Владислав народився 26.04.1999 року у с. Пологи Теплицького району. Загальну середню освіту здобув у Бубнівській сільській школі. Закінчив Київський університет біоресурсів та природокористування. Під час навчання у ВНЗ закінчив військову кафедру, отримавши офіцерське звання молодшого лейтенанта. Розпочав свою трудову діяльність на МХП у Ладижині. У 2019 році створив сім’ю та мав великі плани на майбутнє. 

Як і тисячі справжніх чоловіків, молодий, завзятий і відважний козак добровольцем одягнув по мобілізації піксель, взяв до рук зброю та пішов захищати свою Батьківщину у складі 95-ї десантно-штурмової бригади. Брав участь у боях в Серебрянському лісі на Луганщині, у битвах за Терни та Макіївку. З 2024 року перейшов до одного із підрозділів Сил спеціальних операцій, адже мав надзвичайно складний бойовий досвід, професійну підготовку, величезний багаж знань та навичок у своїй роботі. Був командиром групи СпП роти СпП загону СпО .

Цей хлопець був титаном, адже він водив за собою інших у «найтемніші і найгарячіші» місця. Не раз рятував своїх побратимів та виносив на своїх кремезних плечах поранених.

Владислав Юрійович був енергійним, сміливим, наполегливим як до себе, так і до оточуючих, досягав усіх поставлених цілей і завдань. Щодня тренувався та самовдосконалювався, адже прагнув постійного розвитку та прогресу у військовій справі.

У 2024 році у нашого земляка народилась донечка Поліна, яка стала для нього цілим всесвітом. Маленька таткова «принцеса» давала захисникові сил чимдуж боротися з ордою братовбивчого північного сусіда та нищити їх на нашій землі. Він завжди обіцяв повернутися до своїх дівчаток…але на жаль доля розпорядилася по іншому…

На превеликий жаль, наш земляк загинув 07 липня 2025 року на Сумщині під час стрілецького бою з противником, тримаючи стрій до останнього подиху. Під час виконання бойового завдання, він отримав складне наскрізне кульове вогнепальне поранення, яке було не сумісне з життям.

Поховали воїна 10 липня 2025 року на кладовищі села Бубнівка під залпи почесної варти та звучання Гімну України на Алеї Слави.

Ветеран російсько-української війни Григорій Максименко народився 2 травня 1965 року в селі Бубнівка.

Змолоду постійно працював, маючи золоті руки та безвідмовний характер.

Під час повномасштабного вторгнення був мобілізований до лав українського війська, де прослужив півтора року. Демобілізувався із  ЗСУ, у зв'язку з граничним віком перебування в армії. Григорій Максименко героїчно виконував бойові завдання у гарячих точках фронту та завжди користувався авторитетом серед побратимів.

Повернувшись додому відчув значне погіршення здоров'я, тому і був госпіталізований до медичного закладу.

На превеликий жаль, 14 червня 2025 року життя Григорія Григоровича назавжди обірвалося у медичному закладі, внаслідок хвороби.

Педосенко Сергій Дмитрович народився 31 січня 1967 року  в селі Бубнівка. 

Був командиром  Дивізіону, Військова Частина А3730. 

06 березня 2025 року  внаслідок важкої хвороби помер ветеран- російської української війни, військовослужбовець Національної Гвардії України. Поховання Сергія Дмитровича відбулося  8 березня 2025 року з усіма військовими почестями. 

Микола Петрович народився 01 січня 1970 року в селі Сосонки Літинського району на Вінниччині. Навчався в Соснівській восьмирічній школі, по закінченні якої, вступив до Хмільницького СПТУ 40, здобувши спеціальність тракториста-бульдозериста.

       Працював на Ладижинській ДРЕС, потім на Ладижинському заводі ЗБК.

     Уже не вперше наш земляк одягав піксель. Ще у 2014 році Микола Хейлик брав участь у антитерористичній операції на території Луганської та Донецької областей. Був учасником бойових дій. У жовтні 2023 року знову був мобілізований на військову службу у лави Збройних Сил України.

   Загинув 15 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу н.п. Заріччя Чернігівської області внаслідок отримання мінно-вибухової травми, яка виявилася не сумісна з життям.

  Поховали старшого стрільця-оператора 3 піхотного відділення 1 піхотного взводу 2 піхотної роти військової частини А4986 Миколу Петровича 18 квітня 2024 року на кладовищі села Дмитренки на Алеї Слави з усіма військовими почестями.

        Він віддав своє життя, самовіддано захищаючи Україну від ворога, до останнього подиху стояв на сторожі миру і спокою на рідній землі.

       Владислав Миколайович народився  25 листопада 1999 року в селі Новоселівка. Навчався і закінчив ЗЗСО І-ІІІ ст. с. Бубнівка.

