Відчайдушний жіночий лемент бринів, гублячись у нерозбірливому шепотінні зимової ночі. Вітер, немов невситимий дух, загорнувши у невидимі обійми хуртовини сонний ліс, розлютіло торсав голе гілля, притрушуючи холодне повітря безладними вихорами сніжинок. Вогонь, мінливо заплутуючи свої химерні туманні обриси від подихів вітру, жадібно потріскував обвугленою чорнотою деревини. Крик, супроводжуваний віддаленими ударами та здивовано-зраділими вигуками, знову пронісся над головою – чоловік здригнувся чи то від огиди, чи то від тривоги, навіяної божевіллям цієї ночі. Ночі, коли він мав витерпіти чужі страждання. Стерпівши які, він завжди домагався свого.

Крислаті, дужі ручиська тремтіли, простягнуті над багаттям. У замисленому погляді прохолодно-блакитних очей блукали сяйливі відображення іскристих вогників ватри. Коли крики та жагучі чоловічі вигуки перестали збурювати його єство, він зітхнув та звичним порухом провів пучкою пальців по одному зі своїх русявих шовковистих вусів, після чого закинув голову назад і, кавкаючи кадиком, втамував спрагу вмістом фляги. Скривившись від вогняного поцілунку алкоголю, він закрехтів, примружившись. Відкашлявшись, застиг, після чого, занурившись у роздуми, прорізав тишу і напівтемряву тихим хрипким співом:

Гей, була в мене коняка,

Та й коняка-розбишака,

Була шабля, ще й рушниця,

Ще й дівчина-чарівниця.

Чоловічі постаті весело та дещо втомлено крокували йому назустріч, після чого оминали, озиваючись одне до одного грубуватою і шерхатою на приголосні іноземною лайкою. Зиркнувши спідлоба на крокуючих, козак продовжив співати:

Ту коняку турки вбили,

Ляхи шаблю пощербили,

І рушниця поламалась,

І дівчина відцуралась.

Металеве лезо зблиснуло у його руках – нахиливши шаблю, він уривчастим монотонним рухом заскреготів, проводячи по її гладіні кресалом. Здалеку наближалась висока самотня постать, простуючи прямо до багаття.

За Бунжацькими степами

Їдуть наші з бунчуками.

А я з плугом і з сохою

Понад нивою сухою.

Чоловік продовжував про себе співати, навіть не звернувши уваги на те, як незнайомець присів навпроти – обважнілий втомлений погляд ковзнув по металу, що скрипів у руках співця.

Гей, гей, гей, мій чорний воле!

Степ широкий, стерня коле.

Вітер віє-повіває,

Казаночок закипає.

Випадковий гість озирнув з ніг до голови володаря зброї, який, зовсім не звертаючи ні на кого уваги, хрипко виливав затерплі залишки душі співучим низьким голосом. Неначе хаотично розчепірені жмутки хмизу, борідка прибулого стирчала на підборідді, припорошена сліпучими точками інею та сніжинок. Гість схрестив руки, зіщулившись.

Гей, хто в лісі відгукнися,

Гей, хто в полі, відкликнися!

Йдіть до мене вечеряти,

Серце моє …

 - Козаче, що у тебе у флязі?

Зненацька перерваний, чоловік підняв очі на незнайомця. Вітер поворушив пасмами його оселедця, який русявою смужкою лягав на чоло. Козак мовчки простягнув флягу. Його співбесідник зробив декілька ковтків та примружився.

Йдіть до мене вечеряти,

Серце моє звесел…

 - Мене звати Якубом, - знову перервав спів чоловік. – Я багато років правдами і неправдами служу пану Фрідріху Тишкевичу. Але жодного разу ще не помічав твоєї мармизи, козаче. Як тебе звати?

Чоловік у відповідь нічого не промовив, продовживши викрешувати лязкіт із шаблі. Коли Якуб втратив будь-яку надію зав’язати розмову, низький голос раптом тихо озвався чи то про себе, чи то до нього:

 - Якби ж то у мене була шабля, яка б ніколи не тупилась… і розколювала моїх ворогів, як оті горіхи.

 - Знати б ще, що за вороги стоять на твоєму шляху, козаче. Чому ж не у Січі задираєш побратимів, а на холоді під Києвом точиш лезо у компанії найманців?

