«Імена,що творять історію» 

Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі» — український військовослужбовець, доброволець і командир. Народився 1 листопада 1995 року на Івано-Франківщині. За освітою — художник, саме завдяки творчому таланту отримав позивний «Да Вінчі».

У 2014 році, у 18-річному віці, став на захист України. Брав участь у боях на Донеччині, зокрема за Піски та Авдіївку. Після важкого поранення повернувся на фронт. Згодом очолив підрозділ «Вовки Да Вінчі».

У 2021 році Дмитру Коцюбайлу присвоєно звання Героя України — він став першим добровольцем, удостоєним цього звання прижиттєво.

7 березня 2023 року Дмитро Коцюбайло загинув у боях за Бахмут. Йому було 27 років. Пам'ять про «Да Вінчі» зберігається як про одного з відомих українських командирів російсько-української війни.

Олександр Ігорович Мацієвський — український військовослужбовець, солдат Збройних Сил України, який став одним із символів незламності українських захисників під час повномасштабної війни.

• Дата народження: 10 травня 1980 року.

• Місце народження: Молдова.

• Проживав: у місті Ніжин Чернігівської області.

• Військова служба: служив у складі 163-го батальйону 119-ї окремої бригади територіальної оборони Чернігівської області.

• Зник безвісти: у грудні 2022 року під час бойових дій поблизу Соледара на Донеччині.

• Загинув: за офіційними даними, 30 грудня 2022 року.

Олександр Мацієвський став відомий після поширення відео, на якому український військовополонений стоїть перед озброєними російськими військовими та після слів «Слава Україні!» був розстріляний.

У березні 2023 року особу загиблого підтвердили. 12 березня 2023 року Президент України Володимир Зеленський посмертно присвоїв Олександру Мацієвському звання Героя України.

Його останні слова «Слава Україні!» стали символом мужності, гідності та незламності українських військових. Герой України Олександр Мацієвський назавжди залишився в пам’яті українців як приклад мужності перед обличчям ворога.

Початок російського вторгнення 2022 року зустріла у Маріуполі. Надала допомогу сотням поранених бійців та цивільних: доставляла людей у шпиталь і направляла їх до лікарів залежно від пошкоджень та ступеня ураження[3]. 16 березня Юлію та водія реанімобіля Сергія, з яким вона працювала, затримали на блокпості в селищі Мангуш неподалік Маріуполя[11]. Вони потрапили в полон до російських окупантів, коли їхали так званим зеленим коридором, організованим для виїзду цивільних до Запоріжжя.

17 червня 2022 року Президент України Володимир Зеленський повідомив, що Юлію звільнили після трьох місяців полону: «Вдалося звільнити з полону „Тайру“, українського парамедика Юлію Паєвську. Вона вже вдома. Будемо працювати й надалі, щоб забрати всіх».

23 липня 2022 року Юлія взяла участь у Другому саміті перших леді та джентльменів, що проходив у Києві, та закликала на ньому докладати максимум зусиль, аби повернути усіх полонених додому.

15 вересня 2022 року Юлія свідчила перед Комісією з питань безпеки та співробітництва в Європі про жахи російського полону. Як зазначила посол України у США Оксана Маркарова, «це був дуже потужний виступ із правдою про жахи російської блокади Маріуполя та про тримісячне перебування в нелюдських умовах у полоні окупантів, нічим не обмежену жорстокість російських загарбників-терористів; [Юлія] закликала наших американських друзів збільшити допомогу Україні, збільшити тиск на Росію, допомогти нам захистити не тільки Україну, а й весь цивілізований світ». Юлія зазначила, що важливо збирати свідчення для притягнення Росії до відповідальності за воєнні злочини та нарощувати зусилля для звільнення всіх захисників та цивільних, які стали заручниками Росії та яких незаконно утримує країна-агресор, що порушує всі міжнародні норми[.

На червень 2025 року займає посаду в відділі морально психологічного забезпечення 13 БрОП.

Святослав з перших днів російського вторгнення в Україну брав участь в обороні Маріуполя. З 1 березня 2022 року разом зі своїми побратимами з полку взятий в облогу, під час якої завдають відчутних втрат ворогу.

19 березня 2022 року під час щоденного відеозведення відхилив пропозицію Володимира Зеленського щодо відступу полку «Азов» з Маріуполя.

