У дітей немає істерик, в них є почуття. Однак багато батьків звикли відносити бурхливі емоції в категорію «істерика».

Загальна думка більшості людей така: почуття дітей заведено вважати дрібницями в порівнянні з дорослими проблемами. Та і як можна серйозно ставитися до скандалу дитини через відмову купити іграшку або швиденько зібратися в садок? Насправді кожній людині (нехай навіть і маленькій) прикро спостерігати, як від її емоцій просто відмахуються фразою «А ну припини ридати через всякі нісенітниці». Знецінюючи переживання дитини, ми показуємо їй, що зараз вона не має права засмучуватися.

Чотири неправильні батьківські реакції на дитячу істерику

Відомі закордонні експерти в області дитячої психології Адель Фабер і Елейн Мазліш вивели чотири неправильні батьківські реакції на дитячі істерики. На думку фахівців, в складній ситуації переважна частка мам і тат використовує наступні прийоми:

1.    небажання вислуховувати дитину — доросла людина відсторонюється від дитячої істерики, відмовляючись звертати увагу на дитину під час її емоційного сплеску;

2.    розумні поради — «ти ж розумієш, що не можна забувати свої речі в школі, тому що їх можуть взяти»;

3.    заперечення почуттів — “не плач через свою черепашку, це дурниця”;

4.    логічні пояснення — “я ж сказала, що у мене немає грошей купити тобі пластівці”.

Жодна з перерахованих реакцій не зупинить істерику, оскільки в ній батько не пропонує дитині співчуття і увагу. Що потрібно всім дітям в складний момент? Всього лише батьківське розуміння.

Чарівне питання в момент дитячої істерики

Саме тому американські фахівці пропонують нам розділити і прийняти почуття власних дітей. Наприклад, сказати дитині, що розумієте її злість або образу незалежно від ситуації. Але перш за все, присядьте перед дитиною так, щоб ваші очі знаходилися на одному рівні, і задайте її тільки одне питання:“це маленька, середня або велика проблема?”.

Всі психологи сходяться в єдиній думці: щоб дитина заспокоїлася, вона повинна побачити в нас друга. Кого бачать діти в стані істерики прямо перед собою? Швидше за все, дуже злу або розгублену людину, яка кричить у відповідь, погрожує покаранням або відмахується від ситуації. Задавши дитині питання “це маленька, середня або велика проблема?”, ви демонструєте повне розуміння і непомітно «перемикаєте» маленького порушника спокою на обдумування відповіді.

Дочка ридає через зламану ляльку? Попросіть її відповісти на ваше запитання. Швидше за все, це буде маленька проблема. Запропонуйте дочці укласти сьогодні в ліжечко того симпатичного ведмедика або пограти в «лікарню». Якщо завтра їй захочеться надіти на себе штанці, які ви тільки що випрали, нехай це буде середньою проблемою. Оцініть ситуацію разом, а потім запропонуйте дитині вибрати будь-який інший наряд на свій смак.

Як це працює?

Вчіть дітей аналізувати і порівнювати між собою всі тривожні моменти. Не за горами той день, коли дитина навчиться визначати рівень своїх страждань і самостійно шукати інший вихід. А поки що вам вистачить маленької перемоги у вигляді швидкого припинення істерики. У чому полягає секрет чарівних слів? Вони покликані поставити дитину в глухий кут і “перемкнути” її увагу, притупивши рівень негативних емоцій.

Багато психологів говорять про те, що кожну істерику можна розділити на два типи: реальну (коли дитина засмучена по-справжньому і її неможливо швидко заспокоїти) і маніпуляцію (коли при отриманні бажаного сльози на обличчі миттєво висихають). Однак навіть при спробі дитини привернути до себе увагу навмисно, батькам не варто демонструвати зневагу або злість. Покажіть дітям, що поділяєте їхні проблеми, і ситуація покращиться на очах.

Дуже крута стаття про виховання дітей і подолання основних проблем у вихованні/навчанні. Прописані як основні проблеми, так і шляхи їх вирішення, що набагато важливіше.

Я ерготерапевт з багаторічним досвідом роботи з дітьми, батьками та викладачами. Я вважаю, що наші діти стають все гірші в багатьох аспектах.

Я чую одне й те саме від кожного вчителя, якого зустрічаю. Як професійний терапевт я бачу зниження соціальної, емоційної та академічної активності у сучасних дітей і водночас — різке збільшення числа дітей зі зниженою здібністю навчатися та іншими порушеннями.

Як ми знаємо, наш мозок податливий. Завдяки навколишньому середовищу ми можемо зробити наш мозок «сильнішим» або «слабкішим». Я щиро вірю, що, незважаючи на всі наші найкращі спонукання, ми, на жаль, розвиваємо мозок наших дітей в невірному напрямку.

І ось чому:

ДІТИ ОТРИМУЮТЬ ВСЕ, ЩО ХОЧУТЬ І КОЛИ ХОЧУТЬ

«Я голодний!» — «Через секунду я куплю що-небудь перекусити». “Я хочу пити”. — «Ось автомат з напоями». «Мені нудно!» — «Візьми мій телефон».

