Зовнішність: 

Молодий фейський чоловік зростом 11,5 сантиметра. Його зовнішній вигляд говорить про слабку фізичну підготовку. Він худий знемогою і хирявістю, як колись м'язистий, а нині хворий на стадії сухот; у нього виразні суглоби і кінцівки. Його хода важка — він ступає кожною ногою, ніби думаючи, як треба ступить. Політ плавний і тихий. Манери відрізняються скупістю, непевністю. Голос глухий, низький. Його волосся чорне, часто скуйовджене, а погляд сірий, напружений. Шкіра чиста і холодна. Крила синявця, сірі з білою окантовкою, на світлі оксамитово-холодних відтінків. Одяг зазвичай простий, широкий, від мантій до шароварів з сорочками;

Навички:
– Член гільдії Темних Лаз; 

Грамота, семіотика, гермевтика, основи виживання у дикій місцевості, астрономія, посередні знання з надання першої допомоги, знання про магічних істот, осередки магії, посередні знання про рослини, вміє розпізнавати прості хвороби за зовнішніми ознаками на трупах, знає банальну анатомію (це в себе включає: кістки та скелет, основні м'язи, їх розташування і функції, головні органи та їхні системи, розташування і функції (серце, шлунок, легені, нирки, мозок тощо), вміє зшивати м'язи.

Володіння зброєю:
Метальні списи – 2 рівень; 

Одноручні мечі – 1 рівень; 

Магічні навички:
Некромантія – 7 рівень; Передача мани; 

Ремесло:
Гірська справа – 3 рівень; 

Інвентар: 

На тілі:
– Сірий плащ; 

– Тканий одяг з одинокими вставками шкіри пісочного удава; Пояс зі шкіри пісочного удава; 

– Ткані сапоги; 

– Ткані наруччі і рукавиці; 

– Перстень з корундом; 

Сумка:
– Записник питань; Фейські палички для письма (древесне вугілля); 

– Змінний простий тканий одяг; Гребінець;  

– Сушені ягоди та горіхи; Сушена ромашка; Фляжка з водою; 

– Теплий коц; 

– Мішечок з 5 золотими та 47 срібними жетонами; 

– Кресало; 

– Саксаулова палиця;

Зброя:
– Флюоритовий посох (дві третини посоху виконані з флюориту, одна третина з дерева, 8 см, 8 грам); 

– Кинджал (сталь, 2 см, 1 грам); 

Характер:
З дня розлуки з братом Омел консервувався лише у собі і своїх бажаннях. З одного боку його душі прагнення до всесилля, до влади над свідомістю, життям і смертю. Жага до безапеляційного цілковитого контролю. Він не бачить кордонів цієї сили. А з іншого боку душі провина і сором за те що він чинить – прагнення активної, формуючої присутності в суспільному житті. Це спричиняє парадоксальний ефект. Будь-який для нього успіх, будь-яка видима зміна, викликана ангажованістю некромантії, стали підозрілими. Ним не визнається влада, що нею є участь у творенні символічних порядків. Порядків, які, хоче того чи ні, структурують навколишній світ. Наслідком сплетення жадоби сили із соромом стало відчуження. Сором урухомив механізми витіснення. Замість задоволення від успіху мистецтва, він часто черпає задоволення у мрії про нього – уява посіла місце реальності.  

Таким чином він не має чітких переконань чи ідеалів, перебуваючи у постійному активному пошуку себе, відповідей і запитань. Здебільшого є відкритим до нових поглядів і думок, однак переконаний у протилежному.

Слабкості:
– Хвороблива фізична слабкість;
– Танатофобія;
– Акрібофобія;
– Мусофобія;

Біографія: 

 
Мій батько, він вилізаючи з бідності у дев'ятнадцять років одружився на дочці заможних ювелірів, у двадцять п'ять здобув гонор бути головою торгової гільдії “Стеліс”, в тридцять одним з найбагатших жителів общини. Сім'я не мала місця у його планах, і, можливо, він прожив би своє щасливе життя, якби не був таким безсердечним. У своїх махінаціях не цурався обживатись ворогами, які згодом і знищили той успіх, повертаючи його в вбогу багнюку злиднів, якої він заслуговував за своєю натурою. Мати не розповідала подробиць, після його вигнання вони були змушенні покинути общину у самітницькій дорозі на південь, бідуючи прибережними лісами. У тій подорожі вона дізналась про вагітність, тож вони приблудились до купи мисливців та оселилитись в дуплі вікової верби, поселенні Гетера, де ми з братом й народились. Його назвала мати Шетом, а мене назвав батько Омелем.

...

Найдавнішим моїм спогадом є зимний весняний вечір, коли нам з Шетом було по п'ять років і ми за грою в хованки застали матір скаліченою у спальні. Ковтаючи сльози вона ледь повзла до шиби, її чорні крильця були покроєні підлогою.   

— О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! — громом голос батька пронизував мене. Влада всеосяжна.  

Міцна правиця його червоніла від руків'я, червоніло й від крові до блиску наточене лезо. Мати озирнулась і мій подих стискав жах перед побаченим.  

...

Мати більше не могла літати, тому не покидала домівки. Її постійно щось гнітило, і я обов'язком відчував її втішати. На відміну від брата я не мав друзів. Не любив активних ігор, бо ж завжди програв, також не любив інших дітей, бо ж не міг постояти за себе. Більшість часу я проводив вдома з матір'ю, вона вчила мене читати й писати.   

— ...вона закохалась щиро, закохалась без міри. Любов пойняла її, як весняне повіддя поймає луки та луги. Вона пила, захлиналась і не могла напитись того нового для неї щастя, — мати читала неголосно, я вслуховувався і ледь чув, бо зголоднілі плиски пискотіли зовні, — падала все нижче і нижче до холодної землі. Земля прийняла її як гранатове зернятко... — вона заплакала.   

