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Андрій Курков, Оксана Забужко, Любко Дереш, Юрій Іздрик, Ірен Роздобудько, Тарас Прохасько, Юрій Винничук, Марія Матіос, Василь Шкляр, Люко Дашвар - видатні письменники сучасної України.

26 лютого День розповідання казок

Неофіційне свято найдавнішого жанру фольклору та літератури.

Перші уроки добра і зла ми отримуємо з казок. Діти, та й дорослі теж, в усі часи, читали і любили казки.

Казка - народно-поетичний або писемно-літературний твір про передбачувано вигадані події чи осіб, іноді за участю фантастичних сил, який має повчальну мету.

Казки є одним з найбільш шанованих жанрів фольклору будь-якої країни. В них відображаються життя, погляди і характер народів.

У казках міфологічні елементи змішані з історичними переказами про давно минулі події, дійсність вільно переплітається з вигадкою. Вони містять багатий матеріал для вивчення народної психології і побуту.

Сюжет казок захоплює, відкриває читачеві дивовижний світ людських взаємин і почуттів, і змушує повірити в диво.

Розповідання казок завжди сприймалося як мистецтво, до якого міг долучитися кожен, незалежно від статі і віку, а хороші казкарі вельми високо шанувалися в народі.

Сама благодатна аудиторія для розповіді - це діти.

Дитячі казки - необхідний елемент виховання дитини.

Казки завжди служили моральним законом, оберігали дітей від напастей, вчили їх життя.

Ще наші предки, займаючись вихованням дітей, не поспішали покарати винну дитину, а розповідали їй казку, з якої ставав ясним сенс вчинку. Тобто казка потрібна для підсвідомого або свідомого навчання дитини правилам і цілям життя.

Розказана казка несе в собі колосальну інформаційну складову, передану з покоління в покоління. Дослідження психологів показують, що в улюблених казках запрограмоване життя дитини. Так відомий італійський психоаналітик М. Валькаренджі, авторка багатьох казок, вважає, що до шести років потрібно щодня розповідати дитині принаймні одну казку.

Розповідання казок – це найінтимніший момент виховання. Взаєморозуміння між батьками і дітьми можливе завдяки багатьом таким чарівним вечорам, коли мама чи тато розповідають дитині казки, а вона в їхніх обіймах засинає щасливою.

Розповідання казок є однією з ознак нашої любови до дитини, завдяки казці ми можемо передати дитині наші почуття, емоції, душевне тепло.

Розповідаючи казку, ми долучаємо нові покоління до загальнолюдського та етнічного досвіду, формуємо творчий потенціал особистості, виховуємо здоровий спосіб життя, долучаємо до історичного досвіду різних народів та етнічної культури, формуємо мову культури особистості.

Тож, розповідайте казки і нехай ваш світ буде добрим!

26 лютого День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя

Це пам'ятна дата, встановлена на згадку річниці проведення мітингу кримських татар та українців у місті Сімферополі на підтримку територіальної цілісності України.

На державному рівні день відзначався один раз в 2016 р., відповідно до Постанови Верховної Ради України № 3807 від 02.02.2016 р. «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2016 р.», в подальшому день офіційно не відзначався.

Нині відзначається Відзначається згідно Указу Президента України №58 від 26.02.2020 з метою вшанування мужності і героїзму громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території - в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі.

Підстава відзначення - дата 26 лютого 2014 р., коли у Сімферополі об 11 ранку Меджліс кримськотатарського народу скликав жителів півострова на мітинг проти сепаратизму під стінами кримського парламенту в Сімферополі.

Акція проводилася під гаслом «Збереження територіальної цілісності України і недопущення ухвалення Верховною Радою АРК рішень, спрямованих на дестабілізацію ситуації в автономії».

Тоді біля Верховної Ради Криму зібралися, за різними оцінками, від 5 до 10 тис. кримських татар і кримчан інших національностей, які виступили проти сепаратизму.

Для розгону демонстрантів було застосовано силу та спецзасоби.

Сесія кримського парламенту цього дня так і не відбулася.

Вона відбулася наступного дня, 27 лютого. У захопленій російськими військовими будівлі, під кураторством співробітників російських спецслужб депутати проголосували за проведення «референдуму», який згодом став підставою для анексії Криму владою росії.

Людина з гарною книгою в руках ніколи не буде самотньою.

Карло Гольдоні (25.02.1707-06.02.1794), венеціанський драматург і лібретист.

Лесь Курбас (повне ім'я - Олександр-Зенон Степанович Курбас; 25.02.1887-03.11.1937), український митець - актор, режисер театру та кіно, театральний теоретик та організатор театру, публіцист, перекладач, драматург.

Л. Курбас народився в акторській родині Степана Курбаса та Ванди Тейхер (сценічне псевдо подружжя - Яновичі). Обидві бабусі також мали стосунок до акторства.

Дитячі та юнацькі роки, які Курбас провів у дідовій хаті на Тернопільщині або в мандрах із акторською трупою.

Навчався в Тернопільській гімназії, потім - у Львівському університеті. Тоді ж під впливом дядька Романа формується його щире юнацьке захоплення лівими ідеями, що поєдналося з прагненням національного самоствердження й самореалізації. Бажання докорінно реформувати український театр виявилося суголосним революційним політичним віянням.

Курбасова театральна кар’єра розпочалась у Львові.

Свою першу режисерську постановку нашумілої п’єси Євгена Чирикова «Євреї» про погроми 1900-х рр. він здійснив зі студентським аматорським гуртком у 1909 р., а за виконання ролі Нахмана отримав лавровий вінок.

На знак протесту проти політики полонізації перевівся до Віденського університету, де навчався на філософському факультеті та слухав лекції зі славістики. Закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії.

Повернувшись на Галичину, почав працювати в театрі Гната Хоткевича, через півроку - у «Руській бесіді», в складі якої свого часу виступали Лесеві батьки.

У 1915 р. Курбас заснував у Тернополі перший стаціонарний український професійний театр «Тернопільські театральні вечори». Цей театр діяв у прифронтовій зоні, й найбільше серед його глядачів було українських солдатів царської армії. Для них розігрувався звичайний етнографічний репертуар із «Наталкою Полтавкою» на чолі, їм пропонувалася українська класика, а також модерні п’єси Винниченка.

У 1916 р. на запрошення видатного актора та режисера М. Садовського Курбас переїхав до Києва та почав працювати в театрі Садовського.

Саме у цей час сягає піку акторський потенціал Курбаса. Класичну українську драматургію він переграв у Галичині й театрі Садовського, а в Молодому театрі створив трагічний образ царя Едіпа й комічний - Леона з «Горя брехунові».

У 1919 р. він навіть спробував себе в ролі танцівника, зігравши Шаха в балеті «Азіаде» («Аравійські ночі») на сцені українського оперного театру «Музична драма».

Останньою прем’єрською роллю Курбаса став Макбет, якого він першим зіграв українською мовою в мандрівному «Кийдрамте».

Тоді ж він організовує студію Молодого театру, а трохи більш ніж за рік відкривається й сам Молодий театр із новітнім, незвичним для української сцени репертуаром. Це був найплідніший час спільного мистецького учнівства Леся Курбаса, Гната Юри, Павла Тичини, Михайля Семенка, Анатоля Петрицького й багатьох інших.

Влітку 1920 р. Курбас зібрав своїх найкращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру імені Шевченка, й організував Київський драматичний театр - «Кийдрамте».

31 березня 1922 р. Лесем Курбасом було створено театр «Березіль» - мистецьке об’єднання (МОБ), яке працювало у 1922–1926 рр. у Києві, а в 1926–1933 рр. у Харкові.

Період життя та становлення театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період - філософським.

«Брезіль» давньоукраїнською мовою означає березень. Курбас вбачав у цьому слові символічний зміст – початок весни, початок нового мистецтва.

І дійсно, його театр став флагманом модернізму в українському театральному мистецтві.

Як творче об'єднання, «Березіль» мав 6 акторських студій у Києві, Білій Церкві, Умані та Одесі, «режисерську лабораторію» (режлаб), мюзик-хол.

Молоді таланти, які розкрив «Березіль», - Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Наталія Ужвій, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Олександр Сердюк, Данило Антонович, Іван Мар'яненко, Федір Радчук, Антоніна Смерека, Лесь Подорожній та інші, стали окрасою сцени та професійного театру України.

Лесь Курбас вважав, що театр не має відбивати повсякденне життя, а, натомість, має формувати життєві принципи. Він запропонував українцям новий театр, який примушував думати.

"Березіль" поєднав гру і літературу. Митець обрав українську культуру і літературу в ті часи, коли це було немодно і вкрай небезпечно. Театр ставив драматургію експресіоніста Миколи Куліша; національну класику – твори Т. Шевченка, І. Франка; світову класику – Шекспір, Мольєр, Меріме. Вистави поєднували нове прочитання і класичну постановку.

Лесь Курбас працював не лише в театрі, а й у кіно: в 1924-1925 роках він зняв кінострічки «Вендета», «Макдональд», «Арсенальці»

5 жовтня 1933 р. Курбаса зняли з посади очільника створеного ним же театру за український буржуазний націоналізм.

Влада завжди придивлялася до Курбаса і не пробачила йому інакшості. Митець загинув, закінчив діяльність і його театр.

25 грудня 1933 р. Курбас був заарештований і ув'язнений за звинуваченнями в участі у контрреволюційно-терористичній Українській військовій організації і за намір убити другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева.

9 квітня 1934 р. засуджений до 5 років ув'язнення у ВТТ. Покарання відбував на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. В таборі неподалік від робітничого селища Медвежа Гора поставив кілька п'єс у театрі для вільнонайманих працівників.

У 1936 р. переведений до Соловецького табору особливого призначення, де створив театр і поставив «Аристократів» М. Погодіна та «Учня диявола» Б. Шоу. Згодом етапований на острів Анзер, де також був театр. Курбас поставив у ньому «Маленькі трагедії» О. Пушкіна.

Був розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох.

Нащадок «Березілю» - Харківський академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка.

В мереж існує проєкт «Open Kurbas: цифрова колекція» - масштабний проєкт Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. У межах проєкту оцифровано 12 тисяч музейних предметів та створено двомовний (українсько-англійський) сайт із відкритим доступом до колекції пам’яток, пов’язаних із діяльністю видатного режисера ХХ століття Леся Курбаса.

Леся Українка (справжнє прізвище, ім’я, по-батькові – Лариса Петрівна Косач-Квітка; 25.02.1871–01.08.1913) українська поетеса, літературознавиця, фольклористка, інтелектуалка, поліглотка, громадська діячка, авторка поетичних збірок, поем, драм, епосів, публіцистичних праць, піонерка українського феміністичного руху, одна з найвидатніших авторок-драматургинь в українській та європейській літературі другої половини XIX – початку XX ст. Леся Українка – мужній геній і окраса українського слова.

Лариса Петрівна Косач-Квітка народилася у м. Новограді-Волинському (нині Звягелі) на Житомирщині в освіченій інтелігентній знаній сім’ї.

Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (17.07.1849–04.10.1930) – дитяча письменниця, поетеса, яка друкувалася під псевдонімом Олена Пчілка, була активісткою українського жіночого руху.

Батько, Петро Антонович Косач (01.01.1842–15.04.1909) – високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис, дійсний статський радник, повітовий маршалок.

Дядько, Михайло Петрович Драгоманов (18.09.1841–02.07.1895) – український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, засновник українського соціалізму, прихильник ідеї «європеїзму» України.

Лесине дитинство минуло у м. Луцьку та у селі Колодяжне на Волині, яке стало, за словами М. Стельмаха, «колискою самобутньої поезії й драматургії Лесі Українки…».

Домашньою освітою маленької Лариси опікувалася мати, створюючи індивідуальні підручники та культивуючи націотворні погляди у родині Косачів. Майбутня письменниця також студіювала іноземні мови.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти; влаштовували вечори і домашні концерти. Одним із найбільших авторитетів для малої Лесі був дядько Михайло Драгоманов, який мав великий вплив на формування її світогляду.

Дівчинка з дитинства була неординарною: дуже рано навчилася читати, у віці 5-ти років написала свої перші листи до Женеви, до сім'ї дядька. У віці 9-ти років Лариса написала свій перший вірш «Надія», а у 13 років уже надрукувала дві поезії під псевдонімом «Леся Українка», який запропонувала її мати.

У 14 років Леся – авторка двох надрукованих перекладів повістей Гоголя і першої своєї поеми «Русалка», а у 19 років – підручника «Стародавня історія східних народів».

Майбутня письменниця мала чудові здібності до гри на фортепіано, але, на жаль, не мала можливості їх розвинути через хворобу руки. Леся також мала хист до малювання, деякий час вона навчалася в художній школі М. Мурашка в Києві. З 6 років дівчинка почала вишивати.

Влітку 1883 р. Ларисі Косач діагностували туберкульоз кісток, а в жовтні цього ж року професор Олександр Рінек прооперував їй ліву руку, видалив кістки, уражені патологічним процесом. На жаль, Лариса не могла більше грати, малювати та вишивати. Відтоді власні творчі здібності вона висловлює у віршах.

Блискуче знання мов, а вона вільно володіла українською, російською, польською, болгарською, німецькою, французькою й італійською, розуміла грузинську, писала твори українською, російською, французькою та німецькою мовами; добре знала латину, а під час перебування в Єгипті почала вивчати іспанську мову, відкривало перед нею всі багатства європейських літератур, новинки якої вона могла читати в оригіналі.

Леся Українка – одна з фундаторів новітньої української літератури.

Загальний спадок письменниці, що становить 3 поетичні збірки, понад 270 віршів і 20 драм в полікультурному контексті важко переоцінити.

Саме Леся Українка поставила модерну українську літературу на один щабель розвитку з літературою європейською, сприяла ствердженню національної ідентичності українців. Вона була однією з перших письменниць зламу століть, яка заклала підгрунтя до створення психологічної жіночої прози, зокрема української.

Основні джерела Лесиної творчості – це внутрішні переживання і літературні враження. Завдяки їм в українській поезії з'явилися надзвичайно чудові за глибиною ліричності, душевного драматизму і психологізму твори.

Феномен таланту Лесі Українки в тому, що вона одночасно плідно працювала в різних напрямках і літературних жанрах. Серед її творів: збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902); поеми «Давня казка» (1893), «Одержима» (1901); «Одно слово» (1903), «У катакомбах» (1905); драми «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903–1907).

Як драматург, Леся Українка розвинула новий для того часу жанр драматичної поеми, де є сумніви і трагічна істина, мотиви еросу і танатосу, духовної сліпоти і стереотипів.

Драматична поема-феєрія «Лісова пісня» (1911) – вершина творчості Л. Українки, шедевр української та світової літератури і драматургії, в який поетеса вклала усе своє дитинне зачудування світом, свій пошук спорідненої душі, увесь свій життєвий досвід, енциклопедичні знання і непересічний багатогранний талант. Саме у ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб'язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії – Мавка, – не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого.