Якуб так і не зміг зрозуміти, що саме заволоділо таємничим співбесідником: ненависть чи байдужість. Проте козак знову замовк і нічого не відповів, продовживши своє нехитре заняття. Якуб, присівши навпочіпки та пильно придивившись, посміхнувся:

 - Чув поголос, що магія козача поселилась серед солдатів пана Тишкевича. То ти є тим характерником, про якого говорять, козаче? І де ж твоя мітка?

Козак спохмурнів, наморщивши чоло, проте нічого не відповів.

 - Чаклун, значить? Віровідступник, клятий нечестивець…Чув я, які сороміцькі збочення ви зчиняєте у битвах. І які безчинства вчиняло ваше кодло у Полоцьку та Вітебську… А чому ж ти не серед своїх?

 Мовчання у відповідь.

 - Так я і думав. І самому козаку соромно про це казати. І честь, і ім’я своє проковтнув.

Якуб, захитавши головою, встав на ноги та вирушив геть. Він пройшов декілька кроків, зарипівши хрусткою, розтертою брудом білизною снігу. Голос козака врешті-решт прозвучав за його спиною:

 - Довго ще терпіти і ридати має безсонними ночима Лаура через твоє прокляття?

 - Звідки ти знаєш її ім’я?! – голос чоловіка хрипко зірвався у крик, лунко забринівши у засніжених кронах.

 - До тебе його багато хто знав, - тихо озвався у відповідь козак, зітхнувши. – Її ім’я було назвою жаги та хіті десятків чоловіків, проте це не було її найбільшим гріхом. Найбільшим падінням Лаури було повірити та підкоритись твоїм обіцянкам, Якубе.

Лезо із колючим лязкотом вирвалось із піхов, рвучким порухом збуривши повітря. Якуб вмілим рухом призупинив другий помах, націлившись на шию співбесідника та ледь тамуючи лють.

 - Відрізати б мені твою голову, - чоловік раптом схлипнув, та потім скривився від нудотної суміші болю та гніву. – І згодувати її собакам. За те, що смієш такі речі казати про мою кохану… Тобі відомо її ім’я, а значить, хтось із ватаги тобі все розповів. Хто тобі це все повідав?

 - Так, значить, це все правда… - плечі козака ледь здригнулись від сміху, в очах заіскрили жаринки веселощів.

 - Хто, трясця твоїй матері, це тобі розказав?!

 - Ти прозорий, немов повітря, Якубе, - солодко всміхнувся козак у відповідь, неначе смакуючи слова. – Здається, що крізь тебе можна розгледіти о-о-он ті віття дерев та навіть побачити тінь сонця. Пропаща душа… завжди знаходить іншу пропащу душу.

Якуб замислено відвів погляд і нічого не відповів, повільно повернувши меч до піхов.

 - Хочеться тобі брати чужий гріх на душу, козаче? – його голос бринів напруженим спокоєм. – Хочеться влізати у чуже життя, та ще й когось за щось дарма судити? Тобі хочеться познущатись над моєю маленькою бездітною сім’єю.

 - Я не суддя нікому, - захитав головою козак. – Я лиш допитливий спостерігач. За гріхами, що калічать душі винних… і невинних. Так значить, Лаура не може завагітніти?

 - І тебе це переймає? У чому ж, який же мій гріх?! – перебив найманець, гордовито піднявши підборіддя та схрестивши руки перед собою. – Яке ж у мені ти прокляття узрів?!

 - Байдужість, - не роздумуючи промовив козак, підкинувши хмизу у багаття. – Байдужість до чужої біди. І відраза до справедливості.

 - Не я один тут захоплений цим гріхом, - пирхнув Якуб, присівши навпроти. – Це спільна хвороба усіх найманців, що зібрались під цим мовчазним зимовим небом…

 - Хлопець кинувся захищати дівчину. Спочатку наївно погрожував, а потім просив та благав. Навіщо ви це зробили з ним?

 - Я не приймав у цьому участі, - недбало відмахнувся чоловік, спохмурнівши.

 - Ви щойно вбили двох невинних людей. Не вдавай із себе святого, Якубе – ти дивився, як вони тамували свою хіть на бідній дівчині. І нічого не зробив, щоб це зупинити, хоча міг. Бо вони дослухаються твого слова.

 - Хтось зобов’язувався нікого ні за що не судити, - фальшивий сміх вирвався із уст Якуба.

 - Скажи мені – як він помер? – прохолодно-блакитні очі козака немов застигли на чоловікові, уважно його вивчаючи. – Яким звірством ви позбавили його життя?