Я її міцно обійняв. Як завжди.  

— Чому ти плачеш? — запитував.  

Ніжна долоня опустилася на моє чоло.  

— Ти все що в мене є, мій хороший, — я чув як вона заспокоюється, тож розняв обійми, — нізащо не закохуйся, любов паршива і зла.  

— Але я тебе люблю, — її сумні очі слідкували за мною. 

— Мій хороший, — посмішкою, — тому ми тут, ховаємось у темряві ображені та слабкі.  

Вона розшторила вікно коли яскраве сонячне світло увірвалось у кімнату. Я зажмурився, відсахнувся.  

— Ходи сюди, подивись, — я піднявся, — бачиш?  

Надворі кишіло життя: діти грались, мій брат задерикувато штовхався з іншими хлопчиками, поруч метушився ринок. Я зрозумів матір, це життя хоч було й близько, але водночас недосяжним для неї.  

— Хіба ти не хочеш бути там? Як Шет? — поцілувала мене в маківку.  

— Ні, я хочу бути з тобою.  

Вона посміхнулась. Я знав що саме це вона й хотіла почути.  

...

Надворі ще зрання зовсім випогодилось. Сонце світило ясно. Поселення пишалось, неначе й страшного вночі не було. Перед обідом, як вода постікала і стежки протряхли, Шету забажалось полетіти на греблю та подивиться, якого лиха накоїв страшний дощ. Мені теж було цікаво, я реп'яхом причепивсь за ним.  

Грязюка на піскуватому шляху вже зашерхла, затужавіла й стверділа, тільки в бакаях ще стояла вода. На далеких низинах з мочарів та очеретів підіймався на сонці легенький опар, неначе з окропу та літепла. А в каламуті плавали рядками здоровецькі жаби, побравшись лапами. Став сповнився вщерть до вершечка греблі й розлився аж до коріння нашого дому. 

— Доганяй слизняк, — підтрнював мене, — якщо не доганятимеш, то я тебе лишу! 

Я злився і летів зі всіх сил.  

— Ей! — Шет вигукнув вперед, а коли я геть змучений наздогнав, побачив сусідських хлопчаків поруч з ним, — а я з братом, — вказав на мене. 

Довгий час вони не зважали на мене граючись і кидаючи камінці в жабу, а та у відповідь намагалась впіймати їх хутким язиком. Брат ледве увернувся коли його плетена павутиною сумка впала десь в комиші. Я не помітив як він зник. 

— А давайте в інше пограємо, — занив один, — о, знаю!, — схвильовано, — а давайте хто нижче пролетить? — він подивився на мене. 

Ми добре були знайомі, той хлопчик дражнив мене всякий раз як ми бачились. Він нюхом відчував мою слабкість та страх. 

— Давай Омел ти перший, — облетів мене і штовхнув вниз, але я втримався на достатній висоті щоб жаба не могла дістати.  

Я відчув себе кволим що не міг заперечити їхнім примхам. Хотілось вибити з них насмішку, як це завжди робив Шет, захищаючи мене. Але я був слабким і боявся жаби врази менше аніж їхніх кулаків. Я пролетів нижче і липкий язик промазав, вони парили зверху спостерігаючи і сміючись: 

— Ще раз! Нижче!  

Коли зібрався з силами то полетів знов. Мені вдруге вдалось спарувати, але жаб'яча слина приснула на мої крила і спину. Мені здалось що я не міг піднятись. Відчув себе переношеним немовлям, весь у слизі, з непропорційно перезрілим черепом від злості і ненависті. 

— Ще раз! Ще раз! 

Я щоразу опускався нижче і нижче допоки жаба не уцілила вмить притягуючи моє семилітнє слабке тіло до своєї гидкої пащі, та стискалась намагаючись мене проковтнути. Я відбивався кулаками й ногами. Десь зверху приглушено лунав голос брата. 

— Шет! Ше-ет! — кричав я, відчуваючи як жаба почала здригатись а потім виплюнула мене в густу багнюку поруч. 

Заточуючись мені вдалось виплисти. Шет лаявся з хлопчаками що тільки но були його друзями. Того дня вони лупцювалися одне з одним допоки всі не залишись побитими. Дорогою додому я був схожий радше на болотне страховисько, а він залишився без трьох молочних зубів, половини волосся на голові і тапка. Він шепелявив ще два місяці, а нових друзів знайшов за кілька днів.  

...

Одного дня батько захворів. Він сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, і він уже не міг довго стояти. Він швидко дихав, лежав й дивувався, чому до нього так липнуть мушки. А вони вже почували мертвяка і чорно обсідали його. Він чекав смерті більше року, і чим ближче вона була, тим сильніше його очі, великі і світлі, наповнювались мукою і жахом перед невідомим. Він страшенно схуд і вже не міг викашлять мокроти, вона душила його, тож мати виймала з його рота повні жмені смердючого й чорного слизу. Йому було сорок років коли ноги залила лімфа, ті пухли і синіли. Ми з братом підняли його до сухої, зараженої омелою, верхівки верби і залишили помирати серед білих налитих ягід. Так нам веліла зробити матір щоб уникнути розголосу у, як вона вважала, недружелюбній до нас общині. 

— Як думаєш, коли він помре? — Шет не зводив погляду з блідого батькового обличчя.  

Шет завжди був ближчим до нього аніж я, ходив з ним на полювання, виправдовував у сварках з матір'ю. На відміну від нас вірив що батько оклепається, що дешеві ліки врятують. Я конче здивувався запитанню попри те, що смерть тоді видавалась неминучою. 

