Культура писемного й усного мовлення полягає в досконалому знанні й послідовному дотриманні мовних норм 

Дотримання норм літературної вимови має велике значення: це один із найважливіших показників загальної культури особи. Порушення  норм уважається відхиленням від правильної літературної вимови, тобто орфоепічною помилкою.Орфоепічна помилка полягає в неправильному наголошенні слів, неправильній вимові звуків у слові. 

Орфоепічні помилки поділяють на три групи:

• фонетичні - один звук замінено на інший, що спотворює звучання слова; 

• акцентуаційні - помилки в наголошуванні слова;

• інтонаційні - неправильне інтонування речення або тексту.

 Ефективне користування літературним мовленням необхідне  в різних сферах суспільного життя – від побуту до закладів освіти, культури, науки, державного управління. Знання орфоепії необхідне кожному, але є професії, роди діяльності, у яких літературна вимова — ключовий чинник: політики, дипломати, диктори, актори, лектори, ведучі, прессекретарі тощо.                                                             

Загальні правила орфоепії.

·  Вимовляємо чітко, без оглушення дзвінкі приголосні в кінці слів: [са́д], [д'і́д]; дзвінкі приголосні перед глухими:[ри́бка], [кни́жка].

·  Глухі перед дзвінкими вимовляються дзвінко  внаслідок уподібнення за дзвінкістю: [бород'ба́], [про́з'ба], [воґза́л], [фудбо́л].

·  Губні [б], [п], [в], [м], [ф] у кінці слова вимовляються твердо: [кра́м], [ра́б], [ве́рф], перед [і] — напівпом'якшено: [б'і́к], [в'і́к], [м'і́рка], [п'іра́т], [ф'і́кус], у словах іншомовного походження вимовляються пом'якшено також перед голосними [у], [о], [а]: [п'уре́], [м'у́с'л'і].

· У кінці слова завжди вимовляємо [ц']: [к'іне́ц'], [бойе́ц'], [куни́ц'а]; крім слів іншомовного походження та вигуків:[пала́ц], [ба́ц].

·  Буквосполучення дж, дз  передають один звук у межах морфеми: [(дж)у́ра], [(дз)е́ркало]  або два звуки на межі морфем: [від-жи́в], [над-звукови́й].

·  Вимова звука [г] замість [ґ] у словах є грубим порушенням орфоепічної норми: ґава,

ґедзь, ґудзик, але генерал, гламур, Гюго.

·  У кінці слова ненаголошені голосні [е] та [и] вимовляються з наближенням до [и] і відповідно [е]: прати [прáтие], кисле [кúслеи ] яблуко. 

Усі запозичені слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються. Окремі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

·  В іншомовних загальних назвах після [д], [т], [з], [с], [ц], [ж], [ч], [ш], [р], [дж]  вимовляється [и], а після інших приголосних — [і]: дизель, шифр, жираф, джинси,  але хірург, гідра, фінанси. 

·  Звукосполучення «голосний + [і]» замінюється в українській мові на «голосний + [йі]»: егоїст, мозаїка. 

·  Те ж саме із сполученням [і] + [йе]: гігієна, ієрогліф, але всередині слова у звукосполученнях [іа], [іу], [іо] приголосний [й]не з'являється: аксіома, авіація, тріумф.

! Приголосний [в],  ніколи не оглушуючись, може переходити в нескладовий [ў] (щось середнє між в іу). Він функціонує як голосний на початку слова перед приголосним: [ўдвох] або в кінці складу чи слова: [д'іўча́], [л'убо́ў]. 

! Порушення правильної вимови звуків, заміна однієї фонеми іншою змінює значення слова. Така помилка називається фонологічною.

 Вимова [с] замість [з]:  везти – вести; вимова [т] замість [д]: ро[д]овий – ро[т]овий, га[д]ка – га[т]ка, приві[д] – приві[т].

Дуже часто в мовленні замість фонеми [ф] вживають поєднання фонем [хв], а замість  [хв]  – фонему [ф: факт - хвакт, фарба - хварба, хвороба - фороба. 

Правильна вимова слова і його форм закріплена в орфоепічному словнику.

Орфографія. Орфограма. Орфографічні норми. Види орфографічних помилок

Орфографія – історично сформована, уніфікована система правил, що визначають написання слів згідно з усталеними нормами»

Орфографічний словник — словник, що містить перелік слів у їхньому нормативному написанні та розкриває слова лише в аспекті їхнього правопису. Орфографічний словник є показником сучасного йому правопису.

Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їхніх частин. Орфографічне правило — це чітка рекомендація, що пояснює умови вибору єдино прийнятого, нормативного написання слова.

Орфограма — графічний знак (буквений і небуквений), який потрібно вибрати з ряду можливих відповідно до орфографічного правила.  Види орфограм:

• буквені: окрема літера, яку пишуть за певним правилом: верба, високий, осінь;

• небуквені: апостроф (м’ята, комп’ютер); перенос слів із рядка в рядок (від-да-ність); написання слів окремо (у книжці), разом чи окремо (у день народження, удень зустрілися), окремо чи через дефіс (По своєму ліжку простягай ніжку. Всяк мудрий по-своєму.).

Наслідком неправильного вибору орфограми і, відповідно, порушення норми літературної мови є орфографічна помилка.

Основні типи орфографічних помилок:

До грубих помилок належать неправильні написання:

     1) що стосуються норм, які є предметом посиленої уваги на всіх етапах шкільного навчання (напр., не з дієсловами; ненаголошені голосні, що перевіряються наголосом; м'який знак у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк; правопис префіксів);

          2) допущені в найбільш уживаних словах (зошет, деректор, південнозахідний, в чора, в досвіта і т. п.);

     3) що ускладнюють розуміння написаного, роблять його двозначним або й незрозумілим (напр., замість голосувати - галасувати, замість чекати - чикати, замість порадник — порядник),

          4) які не вимагають складних міркувань для вибору правильного варіанту (беспека, зпитав);

          5) які підлягають чітким і недвозначним правилам (виршина, межою, кулимет, пішовби, стіний).

До негрубих орфографічних помилок слід віднести:

- неправильні написання слів, що не охоплені правилами (по двоє і вдвоє);

- належать до винятків (марево, священик, алмаатинець);

- вимагають застосування складного способу визначення правильного варіанту (невивчені уроки - ще не вивчені уроки; недочувати, хоч не дописати; не в змозі, суспільно корисний);

- стосуються конкретних слів, які необхідно запам'ятати (тонна, нетто) або слів рідковживаних (возз'єднати, монастир).