10 квітня 2022 року записав відеозвернення, в якому розповів про оборону Маріуполя, повідомивши, що понад два тижні ніхто не спілкується з представниками полку, звинуватив політиків у бездіяльности.

Це пам'ятати про нас, пам'ятати вічно про Маріуполь, розказувати про це, але це місто-мученик. Це місто-борець. І ми не в минулому, ми в теперішньому. Це коли ти читаєш про себе зі скорботою, а ти ще є. Ти ще живеш надією, ти розумієш, що до тебе повинні прийти. І особливо ті люди, які вірні присязі, які знають, що Росію можна перемогти.

20 квітня 2022 року опублікував відеозвернення, в котрому повідомив про готовність евакуюватися, разом із цивільними мешканцями, пораненими бійцями та тілами загиблих, із оточеного Маріуполя[6]. Паламар вважає, що в Маріуполі Путін утилізовує російських військових, які чинили звірства на Київщині.

8 травня 2022 року взяв участь у пресконференції захисників «Азовсталі» для іноземних журналістів, де критикував владу за неналежну увагу до військових, які боронять Маріуполь та сприяють евакуації мирного населення з окупованого комбінату.

20 травня 2022 року за наказом вищого військового керівництва України здався у полон.

21 вересня 2022 року за посередництва президента Туреччини Реджепа Ердогана та спадкового принца Саудівської Аравії Мухаммеда ібн Салмана в рамках угоди щодо обміну військовополоненими та Віктора Медведчука, інтернований до Туреччини, щоб залишитися там до закінчення війни.

8 липня 2023 року повернений на територію України].

Наказом командувача Національної гвардії України від 08.04.2026 року № 115 (по особовому складу) було присвоєне звання полковника

Денис Геннадійович Прокопенко (позивний «Редіс») народився 27 червня 1991 року в Києві. У 2014 році він вступив до лав батальйону «Азов», де пройшов шлях від гранатометника до командира бригади.

Оборона Маріуполя та «Азовсталі»

Напередодні повномасштабного вторгнення, у грудні 2021 року, попереджав про можливий напад ворога на столицю.

• 24 лютого 2022 року під його командуванням «Азов» зайняв оборону Маріуполя та прилеглих сіл.

• В умовах управлінського хаосу з першого дня взяв на себе відповідальність і командування обороною міста, а також брав участь у плануванні повітряно-десантних спецоперацій ГУР.

• 19 березня 2022 року за особисту мужність і героїзм йому було присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

• 17 травня 2022 року, після виконання наказу вищого військового керівництва щодо збереження життя особового складу та припинення оборони на 86-й день від її початку, вийшов із території заводу «Азовсталь». Під час евакуації поранених зазнав поранення руки.

Полон та інтернування

У травні 2022 року військовополонених доставили до колонії в Оленівці, а в серпні перевезли до РФ, зокрема до СІЗО «Лефортово» в Москві. 21 вересня 2022 року був звіщений під час масштабного обміну полоненими та інтернований у Туреччині під гарантії політичного керівництва.

Повернення до служби

8 липня 2023 року, після візиту президента Володимира Зеленського до Туреччини, Денис Прокопенко повернувся в Україну.

• 16 липня 2023 року зустрівся з особовим складом бригади «Азов», заявивши про продовження боротьби.

• З серпня 2023 року керував виконанням бойових завдань бригади на Лиманському напрямку в районі Серебрянського лісництва.

• 7 квітня 2025 року був призначений командиром 1-го корпусу НГУ «Азов».

• 25 лютого 2026 року указом Президента України отримав військове звання бригадного генерала.

• 13 вересня 2026 року очолив угруповання військ «Азов» із зоною відповідальності на Донецькому напрямку.

лСтарший солдат Сергій Хаванських, позивний Ковбой, загинув проти ночі 29 липня 2022 року в Оленівці на Донеччині. Російська армія вчинила воєнний злочин і підірвала барак, де були українські військовополонені.

Сергієві було 37 років. Народився у місті Мелітополь Запорізької області. Рік до повномасштабної війни жив цивільним життям, але залишався резервістом полку «Азов». До цього служив у відділі радіотехнічних засобів розвідки. Заснував власну справу – займався 3D-моделюванням і 3D-друком. У 2021 році одружився з коханою Аріною.

«Сергій моделював у спеціальній інженерній програмі, а потім на 3D-принтері друкував в оригінальних розмірах пістолети, бластери та автомати з різних комп’ютерних ігор. Здебільшого його вироби мали попит серед американців. Мені у спадок від коханого дістався 3D-принтер. І це дало мені поштовх продовжити справу Сергія. Вже деякий час друкую для армії», – розповіла дружина Аріна.