Леся Українка протягом 25 років працювала як перекладач із різних мов. Перекладала з давньогрецького, німецької, англійської, французької, італійської, російської та польської мов. Серед її доробку переклади творів Гомера, Шекспіра, Байрона, Мольєра, Вольтера, Руссо, Скотта, Бальзака, Жорж Санд, Міцкевича, Пушкіна, Короленка, Гоголя, Лермонтова, Сервантеса, Петрарки, Гейне, Гауптмана, Гюго. Її переклади відзначаються високою культурою мови, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.

Протягом усього життя Леся Українка цікавилася українським фольклором. Вона знала багато народних пісень (близько 500) і сама була видатним носієм фольклору. Перша її фольклористична праця – «Купала на Волині» – опублікована в 1891 р.

Леся Українка та її чоловік Климент Васильович Квітка (04.02.1880–19.09.1953), український фольклорист, музикознавець, правознавець були першими українськими фольклористами, які почали записувати виконання народних пісень на фонограф. Однією з останній праць письменниці став великий цикл пісень з її голосу, який записав К. Квітка в 1913 р. З голосу Лесі також записано 220 народних мелодій.

Як громадська діячка, Леся Українка була співзасновницею й учасницею «Плеяди» – літературного товариства української молоді, де готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських і зарубіжних письменників; писали власні твори, які оцінювали на конкурсах.

Великий епістолярій Лесі Українки відкриває можливість побачити час і оточення поетеси та дізнатися, як народжувалися задуми її творів.

Леся Українка створила свій власний міф у літературі, «переписавши» європейську історію культури з жіночої точки зору. Глибока освіченість, величезний творчий потенціал, блискуче володіння словом, незламна воля до життя, неосяжність задумів і наполегливість в їх реалізації поставили Лесю Українку на світовий літературний щабель.

Її називали Жанною д’Арк української поезії та дочкою Прометея, ніжною, блакитноокою Лесею і поетесою поступових ідей. І. Франко ставив творчість Лесі Українки в один ряд з творчістю Т.Г. Шевченка.

Вихована в дусі кращих європейських літературних традицій, одночасно просякнута національним духом, своїми творами Леся Українка і сьогодні залишається сучасною. Її поезія спонукає до вершинної досконалості, до справедливості й добра. Тож не дивно, що читачі й сьогодні можуть тамувати спрагу з джерел Лесиної поезії.

20 лютого День Героїв Небесної Сотні

День засновано Указом Президента України «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної сотні» від 10.02.2015 р. на знак вшанування мужності, стійкості та сили духу громадян, які віддали своє життя в момент Революції гідності (листопад 2013 – лютий 2014), обороняючи демократичні ідеали, відстоюючи права і свободи людини, майбутнє Української держави в Європейському Союзі.

Герої Небесної Сотні – українці, які змінили перебіг історії нашої держави. Євромайдан увійшов в історію України як символ і взірець жертовності, патріотизму та героїзму. Його основною метою було повернення України до європейського шляху розвитку, долучення держави до правового й економічного простору Європейського Союзу шляхом укладення угоди про асоціацію з ЄС.

Революція Гідності стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, боротьбою українських громадян за свої права і демократичний європейський вибір.

З 18 по 20 лютого 2014 р. відбулися масові розстріли протестувальників під час Революції гідності.

20 лютого загинуло найбільше учасників протестів – 48.

Разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими майданівцями та 5 активістами, які загинули навесні 2014 р. з початком російської агресії на Сході України за демократичні цінності та територіальну цілісність нашої держави, назвали Героями Небесної Сотні.

Героями Небесної Сотні стали 107 загиблих. Вони різні за віком, статтю, освітою, з різних куточків України та з-за кордону. Серед них були успішні підприємці й пенсіонери. Найстаршому – Іванові Наконечному – виповнилося 82 роки, а наймолодшому – Назарієві Войтовичу – лише 17.

Уперше Небесною Сотнею полеглих учасників акцій протесту назвала поетеса Тетяна Домашенко у вірші «Небесна сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014 р.

«Небесна Сотня» – прийнята в Україні збірна назва загиблих протестувальників, які мали безпосередній стосунок до ідеї та акції Євромайдану (Революції Гідності) у грудні 2013 – лютому 2014 рр.

Пам'яті героїв Небесної Сотні присвячені:

Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні - Музей Революції Гідності - меморіально-музейний комплекс, що сьогодні перебуває у процесі створення 

сайт-реквієм 

відеоархів на YouTube  

26 червня 2014 р. Президентом України було ініційовано заснування нової державної нагороди - Орден Героїв Небесної Сотні. Орден був затверджений Верховною Радою України 1 липня 2014 р. і вручається для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності (листопад 2013 - лютий 2014 р.), інших подій, пов'язаних із захистом незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України.

19 лютого Всесвітній день китів 

День заснований у 1986 р., коли Міжнародною китобійною комісією було накладено заборону на їх промисел.

Ця екологічна дата вважається днем захисту не тільки китів, але й всіх морських ссавців та різних інших живих істот, що живуть в морях та океанах нашої планети.

Історія китових починається в еоценову епоху, 55 мільйонів років тому. Морське чудовисько – так перекладається слово «кит» з грецької мови.

Китоподібні (Cetacea) – загін водних ссавців, до якого належать кити, дельфіни та морські свині.

Кити дихають повітрям за допомогою легенів, є теплокровними.

Кров китів насичена киснем більше, ніж у будь-яких інших ссавців. За секунду кити вдихають 2000 літрів повітря, причому роблять вони це не ротом, а дихалом, розташованим в задній частині голови.

Величезні легені дозволяють китам не дихати до 2 годин, хоча зазвичай вони обмежуються 10-40 хвилинними зануреннями. При цьому піти під воду вони здатні на 2 кілометри.

Фонтан, який викидають кити на поверхню до 6 метрів у висоту – це конденсоване повітря, яке виникає з-за різниці температур води в пащі тварини і на поверхні.

Кити можуть не спати 100 днів і не їсти до 10 місяців. Під час сну китам необхідно періодично підніматися на поверхню і вдихати повітря, тому в певний момент часу у них спить тільки половина мозку.

У китів немає вух, вони чують за допомогою нижньої щелепи. У китів поганий зір, повністю відсутні нюх і відчуття смаку. Кити не п’ють морську воду – вони отримують вологу з їжі.

Кити годують дитинчат молоком. Дитинча за добу отримує від матері близько 90 літрів молока, в середньому годування триває 7 місяців.

Пересуватися китам дозволяють рухи хвостом. Це відрізняє їх від риб, які плавають за допомогою плавців. У кожного кита свій унікальний хвіст з неповторним малюнком, і цю унікальність формують борозни, плями від бурих водоростей і шрами.

Синій кит – найбільша істота на Землі. Довжина тіла дорослого кита цього виду може досягати 33 метрів, його вага може досягати 150-200 тонн. Серце синього кита розміром з автомобіль і важить від 600 до 700 кілограмів. Діаметр судин кита зіставимий з діаметром цеберки. За ним перекачуються всі 8 тисяч літрів крові кита.

Кит – прекрасний символ життя в морі, великий і потужний, але в той же час досить беззахисний.

Кити – найчуйніший індикатор стану морських систем планети і важлива ланка в ланцюгах харчування Світового океану, вони створюють стабільність біологічного кругообігу речовин в екологічній системі.

Кити багато чого дали людям: китовий вус і спермацет, китовий жир і кісткове борошно. Але сьогодні морських ссавців на Землі збереглося всього 119 видів

День китів - це засіб привернення уваги громадськості, представників влади і всього людства до питань захисту цього унікального виду тварин.

19 лютого День затвердження Малого Державного Гербу незалежної України

19 січня 1992 р. Постановою Верховної Ради України «Про Державний герб України» № 2137-XII тризуб став Малим Гербом України.

Слово “герб” (від німецького erbe – спадок) означає емблема, спадковий знак, поєднання фігур і предметів, що виражає історичні традиції власника.

У світовій практиці немає суворої регламентації творення державних гербів. Практика їх оформлення спирається на національні традиції певної країни.

Державний герб – це символ, який презентує країну як суверенну незалежну державу.

Тризуб - давній символ. Його найдревніше зображення, віднайдене археологами, датується X ст.

Відомо до 40 його тлумачень: поділ Всесвіту на небесне, земне й потойбічне, поєднання Божественного, Батьківського й Материнського – священних начал, трьох природних стихій – повітря, води й землі.

Найдавніші археологічні знахідки знака, схожого на тризуб, належать до часів Трипільської культури IV – III тис. до н.е. Тризуб там був знаком влади, який згодом поширився на інші культури і зайшов до Боспорського царства (Крим, Тамань, Тмутаракань).

У результаті безпосередніх зв’язків Києва з Боспорським царством і впливу грецької культури тризуб поширився на Київську Русь.

У Давній Русі тризуб був родовим знаком князівського роду Рюриковичів. Особливо багато артефактів – за період князювання Володимира Святославовича. Тому тризуб і вважається знаком князя Володимира Великого.

Після занепаду роду Рюриковичів воно поступово витіснилося.

Відродження тризубу як геральдичного знаку відбулося вже у ХХ ст.

Золотий Тризуб на синьому щиті – національний символ українців часів визвольних змагань XX ст.

У грудні 1917 р. Українська Центральна Рада прийняла тризуб в якості герба УНР. Фактично це було схвалено 18 січня 1918 р., а 1 березня проголошено закон про герб, на виконання якого 22 березня 1919 р. було викладено опис герба з тризубом як головним його елементом.

22 січня 1919 згідно із законом про Злуку тризуб увійшов до крайового герба Західної області УНР.

Тризуб залишався головним елементом герба гетьманської держави П. Скоропадського, а також Директорії.

Уперше конституційно тризуб був оформлений як державний герб у травні 1920 р. Всеукраїнською Національною Радою, а вдруге спеціальною «Урядовою Комісією з виготовлення Конституції Української Держави» 1 жовтня того ж року.

У 1939 р. тризуб став державним гербом Карпатської Русі, що проголосила самостійність після розпаду Чехоcловацької Республіки.

Проект сучасного герба був розроблений групою українських геральдистів – А. Гречилом, О. Коханом та І. Турецьким.

28.06.1996 р. була прийнята Конституція України, яка у Статті 20 проголошувала Тризуб головним елементом Великого Державного герба України.

Великий Герб України знаходиться ще у стадії розробки.

А Тризуб – наша гордість і слава.

17 лютого День спонтанного прояву доброти

Цей день є незалежним святом, яке жодним чином не пов’язане з політикою та релігією. Започаткований у 1995 р. в США (Денвер, штат Колорадо). З 1998 р. відзначається в країнах Західної Європи і в США, де в цей День у багатьох містах традиційно відбуваються благодійні заходи та марафони, в яких беруть участь відомі актори, громадські та політичні діячі.

«Людина за своєю природою добра», – сказав великий французький філософ Жан Жак Руссо.

«Доброта це те, що може побачити сліпий і почути глухий» - додав Марк Твен.

Вчені доводять, що доброта корисна для здоров’я: добрі люди живуть довше і хворіють менше.

Доброта - велика цінність нашого досить жорсткого і вимогливого часу.

Доброта - це дуже глибоке поняття із глибоким сенсом.

Доброта – чуйність, душевна прихильність до людей, прагнення робити добро іншим.

Доброта – це те, що здійснюються добровільно, безкорисливо, для загальної користі та для власної користі, а не на шкоду собі.

Доброта – це альтруїзм розумної людини.

Доброта – це світло душі, що висвітлює простір навколо людини краще найсильнішого ліхтаря.

Доброта – це дієве співпереживання оточуючим людям і бажання блага для всіх.

Доброта – це процес душевної творчості, результатом якої стають добрі справи.

Доброта – це свідома відмова від осуду людини за її помилки та необдумані вчинки.

Доброта – це позитивне ставлення до навколишнього світу та відсутність злопам’ятності.

Чим корисна доброта?

Доброта забезпечує відкритість – по відношенню до людей, подій і життя в цілому.

Доброта дає пильність – для того, щоб помічати найкраще і відмітати найгірше.

Доброта дає сили – для перетворення світу на краще.

Доброта дає можливості ставати краще самому і допомагати стати краще оточуючим людям.

Доброта дає впевненість – у собі і в завтрашньому дні.

Доброта дає енергію – для здійснення добрих справ.

Будьте добрішими і світ зміниться на краще!

16 лютого День єднання України

День встановлений Указом Президента України №53/2022 від 14.02.2022 р. з метою показати, що українці єдина нація, яка любить свою Батьківщину та рідні землі.

Тисячолітня історія вела нашу країну до незалежності держави.

Це був важкий і тернистий шлях здобутків і поневірянь: революції і війни, терор і геноцид, політика великодержавного шовінізму та стримання, все це витерпів і подолав могутній народ.

2014 рік розпочав відлік нового етапу запеклої боротьби за незалежність нашої країни. Два роки широкомасштабної війни Україна зі зброєю виборює право на власне життя, на власну державу. Ми віримо в перемогу!

Наша країна - незалежна, суверенна держава. 16 червня 1990 р. та 24 серпня 1991 р. стали датами народження держави Україна.

16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла документ надзвичайного історичного значення – «Декларацію про державний суверенітет України» ( 355 – «за», чотири – «проти»), яка фактично стала програмою побудови незалежної держави, основою для «Акту проголошення незалежності України», правовим фундаментом для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України урочисто проголосила «Акт про незалежність України».

Акт був підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р., в кому взяли участь 31 891 742 людини, що склало на той час 84,18% населення України. 90,32% учасників референдуму відповіли: «Так, підтверджую».

5 липня 1991 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про вибори президента України». Першим президентом незалежної України за результатами Всеукраїнського референду від 01.12.1991 р. став Л. Кравчук.

28 червня 1996 р. о 9-й годині 20 хв. Рада ухвалила Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів).

15 січня 1992 р. Верховна Рада затвердила музики Державного гімну з пісні «Ще не вмерли України...» за авторством М. Вербицького. Слова гімну затверджені у березні 2003 р. Гімн України - один із головних символів її свободи. Український національний та державний гімн - пісня «Ще не вмерли України ні Слава, ні Воля» засвідчує соборність українського народу, єдність його східних і західних земель, сподівання на щиру працю і завзяття, на славне утвердження вільної України поміж іншими народами.

28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовте полотнище як державний прапор України. Державний прапор України - синьо-жовтий символ багатовікової боротьби за національне самовизначенні. Кольори чистого неба і пшеничного лану багато століть супроводжували нашу державу на шляху до свободи і незалежності.

19 лютого 1992 р. парламент України затвердив тризуб як Малий герб України.

2–16 вересня 1996 р. в Україні була проведена грошова реформа. Національною грошовою одиницею та валютою України стала гривня.

18 листопада 1993 р. ухвалений закон України «Про вибори народних депутатів», що дозволило провести перші парламентські вибори незалежної України не за радянським законодавством.

31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про приєднання України до Статуту Ради Європи".

23 серпня 1998 р. Указом Президента України Л. Д. Кучми №944/98 встановлена відзнака Президента України «Герой України» (з врученням ордена «Золота Зірка» або ордена Держави). Указом також затверджені Статут відзнаки Президента України «Герой України» та описи орденів «Золота Зірка» та Держави.

6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний Гімн України». Згідно ст. 1 Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського

15 грудня 2018 р. на Об'єднавчому соборі була створена Православна церква України (ПЦУ). 6 січня 2019 р. Вселенський патріарх Варфоломій у Константинополі вручив Епіфанію томос про автокефалію ПЦУ.

