"Надія-це можливість бачити, що є світло, незважаючи на всю темряву" 

- Дезмонд Туту.

Немає нічого могутнішого за надію... В тяжкі хвилини саме надія не дає нам зламатися і продовжувати вірити...

Його справжнє ім'я - Сухановський Артем Анатолійович. Але всі його знали за ім'ям Агроном. До війни він працював в Одесі ландшафтним дизайнером. Але на початку війни був мобілізований до лав ЗСУ. Після підготовки його відправили захищати Донеччину. Потрапив на Вугледарський напрямок. Після успішного виконання завдання потрапив на Бахмутський напрямок. Тоді і оселився в нашому маленькому селі. Він познайомився з моїм батьком, а потім і з усією моєю родиною.

Він є дуже доброю,веселою,кмітливою,порядною,освідченою і дуже простою людиною. Вмів готувати. І допоміг моєму батькові порадами щодо вирощування сількогосподарських культур.

Він навчив мене стріляти, захищатися і сидіти за кермом. Він захищав мене. І він для мене наче другий тато! А у війську є не тільки серцем, а й душею компанії!

Та на жаль минулої осені він зник безвісти. Йому виповнилося лише 44 роки. На нього чекає дружина та троє діточок.

Хоча він є лише рядовим він є справжнім героєм!І я вірю що він повернеться! А поки жива надія не можна здаватися!

                                       Чепіга Дар'я 

учениця 11 класу Іллінівського ОЗЗСО

 (2024рік)

Дороги...Які вони різні — вузенькі степові, сільські з вічними вибоїнами, швидкісні автомагістралі...Скільки  життєвих доль пов’язано з ними.

   І знову військова  автівка з червоним хрестом долає відстань від Покровська до найгарячіших на Донеччині  місць. А цих місць із дві тисячі чотирнадцятого вистачає і на Донеччині, і на Луганщині...

   Максим міцно тримає кермо, це для нього звична справа. Колись, ще зовсім підлітком, кермував батьковим мотоциклом, весело гасаючи  сільськими дорогами. Але ті безтурботні дні, здається, були так давно.

  Машина мчить,  кілометр за кілометром відлічує спідометр. Цей шлях він долав  по кілька разів на тиждень з п’ятнадцятого року, відколи був мобілізованим, з часом продовжив служити “контрактником”. А сьогодні... уже десятий день кривавого двадцять другого. І його служба зараз, як ніколи, необхідна, адже стільки “трьохсотих” потребують  медичної допомоги, а він водій автівки шпиталю.   

   Чи думав Максим колись про таку службу?...

  Випускний… Зустрічати  схід сонця виходили за село. Здавалося, усе тільки розпочинається. Ось воно, таке очікуване доросле життя з усіма  своїми звабами. Уже можна не зважати на повчання батьків. Потім служба в лавах Збройних сил України, але ж то було в мирний час, якийсь далекий і щасливий час...

    Щоразу проїжджає повз своє рідне село Нова Полтавка, де живуть його батьки та старші сестри-близнючки. А він — найменший у родині. Ось таке знайоме перехрестя. З одного боку — мала батьківщина, з іншого — село Тарасівка. Саме там закінчив одинадцять класів. Шкільні роки — незабутній час. Звичайно, вчити науки не дуже хотілося, зате з яким азартом грали у футбол, волейбол. А хлопці в класі — усі такі спортивні,  веселі, справжні відчайдухи. Бувало, після уроків потрібно почергувати в класі, але покинути гру просто неможливо. Учителька кілька разів нагадує про прибирання, та все даремно — хіба це в пріоритеті одинадцятикласника.

   Швидко змінюються пейзажі за вікном шпитальної автівки, та милуватися ними немає часу. Здавалося, ще вчора була хвилинка заїхати  до батьків, від траси всього кілометр — і вже зустрічає мама. Вона завжди проводжаючи говорить:

 - Бережи себе, синку!

А він уже на ходу:

 - Усе буде добре, мамо, не хвилюйся!

    Жахом проймає думка про те, що сталося з Україною. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого. Повномасштабне вторгнення росіян в Україну. Зі шкільних уроків хлопець пригадував, звичайно, про Тараса Шевченка та його пророчі слова: «Свою Україну любіть...», «В своїй хаті своя правда, і сила, воля...» Але не так відчував тоді силу цих слів. А зараз біля його батьківської хати, у рідних йому місцях — люди зі зброєю;  і хоча говорять знайомою  в цих краях мовою, та мета в них страшна: убити,  знищити, зруйнувати, захопити. А кожна людина має захищати свою домівку, свою родину. Тому  й стали сьогодні, як ніколи, крилатими слова батька Тараса:

 Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, -

Слава не поляже.

  Про славу ніхто не думає, це дуже вишукано звучить, сьогодні все просто — виконуй наказ, захищай рідну землю. І він це робить.