Подружжя мало вдома кота, якого підібрало на березі Азовського моря. Думали також про поповнення в родині. Любили поїздки до заповідника «Кам’яна Могила», де усамітнювалися від усіх. Їли піцу або шаурму та насолоджувалися красою українського степу.

Уранці 24 лютого 2022 року Сергій зібрав речі й поїхав на підмогу побратимам до Маріуполя. Пройшов запеклі бої. Коли стало відомо про вихід у полон, вірив у те, що його обміняють…

У січні 2023-го брат і мама Сергія здали ДНК-матеріал, у травні отримали перший збіг по ДНК-тесту, у червні – другий.

Воїна кремували 1 червня 2024 року у Києві.

Він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У Сергія залишилися дружина, мама, брат та інші рідні очин і підірвала барак, де були українські військовополонені.

Віта́лій Володи́мирович Скаку́н (19 серпня 1996, Бережани — 24 лютого 2022, Генічеський автомобільний міст, Генічеськ) — український військовик, сапер інженерно-саперного відділення 137-го окремого батальйону морської піхоти. Герой України (2022, посмертно).

Життєпис

Народився 19 серпня 1996 року в місті Бережанах Тернопільської області.

Закінчив Бережанську загальноосвітню школу № 3, Вище професійне училище № 20 міста Львова за професією електрогазозварник[.

На службі мав позивний «Батон».

У ході російського вторгнення в Україну 2022 року сапер та матрос Віталій Скакун перебував у складі сил, які серед перших давали відсіч ворогу на Кримському перешийку. Віталій був добровольцем, який здійснив мінування та підрив автомобільного мосту Генічеськ — Арабатська Стрілка. Загинув 24 лютого 2022 року під час вибуху. Завдяки героїчному вчинку Віталія значно уповільнено просування танкової колони ворога, що дало змогу підрозділу передислокуватися та організувати оборону[6].

Похований на кладовищі в Бережанах

Нагороди та звання

• звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (26 лютого 2022 року, посмертно) — за визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

• Почесний громадянин міста Бережани (2022, посмертно)

• Почесний громадянин міста Лешно (Польща)

• Почесний громадянин Тернопільської області (2024, посмертно)

Будій Сергій Олександрович (30 червня 1994 — 18 листопада 2024) — український військовослужбовець, солдат, старший стрілець-оператор Збройних Сил України, який віддав життя в боях за незалежність України. 

Біографія та цивільне життя

• Походження: Народився в селищі Новогригорівка Генічеського району Херсонської області.

• Освіта: Навчався в місцевій школі, після чого переїхав до Запоріжжя, де закінчив Запорізький національний технічний університет (зараз — НУ «Запорізька політехніка») за спеціальністю «Електромеханіка». 

• Кар'єра: Проходив строкову службу в ЗСУ. Згодом тривалий час мешкав у Запоріжжі, працював у торговельній мережі ТОВ «Епіцентр К» на посадах продавця-консультанта та завідувача секції.]

• Родина: У захисника залишилися дружина Карина та маленька донька. 

Військовий шлях та загибель

З початком повномасштабного вторгнення РФ Сергій Олександрович став на захист Батьківщини. Служив старшим стрільцем-оператором. 

Він загинув 18 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання на східному напрямку внаслідок артилерійського обстрілу. Тривалий час перебував у списках зниклих чи полонених — його повернули додому під час великого обміну 26 серпня 2025 року, а процес ідентифікації та опізнання за ДНК завершився у жовтні 2025 року. 

29 жовтня 2025 року Сергія Будія поховали з військовими почестями на Алеї Героїв у місті Черкаси

«Грінка» (насправді «Грєнка») — це позивний Назарія Андрійовича Гринцевича (10 березня 2003 — 6 травня 2024), видатного українського військовослужбовця, який став відомим як наймолодший захисник «Азовсталі». 

Указом Президента України у 2025 році йому посмертно присвоєно найвище державне звання — Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». 

Головні факти про життя та подвиг героя:

• Оборона Маріуполя: Назарій родом із Вінниці. Він зустрів повномасштабне вторгнення у віці 18 років, будучи парамедиком у складі тодішнього полку «Азов». Разом із побратимами він 3 місяці тримав оборону на оточеному залізобетонному комбінаті «Азовсталь».
   