25 квітня 2019 р. Верховна Рада України ухвалила закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

23 червня 2022 р. Україна отримала статус кандидата у члени ЄС.

Отже українці - єдина нація, згуртована навколо суверенної правової держави. Ми єдині, ми разом!

15 лютого 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР ухвалила "Закон Української Національної Ради про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки".

Згідно із § 1 встановлювалося, що державною мовою на Західній Області Української Народної Республіки є українська мова. Нею «мали користуватися у внутрішньому та зовнішньому урядуванні всі державні влади та уряди, публічні інституції та державні підприємства» (§ 2).

Для здійснення внутрішньої політики важливим моментом у прийнятому законі був зміст § 3, який дозволяв законно визнаним національним меншинам вільне вживання як усно, так і письмово їх рідної мови в урядових відносинах.

Уряд ЗУНР, у зв’язку із закріпленням у наведених положеннях закону правового режиму мов національних меншин як офіційних, наполягав на тому, щоб в українській державі була лише одна державна мова – українська, оскільки українці є титульною нацією, що реалізувала своє право на самовизначення шляхом створення власної незалежної самостійної держави на історичній українській

території, заселеній переважно українським народом.

Єдина державна мова мала сприяти реалізації суверенітету української держави.

На думку української влади, тільки державною мовою могли порозумітися всі громадяни на спільних засіданнях, сеймах, у парламенті. Так, як це відбувається в усіх державах світу.

Згідно із законом від 15 лютого 1919 р. всі органи державної влади, державні підприємства та публічні інституції зобов’язані були вживати в кореспонденціях між собою та у внутрішньому урядуванні державну мову.

Дане положення було обґрунтовано й конкретизовано в «Проекті закону про урядову мову» ЗУНР, де зазначалося, що такий принцип вважався справедливим ще й тому, що Українська Республіка, утримуючи весь урядовий апарат, всі уряди та владу, безсумнівно мала право домагатися, щоб всі урядовці та державні службовці знали та використовували у внутрішньому урядуванні українську мову.

У цьому ж законопроекті зазначалось, що відносно національних меншин Українська Народна Республіка прийняла рішення використовувати принцип повної автономної та особистої свободи, а також гарантувала рівні права для всіх громадян.

Держава, беручи до уваги віросповідання й національність, надала статус національних меншин представникам польського, єврейського та німецького народів, які проживали на території ЗУНР, при цьому, їм було дозволено звертатися до державних органів влади їх рідною мовою. Водночас, на державну владу

покладався обов’язок знання мов цих національних меншин, а також обов’язок давати відповіді на звернення осіб їх рідною мовою.

Проте навіть за таких сприятливих умов поляки не визнавали положень закону і не змінювали своїх позицій щодо української мови.

Такі положення законопроекту були дещо утопічними, оскільки вимагали від державних службовців на момент вступу його в дію знання польської, єврейської і німецької мов.

Водночас лояльна політика української влади щодо інтересів усіх народностей, які проживали на території ЗУНР, пояснювалася прагненням уряду довести, що український народ «доріс до самостійності», а «якщо б українська влада

розпочала загарбницьку політику проти іншого народу, або хоча б неприхильно поставилася до якогось з них, то це дало б привід до думки, що українці незрілі до того, щоб управляти своєю територією».

Поруч із конституційними законами урядом ЗУНР приймалися також підзаконні акти, які регулювали мовні відносини в державі.

15 лютого 1574 р. у Львові Іван Федоров видав «Діяння та послання апостольські», або скорочено Апостол (також Львівський Апостол).

Це одна з найдавніших (із збережених) точно датованих українських друкованих книг і перше точно датоване українське видання у форматі in folio (латиною – в аркуш; отримується шляхом фальцювання в один згин).

Книги, що скорочено називаються Апостолами – це літургійний текст для ведення православного богослужіння. Вони належать до найпопулярніших богослужбових видань православної церкви і є пам’ятками ранньохристиянської письменності.

Апостол 1574 р. історично поклав початок розвитку книгодрукування в Україні. Саме слово «Апостол» є грецького походження і означує посланця. Відтак і цю унікальну книгу можна вважати певним посланням, яке доводить, що жителі наших теренів на той час не просто сприйняли, але й на досить професійному рівні оволоділи технікою друкування книги.

Іван Федорович працював над «Апостолом» у своїй львівській друкарні, організованій близько 1572 р., від 25 лютого 1573 р. до 15 лютого 1574 р.

Апостол надрукований на 278 аркушах – 14 ненумерованих та 264 пронумерованих кириличними цифрами двоколірних (чорно-червоних) аркушів. У книзі 35 восьмиаркушевих зошитів. Зошити складені з чотирьох сфальцованих навпіл аркушів. Частина аркушів перших двох зошитів позначена рисками, частина – не нумерована. З третього зошита починається регулярна пагінація – з 1 до 264 (в правому нижньому кутку лицьової сторони кожного аркуша). Використання корисної площі аркуша – у межах 40 відсотків.

Повні сторінки містять по 25 рядків основного тексту (без врахування верхніх та нижніх допоміжних рядків) та 2-3 рядки над текстом або під ним. Кожний з нових розділів починається спусковою сторінкою, основні розділи виділено ще й заставкою, ініціалом, заголовком. Титул у виданні відсутній. Довжина «Апостола» приблизно 27-28 сантиметрів, ширина – 17, а товщина книжкового блоку – приблизно шість сантиметрів.

«Апостол» Іван Федоров, як і попередні свої книги, видрукував церковнослов’янською мовою. Іван Федоров не підтримував ідеї перекладу Святого Письма на просту розмовну мову. Він вважав, що старослов’янська мова «кожному не є закритою і до розуміння не важка». До того ж, ця мова була мовою тогочасної школи та церкви.

У львівському виданні І. Федоров також виправив деякі помилки попереднього видання, вніс редакційні зміни, замінив ряд архаїзмів, виправив деякі помилки попереднього видання, уточнив правопис – наблизив текст до того правописного варіанта, який був загальноприйнятим в Україні. Вдаючись до багатої символіки, виявляючи неабиякий літературний хист, І. Федоров використовує новозавітні афоризми, відомі притчі («Притчу про таланти»), влучні порівняння («І все, що на цьому світі, до сну подібне і тіні, бо все минає, добро і зло, зникає, як диму повітрі»).

Продовжуючи традиції слов'янської рукописної книги, віддаючи належне усталеним засадам середньовічного етикету, автор уславлює Бога за те, що той допоміг завершити працю і проголошує вічну пам'ять своєму покровителю Г. А. Ходкевичу («допустив нас ласкаво до своє їдоброзичливої любові і опікувався нами чимало часу»), вдячні слова і «многолітнього здравія» його синам Андрію і Олександру, «бо то вони спричинилися до такої корисної справи».

Друкувалась книга коштом самого І. Федорова, також йому допомагали львів’яни.

Наклад книги великий як на той час – приблизно 1000 – 1200 примірників.

Як богослужбова книга, «Апостол» містить частини книг Старого й Нового Заповіту. З Нового Заповіту в ній містяться Діяння апостолів, Соборні послання та Послання апостола Павла. Зі Старого Заповіту – окремі стихи (алилуарії) з Псалтирі. Окрім того, в ньому поміщені загальні і недільні прокимни, і прокимни для особливих служб.

Як і Богослужбове Євангеліє, текст Апостола розділений на зачала (розділення глав за смислом), але рахунок зачал ведеться для всіх частин книги. Як і в Євангелії, в Апостолі при кожному зачалі стоять зірочки, а під рискою вказуються дні та свята, коли вони мають читатися.

Львівське видання в основному повторює московське видання «Апостола» 1564 р. шрифтом, композицією набору і оформленням – прикраси, ініціали, заставки тощо. Але Львівський Апостол 1574 р. вже відзначається широкою різноманітністю та продуманістю художнього оформлення.

Книгу оздоблено високохудожніми дереворитами – видання 1574 р. супроводжується 51 заставкою з 31 дошки, 23 ініціалами з 6 дощок, 47 кінцівками з 11 дощок, 27 рядків в'язі, а також з фігурні гравюри. У створенні цих прикрас органічно поєднано засади мистецтва Ренесансу з традиційними мотивами і прийомами місцевої народної творчості. Виготовляли їх різні майстри. Більшість заставок, дереворитні ініціали і рамка на фронтиспісі, оздоблення герба Г. Ходкевича, ймовірно, належать І. Федорову.

«Апостол» сприймається як єдиний мистецький твір.

На стилістику оформлення книги вплинули мініатюри українських рукописів XV-XVI ст., у яких чільне місце посідають елементи античної й ренесансної орнаментики. Тут можна побачити абстрактне геометричне плетиво і цілком реалістичні рослинні паростки. Заголовки виконано в’яззю. Декоративні початкові літери ніби зв’язують заставку з текстом і об’єднують усю сторінку в єдину композицію.

Орнаменти Федорова відзначаються досконалим малюнком і надзвичайно гарною і різноманітною композицією. Вражає в них віртуозність гравірувальної техніки. Декоративним прикрасам львівського «Апостола» властива висока графічна культура, красива композиція з рослинних орнаментів – пишно закрученого широколисту, стилізованих квітів, плодів тошо. Таке оформлення книг характерне для епохи Відродження, а в інтерпретації видань І. Федорова набуло своєрідного стилю.

Один із найбільш упізнаваних атрибутів видання – це графічне зображення апостола і євангеліста Луки на фронтисписі, підписане ініціалами ЛП і WS. Монограми гіпотетично розшифровуються так: ЛП – Лаврентій Пилипович (Пухала, львівський художник, з яким Федоров співпрацював) і WS – Вендель Шарфенберг (можливо, краківський гравер, який підписував свої роботи цими літерами). Цю монограму поставлено й під друкарською маркою І. Федорова – рослинною композицією з гербами м. Львова і самого друкаря.

Книга надрукована двома фарбами – чорною та червоною. Широко застосовуючи червону фарбу не тільки для ініціалів, а й для виділення заголовків і тексту, І. Федоров гармонійно поєднав їх із сюжетними гравюрами й титулами. Коли ж орнаменти в заставках та ініціалах однотонні, то сприймаються як мерехтлива срібна чернь на оксамитово-чорному тлі.

Верстка і друк львівського Апостола відзначаються високим рівнем поліграфічного виконання. Дзеркальний набір шрифту ретельно вивірений, рядки рівненькі, виключка правильна. Шпальти ретельно вивірені справа і зліва. При друкуванні Апостола 1574 р. використано той самий шрифт, що й в однойменному московському виданні, висота 10 рядків 85 мм. Пропорція літер складає 3:4, розмір очка літери – 3 мм.

Графіку шрифту розроблено на основі півуставу російських рукописних книг ХV – першої половини XVI ст. Цей шрифт був активно сприйнятий українською книжною традицією. На кількох аркушах є примітки іншим шрифтом – дрібним напівкурсивом, який вважається прототипом майбутнього острозького.

Ганчір’яний папір (виготовлений з бавовни), на якому надруковане видання, вироблявся також у Львові; його більша частина «родом» зі славетної папірні, що діяла в ті часи у давньому Буську, що на Львівщині.

В українському першодруку є ряд відмінностей та нововведень:

на початку львівського «Апостола» 1574 р. вміщено три додаткові пояснювальні статті (арк. 1-9)

деякі додаткові гравюри, зокрема друкарська марка Івана Федоровича рослинного характеру – розгалужена гілка, яку тримає рука. На цьому фоні картуш з гербом міста Львова з одного боку і гербом славетного друкаря та герб Григорія Ходкевича в ренесансній архітектурній рамці з іншого. Ця ж рамка повторена на звороті другого аркуша, де вона оформляє зображення апостола Луки. Саме на львівському виданні «Апостола» 1574 р. друкарська марка І. Федорова зустрічається вперше;

зміни в гравюрному зображенні апостола Луки (арк.2, зв., розмір 26,5x16,7 см., автор можливо Лаврентій Филипович-Пухальський), яке повторює стилістику, що характерна для іконописної традиції на теренах України. «Львівський» Лука органічніше вписується у рамку, ніж «московський», який випадає з неї через інший перспективний ракурс. Також пізніша фігура краще побудована анатомічно (у першої фігури права рука закоротка). На ілюстрації львівського видання ми бачимо апостола, який зосереджено пише, у московському - просто тримає книгу в руках. Тож львівські майстри були вправнішими та досвідченішими;

наприкінці замість офіційної післямови вміщено написану Федоровим «Повість откуду начася и како совершися друкарня сія» (арк. 260-264), в якій І. Федоров ділиться враженнями про стан справ у книгодрукуванні на українських територіях і не лише, розкриває певні моменти зі своєї біографії, розказує про труднощі, з якими зустрічався на обраному ним шляху. Автобіографічні матеріали тут підпорядковані публіцистичній меті: підняти соціальний престиж друкарства, розкрити його значення для суспільства і тим самим створити сприятливий клімат для видавничої діяльності. Пишучи, що в Москві йому і Мстиславцю «от многих началник і священоначалник» довелося зазнати переслідувань, Федорович підкреслює, що допомогу у Львові йому надали «мали ніциї в ієрейском чину, інії ж неславнії в мирі». Відкинувши гонитву за багатством, першодрукар свідомо обрав інший шлях – терпіти злигодні та нестатки, аби тільки мати змогу сіяти «духовні зерна».

Ціна Апостола залежала від купівельної спроможності покупця і обставин. За книгу давали і 20 золотих, і 15. До речі, церква, бувало, платила за книгу більше, ніж просив продавець.

Оригінальні друкарські матеріали Івана Федоровича – федорівські дошки з декоративними прикрасами використовувалися різними видавцями ще впродовж двох з половиною століть, аж до початку XIX ст. (востаннє у львівському «Букварі» 1819 р.).

Львівський «Апостол» являє собою велику наукову й історичну цінність як первенець книгодрукування в Україні. Нині відомо (зареєстровано) 103 примірники цього видання. 5 з них знаходяться у відділі стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. На жаль, чотири примірники дефектні. Лише в одному з них є початковий аркуш із гербом Г. Ходкевича, у двох – гравюра із зображенням євангеліста Луки, ще в одному – кінцевий аркуш з гербом Львова з друкарською маркою Федорова. Два примірники Апостола відзначаються ранніми рукописними провенієнціями, які особливо цінуються фахівцями, бо іноді вони дають змогу відтворити невідомі факти, пов'язані з друкуванням, розповсюдженнням та побутуванням книжки. Найбільш ранній запис міститься на примірнику зі збірки Києво-Софійського собору. Він виконаний у червні того ж 1574 р., тобто через кілька місяців після публікації книжки, у Києві представником відомої міщанської родини Х. Баликою. Він вклав Апостол до храму в містечку Коростишеві. Це найбільш ранній із усіх відомих на сьогодні вкладних записів на Апостолах 1574 р. Не менш цікавий примірник Апостола 1574 р. із великим вкладним записом Катерини Іванівни Вишневецької-Ходкевич, дружини Г. О. Ходкевича та сестри славнозвісного Дмитра Вишневецького, якого ототожнюють із героєм народної пісні Байдою. Запис датується 1575 р. Очевидно, К. Вишневецька отримала Апостол безпосередньо від самого І. Федорова.