  Максим поспішає. Це вже друга ходка сьогодні з Бахмута — він везе двох тяжко поранених хлопців. Початок березня. Темніє ще рано. У регіоні діє комендантська година. Машина швидко мчить. Медик нагадує:

- Бійці втратили багато крові - потрібно поспішати, аби врятувати життя. Та водій і сам це знає.

Блокпост за Костянтинівкою. Попередження: «Стоп! Зупинись!» Але ж Максим сьогодні їде вже вдруге, його вже тут пропускали, тим паче  - червоний хрест. Він не може гаяти й хвилини, і кількох секунд.  Ніколи йому зупинятися, він має допомогти врятувати життя...

   На блокпостах стоять черги. Не виняткова ситуація і на Костянтинівському. На чергування Андрій  заступив зранку. День напружений. Зараз усі дні такі — жахливі, тривожні, пронизані словом «війна». Ще вчора всіх попередили про ймовірність появи ворожих диверсійних груп. Потрібно бути надзвичайно пильними, чітко дотримуватися всіх  правил воєнного часу. Андрій сумлінно несе службу, увесь транспорт має зупинятися для перевірки.

      Уже стемніло. Куди мчить ця машина? Чому не зупиняється? Ніби видно червоний хрест, але має загальмувати, такий зараз порядок. Ніхто не може його  порушувати. Невже диверсія? Андрій чує команду:

- Вогонь! Стріляй!

Автоматна черга прошила темряву.

    Дороги Донеччини...і Луганщини, і Херсонщини, і Запоріжжя.  Сьогодні вони схожі одна на одну. На них велика кількість військової техніки, військових автівок, лише зрідка  зустрічаються  цивільні. Це дороги війни. І трасою Костянтинівка — Покровськ  так же часто, як і в березні двадцять другого,  проїздять автівки з червоним хрестом, рятуючи чиєсь життя.

    За селом Нова Полтавка поряд із дорогою сільський цвинтар. Є кілька могил із жовто-блакитним прапором. До однієї з них часто  приходить молода жінка із хлопчиком років семи-восьми. І коли хлопченя запитує про тата Максима, вона крізь сльози говорить:

 - Тато був помічником янгола. Він дуже поспішав, аби врятувати поранених юнаків.  А зараз щодня проводжає українських захисників у бій та зустрічає після бою.

                                        Шахбазян Аріна, 

учениця 10 класу Зорянського ЗЗСО

 (2024рік)

Людина приходить у цей світ ще нічого не знаючи... Але поступово, пізнаючи все навколо, вона  починає любити молоко та голос матері, свій дім, рідних та близьких, місце, де вона народилася. Місце... Його ще називають святим. Чому? Мабуть тому, що тільки тут ти відчуваєш себе якось дивно, по-дитячому, чи що. Тебе постійно тягне сюди. Ностальгія... Ні, цього слова  я ще  не розумію. Зате прекрасно вивчила і пережила слово ВПО”. Так-так, з рідної домівки клята війна  мене вигнала. Вона змусила  мене з мамою шукати інше житло. Поселилися, живемо. І знову але...

Часточка мого серця там, де: клумба, зроблена моїми руками, дерева, посаджені разом із батьками, подвір’я, де моєю рукою намальовані якісь каракулі, - одним словом, пам’ять. Нехай маленька, але пам’ять. Я впевнена, що скільки б років мені не було: 14 чи 84,  я завжди буду згадувати  свій куточок дитинства ще тому, бо так учив мене мій тато, мій герой. Він пішов  на небеса, захищаючи мене, рідних, мій куточок дитинства,  своє село, район, область, а в цілому, нашу рідну Україну.

Зараз по-новому сприймаю його слова, звернені до мене: “Діано, рости чесною, вчись гарно, знай історію України, люби рідну мову.” Можливо, хтось подумає, що він був учителем. Ні. Він працював водієм, він обробляв землю, яку любив так, що пожертвував найціннішим: життям.

Пройде час, загояться рани, український народ обов’язково переможе ( бо так хотів мій татко), і я своїм дітям  колись повторю його слова, які я чула в дитинстві: “Якщо ти не цінуєш місця, де ти народився, якщо не поважаєш свою родину, не вивчаєш свою історію, не розмовляєш рідною мовою, то хто ти є такий? Ти точно нікого і нічого любити не можеш. Для тебе це почуття просто недоступне.”

Так хочеться, щоб я в своєму житті  більше зустрічала людей, які знають, задля чого і кого вони живуть.

Тепер слова “Слава Україні” для мене не просто слова, а девіз мого життя.

                                                                                Жижирун Діана Євгенівна , 

учениця 9 класу 

Зорянського ЗЗСО

 Іллінівської сільської ради 

Краматорського району

 Донецької області