 - Зарізали, - тихо та беземоційно промовив Якуб. – Штрикнули горлянку ножем… а потім ще й добили, штрикнувши декілька разів груди. Дівчина кричала не тоді, коли її ґвалтували… вона мов навіжена волала, коли її з ніг до голови облило кров’ю хлопця, що замертво впав поряд. Вона мовчки дивилась, як вони розсувають їй ноги і…

Якуб затнувся, немов стримуючи позив блювоти, і затихнув. Козак підвівся, поламавши гілку та вкинувши її у багаття:

 - Хіба ніхто не казав тобі, Якубе? То є наша, русинська земля. Земля, яку і батько мій і дід звав Україною. Наші прокляті духи. І наше… божевілля. Мрець, що зазнав насильницької смерті і був окроплений кров’ю чоловіка, що ліг спати, не помолившись… У Святу ніч перед Різдвом серед людей блукають різні духи. Одні – лиш злісні та заздрісні. Інші – спраглі до жорстокості та бéзуму. Шукаючи можливість зробити дитину своїй коханій і не раз звертаючись із проханнями до потойбіччя, ти мав би знати про це. Дзеркальний Морок обплітає цю землю своїм павутинням – і саме тут його мешканці особливо небезпечні, - Характерник захитав головою, спохмурнівши та забурмотівши про себе. - Дивно, насправді, що Лісовий Князь не відгукнувся на крики бідної дівчини…

Якуб у відповідь витер тягуче гроно сльози із зблідлої від морозу щоки.

 - Я знаю… Ти правий, козаче. Але нічого не можу зробити. Я… Після того, як пан Тишкевич поб’є врешті Вигуру і ми отримаємо обіцяне… Прийду до жінчиної постелі, з повними кишенями закривавлених грошей. І вона знову нічого не скаже. Обійме, поцілує. Вкриє болісними сльозами сорочку і скаже… - чоловік ледь стримав схлипування. - …що яким би виродком я не був і як Господь не карав би наше нещасливе кохання, проте все одно вона мене любить таким, який я є.

Між чоловіками запала напружена дзвінка тиша.

 - Мене звуть Дем’яном, - після довгих затягнутих митей мовчання зрештою промовив козак. – Інколи зустрічають, називаючи героєм. Інколи – проклинають, називаючи нечистим.

- Роберт розповідав мені, що коли зустрів тебе, то очікував побачити лютого нехриста… однак зустрів чоловіка, що навіть не здригнувся, почувши дзвони Софії. Моя бабуся розказувала, чому здавна люди будують великі церкви із дзвіницями у містах, - замислено промовив Якуб. – Ми жили з нею на краю … - він примружився, озирнувшись на байдужого козака. - …невеликого містечка під Любліном. Я не вірив її розповідям про те, як чорта залоскотали до смерті, купаючи у ванні зі святою водою. Як і байці, як її дід стикнувся із болотяником і потвора відкусила йому руку разом із простягнутим срібним хрестом. Проте кожного разу, як вона побожно та гарячково молилася, коли чула недільні дзвони і вдивлялась кудись за межу, крізь темний виднокрай сосен… я не стримувався і так само ревно промовляв разом із нею кожне слово молитов, допоки невидима пітьма, що ось-ось примірялась вдертись у містечко, поволі відступала.

Якуб несподівано здригнувся. Від спогаду? Чи від… Нові крики та удари – ось що змусило його здригнутись. Він рвучко підняв очі, вишукуючи свого співбесідника… проте той зник, немов був привидом у його власній голові. Привидом тої божевільної ночі, яка ніяк не могла для нього закінчитись. Чоловік виструнчився, поклавши на рукоять меча руку – замість пристрасних вигуків було чутно крики болю та жаху. Опанований невидимими мурашками незбагненного страху, він вирушив крізь лісові хащі назустріч звукам, кожної миті відмовляючи себе йти далі… і кожної миті неначе підштовхуючи себе до наглої смерті, як порятунку від безнадійності і розпачу.

Темні згустки згорнутої крові хаотичним візерунком вдавлених у сніг обрисів тягнулись вглиб манівця, що зміївся крізь лабіринт темних стовбурів ялинок і сосен. Кров остигала у численних острівцях ямок та слідів, то виблискуючи іскристо-рубіновим сяянням у місячному світлі, то почорнілими плямами вгризаючись у сірувате сніжне тло.

 - Він пояснив тобі, навіщо пішов цим шляхом? З біса він тут взагалі ходив?