Примірники Апостола є практично в усіх найбільших книгозбірнях України — у Києві, Львові, Харкові, Дніпропетровську тощо.

Інші примірники видання наявні у Росії, Польщі, Болгарії, США та інших країнах.

З повною цифровою копією «Львівського Апостола» можна ознайомитися на порталі Світової цифрової бібліотеки. 

15 лютого День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів 

та День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Суспільство вшановує тих, хто пройшов горнило радянсько-афганської війни.

Учасники бойових дій - особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Після Другої Світової війни війська СРСР брали участь у 24 локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав.

Найбільш масштабною та трагічною була війна в Республіці Афганістан, яка тривала 10 років – з 25 грудня 1979 р. по 15 лютого 1989 р. тривала війна.

В роки Афганської війни воїнами-інтернаціоналістами називали радянських військовослужбовців у Афганістані. Внаслідок Афганської війни, в яку в’язався СРСР, загинуло за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР близько 1 500 000 або 10% з числа тодішнього населення країни.

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло понад 160 000 українців. З них 2 378 загинули, у тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або такими, що потрапили в полон. Поранення отримали понад 8 000 українців, з них – 4 687 повернулися додому інвалідами.

З 72 осіб нагороджено званням Герой Радянського Союзу, з них 11 – українці.

Сьогодні в Україні існує так званий нині «афганський» рух - організована на суспільно-політичному й державному рівнях, захищена законодавчо соціально-демографічна категорія громадян, об'єднана виконаним інтернаціональним обов'язком на військово-професійному рівні й діяльністю з соціального захисту ветеранів війни, членів родин полеглих.

Очолює цей рух Українська спілка ветеранів Афганістана.

Зараз в Україні мешкає близько 150 тисяч ветеранів-афганців.

14 лютого Міжнародний день дарування книги 

День відзначається щорічно з 2012 р. за ініціативи засновниці сайту дитячої книги Delightful Children’s Books в США, американської письменниці, магістра бібліотекознавства Еммі Бродмур та її родини. Ініціативу родини Бродмур підхопили в усьому світі.

Цей день - свято всіх, хто дарує книги дітям і прищеплює їм любов до читання. Проте, не лише діти люблять читати. Дорослі також потребують книги, як носія духовних цінностей, що дарують почуття та емоції.

Книга, книжка – письмовий запис, неперіодичне видання у вигляді зброшурованих аркушів друкованого матеріалу, набір письмових, друкованих, ілюстрованих або порожніх аркушів, виготовлених із паперу, пергаменту або іншого матеріалу, як правило, скріплених з одного боку.

Книгою є видання, що має понад 48 сторінок.

Тверда оправа книги - палітурка.

Паперова оправа книги - обкладинка - зовнішнє покриття видання, що з’єднується з книжковим блоком без фо́рзаців.

Паперова обкладинка, що надівається на палітурку або основну обкладинку - суперобкладинка.

Перша сторінка видання чи його рубрики - початкова сторінка.

Перша сторінка книги - титул - сторінка, на якій надруковано заголовок, ім'я автора, рік і місце видання тощо.

Остання сторінка видання чи його рубрики - кінцева сторінка.

Сторони аркуша у книзі називаються сторінками.

Закладка, що виготовляється при виданні книги - лясе.

Сучасні книжки - нова книжкова продукція.

Книга, що вийшла друком з 1851 по 1960 рр. - букіністична книга.

Книга, видана до 1917 р. - антикварна книга.

Книга, виготовлена в цифровому вигляді, називається електронною книгою.

Озвучену й записану на матеріальному носії книгу називають аудіокнигою (звуковою книгою, книгою вголос).

За типом книги бувають:

художні книги, які за жанром розподіляються на: романи, повісті, оповідання, есе, комікси;

не художні: енциклопедія, довідник, словник, монографія, підручник, посібник.

Наука, що вивчає книгу як об’єктивне явище соціальної дійсності має назву книгознавство. Синонімом є термін бібліологія.

Міжнародний день дарування книг – це на 100% добровільна ініціатива, спрямована на підвищення інтересу і доступу дітей до книг.

Жюль Габріель Верн (08.02.1828-24.03.1905), французький письменник-фантаст, один із засновників (разом з Г. Уеллсом) жанру наукової фантастики, що ґрунтувалася на науковій вірогідності й нерідко на науковому передбаченні.

Ж. Верн називав свої твори науковими, а Г. Уеллс називав свої твори фантастичними.

Ж.-Г. Верн народився на французькому острові Федо, неподалеку міста Нант (Франція) в сім’ї адвоката П’єра Верна і його дружини Софі-Наніна-Анрієтта Аллот де ла Фюї. Він був найстаршою дитиною з п'ятьох дітей.

Навчався в семінарії Сен-Станіслав, в Нантському ліцеї, де він здобув класичну освіту, що охоплювала грецьку та латину, а також риторику, співи та географію. За наполяганням батька здобував юридичну освіту у Нанті та Парижі, отримав він мав також брата Поля та трьох сестер: Анну, Матільду та Марі. Але Жуля приваблювала не юриспруденція, а письменництво.

Під час навчання Жуль Верн познайомився з Александром Дюма-батьком. На його замовлення Ж. Верн написав водевіль “Зламані соломинки”, який був поставлений в театрі і мав успіх. Ж. Верн став секретарем “Ліричний театр” і розпочав активну літературну творчість. У 1862 р. Верн познайомився з П'єром Герцелем, видавцем і дитячим письменником, який почав видавати повісті Ж. Верна. Це співробітництво протривало до кінця кар'єри Верна.

Перший успіх до Ж. Верна прийшов на початку 1860-х рр., коли він став публікувати серію романів – «Незвичайні подорожі».

Творчий доробок Ж. Верна величезний - 66 романів і 54 з них входять у цикл «Незвичайні подорожі» (Voyages extraordinaires), найпопулярніші з яких: «П'ять тижнів на повітряній кулі», «Подорож і пригоди капітана Гатераса», «З Землі на Місяць», «Діти капітана Гранта», «Двадцять тисяч льє під водою», «Навколо світу за 80 днів», «П'ятнадцятирічний капітан».

У цих творах Ж. Верн задіяв 4 основні проблеми, що займали в той час вчений світ: завоювання полюса, кероване повітроплавання, польоти за межі тяжіння землі і загадки підземного світу.

Авторству Верна належать більше 20 повістей і оповідань, понад 30 п'єс, серед яких трагедія у віршах «Олександр VI», «Порохова змова», водевіль «Зламані соломинки», 2 збірника повістей і оповідань, серед яких «Перші кораблі мексиканського флоту» (пізніше отримало назву «Драма в Мексиці»), продовження незакінченого роману Е. За «Розповіді Гордона Піма», названого «Сфінкс крижаних рівнин».

Письменнику також належать кілька документальних і наукових робіт.

Ж. Верн був чудовим майстром пригодницького роману, жагучим пропагандистом науки та її майбутніх здобутків. Верн - один з перших письменників-фантастів, що визначали інтереси і устремління молодого читача.

Ж. Верн створив роман нового типу - роман про науку та її безмежні можливості. Фантазія поєдналася з наукою і стала її нерозлучною супутницею. Письменник ретельно вивчав природничо-наукові засади - по смерті класика залишилася його картотека, що включає понад 20 000 зошитів з відомостями з усіх сфер людських знань.

Верн ввів у літературу нового героя - лицаря науки, безкорисливого вченого, який в ім'я своїх творчих ідей, заради здійснення великих надій, здатен здійснити подвиг та піти на будь-яку жертву.

Його герої вирішували задачі, підказані самим життям - бурхливим розвитком промисловості, транспорту, зв'язку. Вони здійснюють географічні відкриття, випереджаючи справжні.

Перетворення світу - головне в творчості Ж.Верна. Письменник вважав, що всесильний розум опановує природу - усі чотири стихії: земля, вода, повітря, вогонь - неминуче скоряться людям, а людство, об'єднаними зусиллями, перетворить і поліпшить планету.

Науково-технічні фантазії романіста майже ніколи не перевершували можливостей їхнього здійснення на більш високому ступені наукового й технічного прогресу.

Пафос пізнання світу проявляється в романах Верна у численних ліричних відступах, у яких оспівуються багатство лісів, безмежність пустель, таємниці космосу чи Світового океану.

У своїх творах він висунув 108 фантастичних ідей.

З 108 ідей нездійсненими на сьогодні виявилися лише 10.

Що здійснилося:

Великі підводні човни, здатні тривалий час перебувати в плаванні - "20 000 льє під водою".

Літак - «Володар світу».

Вертоліт "Робур-Завойовник".

Космічні кораблі і пілотовані польоти в космос, в тому числі на місяць - "З землі на місяць".

Розміри ракети, точне місце старту (Флорида) і навіть екіпаж: 3 людини, як це і було згодом в програмі NASA.

Вежа в центрі Європи - будівництво Ейфелевої вежі.

Міжпланетні подорожі - "Гектор Сервадак", запуски космічних апаратів доводять можливість міжпланетних подорожей.

Відеозв'язок і телебачення - «Париж у XX столітті».

Будівництво Турксибу - "Клодіус Бомбарнак".

Записна книжка репортера про відкриття великої Трансазіатської магістралі - "З Росії в Пекін".

Літак зі змінним вектором тяги - "Незвичайні пригоди експедиції Барсака".

Принципова прохідність Північного морського шляху за одну навігацію - «Знайди із загиблої "Цинтії"

Дуже багато з передбачень Верна збулися. Надзвичайно багато з цих ідей сконцентровано в романі "Париж в 20 столітті", який багато літераторів називають першою антиутопією.

Син письменника, Мішель Верн екранізував п’ять творів свого батька: «Двадцять тисяч льє під водою» (1916), «Доля Жана Морена» (1916), «Чорна Індія» (1917), «Південна зірка» (1918), «П'ятсот мільйонів бегуми »(1919).

Онук письменника Жан-Жюль Верн залишив монографію про життя і творчість свого діда, над якою він працював близько 40 років.

Правнук Жан Верн найшов оригінал рукопису «Париж двадцятого століття» - фантастичний роман, який вважався назавжди втраченим та опублікований лише в 1994 р.

На могилі Жуля Верна встановлено пам'ятник з лаконічним написом: «До безсмертя і вічної юності».

За життя Жюль Верн був нагороджений орденом Почесного легіону.

В цілому в світі здійснено 4751 переклад творів Ж. Верна 148 мовами. Це другий результат за кількістю перекладів авторів іноземними мовами після Агати Крісті.

Всього налічується більше ніж 200 екранізацій творів письменника. Стрічки відзняті у 30 країнах світу.

На честь Ж. Верна названі:

Перший автоматичний вантажний космічний корабель, розроблений ЄКА.

Кратер на Місяці діаметром 143 км.

Ресторан на першому рівні Ейфелевої вежі в Парижі.

Будинок, де жив Жюль Верн, в даний час є музеєм письменника.

6 лютого Свято думок

Неофіційне свято елементу пізнавальної діяльності людини.

Думка - дія розуму.

Думка - сенс, переданий свідомості в процесі мислення.

Ясні і смутні, дрібні і глибокі, плутані і чіткі, думки народжуються в процесі говоріння – живі, і зафіксовані в тексті або малюнку – застиглі.

Для когось думка виглядає (малюнок, образ), для когось звучить (припущення, міркування, гіпотеза), для когось переживається як відчуття.

Думка - найбільш помітний свідомості елемент мислення.

Мислення - потік думок, пов'язаних між собою в послідовний ланцюжок, які більш-менш відносяться одно до одної асоціаціями та ідеями.

Мислення - це завжди пізнавальна діяльність людини.

Мислення - це і логіка (причинно-наслідкові зв'язки), і уява (вільні асоціації). Логіка аналізує і робить висновки, уява розширює межі.

Мислення вивчається майже всіма науковими дисциплінами, що існують і досліджується рядом філософських дисциплін (логіка, гносеологія, діалектика).

Існує ряд теорій про те, що думки матеріальні і маса методик, як матеріалізувати свої думки.

А ось нові думки народжують нові ідеї. І найчастіше, як би парадоксально не виглядали ці ідеї, в них є раціональна думка.

Що ж, сьогоднішній день - привід для того, щоб переглянути свої думки, подумати про усвідомити нові можливості, зрозуміти свої наміри і можливості навколишнього світу.

5 лютого День ерудита

День відзначаеться з 2005 р. з метою підвищити інтелектуальний і моральний рівень суспільства.

Ерудиція (від лат. - вченість, пізнання) - глибокі всебічні пізнання, широка обізнаність.

Ерудит - людина начитана, має різнобічні знання та інтереси, широкий світогляд і це – результат власних, самостійних зусиль, прагнення до саморозвитку.

Ерудовані люди, що володіють великим багажем різноманітних знань або мають глибокі пізнання в якійсь одній області, високо цінувалися ще в глибоку давнину.

У різні періоди історії ерудитів називали по-різному: філософ-мислитель→людина епохи Відродження→джентельмен→ерудит→ сучасний ерудит.

Найвідомішими ерудитами в світі вважаються італійський поет Джакомо Леопарді, римський вчений-енциклопедист і письменник Марк Теренцій Варрон, британський медик і письменник Томас Браун.

Загальна здатність до пізнання і вирішення проблем – це інтелект індивіда.

Інтелект - це складне поняття, що складається з різноманітних видів розумової діяльності. Доведено, що інтелект може передаватися у спадок з імовірністю 70%. Розвинути інтелект можливо розширюючи ерудицію.

Ерудиція - глибина, блиск і широта, яка виникає в результаті освіти, і систематичного читання, і осмислення літературних, і не тільки літературних джерел.

Сучасний ерудит - людина, яка знається як мінімум на трьох різних галузях знань, що об'єднують кращі досягнення людства в різних областях та збирає їх в унікальний набір навичок щоб досягти видатних успіхів у своїй основній сфері діяльності.

У сучасному світі ерудиція - запорука майбутньої кар'єри.

Ніхто не знає, які навички будуть в ціні через деякий час. При цьому саме ерудиція виступає запорукою успішного майбутнього.

Отже, працюйте невпинно, розширюйте ерудицію, будьте цікавими і не припиняйте пошуки!

Євген Филимонович Маланюк (01.02.1897-16.02.1968), український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик.

Сучасники називали письменника “імператором залізних строф“. За життя письменник належав до умовної «Вісниківської квадриги» - Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, бо разом вони друкувались у часописі «Вісник».

Усією своєю творчістю він прагнув сприяти відродженню української держави для сильної та самобутньої української нації.

Письменник народився в м. Архангороді на Херсонщині, в родині активіста-просвітянина. Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії, де відзначався блискучими знаннями, став стипендіатом Єлисаветградського земства. Брав участь у Першій світовій війні, був офіцером царської армії. Закінчив Київську військову школу.

Був мобілізований до Армії УНР, служив в чині старшини в Генеральному Штабі України, став ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР.

Після поразки УНР назавжди покинув Україну. Оселився у Чехословаччині, де закінчив Подєбрадську академію, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі.

У 1920 р. з’явився друком перший вірш Є. Маланюка.