— Може зранку, — відповідав, спостерігаючи як батько лежав на спині і страшно хитав гострими колінами, — він заслужив цього. 

Мені не було боляче спостерігати агонію. Я був замалий щоб боятись майбутнього без єдиного члена сім'ї, котрий забезпечував нас, і занадто дорослий щоб не розуміти якого болю він завдав матері за всі роки їхнього шлюбу. 

— Ніхто не заслуговує на таку смерть, — Шет говорив з притаманною йому принциповою мораллю, — він... нас, і ти повинен його... — у сім'ї ми не говорили про любов. 

— Мені все рівно, — відвів погляд на нього, скорбота кривила його шляхетне юне лице. Я відчув яку біль завдали три слова, які я бездумно вронив, — я люблю його сильше, ніж він любив мене, — виправдовуючись. 

Шет обійняв мене як робив це завжди втішаючи, але тоді я вперше відчув що це я втішав його. Він, на відміну від мене, не побачив останнього видиху чоловіка, котрий дав нам обом гаряче серце, шану до влади й тривожну душу. 

Зі смертю батька ми почали жити краще. Виявилось що материні сестри щосезону надсилали їй значні суми зі спадку ювелірного прибутку, відсоток мав би покривати всі наші відносно маленькі витрати, але цими грішми розпоряджувався батько й ніхто гадки не мав в що він їх вкладає. 

...

Рік потому, перелаштовуючи непотрібну кімнату під бібліотеку, я натрапив на прихований за шаром тонкої кори трактат з некромантії. Серце тріпотіло коли я вперше пролистував заборонені закляття, хоча й не розумів їх. Мати піймала мене за цим заняттям і я стривожено заховав книгу за спиною. Вона була розгублена ще дужче за мене, зачинила за собою двері. 

— Ти знаєш що це? — з досадою. 

— Це магія? — вже не приховуючи, — це некромантія? — пошепки, коли вона наблизилась. 

— Так, — забрала з моїх рук трактат, — це мистецтво, — вона теж говорила так тихо, пухкі пилинки між нами розвіювались, її губи наливались ядовитим червоним від тих слів — владою над життям і смертю, — ком у моєму горлі відчувався ніби я проковтнув камінь, по спині пробігли мурашки від тривожного захоплення не тим що говорила матір, а тим як проймаюче вона це робила. Вона знала мене як облупленого. — владою над здоров'ям і неміччю, — рукою, зі звичною турботою вона розчесала моє неслухняне довге волосся. 

— Єдине мистецтво, яке здатне, — я відчував що вона тиснула на мене, але не розумів як саме, — врятувати знедолених від горестей, пригнічених від кривдників, — я охнув від усвідомлення її посилу. Я теж знав її краще за будь кого. 

— Ти вбила його? — вона змінились у лиці і поклала трактат назад у сховок за моєю спиною, я загубив її запалений погляд. 

Мене переповнювали суперечливі почуття, наче вулкан кипів усередині і ось-ось мав вивергнутись. Вона вбила його! Серце лізло через горло а руки ніби заніміли. Я задавався десятками запитань: Вона вбивця? Як давно вона це планувала? Чому я про це не знав? Чому вона вирішила що Шет заслуговує на таке горе? Які ще таємниці вона приховує? Чи могла вона, матір яка була моїм обов'язком, центром всесвіту, бути причиною моєї незмінної дитячої хворобливості? Чи могла вона мене скривдити? Чи мав право я запитувати про це?... 

 — Так, — її очі звично залились слізьми, — хіба ж ти не щасливий? — я несвідомо потягнувся до неї. 

— В-вибач, я... я щасливий. 

— Мій хороший... 

Ввечері того дня я присягнув собі нізащо не розповідати Шету ні про материнське захоплення, ні про її причетність до смерті батька. Це б зруйнувало його шляхетні ідеали, натхнення з яким від бачив світ. Це стало моєю відповідальністю перед ним. Я не відчував ґрунту під ногами а душа кипіла в казанку злості, образи і захоплення. Тоді я вперше допустив думку про материнську нещирість і маніпулятивність по відношенню до мене. Захотілось змусити її відкрити мені душу, бо ж я вперше відчув що вона була закрита. Я розумів її до цього дня, і конче хотів зрозуміти наново, деякий хворів цим прагненням відродити безумовну любов і довіру. 

...

Я завів щоденник, записував свої роздуми, якими більше не міг поділитись з братом. Дні, які настали, були сповнені напруги і марних зусиль. Я проводив їх вдома, збираючи думки докупи. Я всюди почав бачити обман. На великому аркуші паперу я розкреслив свою «карту» пошуків дійсності. На ній у вигляді схеми простиралися можливі пошукові напрямки. Основні з них зобразив грубими стрілками, і вони мали кілька подальших розгалужень. Тонші означали напрямки, де знайти розгадку було менш імовірно. Я врахував все. Моє життя до цих подій було розібрано, розкладено на цеглинки, і всі вони лежали на папері. Але попри зусилля я знаходив лише запитання. Вони множились непомірно швидко і колишня схема втратила всяку користь. Щоденник згодом став записником з одними лише запитаннями, які я час від часу перечитував або дописував. Я почав помічати закономірність у якій мої розмисли закінчувались одним і тим самим: 

     Чим є свобода як фейський досвід?
    Чи є жага свободи чимось закладеним у саму природу феї?
    Чи є свобода лише відсутністю зовнішнього тиску, чи вона також є      наявністю чогось, і якщо це так, то чого саме?
    Чи може свобода стати тягарем, який феї важко нести, і перетворитися      на щось таке, від чого фея намагається втекти?
    Тоді чому свобода є омріяною метою для одних і загрозою для інших?
    Можливо, разом із закладеною в феї жагою свободи в ній існує й інстинктивне бажання підкорятися?
    Якщо це не так, то як пояснити привабливість покори?
    Чи є в підкоренні прихована насолода і який її сенс?
    Що саме розпалює в феї невситиму жадобу влади?
    Це сила життєвої енергії феї — чи фундаментальна слабкість і нездатність просто бути й відчувати життя спонтанно і з любов’ю?
    Чи є істина свобода владою? 