 - Звідки мені знати?! Він у нас дурень із запалом мисливця. Весь день мені торочив, як йому кортить дичину підстрелити. Буквально декілька хвилин тому немов розчинився у повітрі, а потім як гахне із самострілу! Як почне верещати!

Якуб недбалим різким рухом розвів у боки гілля, опинившись поряд із групою декількох озброєних чоловіків. Він озирнувся, оглядаючи їх занепокоєні обличчя, що зблискували у нічній пітьмі білками широко розплющених наляканих очей.

 - Що тут сталось? Кого шукаємо?

 - Та от Роберт кудись, Господь його зна куди, запропастився, - перехрестився у відповідь Якубу сивочолий чолов’яга із загостреними блідими рисами та вицвілими карими очима. Крики болю та хлюпотіння впереміш із глухими ударами раптом знову прорізали колюче холодне повітря, перервавшись дивним вібруючим риком. – Матір Божа, цариця небесна… Ведмідь? Чи може, вовки зграєю його розірвали?! – старий швидко забурмотів якусь молитву та знов почав активно хреститись.

 - Песиголовець його вхопив і до лісу затягнув!

 - Та замовкни ти зі своїм песиголовцем!

 - Це що, із того старого млина звуки?

 - Ні, десь із глибини лісу… Точно, ведмідь. Ходімо, хлопці, звідсіля – пропав Роберт…

 - Якби хоч хтось інший опинився на його місці… - Якуб різким та водночас рівним голосом озвався, викликавши на себе погляди вояків, що здригались чи то від холоду, чи то від страху. - …то він захотів би, аби ми не кинули його і рушили рятувати.

 - Ніхто не міг би опинитись на його місці, - не витримав інший товстощокий чоловік, активно жестикулюючи. – Бо таких недоумків, як Роберт, ще треба пошукати… Господи, та ходімо звідси! Все, нема Роберта! Пропав Роберт!

 - Людоньки, а що тут відбувається?

Усі здригнулись та застигли на місці. Цілий та неушкоджений, він машинальним рухом почесав потилицю, хрипко прокашлявшись. Тонкі губи, вип’ячені поперед розкритого від здивування рота, були вкриті сухими, деколи закривавленими від холоду корками. Роберт озирнувся і захитав головою:

 - Чого ви тут усі зібралися? – образа і гнів ще більше спотворили його криве обличчя. – Що, без мене щось полювати зібралися?!

Юрбою прокотився здушений нервовий сміх. Роберта похлопали по плечах та спині, немов боязко перевіряючи його реальність, на що він, зіщулившись, незручно смикався.

 - Чого смієтесь з мене?! Щось схопило Войцеха і кудись потягло.

У натовпі знову запанувала тиша, дзвінким писком ріжучи вуха. У голосах крізь заспокійливі інтонації звучали невпевненість та стурбованість:

 - Роберте, ти не перепив часом?! Войцех ж у таборі сидів!

 - Ми малого спеціально на ту виправу не взяли! А й дарма – став би Войцех нарешті чоловіком, хе-хе!

 - Ну не ходив Войцех із нами до млина, що ти верзеш?! Та й недолюблюєш ти бідного пуцвірінька…

 - Цей бевзень вкрав мою гаківницю! – гримнув Роберт і рвучко витягнув шаблю з піхов. – І накивав п’ятами, поки ви ту лярву своїми пуцьками штрикали. Розійдіться! – найманці здивовано розступалися. – Я зараз піду йому яйця тупим ножем відріжу. А потім принесу його сучій мамі, щоб помилувалась. Аби знав, як брати чуже добро…

Деякі із здебільшого полохливих мовчки або ж із тихим про себе виправданням махнули рукою та швидким кроком попрямували до табору. Якуб спохмурнів, захитавши головою:

 - Ти що, самосудом вирішив зайнятись, Роберте? А ну йди сюди! – Якуб стрімким кроком вирушив наздоганяти тонучу у темряві постать мисливця. – Не посмій навіть пальцем чіпати його, поки пан Тишкевич не оголосив свого присуду!

 - Якубе, та може, малий і схопив ту рушницю. Він постійно кудись кривить оком і загалом якийсь підозрілий. Може, і без Тишкевича хлопця провчимо?

 - Що значить – провчимо?! А ну, за мною! – вервечка чоловічих постатей стрімко рушила закривавленим снігом стежки, прямуючи за схиленою горбатою фігурою Роберта. – Роберте, а ну стій! Сті-і-ій!

Вкрита багровими патьоками стежка виводила з лісу до навислої тіні невисокого покинутого водяного млина. Не встигли найманці перейти з пішої ходи до бігу, як Якуб на чолі процесії раптом зупинився і застиг.