Під час навчання у Подєбрадах він став лідером «Празької школи поетів», визначальними рисами творчості якої а також і Є. Маланюка є історіософізм і міфологічність. Саме поезію Празької школи називають поезією чину, оскільки вона закликає до боротьби за Україну, боротьби не тільки збройної, а й духовної. Цей заклик звучав і в поезії Маланюка.

У 1925 р. вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926 р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій».

У 1929 р. Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк». У Варшаві поет познайомився з польськими митцями, такими як Ю. Тувім, Я. Івашкевич, Я. Лехонь – представниками відомої групи Скамандритів, а також з Л. Подгорським-Околувом, С. Стемповським та Ю. Лободовським. Є. Маланюк намагався побудувати діалог між польськими та українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови. Польські поети високо цінували творчість Є. Маланюка, перекладали його твори.

Протягом 1930-1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата».

Маланюк брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з Л. Мосендзом, О. Ольжичем, О. Телігою, О. Стефановичем, О. Лятуринською, М. Мухіним.

У 1945 р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, де став членом угруповання МУРу (Мистецький український рух).

У 1949 р. він переїхав до США, де прожив до самої смерті.

У 1951-1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (1951); «Поезії в одному томі» (1954); «Остання весна» (1959); «Серпень» (1964); поема «П’ята симфонія» (1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (1962, 1966). У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

Провідною темою всієї творчості Є. Маланюка була Україна, її мистецтво, культура, історія: «О земле вічна, ти одна на світі!», яка попри крижані історичні вітри «вогонь буття не загасила», бо живить її «невичерпальний дух» і «непереможна сила» українського роду.

Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим.

Наскрізною ідеєю всіх творів Маланюка була українська державність. Митець звертався до витоків української державницької традиції – князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика і в ній прагнув відшукати підстави для творення сучасної держави.

Письменнику було властива чітка організація поетичної мови, нагромадження приголосних, сторення ефекту „непісенності», строгості, суворості. Він написав десятки статей, присвячених класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу.

У царині поетики Є. Маланюк – симфоніст. Саме це його ріднило з П. Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови та найсучаснішими образними.

Одна із провідних рис поетичного мовлення Маланюка – символізм, лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту. Поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Крім того, Є. Маланюка відносять до стилю необароко.

29 січня – День пам’яті Героїв Крут

Цього дня ми віддаємо шану стійкості та мужності юнаків, які так само, як і сьогоднішні захисники України, ціною власного життя зупинили більшовицький наступ на Київ у 1918 році.

Бій під Крутами – бій за майбутнє України. Вічна памʼять та слава молодим Героям.

24 січня День шелфі (полиці) у бібліотеці.

Свято запропоноване Нью-Йоркською публічною бібліотекою у 2014 р.

Проводиться у четверту середа січня з метою надати любителям читання засіб для просування їх кипучої любові і пристрасті до книг.

Любов до друкованої сторінки - це спосіб життя.

Книги - це транспортні засоби, за допомогою яких можна подорожувати в далекі фантастичні мережі уяви, а бібліотеки - центри цих подорожей.

Бібліотечні зібрання - невичерпна криниця знань, мудрості та інформації про все, що оточує людину, живить її, створює освічену, виховану, гармонійну особистість.

Оберіть книгу чи то з власної бібліотеки, чи з публічної. Перечитайте, отримайте насолоду!

24 січня Міжнародний день освіти 

Відзначається згідно резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 03.12.2018 за ініціативою Нігерії, визнаючи роль освіти у досягненні миру і сталого розвитку, яка є правом кожної людини, що закріплено в статті 26 Загальної декларації прав людини.

Освіта - запорука розвитку будь-якої цивілізації. Країна, яка не має упорядкованої системи освіти громадян приречена на другорядні ролі у сучасному світі. Неосвічена людина не може рухатися уперед.

Конвенція про права дитини, прийнята в 1989 р., містить положення про обов'язок держав забезпечувати доступність вищої освіти для всіх. За даними ООН, близько 265 мільйонів дітей і підлітків досі не мають можливості піти в школу або закінчити її, а 20% з них – у віці, коли необхідно отримувати початкову освіту.

Ці діти страждають від бідності, дискримінації, збройних конфліктів, надзвичайних ситуацій та наслідків зміни клімату. Міграція і вимушене переміщення також чинять негативний вплив на отримання освіти.

Сьогодні необхідно докладати зусиль для забезпечення інклюзивності та справедливості всіх навчальних закладів, включаючи початкову, середню, університетську та професійну підготовку, щоб кожна людина могла скористатися можливістю навчатися все життя і, отже, повною мірою брати участь у житті суспільства і робити внесок у сталий розвиток.

Адже освіта надає можливість вибратися з убогості і забезпечити добробут в майбутньому.

Освіта може підвищити індивідуальну продуктивність і збільшити потенціал економічного зростання, сприяти викоріненню бідності і голоду, сприяти здоров'ю та гендерній рівності.

17 січня День творчості і натхнення

Розкрити свій потенціал, реалізувати талант, придумати ідею і розвинути розпочате – завдання для творчої людини. Працьовитість і натхнення - дві необхідні умови реалізації будь-якого таланту.

Творчість - діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо).

Творчість - діяльність, що породжує щось якісно нове і відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Натхнення, надих - особливий стан людини, типова для творчості риса, її складовий елемент, який характеризується, з одного боку, високою продуктивністю, з другого боку - величезним підйомом і напругою сил людини. Натхнення - тонка, незрозуміла і непередбачувана річ.

Натхнення можна шукати і знаходити в природі, в книгах, в музиці, в прогулянках, спілкуванні з цікавим співрозмовником тощо. Натхнення - найвищий кульмінаційний стан творчості.

Творчість і натхнення невіддільні. Творче натхнення стимулює правильну організацію умов для виконання різних видів діяльності, розширює кругозір, тренує пам’ять, мислення, здатності, формує інтерес до дій.

Позитивний настрій і націленість на результат - найважливіші умови успішної творчості.

Серед інших передумов можна виділити наступні:

1. Все починається в серці. Найголовніша звичка визнаних талантів - уміння повернутися до себе, відкинувши зайву мішуру і істини, привнесені ззовні.

2. Креатив треба плекати. Починаючи з дозволу самого себе творити, відкинувши страхи, і закінчуючи спеціальними техніками.

3. Мистецтво маленьких кроків. Жоден шедевр не було створено за пару днів. Все геніальне просто, але за цією простотою стоїть нескінченна кількість годин праці: фізичної і розумової.

4. Дій вже зараз! Можна скільки завгодно мріяти, міркувати і планувати, проте все це не матиме ніякого сенсу до того моменту, поки не почнеш хоч щось робити.

5. Твори заради творчості, а не заради грошей. Займаючись тим, що дійсно твоє, неминуче досягнеш найвищого професіоналізму. Інакше і бути не може, якщо справа до душі.

Креативна, творчо натхненна особистість більш приваблива в спілкуванні, харизматична, вільна, легка на підйом, її постійно оточують люди, вона цікава і до неї тягнуться.

Натхнення і творчість роблять світ цікавішим і несподіванішим!

Вони витримали - не витримав бетон!

16 січня 2015 року була написана одна з найгероїчніших сторінок в історії України. Захисники Донецького аеропорту 242 дні поспіль тримали оборону в надважких умовах. Ворог цілодобово атакував аеропорт, безперервно використовуючи різноманітне важке озброєння. Бетон не витримував, метал починав плавитись, а кіборги продовжували мужньо тримати оборону. В цей день, 9 років тому, стіни терміналу Донецького аеропорту не витримали. Разом із собою вони забрали життя багатьох наших героїв.

З того часу Кіборги стали символом героїзму та непохитності волі. Своїми діями вони продемонстрували, на що здатні українці в боротьбі за власну незалежність.

14 січня Всесвітній день логіки

День проголошено на 40-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО спільно з Міжнародною радою з філософії та гуманітарних наук (МСФЗН) у 2019 р.

Дата прив'язана до двох символічних подій у світі логіки: народження польско-американського математика та логіка, Альфреда Тарського (14.01.1901-26.10.1983) та смерті австрійського логіка і математика Курта Ґьоделя (28.04.1906-14.01.1978).

Час - початок року є символічним: добре починати новий рік з логічної перспективи.

Логіка (від дав.-гр. – слово, значення, думка, мова) – наука про закони й різновиди мислення, способи пізнання та умови істинності знань і суджень, про найпростіші форми, принципи й методи правильного міркування.

Якщо ми серйозно сприймаємо логіку як вивчення міркувань і якщо вважаємо, що міркування – це відмінна риса людей, яких з античних часів вважали раціональними тваринами, то логіка є чимось справді особливим.

У щоденній мові логіка є способом судження, що полягає в отриманні висновку з набору припущень.

Побічним продуктом логіки є рецепти мислення – опис того, як люди та інші розумні істоти/машини/системи мусять мислити.

Традиційно логіку вивчає галузь філософії. Вона є також предметом дослідження математики, а останнім часом і інформатики.

Вивчення логіки поділяють на формальну й неформальну логіку.

Формальна логіка досліджує природу логічного виведення та його істинності.

Неформальна логіка вивчає логіку, яку використовують при арґументації в природній мові.

Сьогодні до відзначення дня долучилися професійні осередки у 34 країнах світу.

В Україні існує неформальне об’єднання логіків України - Українське Логічне Товариство (Ukrainian Logic Society).

День покликаний привернути увагу міждисциплінарної наукової спільноти та широкої громадськості до інтелектуальної історії, концептуального значення та практичного застосування логіки та спрямоване на зміцнення міжнародного співробітництва, сприяння розвитку логіки як у галузі наукових досліджень, так і у викладанні, підтримку діяльності асоціацій, університетів та інших установ, що займаються питаннями логіки, та розширення розуміння громадськістю логіки та її впливу на науку, технологію та інновації.

Крім того, святкування Всесвітнього дня логіки може також сприяти заохоченню культури миру, діалогу та взаєморозуміння на основі розвитку освіти і науки.

Золоті імена літератури.

Карел Чапек (09.01.1890-25.12.1938), чеський письменник-драматург, поет, фантаст, сатирик, один з найвидатніших реалістів ХХ ст., один з ідеологів першої Чехо-Словацької Республіки, ворог фашизму й тоталітаризму.

Науково-фантастичні твори К. Чапека поставили його поряд з такими видатними письменниками, як Ж. Верн, Г. Уеллс, А. Франс.

К. Чапек народився у с. Малі Святоновиці на східному краї Богемії. Ця частина Австро-Угорщини згодом стала Чехією.

Незабаром після його народження родина переїхала до фабричного містечка Упіце, де батько відкрив приватну хірургічну практику.

Батько Антонін Чапек (1855 - 1929), мати Божена, уроджена Новотна (1866 - 1924). В родині були старші брат і сестра, Йозеф і Гелена, які теж мали літературний талант.

Закінчив гімназію, отримав ступінь бакалавра в Карловому університеті, захистивши дисертацію на тему «Об’єктивний метод в естетиці стосовно до образотворчого мистецтва». Також займався філософією в університетах у Берліні та Парижі.

Протягом деякого часу був бібліотекарем, гувернером. У 1917 р. став журналістом, до 1921 р. працював у «Національній газеті» («Narodni Listy»). З 1921 р. і до кінця життя працював журналістом і культурним і політичним редактором у газеті Lidové noviny («Народная газета»).

У 1921-1923 був драматургом празького «Театру на Винограді» (Divadlo na Vinohradech).

Художні твори Чапек почав писати у 14 років. Спочатку це були гумористичні та фантастичні розповіді, створені разом з братом Йозефом. Пізніше ці розповіді увійшли до збірок «Сад Краконоша» (1918) і «Сяючі глибини» (1916).

Будучи студентом він брав активну участь у виданні літературного альманаху (Almanac 1914). Одночасно Чапек цікавиться живописом, особливо кубізмом.

У першій половині 1920-х з'явилися книги, які уславили ім'я автора на весь світ: драматургічні роботи «R. U. R.» і «Засіб Макропулоса», романи «Фабрика Абсолюту» і «Кракатіт».

Творчий доробок письменника - шість п'єс - «Грабіжник», «Фатальна гра любові», «Адам-творець»,«Засіб Макрополуса», «З життя комах», «Россумові універсальні роботи» («Р.У.Р.»), «Біла хвороба», «Мати», збірки «Сяючі глибини», «Апокрифи», романи «Фабрика Абсолюту», «Кракатіт», «Гордубал», «Війна з саламандрами», твори для дітей «Дарочка чи життя щеняти» та «Дев'ять казок», що містять оригінальні чарівні оповідки й демонструють неосяжне багатство чеської мови. До доробку автора належать п'ять книг мандрівних нотаток, що дають читачу живий образ Великої Британії, Італії, Іспанії, Голландії, країн Північної Європи. К. Чапек глибоко проникав у сутність характерів націй, так що ці описи й нині корисні для тих, хто наміряється одвідувати ці краї.

Разом з братом Йозефом у 1920 р. Чапек написав п'єсу «R. U. R.» (у перекладі - «Россумські універсальні роботи»), яку сам автор визначив як «колективну драму з елементами комедії на три дії». В центрі твору - закони людськості: як із штучного і синтетичного проростає живе і життєствердне, проростає милосердя, емпатія, самопожертва, любов.

Саме тут вперше було використано придумане братами слово «робот». Надалі воно увійшло в усі мови світу і зажило власним життям. Примітно, що чеською мовою слово robota означає «каторга», «важка робота», «панщина».

В інших його п’єсах, наприклад, «Засіб Макропулоса» ( The Makropoulos Secret, 1923) висміюється людські пошуки безсмертя і сильне бажання отримати титанічну силу. Твір Чапека «Сила і слава» ( Power and Glory , 1937) засуджує тоталітаризм і війну.

Три філософські романи «Гордубал» (Hordubal, 1934), «Метеор» (Meteor, 1934), а також «Звичайне життя» ( An Ordinary life, 1935) носять глибокий і навіть містичний характер.

Кращим твором Чапека вважається роман «Війна з саламандрами» («Valka s mloky», 1936) - антифашистська антиутопія, яка узагальнює особливості тоталітарної ідеології та проаналізує ті соціальні передумови, що створюють передумови для виникнення подібної форми суспільної свідомості. Початий, як авантюрний роман, з опису екзотичних пригод капітана ван Тоха, який відкрив на невідомих нікому островах великих саламандр, здатних виконувати нескладні роботи, навчатися людській мові й користуватися примітивними знаряддями, роман поступово набуває філософічності, наповнюючись роздумами над людською природою. Тут містяться прямі натяки на факти міжнародного життя середини 30-х років, на окремих політичних, суспільних і культурних діячів. Дізнавшись у Верховному Саламандрі себе, Гітлер оголосив письменника своїм особистим ворогом.

У творчості Чапека гармонійно переплелися тонкий гумор, майстерність оповідача, філософія і вдумливий погляд на дійсність. У його книгах піднімаються питання, пов'язані з життям людського суспільства, його проблемами, інтересами і перспективами. Думки автора до цих пір актуальні, а книги змушують задуматися про тенденції дня сьогоднішнього, оскільки паралелі з написаним очевидні.