 
Я занурювався у саморефлексію, але мені не подобались те що я у ній виловлював: злість на себе, на брата, батька й матір, увесь світ який з самого дитинства був ворожим до мене. Я не міг тверезо оцінити чи було це дійсно так, але воно наростало паскудним нальотом всередині мене. Ніби з одного боку наміцно пришите слабке, як я думав, прокляте матір'ю тіло, а з іншого його тінь зі злоби. 

...

Було темно, як буває темно вночі у тропіках — розцяцьковане міріадами зірок небо, сріблястий, плиткий океан, але все, що поблизу, ховалось у глибокій, відчуваній темряві. Я спостерігав, як краї цієї темряви загинаються, ковтаючи небо, що виблискує від зоряного пилу. Це було у ніч нашого з братом полювання на пісочних змій. Для нього це була не просто розвага, а й спосіб допомоги общині. Для мене ж, який з материної волі навчався мистецтву некромантії, гарною можливістю попрактикуватись з поверненням до життя, і контролем земноводних.  

— Он вона, — брат натягував тетиву доки я перечитував потрібні закляття. 

Він не схвалював мої практики, але й не засуджував вважаючи що це допомагає мені впоратись з горем втрати батька. Він відчував що я змінювався. 

Ми підлетіли ближче. Влучний постріл, за ним другий і третій, всі потрапили у в'юнку сіру голову.  

— Оба-а! — викриком штовхнув моє плече, — Давай! Бачив! — він виглядав паскудно самовдоволено, мені кортіло зробити щось, що б не поступалось силою. 

— Бачив, — холодно відповідав, напевне моє лице відверто говорило про наміри, якщо Шет враз замовкнув і насмішкувато заграв бровами. 

Я прочитав заклинання для підняття мертвих. Це простий ритуал для тимчасового воскресіння. Змія розчепила очі підкоряючись моїй магії, повзла куди я велів своїми жестами. 

— Моторошно, — замітив брат вже не так весело. 

Я велів змії повзти до нього, піднятись на самісінький кінчик хвоста опиняючись пронизаною стрілами, кривавою мордою біля його обличчя. 

— Мені що цілуватись з нею? — за нервовим смішком, — припиняй. 

Мені імпонувала його тривога, я захотів показати що вже не такий слабкий як був раніше. Велів змії розчепити пащеку, на що брат хутко вийняв з піхв клинок і одним широким ударом зрубив голову наче гілочку. Не в силах втримати розірване надвоє тіло я втратив контроль. Змія бахнулась на землю. Його настрій був зіпсований, а мені стало дотепно спостерігати це. 

— Оба-а, — на цей раз я самовдоволено усміхався, — злякався? — він демонстративно грубо встромив клинок назад у піхви. 

— Ще чого, — зрушив з місця, — вернемось за тілом зранку. 

Ми летіли густим лісом, де-не-де світляки підказували дорогу, але й без того ми обидва знали кожне дерево й кожного ента. Я замітив що брат усміхався: 

— Що таке? — допитувався. 

— Ти бачив Лелю? Дочку коваля? 

— Заїку? Ну бачив, і що? — не тямив. 

— Завтра поведу її в закинуте гніздо, — я багатозначно подивився на нього, — тому не йди туди навіть якщо помирати будеш, пойняв? 

— Не піду, — посміхнувся його планам, хоча й не міг зрозуміти, — і що ви будете робити?  

Він зашарівся. Я не міг уявити що відчував Шет, бо подібних книжок не читав. 

— Все будемо робити... — недолуго хіхікав, та нашу розмову обірвав раптовий голосний звук, гулкий і широкий, начебто падіння дерева, але без супроводжуючого хрусту. 

Шет схватився за зброю. Я став озиратись. В тиші переглядаючись, розуміючи одне одного без слів, ми полетіли на джерело шуму. Вдавлені спалахнув золотий візерунок квітів, пливучий яскравий потік світла, повільно зникаючий між густого листя. Наздоганяли його, але він щоразу ховався в безодні тиші. Наче за маревом ми юні і допитливі мчались у звивах танцюючих вітрів, а коли врешті наздогнали, розгледіли у світлі постать красивої фейської жінки. Вона притиснулась спиною до стовбура дерева. Зазираючи у її очі — у них відбивалась весняна гроза, тривога. Вона була вдягнута в шикарне дороге плаття, майстерно розшите, золотими нитками, узорами хмар. Довгокосу голову вінчала коштовна діадема, прикрашена небачними мною дорогоцінними самоцвітами. 

— Вам щось загрожує? — Шет заговорив не по-хлопчачому грубо, — ми вас захистимо! 

— Ви не зможете мені допомогти, забирайтесь, — її голос, співучий і гордий, остерігав. 

— Ні! Якщо Ви потребуєте захисту, ми Вас захистимо! — я спостерігав як Шет зображував з себе лицаря, яким мріяв бути, і не наважувався псувати його заповітну імпровізацію, — тільки попросіть! 

— Втікайте...— стурбовано вдивлялась в кожну деталь видимого ландшафту. Висока, довге русяве волосся, виразні риси обличчя, спокійне, ритмічне дихання. Карі очі випромінювали неймовірну силу. Теплий вітер грався з її волоссям. Я підмічав навіть легкий блиск поту, що висихав на білесій шкірі, настільки її аристократичний образ вразив мене, — ...зараз, доки маєте час і змогу втекти. 