       З настанням повноліття він пішов на військову службу за контактом в лавах Збройних Сил України. Служив у військовій частині 2896, на посаді головного сержанта. Протягом 5-ти років, під час служби в 59 бригаді неодноразово виконував бойові завдання в зоні операції об’єднаних сил на Сході України, був учасником бойових дій.

       12 лютого 2024 року Владислав Бабак прийняв свій останній бій неподалік населеного пункту Первомайське, що на Донеччині, отримавши травми несумісні з життям. У Захисника залишилися мати, батько, два брати та син Данилко.

      Поховали юного бійця 14 лютого 2024 року на кладовищі у с. Новоселівка з усіма військовими почестями.

       За особисту мужність виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіданне виконання військового обов’язку Указом Президента України від 21 червня 2024 року №371 головного сержанта Бабака Владислава Миколайовича нагороджено орденом «За мужність» І ступеня (посмертно). Бабак Владислав Миколайович повний кавалер ордена «За мужність».

       31 січня 2025 року в Гайсинському РТЦК та СП відбулося урочисте вручення високої державної нагороди рідним загиблого Героя. Нагороду отримала мати Владислава.

             Владислав Миколайович загинув захищаючи дорогих серцю людей, землю, яку любив понад усе, захищаючи мир в Україні. Він до останніх хвилин свого життя залишився вірним військовій присязі та українському народу.

Руслан  16.02.1999 року народження, родом із с. Мелешків (останні роки проживав із сім'єю в с. Бубнівка).

Гранатометник 1 мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 1 мотопіхотного роти в/ч А 2960 солдат НЕКРУТ РУСЛАН ВАЛЕРІЙОВИЧ  загинув, виконуючи військовий обов'язок та завдання пов'язане з захистом Батьківщини та територіальної цілісності України поблизу населеного пункту Невельське Донецької області 02.01.2024 року. Не шкодуючи себе, свого здоров'я, він безстрашно, з  ненавистю до ворога, захищав кожний метр рідної землі пліч о пліч з побратимами.

 РУСЛАН  підписав контракт та став на захист рідної землі. Не дожив один місяць до своїх 25 років. В нашого воїна залишилася мама, дружина, двох річний син, дві сестрички та велика родина. Поховали Руслана в селі Бубнівка Бубнівського старостинського округу.

Руслан народився 30 січня 1977 року в с. Карбівка. Закінчив сільську середню школу.

З 1994 по 1998 рр. навчався в Одеському інституті сухопутних військ. Після закінчення військового інституту працював на посаді начальника продовольчої та речової служби 280 окремої ремонтно-відновлювального батальйону 72 механізованої дивізії 8 Армійського корпусу ОК Північ. З 1999 по 2001р.р. служив на посаді викладача -командира навчального взводу 253-ї військово-авіаційної школи механіків. 3 2001 по 2002р.р. був викладачем-командиром навчального взводу навчальної роти загальновійськової та професійно-теоретичної підготовки 31 Навчального авіаційного центру навчально-авіаційного командування по підготовці авіаційних кадрів ВПС України. З 2002 по 2003 р. р. начальник продовольчої та речової служби 832 окремого батальйону зв’язку 15 окремої бригади зв’язку.

Після звільнення в запас із лав ЗСУ, Руслан Тимощук, з 2006 по 2015 р.р. проходив службу в органах внутрішніх справ, а з 2015 по вересень 2022 року – служив у Національній Поліції України, перебуваючи на посаді заступника начальника сектору моніторингу Гайсинського районного управління поліції.

У 2022 році майор поліції Руслан Олександрович звільнився за вислугою років та пішов на пенсію. На початку жовтня був мобілізований у лави ЗСУ.

Військову службу проходив у 21 ОМБр.

Життя бійця обірвалось під час виконання бойового завдання внаслідок мінометного обстрілу 03 липня 2023 року на Луганщині.

У захисника залишився син Тимощук С. 

Народився Олександр Дмитрович 06 червня 1976 р. в с.Бубнівка.

Освіту здобув у Закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів с. Бубнівка Гайсинської міської ради, а згодом здобув професію  тракториста.

Служив солдатом (поваром) у військовій частині А4395.

Рано овдовів самостійно виховував трьох синів.

Помер Олександр 26 березня 2023 р. року внаслідок хвороби.

29 березня 2023 року поховали Героя на місцевому кладовищі у с. Бубнівка Бубнівського старостинського округу з усіма військовими почестями.

Микола Васильович народився 20 травня 1973 року в с. Мар’янівка Гайсинського району. Початкову освіту здобув у Закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів с. Бубнівка Гайсинської міської ради, а згодом закінчив НВК: СЗШ І-ІІІ ст. – гімназію м. Гайсин.