Крім літератури та журналістики Чапек здобув популярність як фотограф-любитель. Його книга фотографій «Дашенька, або Життя цуценя» була самою популярною у міжвоєнній Чехословаччині.

Разом із братом Йозефом К. Чапек мав пристрасть до садівництва. Разом брати написали книжку «Рік садівника», де в гумористичній формі оспівали цю справу.

К. Чапек був номінантом Нобелівської премії з літератури 1936 р., засновником і першим головою Чехословацького Пен-клубу (в 1925-1933), членом Комітету Ліги Націй з літератури й мистецтва ( з 1931).

В 1935 р. висувався на посаду президента Міжнародного Пен-Клубу Г. Уеллсом, його тодішнім президентом (відмовився від поста через хворобу).

У селі Стара Гуть біля міста Добржіша сьогодні функціонує Меморіал Карела Чапека https://www.capek-strz.cz/

Василь Семенович Стус (06.01.1938-04.09.1985), український поет і перекладач, письменник, правозахисник, борець за права людини, символ українського опору другої половини ХХ ст., ключова постать духовного життя України доби тоталітаризму.

В. Стус народився в с. Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької області. Був наймолодшою, четвертою дитиною в родині. Невдовзі сім’я переїхала до міста Сталіно (нині Донецьк).

В дитинстві Василь хотів стати геологом, але після прочитання «Мойсея» І. Франка вирішив займатись літературою. Він добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. В. Стус знав німецьку, перекладав вірші Гете і Рільке.

В. Стус подавав документи на факультет журналістики у Києві, але йому відмовили через вікову квоту. Натомість на факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. З другого курсу відбулося об’єднання філологічного та історичного факультетів і Стус закінчив історико-філологічний факультеті педагогічного інституту із спеціальністю «Українська мова та література». Він був наймолодшим у академічній групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності.

Під час навчання працював в бібліотеці, де познайомився з літературним осередком - О. Орачем, В. Міщенком, В. Голобородьком, членами літературного об'єднання «Обрій».

Працював у сільській школі, відслужив в армії на Уралі. Працював літредактором газети «Соціалістичний Донбас». Закінчив Інститут літератури ім. Т. Шевченка.

У 1959 р. газета «Літературна Україна» опублікувала перші вірші Стуса з напутнім словом А. Малишка.

З 1961 р. викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки.

У 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві, де познайомився із шістдесятниками І. Світличним, М. Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.

4 вересня 1965 р. В. Стус взяв участь у акції проти арештів української творчої молоді, що відбулася під час показу «Тіней забутих предків» Параджанова. Саме В. Стус закликав підвестися всіх, хто проти арештів, та склав колективний лист протесту. Наслідком для Стуса стало виключення з аспірантури.

Письменник працював кочегаром, різноробочим, редактором технічної документації.

Нетривалий час В. Стус працював у Центральному державному історичному архіві УРСР, де намагався досліджувати Українську революцію 1917-1920 рр., але невдовзі один з колишніх керівників Стуса з Інституту літератури домігся його звільнення.

Стус писав відкриті листи до Компартії, Спілки Письменників та Верховної Ради, критикуючи порушення людських прав і арешти колег.

У 1968 р. він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Л. Брежнєву та першому секретареві КПУ М. Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.

У грудні 1970 р. на похороні Алли Горської В. Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада.

У 1972 р. В. Стуса заарештували і із захисника політв’язнів поет перетворився на ув’язненого. Після 9 місяців у слідчому ізоляторі його визнають винним у «антирадянській агітації і пропаганді» та засуджують до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Під час заслання був заочно прийнятий до PEN-клубу. В 1979 р. Стус повернуся із заслання до Києва і приєднався до Української Гельсінської групи правозахисників. У травні 1980 р. поет був знову заарештований.

Адвокатом Василя Стуса було призначено В. Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Стус відмовився від адвоката, але цієї відмови суд не прийняв. Поет був визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Заступництво академіка А. Сахарова, який звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод також не дало результатів.

Василь Стус помер в карцері табору особливого режиму в Пермській області, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари - «порушення режиму». На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер.

Офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність.

Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами поета. Лише 17-19.11.1989 р. прах Василя Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого був перевезений на київську землю.

Творчий доробок В. Стуса - поетичні збірки «Зимові дерева», «Свіча в свічаді», «Палімпсести», переклади творів Й.-В. Гете, Г. Белля, Р.-М. Рільке, Б. Брехта та ін.

Найповніша збірка В. Стуса - «Палімпсести», включає твори, написані в 1971-1977 рр, яка вийшли друком вже після смерті автора, у 1986 р. Туди увійшли вірші, які вдалося зберегти, доправивши на волю у листах до дружини або з допомогою відвідувачів інших в’язнів. Кілька сотень віршів Стуса, вилучених таборовими наглядачами, в тому числі остання збірка «Птах душі», втрачені.

Вперше твори Василя Стуса (збірка віршів «Зимові дерева») надруковано в Брюсселі в видавництві «Література і мистецтво» 1972 р.

Посмертно В. Стуса нагороджено Національною премією України ім. Т. Шевченка (1991) а збірку вибраних поезій «Дорога болю»; «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня (1997) та званням Герой України (2005).

Василь Стус є лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International».

У 2019 р. вийшла друком книга В. Кіпіані «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР». У виданні зібрано архівні документи з кримінальної справи В. Стуса, невідомі факти про життя, ув'язнення та смерть поета, які довгий час охоронялися під грифом «Секретно».

6 січня День народження Шерлока Холмса

Дата 6 січня 1854 р. була розрахована Натаном Л. Бенгісом на підставі зіставлення уривчастої інформації з творів Конан Дойла і астрологічних досліджень. І сьогодні, коли минули сотні років, незважаючи на появу найрізноманітніших літературних персонажів, які борються та перемагають злочинний елемент, Шерлок Холмс є одним із найпопулярніших літературних героїв.

Неперевершений літературний детектив Шерлок Холмс (Sherlock Holmes) з’явився на літературному обрії 1 грудня 1887 р., коли у випуску «Бітонського Різдвяного Щорічника» був надрукований твір сера Артура Ігнейшуса (Ігна́тіус) Конан Дойла (Дойль) (22.05.1859–07.07.1930), англійського письменника, автора численних пригодницьких, історичних, публіцистичних, фантастичних і гумористичних творів «Етюд у багряних тонах» (A Study in Scarlet), також у перекладах «Червоним по білому») - детективна повість (або короткий роман) - перший і найдовший твір про Шерлока Холмса. Вважається, що прототипом Ш. Холмса став лікар та професор Единбурзького університету Джозеф Белл.

Повне ім'я персонажа - Вільям Шерлок Скотт Холмс (Голмс). Він має брата Майкрофта, старшого за нього на 7 років.

Риси героя - надзвичайна спостережливість, аналітичний розум, організаторські здібності. Герой має різнобічні уподобання - чудовий боксер, знавець хімії, талановитий скрипаль. Холмсу притаманні чудові акторські здібності - він майстер перевтілень. Детектив гарний оповідач, який вміє поставити ефектну крапку наприкінці кожного блискуче проведеного ним розслідування, розповідаючи всю логічну вервечку своїх умовиводів.

Автор оселив героя за неіснуючою, вигаданою адресою: Лондон, Бейкер-стріт, 221-б (221b, Baker street). Резиденцією його героїв квартира була у 1881-1904 рр.

27 березня 1990 р. на цій вулиці було створено Музей Шерлока Холмса у Лондоні (The Sherlock Holmes Museum). Будинку дали номер 221-б, хоч фактично це будинок № 239.

В цілому Шерлок Холмс - герой 56 оповідань, об'єднаних у 5 збірок, найвідоміші з яких: «Пригоди Шерлока Холмса» (1892), «Записки про Шерлока Холмса» (1894) і «Повернення Шерлока Холмса» (1905) і в 4 повістях – «Етюд у багряних тонах» (1887), «Знак чотирьох» (1890), «Собака Баскервілів» (1902), «Долина жаху» (варіант – «Долина страху», 1915). Остання збірка – «Архів Шерлока Холмса» (1927).

Найдрібніші деталі та логічні висновки, аналіз поведінки людей, подій, що відбулися у різноманітних ситуацій, пошук прихованих мотивів і явних причин, холодний розум і відданість закону – поєднання всіх цих властивостей зосереджено в образі Шерлока Холмса.

Шляхетний і безстрашний борець зі злом, який має гострий розум і незвичайну спостережливість, Шерлок Холмс за допомогою свого дедуктивного методу вирішує найзаплутаніші головоломки, часто рятуючи цим людські життя.

Дедуктивний метод Шерлока Холмса (дедукція - перехід від знання загальних закономірностей до окремого їх прояву, тобто аналіз понять) полягає в тому, що на основі всіх фактів і доказів створюється повна картина злочину. Відштовхуючись від неї, сищик розшукує єдино відповідного їй підозрюваного.

При створенні картини злочину Холмс використовує бездоганну логіку, ключовими моментами його методу є спостережливість і експертні знання в багатьох практичних і прикладних галузях науки, які часто належать до криміналістики.

Шерлокіана у кінематографі - це низка фільмів, що тягнеться з початку сінемтаографа і до сьогодення.

Екранізація оповідань про Шерлока Холмса почалася в 1900 р., з фільму «Спантеличений Шерлок Холмс» - американського німого короткометражного фільму режисера Артура Марвіна.

За кількістю екранізацій історія про Шерлока Холмса і доктора Ватсона потрапила в Книгу рекордів Гіннесса. Його образ у 211 фільмах зіграний 75 виконавцями.

Коротка хронологія найцікавіших фільмів шерлокіани:

1916 "Шерлок Холмс" - єдиний фільм з Вільямом Джиллетом у ролі великого детектива.

1929 "Повернення Шерлока Холмса" - перший звуковий фільм про цього героя. Холмс - Клайв Брук.

1939 "Собака Баскервілей". Перший із 14 фільмів, де Холмса грав Безіл Ретбоун, якого вважають «головним» Холмсом свого покоління.

1979 "Вбивство за наказом", фільм, де Шерлок розслідує злочини Джека Різника. Холмс - Крістофер Пламмер.

1984 «Пригоди Шерлока Холмса». Одна з найкращих британських екранізацій, перший серіал із Джеремі Бреттом у ролі Холмса.

1988 «Без жодного доказу». Пародія. Реджинальд Кінкейд, за сюжетом найнятий зображати Холмса, - Майкл Кейн

1991 «Шерлок Холмс та зірка оперети»; 1992 - сіквел "Подія біля водоспаду Вікторія". Телефільми. Холмс - Крістофер Лі.

Один із найпопулярніших Холмсів сучасного кінематографа – Б. Камбербетч (2010). Він втілює на екрані образ Шерлока Холмса, перенесеного з романів Артура Конана Дойля до нинішнього Лондона.

У Великій Британії проходять виставки, присвячені Шерлоку Холмсу. Найбільша за останні 60 років - під назвою «Шерлок Холмс: Людина, яка ніколи не жила і ніколи не помре», 2014 р.

Син Артура Конан Дойля, Адріан Конан Дойл (19.11.1910-03.06.1970), разом із знаним атором детективів, Джоном Діксоном Карром, а також і без нього, створив оповідання-сіквели з головним героем Шерлоком Холмсом.

У Шерлока Холмса є власний святковий день.

22 травня День Шерлока Холмса (Sherlock Holmes Day). Дата свята встановлена у 2013 р. і пов'язана з днем народження сера Артура Конан Дойла.

У 2002 р. Королівське хімічне товариство Великої Британії нагородило Ш. Холмса званням почесного члена. У рішенні зокрема вказано, що він успішно застосовував знання хімії для захисту законослухняних громадян від злочинців.

На честь персонажа названо астероїд 5049 Шерлок, відкритий 2 листопада 1981 р.

27 грудня День вирізання сніжинки з паперу 

Зима - казковий період, коли всі прикрашають будинки, готуються до святкування Різдва та Нового року.

Ви вже прикрасили свій будинок? Якщо ні, у вас сьогодні є можливість стати дизайнером!

Мистецтво вирізання візерунків з паперу починає свою історію в II ст. до н. е., коли був винайдений папір в Китаї.

Широке поширення це мистецтво отримало в 13-17 ст., коли ціна паперу істотно знизилася і стала доступною для простого народу. Пізніше по торгових шляхах мистецтво вирізання поширилося і на Євразію.

Мистецтво вирізання візерунків з паперу так полюбилося багатьма країнам, що їх народи стали вважати це мистецтво своїм споконвічним.

З давніх часів в Стародавній Русі для виготовлення різних предметів побуту використовували бересту (кору берези). Прорізаючи ножем бересту, створювали різні складні візерунки. Береста вже давно в минулому, а сніжинки тепер вирізають з паперу.

Зроблена від руки або за шаблоном, проста або 3D, точно симетрична, зроблена дитячою рукою або геометрично правильна, одна сніжинка або ціла гірлянда сніжинок - всі вони неповторні, тому що створені своїми руками!

Марко Вовчок (справжнє ім'я, по-батькові та прізвище - Марія Олександрівна Вілінська 22.12.1833-10.08.1907), українська письменниця, поетеса, перекладачка.

Т. Г. Шевченко називав твори Марко Вовчок "досконалістю української літератури". Багато сучасників її дуже не любили і навіть не визнавали її творчість. Але їм'я письменниці вписане в історію літератури.

Марія Вілінська народилася в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії (тепер – Липецька область рф) у збіднілій дворянській сім’ї. Батько дівчини - полковник у відставці Олександр Олексійович Вілінський (1801-1840) мав білоруське коріння, мати – Парасковія Петрівна (1811-1876), походила з дворянського роду Данилових. Батько помер коли Марії минуло сім років,мати удруге пішла заміж за відставного унтер-офіцера Дмитра Дмитрієва, картяра та п'яницю.

У 1845-46 рр. Марія виховувалася в Харківському пансіоні, де дівчат навчали поводженню в світському суспільстві, музиці та французької мови. Там же дівчина пристрастилася до читання книг і самостійно опанувала польську мову.

Життя Марко Вовчок було пов'язано з багатьма видатними особистостями. На формування поглядів майбутньої письменниці вплинуло тривале перебування в інтелігентних сім’ях її родичів - родини Писарєвих (Марія - троюрідна сестра літкритика Дмитра Писарєва) та родини Мардовіних, де вона і познайомилася зі своїм чоловіком Опанасом Маркевичем, який відбував заслання за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. У подружжя народився син - майбутній публіцист Богдан Маркович.

Після одруження протягом 1851-1858 рр. родина мешкала у Чернігові, Києві, Немирові. З подачі чоловіка Марія зацікавлюється українським літературним середовищем та контекстом. Зацікавившись українським контекстом, Марія Маркович взялась посилено вчити українську мову.

У 1856 р. Марія пише свої перші оповідання - «Отець Андрій» і «Викуп». О. Маркевич відіслав ці твори Пантелеймону Кулішу. Куліш написав позитивний відгук про творчості письменниці. Рецензія письменника підбадьорила Марію, і незабаром була написана перша її книга «Народні оповідання», видана під псевдонімом Марко Вовчок.