Роберт немов розчинився у повітрі. Чоловіки сопіли та озирались довкола, знічено хитаючи головами та знизуючи плечима. На галявині перед млином виднілась велика темна калюжа крові – Якуб стояв вершечком носка одного з чобіт на її краєчку і обережно відступив. Із згуслої червоної гладіні всередину будівлі тягнулась вкрита почорнілими судинами блідо-сіра стрічка, натягуючись у ритм глухим чавканням у глибинах нутра млина. До стривоженого розуму Якуба надійшла думка, що розбурхувала єство та змушувала нуртувати кров у жилах, якими б він зусиллями самозаспокоєння не стримував - …людська кишка, схоже, вирвана із чийогось живота, одним кінцем була занурена у багрове місиво калюжі, а іншим тягнулась кудись у пітьму відчинених дверей.

 - Роберте… Матір Божа, - промовив сивочолий, зашепотівши молитви та глитаючи їх слова. – Що ти накоїв…

 - Ми маємо сказати пану Тишкевичу! Це ж не людина, це звір так вчиняє!

- Заспокойтесь, хлопці, - тихо промовив Якуб, обірвавши запал дискусії. – Коли пан Тишкевич запитуватиме, скажемо про ведмедя, що розірвав їх обох та втік у ліс. І щоб жодного слова про те, що ми тут із Робертом зробимо. Інакше я сам тому, хто про це розкаже, вночі уві сні випущу кишки.

Оминаючи розпливчасті контури калюжі, чоловіки наблизились до отвору дверей, із приглушеним лязкотом виймаючи леза мечів. Чавкання всередині раптом припинились. Якуб озирнувся, жестами подавши знаки іншим, та кинувся всередину із криком, виставивши вперед меча.

Приміщення було пустим. За винятком, звісно, розірваного на частини трупа худорлявого молодого чоловіка, закочені очі на відірваній голові якого зблискували прямо поряд із чоботом знову застиглого Якуба. Вони ледве стримували блювотні позиви, натомість ошелешено озираючись в пошуках дрібниць та деталей, що могли б вказати на ймовірний шлях втечі мисливця. Важелезний чолов’яга швидко закліпав очима, коли щось тепле впало із стелі, застеливши позір. Він жирною спітнілою долонею витер обличчя, примружившись та скривившись від огиди. На пальцях виднілись патьоки в’язкої крові. Він рвучко підняв голову та навіть не встиг зреагувати.

Воно – щось надзвичайно швидке та чіпке – вхопилось за його плечі та потягнуло до стіни, об яку він гуркітливо гупнув спиною. Тонкі скривлені пальці вп’ялись у очні яблука – чоловік закричав від болю, відчуваючи потічки слизувато-кривавої рідини, що пронеслись по щокам. Миттєво сліпий, він випустив меча з руки та з істеричним зойком спробував відірвати від себе істоту, що продовжувала болісно шкрябати його шию та обличчя. Поряд почулось клацання та стукання самострілів і мушкетів – чолов’яга зрозумів, що товариші, не в змозі проштрикнути чудовисько, вирішили палити в нього із вогнепальної зброї:

 - Не треба! Благаю, не треба, хлопці! Не стріляйте! Я…

Його крики потонули у шквалі пострілів. Істота сховалась за широкою спиною – тіло її жертви здригалось від навали куль, допоки не настала черга перезаряджати набої і допоки туша тепер мертвого найманця завмерла та із гуркотом завалилась на бік, вкрита з ніг до голови кров’ю та порохом.

 - Господи, що це в біса таке?! Хлопці, я не можу… У мене… - руки старого солдата тремтіли, не в змозі зарядити пістоль. Байдуже дівоче обличчя, вкрите патьоками крові, опинилось зовсім поряд із його скривленим від жаху ликом – чорні цятки зіниць на тлі білих, немов сніг, очей без райдужки вставились на нього жагучим хижим поглядом. Білий платочок, дбайливо перев’язаний через голову дівчини, був заплямований засохлою кривавою іржею. Сивочолий заволав і кинувся тікати, проте худі руки різким і точним ударом пройшли наскрізь його грудну клітку. Він засапався, хапаючи ротом повітря. Зуби з-під тонких дівочих губ вп’ялись у його ніс та обертальним рухом, неначе у біснуватої від крові акули, вирвали із черепа. Старий найманець не закричав – болісно захрипів, однак його хрип урвався новим шквалом пострілів, що добряче пошматували його тіло...