Здатність відкласти задоволення своїх потреб — це один з ключових чинників успіху. Ми хочемо зробити наших дітей щасливими, але, на жаль, ми робимо їх щасливими тільки зараз і нещасними — в довгостроковій перспективі.

Уміння відкласти задоволення своїх потреб означає здатність функціонувати в стані стресу.

Наші діти поступово стають менш підготовленими до боротьби навіть з незначними стресовими ситуаціями, що в підсумку стає величезною перепоною для їхнього успіху в житті.

Ми часто бачимо нездатність дітей відкласти задоволення своїх бажань в класі, торгових центрах, ресторанах і магазинах іграшок, коли дитина чує «Ні», тому що батьки навчили його мозок негайно отримувати все те, що вона хоче.

ОБМЕЖЕНА СОЦІАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ

У нас багато справ, тому ми даємо нашим дітям гаджети, щоб вони теж були зайняті. Раніше діти грали на вулиці, де в екстремальних умовах розвивали свої соціальні навички. На жаль, гаджети замінили дітям прогулянки на відкритому повітрі. До того ж технології зробили батьків менш доступними для взаємодії з дітьми.

Телефон, який «сидить» з дитиною замість нас, не навчить її спілкуватися. У більшості успішних людей розвинені соціальні навички. Це пріоритет!

Мозок подібний м’язам, які навчаються і тренуються. Якщо ви хочете, щоб ваша дитина могла їздити на велосипеді, ви вчите її кататися. Якщо ви хочете, щоб дитина могла чекати, її треба навчити терпінню. Якщо ви хочете, щоб дитина могла спілкуватися, необхідно соціалізувати її. Те ж саме відноситься до всіх інших навичок. Нема ніякої різниці!

НЕСКІНЧЕННІ ВЕСЕЛОЩІ

Ми створили для наших дітей штучний світ. У ньому немає нудьги. Як тільки дитина затихає, ми біжимо розважати її знову, тому що інакше нам здається, що ми не виконуємо свій батьківський обов’язок.

Ми живемо у двох різних світах: вони у своєму «світі веселощів», а ми в іншому, «світі роботи».

Чому діти не допомагають нам на кухні або в пральні? Чому вони не прибирають свої іграшки?

Це проста монотонна робота, яка тренує мозок функціонувати під час виконання нудних обов’язків. Це той же самий «м’яз», який потрібний для навчання в школі.

Коли діти приходять у школу і настає час для письма, вони відповідають: «Я не можу, це занадто складно, занадто нудно». Чому? Тому що працездатний «м’яз» не тренується нескінченними веселощами. Він тренується тільки під час роботи.

ТЕХНОЛОГІЇ

Гаджети стали безкоштовними няньками для наших дітей, але за цю допомогу потрібно платити. Ми розплачуємося нервовою системою наших дітей, їх увагою і здатністю відкласти задоволення своїх бажань.

Повсякденне життя в порівнянні з віртуальною реальністю нудне.

Коли діти приходять в клас, вони стикаються з голосами людей та адекватною візуальною стимуляцією на противагу графічним вибухам і спецефектам, які вони звикли бачити на екранах.

Після годин віртуальної реальності дітям все складніше обробляти інформацію в класі, тому що вони звикли до високого рівня стимуляції, який надають відеоігри. Діти не здатні обробити інформацію з більш низьким рівнем стимуляції, і це негативно впливає на їхню здатність вирішувати академічні завдання.

Технології також емоційно віддаляють нас від наших дітей і наших сімей. Емоційна доступність батьків — це основна поживна речовина для дитячого мозку. На жаль, ми поступово позбавляємо наших дітей цього.

ДІТИ ПРАВЛЯТЬ СВІТОМ

«Мій син не любить овочі». «Їй не подобається рано лягати спати». «Він не любить снідати». «Вона не любить іграшки, але добре розбирається в планшеті». «Він не хоче одягатися сам». «Вона лінується їсти сама».

Це те, що я постійно чую від батьків. Відколи діти диктують нам, як їх виховувати? Якщо надати це їм, все, що вони будуть робити — їсти макарони з сиром і тістечка, дивитися телевізор, грати на планшеті й ніколи не будуть лягати спати.

Як ми допомагаємо нашим дітям, якщо даємо їм те, що вони хочуть, а не те, що добре для них? Без правильного харчування і повноцінного нічного сну наші діти приходять в школу роздратованими, тривожними й неуважними. Крім того, ми відправляємо їм неправильне послання.

Вони вчаться, що можуть робити все, що хочуть, і не робити того, що не хочуть. У них немає поняття — «треба робити».

На жаль, щоб досягти наших цілей в житті, нам часто треба робити те, що необхідно, а не те, що хочеться.

Якщо дитина хоче стати студентом, її необхідно вчитися. Якщо вона хоче бути футболістом, необхідно тренуватися щодня.