Її псевдо також вигадав Пантелеймон Куліш, поєднавши прізвище чоловіка Марії з її "вовкуватістю" у спілкуванні. Попри його широкий розповсюд, сама письменниця люто ненавиділа це "прізвисько", ніколи не підписувалась ним у листах, використовуючи лише реальне ім’я, Марія Маркович.

У 1859 р. Марія разом із чоловіком від’їхала до Санкт-Петербурга, де долучилася до редакції журналу «Основи» і познайомилася з Тарасом Шевченко, який високо оцінив збірку «Народні оповідання», написавши для неї вірш-присвяту. Кобзар назвав письменницю «своєю донею» і подарував золотий браслет на знак прихильності.

У 1859–1867 рр. Марія Маркевич разом із сином Богданом мешкала у різних країнах Європи, де письменниця познайомилася письменниками О. Ґєрценом, Л. Толстим, Ж. Верном, П. Меріме та видавцем П’єр-Жулем Етцель.

За за сприяння П.-Ж. Етцеля у Парижі вийшов друком переклад повісті М. Вовчок «Маруся» про відважну дівчинку, яка допомагає запорізьким козакам. Книжка швидко набуває неабиякої популярності, перекладається ще кількома мовами та опиняється у французькій шкільній програмі.

У 1867 р. Марія Маркович знову переїздить до Петербурга, де засновує журнал «Переклади найкращих іноземних письменників». У 1872 р. після скандалу журнал було закрито, а М. Вовчок переїхала до Ставрополя. У 1878 р. вона вдруге вийшла заміж за офіцера Михайла Лобач-Жученко, якого часто переводили по службі з одного місця до іншого і наступні 29 років Марко Вовчок мешкала в різних місцевостях Російської імперії, де доводилося служити її чоловіку.

Внесок письменниці в українську літературу величезний.

Вона стала "революційним новатором" української літератури, збагативши її безліччю нових жанрів і тем.

Розповіді та повісті для дітей - "Кармелюк", "Невільничка", "Ведмідь", "Жили та були три сестри" і ін.; соціально-побутове оповідання - "Козачка", "Горпина", "Ледащиця", "Два сини"; баладне оповідання - "Чари", "Максим Гримач", "Данило Гурч"; соціальна повість - "Інститутка"; психологічне оповідання та повість - "Павло Чорнокрил", "Три долі"; соціальна казка - "Дев'ять братів і десята сестриця Галя"; художній нарис - "Листи з Парижа" та ін.

Найбільшу ж літературну славу принесла письменниці її повість "Маруся", написана у 1860-х рр. Це історія дівчинки, що гине, допомагаючи запорожцям. Повість отримала нагороду Французької Академії та була перекладена багатьма мовами.

Ще за життя її твори були перекладені на багато європейських мов (чеська, болгарська, сербська, польська, словенська, італійська, французька, німецька, англійська та ін.) і отримали величезну популярність.

Величезне значення письменниця приділяла "живій", народній мові. Більшість її творів насичені фольклористикою, що гармонійно поєднується з темою, сюжетом, психологічним навантаженням розповіді. Письменниця разом зі своїм чоловіком А. В. Марковичем займалася дослідженням етнографічних матеріалів в Україні та синтезувала всі кращі елементи традиційного відображення побуту українського життя з новаторськими підходами в літературі, в тому числі європейській та світовій.

Найвищого рівня майстерність письменниці досягла в новій для того часу темі - зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, пригнобленої, безправної, "скривдженою і ображеної". Центральним цей образ є в книгах "Народні оповідання", "Оповідання з народного російського побуту", "Інститутці".

Письменниця також є новатором у сфері формотворчості - саме вона вперше в історії української літератури замість традиційних оповідачів ввела так званого художнього оповідача - народ.

Марія знала близько 10 іноземних мов, серед яких французька, англійська, польська, чеська, німецька, українська. Рідною для письменниці була російська, але у родині письменниці повсякденною мовою була французька. Письменниця була плідною перекладачкою - багато перекладала з французької мови. У 1870 р. вона заключила контракт із видавцем С. Звонарьовим на видання та редагування часопису "Переклади кращих іноземних письменників" і залучила знаних і невідомих письменниць, які вільно володіли французькою, англійською й німецькою мовами. За 1,5 року читач отримав 17 книжок цього видання.

Марко Вовчок була також видавчинею, випускала журнал, що мав допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалося питання емансипації. У 1871 р. вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – п'ять.

В історії української літератури Марія Маркевич-Марко Вовчок лишається першою жінкою, якій вдалося стати класикинею в 25 років та започаткувати жіночу літературну традицію, що триває й донині, озиваючись у голосах наших сучасниць.

У м. Немирові Вінницької області і в Богуславі Київської області створені музеї Марка Вовчка. З 2020 р. у Богуславі щорічно проводиться літературний конкурс «Богуславська мініатюра», присвячений Марку Вовчку.

Вінницькою обласною краєзнавчою літературно-мистецькою громадською організацією «Велика рідня» у 2007 р. була заснована літературно-мистецька премія імені Марка Вовчка. Нею нагороджуються не тільки подоляни, але й митці з інших регіонів України та зарубіжжя не за конкретний твір, а за загальну творчу діяльність у літературі та музиці.

Михайло Петрович Старицький (14.12.1840-27.04.1904), український письменник, драматург, театральний та культурно-громадський діяч, один із корифеїв українського побутового театру.

М. Старицький народився в с. Клішенцях Золотоніського повіту на Полтавщині у дворянській родині.

У ранньому віці втратив обох батьків, через що його подальшим вихованням займається родина двоюрідного дядька Віталія Романовича Лисенка (батько Миколи Лисенка). М. Старицький виховувався разом із М. Лисенком, майбутнім видатним композитором. У цій видатній родині Михайло Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною іноземною літературою та театром.

Навчався у Полтавській гімназії, що на той час була одним з кращих середніх навчальних закладів.

Разом зі своїм родичем М. Лисенком навчався у Харківському (1858–1859) та Київському (1860-1865) університетах, де Михайло Петрович навчався спочатку на фізико-математичному, а потім на юридичному факультетах.

Разом вони створили у Києві аматорський гурток, Товариство українських сценічних акторів.

Перебуваючи в Києві, брати стають членами Старої громади, разом із друзями та однодумцями займаються культурною діяльністю та просвітництвом: відкривають недільні школи, бібліотеки тощо. У часи студентства Старицький міцно приятелює з низкою майбутніх відомих українських громадських та культурних діячів, зокрема з П. Чубинським, М. Драгомановим, П. Косачем, Т. Рильським, мандрує Україною, збираючи фольклор, та бере участь у перепохованні Тараса Шевченка в 1861 р. У цьому ж році Старицький повернувся до рідного села, щоб ступити у володіння батьківською спадщиною.

У 1862 р. він одружився з сестрою композитора Миколи Лисенка, Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнило дружбу майбутніх діячів української культури.

У 1865 р. Старицький закінчує навчання в Київському університеті, після чого починає провадити активну творчу та громадську діяльність.

У 1868 р. Старицький купує невеликий маєток в с. Карпівці на Поділлі, куди й перебирається з родиною.

У 1871 р. М. Старицький повертається до Києва і захоплено віддається літературній і громадській діяльності.

У 1882 р. Михайло Петрович Старицький стає директором першого українського театру. У 1883 р. з'являється перша професійна об'єднана українська трупа, де працювали М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька, М. Садовська-Барілотті.

Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з’їзді сценічних діячів 15.03.1897. Він звернувся до з’їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, І. Франко вказав, що завдяки йому з’їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».

Перші твори Старицького були надруковані у 1865 р.

Творчий доробок письменника - вірші, інсценівки «Різдвяна», «Сорочинський ярмарок», «За двома зайцями», п'єси «Циганка Аза», «Не судилося», «Талан», роман «Розбійник Кармелюк», історичний роман «Облога Буші», історичні драми «Богдан Хмельницький», "Маруся Богуславка".

Переклади казок Г. Андерсена, творів П. Меріме, В. Шекспіра, О. Пушкіна, О. Міцкевича, Г. Гейне.

Ім'я М. Старицького ми звикли пов'язувати саме з розвитком українського театру й драматургії.

Почавши писати п’єси з необхідності, через те, що український театр постійно відчував репертуарний голод, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.

Новаторство поезії Старицького виявилося у розширенні системи жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. У своїх поетичних творах автор відкинув ту стилізовану образність «співучого селянина», яка була притаманна його попередникам. Їх ліричним героєм став український інтелігент.

Основні мотивів лірики М. Старицького - роль і призначення поета («Поетові»), краса людських почуттів («Виклик»), співчуття до важкої долі простого люду («Швачка»), тема України («До України»).

Чудова п'єса М. Старицького "За двома зайцями" прикрасила театральні підмостки дореволюційних театрів. Твір залишився актуальним через десятиліття і набув кіновтілення. Чудовий однойменний комедійний фільм українського режисера Віктора Іванова, що вийшов 1961 р. – найкращий приклад екранізації класичного літературного твору.

Режисеру та сценаристу вдалося не тільки осучаснити матеріал, підкреслити в ньому все саме. В результаті картина стала не просто культовою - вона виявилася воістину безсмертною. Вибір акторів на головні ролі виявився настільки точним, що досі глядачі лише такими уявляють Голохвастова та Проню Прокопівну.

У виконавців головних ролей - Маргарити Криніцина та Олега Борисова склалися прекрасні стосунки з як на знімальному майданчику комедії "За двома зайцями", так і поза нею; згодом вони довго підтримували стосунки, передзвонювалися.

14 грудня День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

В Україні день відзначають згідно з Указом Президента від 10.11.2006 р. № 945/2006 в день, коли було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС.

Чорнобильська АЕС (ЧАЕС) – атомна електростанція, збудована в 1971 р. АЕС розташована на території України в 3 км від м. Прип’ять, за 18 км від м. Чорнобиль, за 16 км від кордону Бєларусі та в 110 км від м. Києва.

До часу аварії на ЧАЕС діяли 4 енергоблоки на базі реакторів РБМК-1000 (реактор великої потужності канального типу) з електричною потужністю 1000 МВт (теплова потужність – 3 200 МВт) кожен. Ще два аналогічні енергоблоки будувалися.

ЧАЕС виробляла приблизно десяту частину електроенергії УРСР.

Вибух 4 реактора ЧАЕС стався 26 квітня 1986 р. о 1:23:50. реактор був повністю зруйновано.

В наслідок аварії стався викид 190 т. радіоактивних речовин потужністю у 300 разів більшою, ніж у Хіросімі. У навколишнє середовище викинуто ізотопів урану, плутонію, йоду-131 (період напіврозпаду 8 днів), цезію-134 (період напіврозпаду 2 роки), цезію-137 (період напіврозпаду 30 років), стронцію-90 (період напіврозпаду 29 років). Забрудненню піддалося більше 200 000 км2, приблизно 70 % – на території Білорусі, Росії і України.

Населення Чорнобиля піддалося опроміненню в 90 разів більшому, ніж населення Хіросіми після вибуху атомної бомби.

Навколо ЧАЕС створена 30-кілометрова зона відчуження.

Після аварії ЧАЕС назавжди зупинена 15 грудня 2000 р.

Аварія розцінюється як найбільша у своєму роді за всю історію атомної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічними збитками.

Протягом перших трьох місяців після аварії загинула 31 людина; віддалені наслідки опромінення, виявлені за наступні 15 років, стали причиною загибелі від 60 до 80 осіб.

134 людини перенесли променеву хворобу того чи іншого ступеню тяжкості.

Понад 115 тис. людей з 30-кілометрової зони було евакуйовано.

У ліквідації катастрофи на ЧАЕС брали участь понад 650 тис. осіб із усього Радянського Союзу, з яких більше половини були жителями Української РСР.

Основна частина робіт з ліквідації наслідків була виконана в 1986–1987 рр., в них взяли участь приблизно 240 000 чоловік. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки приблизно 600 000 чоловік.

За даними організації Союз «Чорнобиль» з них 10 % померли і 165 000 стали інвалідами.

Незважаючи на всі труднощі та проблеми, самі ліквідатори називають 14 грудня святом. Фахівці, які вважають 14 грудня своїм святом, вже давно називають цей день Днем ліквідатора.

Ще у 1986 р. учасники ліквідації зібралися разом, щоб відзначити свою першу перемогу.

У 1994 р. громадські організації чорнобильців України звернулися з листом до керівників держави, в якому запропонували заснувати в календарі день учасників ліквідації чорнобильської катастрофи. Тоді офіційне рішення не було прийнято, але ліквідатори самостійно почали відзначати цю дату.

Надання державного статусу Дню ліквідатора ще раз нагадує суспільству про проблеми ліквідаторів-чорнобильців, найважливіша з яких – недостатній для нормального життя розмір пенсії.

Напряму з цією проблемою пов’язана й інша проблема статусу ліквідаторів аварії на ЧАЕС.

Тільки перші 5 тис осіб із тих, хто ліквідовував аварію, офіційно стали називатися ліквідаторами, отримавши відповідні посвідчення. З 1992 р. усім іншим видавали посвідчення постраждалих від чорнобильської катастрофи.

Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов; 13.12.1893-13.05.1933), український поет, прозаїк, публіцист, критик, один з основоположників пореволюційної української прози.

М. Фітільов народився в селищі Тростянець на Харківщині (сьогодні райцентр Сумської області) в родині вчителів. Батько М. Хвильового прищепив синові любов до надбань світової культури.

Навчався у початковій школі, у Охтирській гімназії, з 6-го класу якої був виключений за участь у революційній організації - ведення пропаганди серед селянства.

У 1914-1917 Брав участь у Першій світовій та громадянській війнах. Служив рядовим у 325 Царському полку, разом з полком побував у Галичині, Польщі, на Буковині та в Румунії. У 1916 р. був переведений у 9-у хімічну команду, а в 1917 р. перебував на румунському фронті.

У квітні 1919 р. вступив до КП(б)У. Очолював Особовий відділ 13-ї армії, працював в Богодухові в освітній сфері.

У 1921 р. переїхав до Харкова та розпочав літературну діяльність.

У творчій еволюції письменника можна виділити два етапи. Перший – це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза.

Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926–1927 pp., - період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій.

Перші поетичні збірки Миколи Хвильового - «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921) були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, отримали доволі високу оцінку тогочасних літературознавців.

У 1923 р. Хвильовий був серед членів-засновників письменницької організації «Гарт».

У 1925 р. М. Хвильовий ініціював заснування літературно-мистецького угруповання ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури», 1926-1928). Ця організація об'єднала найбільш відомих українських письменників, які на той час жили в Харкові, – П. Тичину, Ю. Яновського, М. Бажана, О. Довженка, Ю. Смолича, П. Панча та ін.

У період ВАПЛІТЕ Хвильовий написав такі відомі твори, як «Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія».

Хвильовий брав активну участь у літературній дискусії 1925-1928 рр. в Україні, що розвивалася насамперед у напрямі ідейно-естетичних шукань покоління письменників пореволюційного часу.

Памфлети Хвильового «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926) відстоювали національні пріоритети в політиці та культурі, рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від Москви, що розглядалось як гарантія відродження української державності.

У 1930 р. брав участь у створенні Пролетарського літературного фронту (Пролітфронт).