    Пройшов строкову військову службу з 11 червня 1991 по 1993 на посаді механіка та старшого водія. Згодом працював на Гайсинському цукровому заводі («Продовольчої компанії «Зоря Поділля»), що входить до складу агрохолдингу «УКРПРОМІНВЕСТ-АГРО».

    Все життя важко працював на будівництві та був прекрасним сім’янином. Уже маючи досвід у бойових діях на Сході України, внаслідок повномасштабного вторгнення росії на українську землю, наш земляк знову відчайдушно став на захист України в перший день війни.

   На другий день від початку повномасштабного вторгнення прийшов добровольцем і був призваний на військову службу по мобілізації Гайсинським РТЦК та СП.

   Він проходив військову службу в лавах Збройних Сил України на посаді головного сержанта аеромобільної роти військової частини А4350.

   Микола Васильович був веселим, життєрадісним, привітним і завжди усміхненим, своїм позитивом він підбадьорював всіх довкола. Саме таким ми маємо запам’ятати нашого Героя, який віддав своє життя за цілісність і незалежність України.

    Молодший сержант Волоскевич загинув 18 грудня 2022 при виконанні бойового завдання із здійснення заходів з національної безпеки та оборони України, відсічі та стримування збройної агресії російських військ, поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області.

   27 грудня 2022 року поховали Героя на місцевому кладовищі у с. Дмитренки Бубнівського старостинського округу з усіма військовими почестями.

   29 вересня 2023 року напередодні Дня захисників та захисниць України в приміщенні актової зали Гайсинського РТЦК та СП було вручено ордена «За мужність» ІІІ ступеня, сім`ї загиблого  молодшого сержанта на жаль, посмертно.

Народилась Анна Миколаївна 22 грудня 1992 р. в с. Жерденівка, пішла служити до лав ЗСУ ще з 2016 року, була учасником АТО. Проходила службу в 59 - тій окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка, на посаді штаб-сержанта.

Загинула Анна Миколаївна 17 липня2022 року внаслідок ворожих ракетних обстрілів в місті Миколаєв.

Вона самовіддано стала на захист нашої землі, і безстрашно боролася із російськими окупантами до останнього подиху.

Поховали Анну Миколаївну 18 липня 2022 рокуз усіма військовими почестями на сільському кладовищі уселі Жерденівка.

Вона назавжди залишиться в серці кожного з нас,як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України.

Ігор Іванович народився 21 січня 1975 року в с. Новоселівка Гайсинського району. Здобув загальну середню освіту в Бубнівській школі. Пройшов службу  армії, одружився. Дружина Воловенко Олена Володимирівна 1970 року народження. У загиблого залишилося двоє дітей: дочка Вікторія 2003 р.н. та син Олександр 2005 р.н. 

Ігор прийшов працювати на станцію Ладижинська ТЕС одразу після служби в армії – у 1994 році, складачем поїздів паливо-транспортного цеху. Він був відповідальним працівником,  уважним, спокійним і доброзичливим у спілкуванні.

У липні 2015 року його мобілізували, і майже одразу він потрапив у зону АТО на Луганщині.

«Раз треба – значить, піду служити. Хтось же має боронити Україну, тримати її, щоб ворог не пройшов», - згадує його слова брат Сергій, який також був і його колегою на станції.

Служив у військовій частині пп В-42866.  Ігор був старшим солдатом, старшим оператором відділення взводу спостереження та технічних засобів розвідки 59-тої окремої мотопіхотної бригади. Отримав позивний «Моряк», бо під час строкової служби був у береговій охороні у Криму.

На жаль, до своєї демобілізації він не прожив два тижня – під час огляду взводного опорного пункту біля с. Троїцьке загинув, підірвавшись на протипіхотній міні.

Указом Президента України № 363/2017 від 14 листопада 2017 року, «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 

Народився Микола Бороняк 18 грудня 1978 року в селі Зозів Липовецького району Вінницької області. Навчався в Зозівському ПТУ-33, здобув професію тракториста. Закінчив навчання в 1998 році. Був одружений. З дружиною Тетяною Сергіївною ростили двох синів. З жовтня 2013 року працював у Бубнівській школі оператором газової котельні.

    9 березня 2015 року був призваний під час четвертої хвилі мобілізації, після чого з війкового комісаріату був направлений у ВЧ А-2615 смт. Старичі Яворівського району Львівської області. Потім служив у ППВ-1719 в м. Володарському Донецької області.

    Помер 18 березня 2016 року в м. Маріуполь Іллічівського району Донецької області.

   Завжди в наших серцях житиме світла пам’ять та глибока повага до захисника! Герої не вмирають!