— Ми сховаємо Вас, ніхто про наше дупло не знає, — мій голос звучав тихіше і нижче за братів, не так переконливо, — чого б Ви не боялись, там воно Вас не дістане. 

Чарівний погляд торкнувся мене на мить, я замітив золотавий жезл, який вона приховувала за драперіями плаття. 

— Так, — твердо продовжив Шет, зрушуючи з місця, — Ви можете покластись на нас! 

Жінка невпевнено полетіла за ним, а я слідом, щоб не губити їх з поля зору. 

Ми сховались в дуплі, між собою ми називали його закинутим гніздом, бо раніше там жила сова. Шет наніс туди сіна й стільців, воно було таке велике, що туди можна було б вмістити кілька сімей. Всередині завжди було сухо й тепло, залишався якийсь запас горіхів чи сушених ягід на випадок якщо за подібних полювань почнеться непогода. Ми закрили вхід корою, яку про всякий підперли палками, у темряві незнайомка промовила заклинання — коштовний жезл засяяв світлом, яке ми спостерігали наздоганяючи її. Мені конче хотілось дізнатись її історію, але вона веліла бути тихими кожен раз, як хтось з нас намагався випитати від чого ми ховаємось. 

Попри наше незадоволене перешіптування десь за пів години ми почали чути ритмічні звуки падіння. Вони наближались до нас і все більше нагадували кроки істоти монументальних масштабів, сколихували саму землю. Доводилось додатково підтримувати барикаду допоки воно не пройшло повз. 

— Що це було? — я нарешті наважився запитати голосно, не міг більше сидіти невігласом. 

— Голлем Хейнів, — за нашою реакцією вона зрозуміла що ми гадки не маємо про що мова, тож взялась пояснювати, — община геомантів і друїдів День Хейнів, оплот жадаючих вивчення цих шкіл магії і колекціонерів рідкісних мінералів, каменів і самоцвітів. Особливих порід... — вона добре знала про що говорить. 

— Чому Голем переслідував Вас? — я продовжив. 

— Їхні Големи це їхні домівки. Сплетені лозами, коріннями з каменів чи глини. Всередині них цілі поселення і міста. Кращого захисту, фортеці, годі й шукати, — я був вражений уявлячи подібні фейські общини, — багато мисливців полює за їхніми скарбами. Вони повинні перебувати у постійному русі, остерігаючись інших рас...— все ж я замітив що вона уникала відповіді. 

— То чому ж Ви боялись їх? — Шет не витримав гречно перебивши. 

— Я... Хіба ж я можу вам довіряти? 

— Звісно! — слова незнайомки зачепили братову гідність, — Мене звати Шет, — кивнув на мене, — а це мій брат Омел. Ми врятували Вас, і я хочу бути впевнений що Вам нічого не загрожує. 

Тонкі вуста чарівниці блиснули у посмішці. Вона подивилась на нього як на дитину, розчулена юнацькою щирістю. 

— Мене звати Анейль, — підняла до брата делікатну долоню, а він схвильовано і люб'язно поцілував її, — я жила з ними не зі своєї волі, але попри це зустріла там своє кохання, — сумна посмішка прикрашала лице, — мій батько забажав видати мене за сина старійшини, а коли я відмовилась і розповіла йому про свої почуття до простого адепта Неса... — зітхаючи, — не знаю що сталось... 

— Будь ласка, продовжуйте, — додавав Шет. 

— На святі, два тижні тому, старійшина вибрав саме Неса для проходження випробування. Сказав що лише пройшовши його він буде гідним одружитись на мені і називати себе хранителем. Він велів йому роздобути алаю, рідкісний вулканічний мінерал... — вона підняла скорботний погляд, — це подорож смертників. Не пройшло і трьох днів як все для весілля було організоване. Вони не вірили що Неса колись повернеться, вони зробили це навмисно щоб позбутись його, — заговорила швидше, різкіше, — але я не стала терпіти. Я втекла щоб знайти його і допомогти принести в общину алаю. Я знаю що разом ми покажемо всім ціну нашого кохання. 

Анейль присіла на стілець, кору що закривала вхід стихійно здув вітер, нахабно залетів усередину. Її плаття розвіялось узорами небес, а світло жезлу квітами. 

— Річки зітхають у полоні берегів, і небо дробиться об камені порогів... Вони щоразу знаходять мій слід і не знати мені ні сну, ні спокою... 

— Ми вам допоможемо! — Шет доблесно визвався, але я грубо потягнув його за рукав гамбезону. Ми відійшли убік щоб обговорити це. 

Він мене переконав. Історія про дивовижну общину і мінерали заінтригувала, як і магія Анейль. Я погодився зробити все необхідне для порятунку їхнього кохання, мною керував азарт.  

Шет обіцяв матері повернутись з безмежними скарбами. А я їй не довіряв ні граму, останній рік мріяв звільнитись з задушливих обіймів, але знав що якщо побачу її очі того світанку, коли вернувся забрати трактати з некромантії — нізащо не покину. Я знав що вона сказала би мені і як саме, одначе ці знання ніяким чином не допомогли б. 

Перший час я почувався паскудно, переслідувала слабкість, лихоманило, крутило кістки й суглоби так сильно, що Шету доводилось нести мене на руках. Я був переконаний що це не випадковість, відтак за домом не тужив. Ми більше місяця позбувались хвоста з Хейнів, а коли врешті звільнились — відправились до Аедржарського вулкана як це планував Неса. Зустріли його на гірському перевалі королівства гномів й до того часу я був ознайомлений зі всіма його заслугами. Він познайомив нас з гномом-артифактологом Гейріхом і ще двома гірниками — феєм і гномом. Останні були зацікавлені в обіцяній нагороді, попри те Неса ладен був довірити їм своє життя. Я був змушений вчинити так само. 