Центральною для Хвильового - полеміста та публіциста - була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтв.

Центральною для творчої манери М. Хвильового є проблема людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю.

Для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози – це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань.

Якнайповніше талант М. Хвильового розкрився у жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням).

Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю. Проза Хвильового музична, ритмізована, навіть незрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем.

Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей.

Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій. У його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Усі романтичні позитивні герої письменника живуть поза своїм часом, у мріях про ідеальне майбутнє або в спогадах про ідеальне минуле.

Письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, "українському буржуазному націоналізмі", "намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської". В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством.

Микола Дмитрович Леонтович (13.12.1877-23.01.1921), український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог, творець класичних зразків української хорової музики.

Микола Леонтович народився у с. Монастирок, нині Немирівського району у родині священника.

Сім'я була співоча та музикальна. Мати гарно співала, батько грав на скрипці, гітарі, віолончелі, контрабасі, керував хором семінаристів. Музичні здібності Миколи формувалися професійним вишкілом батьків та яскравим музичним побутом.

Леонтович закінчив Шаргородське початкове духовне училище (1888-1892), Кам’янець-Подільську духовну семінарію (1892-1899).

Сам Микола Леонтович грав на скрипці, фортепіано, духових інструментах, вивчав теорію музики, хоровий спів, займався музичною обробкою народних пісень.

Після закінчення семінарії викладав церковний спів, музику, чистописання, арифметику у школах на Поділлі, видав дві збірки “Пісень з Поділля”, очолював місцеве відділення товариства “Просвіта”.

Музично-педагогічна спадщина Миколи Леонтовича налічує понад 200 авторських обробок і перекладів народних пісень для хорового співу, 4-и оригінальних хора на слова М. Вороного («Льодолом», «Легенда», «Літні тони», «Моя пісня»), одноактну оперу «На русалчин Великдень» (написав тільки першу дію, але не повністю, ряд епізодів залишився в ескізах), яка через передчасну смерть композитора так і не була завершена.

Найпопулярніші твори: "Праля", "Козака несуть", "Щедрик", "Дударик", "Піють півні", хори "Льодолом", "Літні тони", "Моя пісня" тощо.

Значна частина творчості Леонтовича – духовна музика малої та великої форми: колядки й канти, псальми й херувимські пісні, літургії та «молебні» тощо.

Микола Леонтович був безмежно закоханий у народну пісню, він володів природженим даром відчувати найхарактерніші, ледь помітні тонкощі народної пісні, красу її мелодії, правдивість і мудрість поетичного слова. Сумна, задумлива і елегійна українська пісня ще з раннього дитинства увійшла в свідомість і сформувала його як людину безмежної доброти, чисту, щиру і красиву душею.

За своїм змістом вони репрезентують обрядову поезію українського народу («Щедрик», «Ой ніхто ж там не бував»), ігрові й дитячі («Гра в зайчика», «Коза»), родинно-побутові («Піють півні», «Пряля», «Зашуміла ліщинонька», «Гей у світлиці»), пісні-реквієми («Із-за гори сніжок летить», «Козака несуть»), жартівливо-танцювальні («За городом качки пливуть», «Женчичок-бренчичок») та інші твори.

Найзнаменитіший твір композитора - щедрівка Леонтовича «Щедрик».

Над її обробкою композитор працював майже все життя - композицію було написано до 1901–1902 рр., другу редакцію у 1906-1908 рр., третю у 1914 р., четверту у 1916 р., і, нарешті, п'яту - 1919 р.

Це дивовижна за красою, досконала за мелодією, ювелірна за обробкою деталей мініатюра.

Органічно поєднавши прийоми народного багатоголосся з досягненням класичної поліфонії, композитор домігся того, що кожен голос відіграє цілком самостійну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

Уперше «Щедрика» виконав 7 січня 1917 (25 грудня 1916 р. за старим стилем) хор Олександра Кошиця у Київському університеті Святого Володимира (нині Університет ім. Т.Шевченка) в залі Київського купецького зібрання (нині - приміщення Національної філармонії України). Виконання твору принесло великий успіх в музичних колах і серед широкої публіки.

11 травня 1919 р. - дата європейської прем’єри “Щедрика” у Празі (Narodni divadlo) у виконанні Української Республіканської Капели Олександра Кошиця.

5 жовтня 1922 р. «Щедрик» був вперше виконаний на концерті в Карнегі Холі (Carnegie Hall) в Нью-Йорку хором О. Кошиця. Тоді ж у США було зроблено перший аудіозапис “Щедрика” у виконанні хору О. Кошиця.

Англійською мовою композиція відома під назвою «Carol of the Bells» («Дзвінка колядка, Колядка дзвонів»). Її склав у 1936 р. американський композитор українського походження, диригент, хормейстер, учитель музики Пітер Вільховський (Peter Wilhousky), який працював для радіо NBC.

Нині “Carol of the Bells” - одн з найпопулярніших різдвяних пісень у світі.

Композицію можна почути у фільмах “Сам удома”, “Міцний горішок 2”, сатиричних мультсеріалах “Сімпсони”, “Південний Парк” і “Гріфіни”.

У 1918-1919 рр. Леонтович із родиною переселився до Києва, де за його участі постала перша українська національна хорова капела і народна консерваторія.

В цей час творчість композитора вже стала добре знаною і за межами України. В березні 1919 р. Директорія відправила у закордонне турне Українську республіканську капелу на чолі з диригентом О. Кошицем, в репертуарі якої чільне місце посідали твори Леонтовича. С. Петлюра вважав, що ознайомлення з українською культурою європейців посилить позиції України на мирних переговорах в Парижі.

Протягом року капела з великим успіхом виступала в Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії та в інших країнах.

В останні роки життя М. Леонтович працював над своїм першим великим симфонічним твором – народно-фантастичною оперою у трьох діях “На русалчин Великдень”. Опера так і залишилася недописаною – через півстоліття її завершив та інструментував для сучасного симфонічного оркестру композитор Мирослав Скорик. У 1977 р. оперу було поставлено на сцені Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка.

М. Леонтович трагічно загинув на Різдво 1923 р. Композитору тоді було лише 43 роки.

Борис Дмитрович Грінченко (09.12.1863-06.05.1910), український письменник - поет, прозаїк, публіцист, перекладач, літературознавець, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, лексикограф, видавець.

Б. Грінченкона народився на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, у дворянській родині з глибоким козацьким корінням та літературними зв’язками.

Батько Дмитро Якович – збіднілий дворянин, відставний штабс-ротмістр, – мав усього 19 десятин землі, більшу частину якої займав ліс. Борис – старший син, окрім нього було ще четверо дітей. Хлопчик дуже любив свою маму, допомагав їй няньчити молодших братика й сестричок.

З дитинства багато читав. На сьомому році почав писати вірші. Літературний хист Борис успадкував від предків. Його рідна бабуся по батькові – двоюрідна сестра основоположника української прози Г.Ф.Квітки-Основ’яненка.

Борис здобув гарну домашню освіту – спочатку його навчав батько. До вступу в гімназію готував репетитор, студент Харківського університету К. Філіп'єв, який виявився членом підпільної організації народників. Навчався у Харківському реальному училищі.

Здобута самоосвіта дозволила Б. Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті.

Літературну діяльність Б. Грінченко почав у 1881 р.

У 1881-94 рр. вчителював у школах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Учителювання Б. Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами.

Грінченко - один із фундаторів "Братерства тарасівців" (1892).

У цей же час у світ вийшли поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи»(1895), «Хвилини» (1903), дилогія «Серед темної ночі» (1901), і «Під тихими вербами» (1902), п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.).

У 1905 р. Б. Грінченко редагував першу українську щоденну газету "Громадська думка" (згодом "Рада"), а в 1906 р. - журнал "Нова громада"; того ж 1906 р. стає керівником київського товариства "Просвіта".

Б. Грінченко - автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, художніх перекладів.

«Граматка», «Квітка», «Проліски», «Думка», «Рідне слово» – перші підручники з української мови й літератури, видані Грінченко. 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу у 200 тис. примірників - доробок Гринченка як видавця.

Грінченко - укладач безпрецедентного фундаментального «Словаря української мови» (1907-1909) у чотирьох томах,

У 1902 р. Грінченко пристав на пропозицію редакції часопису "Киевска старина". Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Працюючи по сім годин в день, вони уклали словник, що у підсумку складався з 68 тис. українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського ї до початку ХХ ст.

Словник був удостоєний другої премії М. І. Костомарова Російською Імператорською Академією Наук.

Максим Рильський зрівняв просвітителя-письменника з Вольтером і Далем.

Борис Дмитрович активно співпрацював з чернігівською Громадою, був редактором низки українських періодичних видань, організатором і керівником київського товариства «Просвіта» та Української радикальної партії.

7 грудня Всесвітній день Української Хустки 

Свято засноване за ініціативи обласної ради м. Вінниця та Клубу Успішних Жінок України з метою сприяння збереженню та відродженню українських традицій у 2019 р.

Споконвіку у всіх регіонах країни українки носили хустку, яка вважалася оберегом, символом кохання та злагоди, свободи та вірності традиціям.

Хустка – шматок тканини або в'язаний трикотажний виріб, переважно квадратний, який пов'язують на голову, шию, накидають на плечі.

Національне вбрання українців виготовлялося з натуральних тканин. Характер української хустки полягає в сенсах, які закладалися в неї шляхом власноруч вишитих орнаментів з певних кольорів та елементів.

Справжня автентична українська хустка, яка була складовою національного вбрання - це хустка з однотонної натуральної тканини, яку вишивали бавовняними або шовковими нитками. Орнамент був переважно геометричний, деколи - рослинний.

Хустини, поряд із обрядовими рушниками, відігравали важливу роль в житті української родини.

Хустка поєднувала жіночі покоління і передавалася як сімейна цінність від матері до дочки, була родинною реліквією.

Хустка є символом прихильності, любові, вірності, прощання, скорботи, оберегом і важливим ритуальним предметом.

Весільні обряди з хусткою: під час сватання дівчина дарувала по хустці старостам і пов'язувала хлопцеві, якщо давала згоду на шлюб; під час вінчання руки молодим зв'язували хусткою; наприкінці весілля дівчині розплітали косу, мати двічі накидала на неї хустку, але молода її скидала, лише на третій раз погоджувалась попрощатися з дівуванням. Це символізує перехід дівчини у статус заміжньої жінки.

На хрестинах перев'язували руки кумам і священикові.

На похоронах усіх обдаровували хустинками, ними тримали свічку, хустку вішали на хоругви.

Перед початком будівництва хати перев'язували хустками руки майстрів.

І сьогодні хустка продовжує залишатися вживаним елементом і у сучасному вбранні.

А із розвитком соціальних мереж було започатковано флешмоб «Зроби фото/відео з хусткою», коли всякий охочий може долучитися до святкування.

Живе хустка і у казці. Там вона стає чарівним предметом.

У пісні хустка символізує вірне кохання.

У сні означає звістку, сватання.

Тож, вдягайте і носіть на радість собі та людям!

1 грудня Всесвітній день боротьби зі СНІДом 

День проголошений Всесвітньою організацією охорони здоров’я; відзначається з 1988 р.

Символом боротьби зі СНІДом є червона стрічка - символ розуміння СНІДу, жодна акція в цій галузі не обходиться зараз без неї. Її ідея належить художникові Франку Муру (1991); була прийнята групою «Visual AIDS». Проект «Червона стрічка» був офіційно початий на 45-ій щорічній церемонії вручення нагород «Tony Awards» 2 червня 2000 р.

СНІД, або Синдром набутого імунодефіциту – тяжке інфекційне захворювання, спричинене вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), який уражає імунну систему людини, знижуючи при цьому протидію організму захворюванням. Вперше його було зафіксовано в США в 1983 р.

Під егідою Всесвітньої організації охорони здоров’я діє міжнародна медична організація AIDS Care Education and Training, яка займається профілактикою ВІЛ-інфекції та підтримкою хворих на СНІД, у різних країнах Європи, Африки, Азії, Америки й Австралії.

Всеукраїнська спільнота людей, які живуть з ВІЛ/СНІД – українська громадська організація. Заснована в листопаді 2000 р. представниками 15 регіонів, зареєстрована 5 травня 2001 р. як Всеукраїнська благодійна організація. Вона нараховує близько 500 членів і понад 400 співробітників, надає послуги більш ніж 20.000 клієнтам.

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (29.11.1778-20.08.1843), український прозаїк, драматург, новинар, літературний критик і культурно-громадський діяч, який стояв поруч з Іваном Котляревським біля першовитоків нової української літератури. Сьогодні саме Г. Ф. Квітка-Основ’яненко носить звання «Батько української художньої прози», бо він є засновником художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.

Життя Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка було прикладом подвижництва. Митець був не тільки письменником, що через літературу просував ідеї людяності, любові до рідної землі, а й активним діячем громадського і культурного життя Слобідсько-Української губернії.

Прадід Григорія був полковником Харківського полку, дід – Ізюмського слобідського. Родина Квіток брала активну участь у державному, громадському, релігійному та культурному житті міста.

Г. Ф. Квітка народився в слободі Основа поблизу Харкова. Звідси і був згодом узятий його літературний псевдонім - Основ'яненко. Майже все життя письменника було пов'язане з Харковом.

Мати, Марія Василівна (з роду Шидловських), була жінкою освіченою, з сильною вольовою вдачею, більшість біографів писали про неї як про людину сувору і владну. Батько письменника, Федір Григорович, навпаки, був людиною м’якою та товариською, але авторитетною та шанованою. Через патріархально-релігійне ото­чення на все життя залишився дуже релігійною людиною.

Малим Григорій ріс кволим, часто нездужав, а у віці 6 років від перенесеної золотухи став незрячим і тільки у 8 років почав бачити. Широкої освіти в навчальних закладах Г. Квітка не здобув, навчався лише вдома та в школі при монастирі. Мав музичний хист: грав на флейті та фортепіано. Але хлопець завжди прагнув вчитися. Та близько 1805 р. з ним стався нещасний випадок під час приготування фейєрверку, внаслідок якого він осліп на ліве око. І все ж це не завадило Григорію Федоровичу все життя вести активну культурну та громадську діяльність.

У 1793-1797 рр. Г. Квітка перебував на військовій службі, а у 1804-1805 упродовж кількох місяців - послушником у монастирі. Йти у ченці Григорія Федоровича вмовив Г. Сковорода. Залишивши монастир, він знову повер­тається на військову службу, але вже через рік виходить у відставку.

Після цього Григорій Федорович оселяється у Харкові і починає вести активну культурну та гро­мадську діяльність.

Дієва натура майбутнього письменника, впливове становище його родини і самого Григорія Федоровича, власні статки завжди слугували користі людей. Він багато зробив для розвитку міста як культурного центру.

У 1812 р. Г. Квітка очолив Харківський театр і був його директором, режисером та істориком театрального мистецтва до 1816 р. Цього ж року Квітка організував «Товариство добродіяння», був обраний його секретарем, кошти якого (7 тисяч рублів) акумулював для створення Інституту шляхетних дівчат. Квітка був керівником цього інституту до 1821 р. і енергійно займався його справами, зокрема, покриваючи поточні витрати з власних коштів.