…Якуб спирався на одвірок, важко дихаючи. Худорлява дівоча постать із розірваною на грудях сукнею стрибала по тілам, годуючи чоловіків болем та тваринною жорстокістю.

«Цього не може бути… Вона була мертвою. Це просто сон… Господи, Боже милостивий, це просто сон!» – розгарячілий від адреналіну мозок Якуба марно намагався себе заспокоїти раціональними поясненнями. Проте потвора у дівочому тілі ламала усі закони реального та можливого. Хребти, щелепи та кінцівки хрускотіли від нелюдських ударів, по лікті вкритих тягучою кров’ю, найманці кавкали та захлинались власною кров’ю, яка стікала тягучими струмками по ніжній шкірі дівочих рук. Дівчина схопила одного із найбільш дужих – Якуб пам’ятав, як він на його очах голими руками скручував підкови – та впилась зубами у шию, солодко і вдоволено захлюпотівши потоком із артерії та водночас вперіщившись у Якуба невситимим поглядом.

 - Якубе, допоможи! Якубе, куди ти?! Стій! Допомо…

Він знову і знову падав у розмазаний кривавою юшкою сніг, знову і знову піднімався, продовжуючи біг. Позаду поволі танули крики та удари. Він боявся озирнутись – німа невидима фігура жаху сиділа на його плечах. Бо страх стискував серце від думки, що потвора кинулась його наздоганяти по його слідах. Серце, яке шалено гупало, віддавало пульсом у скронях, обливаючись кров’ю.

Яскраве ранкове проміння губилось у потьмарених боках золотих куполів, лиховісним та змертвілим, німим ликом насуваючись на їх широчезні обриси. Дужа постать будівлі стриміла над площею, яка поволі заповнювалась приглушеними розмовами та кроками – монастир, немов затихла величезна жива істота, мовчазно спостерігав за городянами, застигнувши, притиснувшись важелезним тілом до землі. Нещадний та невблаганний зимовий вітер рвучкими і безладними поривами врізався у обличчя та долоні, встромляючи грона невидимих голок, вкриваючи колючими поцілунками зблідлу шкіру. І поки хуртовина сліпуче-іскристими крилами із прозорих сніжинок марно вгризалась у людські постаті, мури та стіни будівель, монастир вперто стримів, продовжуючи погрозливо нависати величезною скалою над головами, виблискуючи гострими металевими кінцями, заточеними, немовби леза мечів, численних височезних хрестів над золотавими банями… аж поки раптом не загудів, озвавшись нелюдським, басистим погуком.

Хрипкувато-мелодичним тембром десь звисока озвався цілий хор дзвонів, ритмічно перестукуючись від найтонших металевих голосів до найглибшого і найнижчого гудіння. Здавалось, навіть земля здригалась під ногами та волосини ставали сторчки на шкірі. Молодий повнотілий чоловік здригнувся, знявши шапку із вкритого рясним потом чола та гарячково перехрестившись. Намагаючись заспокоїти розшаліле серцебиття, що дивним чином резонувало із химерною та темною ранковою піснею монастиря.

Семен був впевнений, що за все своє життя ніколи дійсно не боявся. Нащадок великого козацького роду Вигур не міг собі навіть раніше дозволити таких думок. Деколи його охоплювала тривога, і він розпачливо збирав залишки духу, розбиті її настирним поступом. Деколи серце, неначе по вінця заповнене холодною драглистою масою, огорталось меланхолійним сумом – і чорна його жовч, хоч і в’їдалась по самі печінки, проте легко розчинялась у пекучих поцілунках алкоголю. Проте ніколи ще він дійсно не стикався із невидимими та моторошними личинами страху, які, як і злісний зимовий дідуган-вітер, колючими пазурами вгризались у саме єство, із кожним здогадом занурюючись все глибше і глибше.

Хтось торкнувся його плеча. Він здригнувся від неочікуваного доторку, а потім безмовно заціпенів, вирячивши очі – жах невидимим лезом уп’явся йому у груди. Чорні провалля уважно спостерігали за кожним його порухом. Криві роги на морді страховиська були вкриті склистими краплинками інею, а цупка подоба шерсті стирчала у вигляді козиної борідки. Масний та тягучий запах перегару накрив Семена з голови до ніг – від знайомого аромату його переляк розсіявся, немов дим у холодному зимовому повітрі. Він опустив погляд і помітив грубі пальці юнацької руки, що міцно вхопила його за лікоть, та рвучким рухом висмикнув його. Постать у потворній масці захихотіла дурнуватим, неприємним тоном, хрипко закашлявшись. Декілька молодиків підбігли до худої фігури, підхопили її під руки та кудись потягнули геть:

 - …Остапе, матері твоїй ковінька! Зовсім із ґлузду з’їхав?!