... ...

Переночувавши у лагері ми були готові вирушати до вулкану. Нас застерігав місцевий: 

— Будьте обережні в дорозі. Довкола багато Златодержців, які їдуть на збори до Гімроку. Не випереджайте їх, якщо зможете. 

Це була добра порада, хоча слідувати їй там, високо в горах, було важко: сніг, який падав клаптями, мов обстрижена, нечесана вовна, і лягав товстими, як повсть, шарами, вже почав засипати втоптані шляхи. Голови гномських цапів нахилялись, а мої щоки почали боліти й попід бровами й над вилицями стали суцільними червоними плямами. Коли ж виникала потреба прочистити ніс, пальці прилипали до начільників. Тож, хоч би хто трапився нам на дорозі серед того білого мороку, ми наздоганяли їх і радісно трималися поруч, бо що більшим був гурт, то безпечнішою подорож.  

— Перебуваючи зазвичай в бездіяльності, ці сили іноді прокидаються і діють тоді з надзвичайною стрімкістю. По цій області Реймерських гір, перші пагорби яких починаються поблизу прибережного крута, знаходяться вулкани, навряд чи згаслі, — одноманітно, тягомотининою розповідав гном гірник, — якщо випадкові землетруси, взагалі кажучи, не особливо небезпечні в межах округу, то цього не можна сказати про раптові повені, що походять від несподіваних розливів місцевих річок. 

— Він не згаслий? — цікавилась Анейль.пролітаючи між мною і Шетом. 

— О ні, хто знає коли він вивергнеться, — голос бородатого збуджено зашурхотів, — є легенда що його назвали Аедржарським, бо на самому дні лежить пласт жерських кристалів, — наче муха потер свої долоні зігріваючись, — очевидно що за ними ніхто не здатен спуститись... Але! — зупинив цапа, і тоді всі звернули на нього увагу, — якщо він колись вивергнеться і це правда... Ох-хо-йо.. — сміявся хитрувато, — ми, гноми, станемо найбагатшими у світі. 

— Наймертвішими, — я шепнув брату. 

Нам вдалось піднятись до самої вершини. 

— Спуститись вниз не найважче, найважче це піднятись, — я уважно слухав гірника, він кріпив спорядження для спуску, — не бачив таких, — зовсім тихо, розгладжуючи свої вологі вуса і  підтираючи ніс. 

— Ти не знаєш жодного, хто б піднявся? — я запитав зі звичним скептицизмом, — невже? 

— О-о ні, Златодержці постійно спускаються і підіймаються, — вказав на фундамент канатної дороги, — але даю бороду на відрублення не за алаєю, вона занадто низько. 

Ми з братом переглянулись і надягнули гемлети. Коли я стояв на краю кратера подих переловлювало від захоплення. Перед нами відкривався вид на приховане газами дно вулкана, що багато років тому був гніздом розпалених горень. Спускатися в жерло вже само по собі було безумством. Спускатися туди у компанії імпульсивних шукачів скарбів і безнадійно закоханих смертників було безумством вдвічі. Я відчував як хвилі теплого повітря обгортають, а аромат сірки душить. Десь за двадцять хвилин спуску ми вже не могли летіти бо повітря що оточувало нас було защільним, нас опускали гноми. Ми почали бачити перші мінерали і руди, гірники переговорювались між собою про них. Анейль з Несом переговорювались між собою про інше. А ми з Шетом: 

— Якщо ми помремо в смердючій гномській норі, про нас ніхто не напише, — брат жартував, — ти міг уявити що ми дійсно опинимось тут? Неймовірно. 

— Ні, зазвичай я уявляю як нас тут немає, — я студив його запал попри те, що сам вибухав від цікавості. 

За кілька годин спуску ми досягли потрібної глибини, пильно вишукували поклади — марно. Гірники підмічали що породи навколо неочікувано м'які, зійшлись на думці що сірчані кристали, які повсюдно заповнювали порожнини якось вплинули на контактуючі з ними родовища. Ми проколювали м'який шар кирками, позбувались допоки поверхня сама не почала обростати павутиною тріщин. Невідомі мені коричневі копалини кришились і опадали. Різкий і сильний потік сірого брудного повітря ворожо помчав на нас. Я б вірно впав на самісіньке дно, якщо воно взагалі там було, якби Шет не піймав мене за руку. 

— Всі живі? — питав Неса крізь кашель.  

Всі втримались. 

За м'якою породою виявилась двометрова кишеня колись лавової печери, ми стривожені залізли в неї щоб перепочити. Чарівниця освітила простір магією. Ледь не загинувши я усвідомив наскільки ця авантюра була ризикованою. На груди тиснув страх, гіркий присмак у роті опускався, пекло. Айнель обіймала Несу і я був захоплений їхньою силою. Вони, на відміну від мене, не боялись. 

— Висерки, шпак сраку твоїй матері, — грубо обірвав тишу Геймріх, дістаючи з кишені штанів люльку, — ні камінчика! На що я підписався Неса?! — діставав і кресало, яке другий гном одразу ж вибив з його рук. 

— Давай, закури щоб ми всі тут згоріли до бісової матері!. 

Всі вилупились на Геймріха, найдосвідченішого з нас авантюриста, котрий ледь не вбив нас одним чирком кремнію. Стресова атмосфера не спонукала до міцної бойової дружби, як це описувалось в книжках, а наочно демонструвала чого вартує покластись на когось зі сторони. Деякий час зберігалась цілковита тиша. Зі стелі печери час від часу обсипались сірі крихкі камінці, нагадуючи про плин часу. Зрештою гірник велів продовжувати пошуки. 