• Ворожий полон: Після виходу з заводу у травні 2022 року понад чотири місяці перебував у російському полоні (в колонії на території так званої «ДНР»). Його повернули в Україну 21 вересня 2022 року під час великого обміну 215 військовополонених. 

• Повернення на фронт: Після реабілітації Назарій одразу повернувся до лав Збройних Сил. Він став співзасновником і командиром взводу оптичних спостерігачів підрозділу «Контакт 12» у складі 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» НГУ.

• Загибель: Молодший лейтенант Гринцевич загинув у бою 6 травня 2024 року в Серебрянському лісництві поблизу Кремінної (Луганська область) у віці 21 року. 

Він назавжди запам'ятався українцям своєю незламністю, щирою посмішкою та легендарними словами підтримки до громадян, записаними в підвалах палаючої «Азовсталі». Крім «Золотої Зірки», Назарій нагороджений орденами «За мужність» III ступеня та Богдана Хмельницького III ступеня

Роман народився 5 липня 1997 року в Києві. У Фінансово-правовому коледжі отримав вищу юридичну освіту. З дитинства хлопець мав активну життєву позицію. У 16 років брав участь у Революції Гідності. У 2018-му створив громадську організацію «Захистимо Протасів Яр». Він обожнював рідний Київ. Постійно ініціював різні проєкти: дерусифікація, боротьба проти незаконних забудов, збереження історичних пам’яток. Юнак брав участь практично в усіх великих заходах, мітингах, акціях, де йшлося про боротьбу за справедливість. За словами батьків Романа, вони не виховували активного громадянина навмисне, він таким народився.

«Думаю, такі люди з’являються на світ уже абсолютно досконалими. Про Рому я це відчувала і знала одразу. Це не є результат якогось виховання. Це абсолютно сформована особистість надзвичайно високого рівня. В усіх сенсах», – сказала про сина письменниця Світлана Поваляєва.

«Коли ми познайомилися, йому було 21–22 роки. Він надихав. Я вірив, що в нього велике політичне майбутнє. Радів, що в нас є такі люди», – додав журналіст Денис Казанський. 

Активний та енергійний патріот не міг всидіти на місці, коли почалося повномасштабне вторгнення. Роман з перших днів брав участь у боях за Київ. На початку квітня 2022-го вступив до розвідувального взводу 2-го мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Обороняв українську землю на Харківщині. 

«Випалюйте в собі всю російську субкультуру. Випалюйте в собі всі спогади з дитинства, пов'язані з російським-радянським. Випалюйте в собі стосунки з родичами чи друзями по ту сторону, з усіма, хто є носієм російської субкультури. Інакше це все випалить вас», – писав Роман у соцмережі. 

Романа поховали у Києві на Байковому кладовищі. Прощалися з ним на столичному Майдані Незалежності. Вшанувати пам’ять захисника зібралося кілька сотень людей. На церемонію прощання прийшли батьки, родичі, військові, знайомі та друзі Романа.  

«Тут зібралося багато людей. Для декого ти був як брат, для декого – як син чи як батько. Ти змінив життя стількох людей. Ти не збудував будинок, але виплекав громаду. Не посадив дерево, але відкрив парк. Не дав життя власним дітям, але не лишився без нащадків», – звернувся до загиблого сина батько Тарас Ратушний.Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У Романа залишилися батьки. Старший брат Романа Василь Ратушний поліг 26 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання.

Сергій Ярославович Волинський («Волина») (нар. 31 січня 1992, Полтава) — український військовик, майор запасу, Герой України, один із командирів оборони Маріуполя та легендарної «Азовсталі».

Після навчання у Кременчуцькому військовому ліцеї та Національній академії сухопутних військ проходив службу в морській піхоті ВМС України. З 2014 року брав участь у захисті України після окупації Криму та в бойових діях на сході держави.

У 2022 році став одним із символів оборони Маріуполя. Разом із побратимами продовжував боротьбу на території заводу «Азовсталь», звертаючись до світової спільноти із закликами врятувати військових і цивільних. Після виходу з «Азовсталі» перебував у російському полоні, звідки був звільнений 21 вересня 2022 року.

Після повернення в Україну займається громадською та благодійною діяльністю, підтримує військових, ветеранів і родини полонених. За мужність, героїзм і відданість Україні удостоєний звання Герой України. 🇺🇦