 - Де це ти нахапався? Дурень! Не можна ж, свято!

 - А… так той-во… - озвалась козина борідка. – Піст же суворий закінчився. Значить, можна й пожлуктити.

 - Хлопці, от казав я вам, що буде біда, як візьмемо його із собою колядувати!

Юрба молодих людей, одягнутих у різнобарвні шати та костюми, розсипалась у лайці, погрозах та суперечках, поволі віддаляючись від Семена Вигури. Молодий чоловік зітхнув, однак з острахом озирнувся, помітивши на собі уважні чоловічі погляди. Голови реєстрових козаків, вкриті товстими хутровими шапками, з яких визирали чуприни густих оселедців, загомоніли між собою, проходячи повз. Семен відвернувся та рішучим кроком попрямував геть.

Леза шабель, дула пістолетів, чавунні гирла гармат відбивали сонячне проміння, змушуючи Семена примружитись та прикрити вічі долонею. Похмурі воїни, неспішно крокуючи мурами над головою, обводили його поглядом, зупинившись, після чого продовжували свою ліниву ходу під гучну тираду дзвонів Софіївського монастиря.

- …Вічно Його Величність наше воєводство на стариганів залишає! Не встиг остигнути князь Острозький, як Жолкевського на воєводине крісло посадили! – дві немолоді жінки, активно жестикулюючи, із запалом обмінювались гримасами та емоціями.

 - А, це той Жолкевський, що з років десять тому із військом звідси Наливайка бідного виганяв?

 - Та ні, не десять – більше! Кажуть люде, завтра приїде, завітає у гості! Та ще паскуда блехаста… Так що, свахо, багато чого змінилось від твого останнього приїзду до Києва…

Лікті, тулуби та груди тиснули, штовхалися, рябіли перед очима Семена, зливаючись у суцільне пістряве тло – бурхливе море тіл, одягу та облич, що зусібіч огортало молодого чоловіка у душно-гарячі обійми. Масивні ворота всередині муру відчинились – юрба стрімким потоком крізь довгу вузьку вулицю попереду линула всередину відчиненої затемненої пащеки. Семен підняв очі, продовжуючи слідувати невпинному темпу ходьби натовпу та вже приготувався спитати замислених містян довкола про…

Погук та свист застали його зненацька, розвіявши усі думки – він спантеличено озирнувся, зустрівшись поглядом із групою озброєних козаків, які про щось гучно перемовлялись між собою та вказували м’язистими ручищами у його напрямку. Висхлий чолов’яга, підперезавши жупан, влився до людського потоку, наближаючись до Семена – паніка охопила розгарячілий молодий розум, загостривши відчуття та сконцентрувавши увагу. Коли до рішучого вартового залишалось лиш декілька відштовхнутих постатей купців, Вигура не витримав і, наступаючи на черевики та прослизаючи між тілами, ринувся навтьоки. Невдоволений погук та свист переслідувача болісним тьохканням озвались у серці – Семен, незважаючи на нав’язливу думку, що його втеча тільки підсилює підозри варти, все одно крізь лайку, здивовані позіри та штовханину біг у напрямку широко розчинених воріт, над якими прямо на мурі стримів невисокий купол каплиці та залізного хреста.

 - Ще один крок – і я тебе зараз не тільки прострілю, але й залоскочу шаблею до смерті! – розлючене хрипіння чиєїсь міцної статури озвалось зовсім поряд.

Щось тверде та довге вкололо під ребра Семену, клацнувши затвором. Чоловік шумно видихнув – все було скінчено. Невдоволені та дещо приголомшені перехожі розступились. Вигура повернув голову і побачив приставлену справа під ребром рушницю. Запах смаленого тютюну та пороху увірвався в ніздрі від чорнявого немолодого чоловіка, який її тримав і уважно обдивлявся з голови до ніг свою жертву.

 - Пістолі і ножі мені, сюди, - переслідувач підійшов з іншого боку, недбалим рухом вдаривши Семена по плечу, від чого той здригнувся. – Ось так. Неспішно, або… Неспішно, кажу! Сто чортів тобі в печінку, хлопче! – Ще одне дуло із прохолодним доторком опинилось біля скроні. – Бо зараз як стрельну, так і срака по шву розійдеться… Дрижиш, немов заєць підбитий.