Ми копались, я думаю, близько трьох чи чотирьох годин, та все ж знайшли камінь алаю розміром з вишневу кісточку. Обережно вирізавши з темної породи я передав його Несу. 

— Нарешті, — зрадів, притискаючи долоню Анейль до своєї щоки, — ми це зробили. 

Очі жінки, що протягом довгих місяців світились щастям, закоханістю — згасли за мить. Фей-гірник встромив загострену кирку глибоко в спину Неса. Це був чіткий, виважений, смертоносний удар, що не залишив жертві жодного шансу на виживання. Червоні блиски заграли чорними стінами печери.  Водночас з тим гном-гірник накинувся на Геймріха з кинджалом, але як вправний боєць той зумів блискавично спарувати киркою. Відбивав кожен напад, крехтів від злості — здобувши вдалий момент зацілив по голові заточеним кінцем, одначе від того гемлет майже не пошкодився. Тоді Геймріх щосили штовхнув зрадника до краю — той впав вниз. Шет тим часом вступив у двобій з вбивцею Неса, цього мені не довелось спостерігати, та у мить коли брат простромив груди ворога, я піднімався на ноги зі знайденим мінералом. Рани покривали все тіло Шета, настільки глибокі і виснажливі, що він одразу ж припав на землю і втратив свідомість. 

Анейль гірко плакала — ридала над тілом загиблого коханого. Словами промовляла:  

 — Милий, буйне вітре, чи тобі мої сльози милі? — я схилився до брата усвідомлюючи що підняти нас достатньо швидко для його порятунку зможе лише Геймріх, — не покидай мене. 

Плач бідної Анейль заповнював собою весь простір печери і жерла. Крик розпачу і безвиході переходив у глухі ридання. 

— Я не піднімусь, — сказав Геймріх як вирок. 

— Без тебе Шет загине, — мій голос надірвався, я не міг відійти від помираючого брата, — вставай! — криком наказував йому. 

— Ні-ні, Неса, милий, — Анейль схлипувала без зупину. 

Він спробував встати на ноги та одразу ж впав, стало очевидним що підніматись канатною дорогою не зможе. Його рана не була надто глибокою чи загрозливою, більше нагадувала тяжкий вивих. Мене розривало зсередини безвихіддю, я бачив єдиний порятунок, усвідомленням якого моє тіло боліло наче розсипалось на гарячі вуглинки. Я клявся собі не вдаватись до чорної некромантії. Я клявся ніколи не переступати суворого кордону. Знав писану істину: “живе згине безповоротно, а мертве нізащо не оживе”. Я піднявся на ноги як зрадник, зрадник котрий мав загинути з двома іншими. Забрав братів меч. 

— Сили не підведуть тебе більше... — я глухо читав прокляття, — якщо їх немає! — воно стало звуком, що розбився об холодну темряву. Митю, одним лише поглядом мого ока. 

Геймріх ослаб достатньо щоб мені вдалось піднятись бородою до його лиця. Він дивився на мене і не міг ні вимовити слова, ні якось завадити. Я перерізав горлянку. Опісля прочитав заклинання воскресіння й його хворе тіло змогло те, чого не могло за життя.  

Плач Анейль затих. Красиве благородне лице кривилось огидою: 

— Ти... — вона не договорила, та баченого мені було достатньо щоб відчути всю відворотність яку вона відчувала до мене. 

— Я підніму брата... Ти... Ти з нами? — мінливо, керуючи тілу гнома підняти брата. 

Чарівниця не сказала ні слова, її горісний погляд покинув мене. Тим не менш вона підступилась — я підняв. 

Тіло дворфа доставило нагору, де нас зустріли Златодержці. До них все ж дійшли слухи про чужинців розкрадачів їхніх копалин. Вони забрали в нас алаю та полуківали рани Шета. Доставили в Гімрок. Наступних два роки ми троє провели в підземному ув'язнені за тяжкою, рабською, шахтарською роботою. Анейль зрозуміла мій вчинок, згодилась зберегти цю таємницю. Зі смертю кохання у ній загинуло щось світле. Її обличчя, було день у день печальніше від таємної журби, здавалося найнещаснішим з усіх, що опинились на тій каторзі. А в мені... В мені народилось щось темне. Я відчув, якою потужною силою володів; любов і пристрасть до її темної сторони, про що ще довго не наважувався говорити вголос. 

Після звільнення ми відшукали общину Хейнів. Анель вже не мала тієї шани виходити за сина старійшини, не мала й шани займати колишнє тепле місце на радах і святах. Виснажені фізично і розбиті морально ми звикали до колишнього життя серед інших. Це були теплі місяці, у котрі кожен з нас віднайшов друге дихання. Втім я не вчував там свого місця бо горів магією. Я не розумів що саме так приваблює мене в ній, кохав думки і фантазії, що навіювались найгіршими бажаннями. Я відлюдником відправився у самотню подорож — перша розлука з братом.

...

На південний схід від Брука, поруч з звивистою розщелиною, де у тіснинах б'ється Альрей річка, простягається гряда крутих скелястих пагорбів, що стала каменем спотикання для місцевих. Глибокі каньйони з майже стрімкими схилами порізали цю місцевість уздовж і поперек, що не дозволяло кентаврам використовувати її інакше, як пасовище. Там було вузьке місце, що ще називають Гнилим Наділом. Зважаючи на відсутність доріг, воно практично відрізане від зовнішнього світу, і місцеві кентаври цілком серйозно говорили, що сміливці котрі наважувались пересікти його — не повертались. Я чув різні чутки, й прийшов до висновку, що там діють вмілі некроманти. Вони підкорили собі саму природу і поселили страх в живих душах. Коли я прибув туди, спершу вирішив, що весною там, імовірно, сталась пожежа, але звертаючи увагу на грунт, не виявив жодних ознак вигорання. Усі довколишні схили виглядали такими чорними і спотвореними, що здавалося, ніби на них повіяло якимось гігантським полум'ям, що знищило всю рослинність. Однак слідів вогню ніде не було. Я ступав по масному родючому грунту, мрії будь-якого землероба, і не бачив ані травинки. Я взяв курс на передбачуваний центр цієї пустки, і до мене раптом дійшло, яка моторошна та незбагненна тиша панувала навкруги. Там не було ані жайворонків, ані зайців, ані навіть комах. Усе живе, здавалося, покинуло це місце. Злетівши на вершину доволі високого пагорба, я спробував на око визначити розміри загадкової зони... І тут побачив білу вежу, що самотньо стояла осторонь.  

Пагорб, на якому вона стояла, височів над своїми сусідами. Щоб дістатися до нього, мені довелось перелетіти дві срімкі розщелини, а наприкінці шляху мене чекала ще одна несподіванка — вежа представляла з себе сплетіння з дрібних кісточок.

Пригадую як визначав час за сонцем: було близько десятої ранку. Почало припікати і я присів відпочити в гостинному затінку від вежі. Потім я звернув увагу на траву, що рясно росла під нею, досить дивний феномен посеред глухої пустки. Скрізь, куди б я не подивився, було безладне нагромадження пагорбів та урвищ, але та висота, на якій я сидів, значно превищувала всі інші. Я поглянув далеко на південь і тут же схопився за ноги, вражений і засліплений побаченим! Крізь сизу імлу на горизонті проступали блакитні шапки Реймських гір. Упродовж кількох хвилин я стояв нерухомо, спостерігаючи на це диво; потім мене здолала нестерпна сонливість, і я приліг відпочити. Я відклав убік жезл та розслабився, задивляючись у небо крізь павутину білих кісток. Потім я склепив повіки. 

І тоді мене навідало вельми дивне марево якоїсь невиразної мрії, такий собі сон наяву, що не мав якогось виразного зв'язку з реальністю. Мені здавалось ніби я бачу величний замок: два сонця мерехтіло над ним у блідо-рожевому небі. Коли я наблизився до камяного масиву, то  переді мною виникло величезне чорне провалля входу. Усередині гуляли тіні, вони миготіли та насміхалися й, здавалось, хотіли заманити мене до цієї жахливої могили. Хижий блиск двох очниць привидівся мені у рухомому мороці пройми дверей. Я второпав, що в надрах цієї велетенської споруди криється щось таке, що обіцяє загибель і руйнування всьому живому. Я зайшов всередину і мене накрило холодом. Звідусіль вилізали жахливі істоти яких я навіть уявити собі не міг і кидались на мене. Я відбивався, прокленав їх, піднімав мертвих у тій битві як раптом марево згасло. 

Наді мною було те саме звичайне земне небо і зелене листя. Я відчув тремтіння в усіх органах, а холодний піт струменів по моєму обличчю. Навколо не було випаленої пустки — життя розквітало пишними зеленими деревами, тварини бігали а комахи літали. Мій одяг перебував у вкрай жалюгідному стані, долоні були подряпані до крові. Я повільно звівся на ноги, корчачись від нестерпного болю. Я впізнав те місце, де розкинувся пагорб, із якого я вперше побачив випалену зону, але її не було. Одже я подолав більше сотні метрів у несвідомому стані. Башня що до того була жахаюче зплетена з кісточок, тепер була з звичайного коричнуватого каміння, обплетена мохами. Мої штани були подерті на колінах, очевидно що частину шляху я проповз навкарачки. Я глянув на сонце — воно хилилось на захід. Я задався запитанням: “Де ж я був увесь цей час?”. Я розумів що Гнилий Наділ не міг бути моєю фантазією, бо ж я не один місяць дізнавався про це місце. 

Тоді я наважився полетіти вже до нової, звичайної на вигляд вежі. Відчинив двері і залетів усередину, де мене зустрів ельф у чорній мантії. Його тонкі руки були обплетені браслетами з зміїних скелетів, тонких кісточок з мутними дорогоцінниими каменями. Пальці, окольцовані перстнями, тримали високий апатитовий посох. Я не боявся, але стихійно завмер перед ним. 

— Навіщо ти прибув сюди, некромант? — він заговорив самим ехом вежі. 

Він знав що я некромант, тож я зрозумів що недавня битва була не просто моїм маревом.  

— Я шукаю знань, — я говорив твердо, на що ельф кивнув, і я продовжив, — я шукаю наставника, нові трактати і вчення, — він дивився на мене, наче на підклітка чиї очі горять мрією. 

— Ти готовий присягнути нам заради цього? 

— Так! Готовий! — одразу ж відповідав, — так! 

Я гадки не мав хто “вони”, але після довгих пошуків справжнього оплоту темного мистецтва, був готовий на все. 

Згодом я дізнався що це гільдія Темних Лаз — прихильники заборонених мистецтв, що ховаються від білого світу за допомогою ілюзій. Я присягнув зберігати їхні таємниці ціною життя, боротися за те щоб позбавити світ від будь яких упереджень щодо магії, осягати таємниці темних мистецтв, примножувати свою силу і нести її посеред інших. 

Я покинув їх лише після чотирьох років навчання, та у своїх мандрах не залишив тих ідей. 

... 

Мета персонажа:
– Здобути всеосяжну владу над життям і смертю;