 Невдовзі різкими та водночас вивіреними рухами вони вивели його під руки з натовпу, супроводжувані шепотом, декількома тихими репліками та дюжиною зацікавлених очей. Все всередині похололо – Семен відчув, неначе нутрощі скотились йому у п’ятки. Його підвели до якогось невисокого чоловіка із хвацьки закрученими вусами та затуманеними від морозу скельцями, що сиділи на переніссі, скріплені товстою шкіряною оправою.

 - …Перш ніж виносити вирок, я дуже прошу Вас вислухати мене, панове… - серце шалено калатало навіть не в грудях – шуміло у вухах, поки язик лопотів із вуст знервованого Вигури. – Хоч я і приїхав із Запорізької Січі, та був у ній недовго та жодного стосунку до військової справи не маю.

 - Ага, один москвитин, який теж тут все уважно розглядав і потай карту замальовував, теж нас нещодавно завіряв, що не має справ із воїнством, авжеж, - буркнув поряд козак. – Тьху на тебе!

 - Ні, послухайте! Ви невірно зрозуміли – я тут по одній важливій справі. Я розшукую свого дядька.

 - Якого в біса дядька?! – не витримав інший вартовий, закашлявшись.

 - Мене звати Семеном Вигурою. Я приїхав по діловому дорученню до свого дядька, Станіслава Вигури. Який нещодавно був призначений київським городничим.

Солдати здивовано озирнулись між собою та зупинились очима на чоловікові із пенсне. Після декількох напружених митей тиші він захитав головою, нервово пересмикнувши комір тремтливими тонкими пальцями:

 - Я казав, що той молодик, якого я розшукую, був худої статури. І був високим.

 - Пане Клеме, але ж очі – блакитні! І волосся світле.

 - Ні, це не він, - розлючено скривив носа Клем. – Я багато і детально пояснював Вам, як саме виглядає розшукувана людина. Я надав Вам навіть портрет, намальований власноруч моєю рукою! Схоже, через нічні чергування Ви зовсім там усі осліпнули?! – Козак, скривлено примружившись, витягнув з кишені пожмаканий папірець та придивився. Семен Вигура і собі глянув через плече солдата, щиро здивований неймовірно деталізованим малюнком. - Відпустіть цього юнака, він не має до моєї справи жодного стосунку. Треба шукати далі.

 - Знаєте що, пане магістре чи бозна-яким там ступенем Вас звуть… - не витримав який невисокий воїн із довгими темними вусами. – При всій повазі до Вашого статусу, немає у нас зараз часу тягати усіх молодиків по Києву та розшукувати казна-кого! Ми на службі і маємо нести варту, а не збурювати людей.

 - Хіба я мало Вам заплатив?! – прошипів Клем, гнівно змахнувши рукою.

 - За такий клопіт – дійсно мало, пане добродію.

 - Ах ви ж ненажерливі собаки… Ви взагалі розумієте, про яку небезпеку йде мова?! Адам Залізняк – це навіть не людина. Він – те, що тільки нещодавно навчилось вбивати. Холоднокровний вбивця князя Острозького гуляє на волі! І буде вбивати сотні людей, допоки не задовольнить своїх божевільних цілей!

 - І тому він Вам потрібен живим, пане Клеме? Спочатку одурювали зниклим безвісти братом, потім казали Ви про те, що розшукуєте цього Вашого Залізняка, а про князя Острозького сказали нам, коли ми вже мало не десятого бідолаху Вам на впізнання приводимо! Щось Ви забрехалися. Скоро приїде Жолкевський – от йому таку страшну і важливу справу й довірите. Немає у нас часу, аби Ви нам голову морочили.

Від удару, що несподівано штурхонув у спину, Семен Вигура гучно зойкнув. Козаки гучно зареготали, хлопаючи йому по плечах. Чорнявий вартовий, який нещодавно тицяв у скроню пістоля, уважно придивляючись та високо піднявши підборіддя, підвищив голос у зацікавленій інтонації:

 - Дядькова справа – то є, звісно, добре. Але чого це такий молодий та статечний чоловік із Запорізької Січі втік? З якого це ти куреня? Новий рік от-от постукає у двері, нову старшину треба буде обирати… А козак на різдвяних вертепах у Києві гуляє.

Липка напружена тиша немов вп’ялась Семену в нутро – усі повернули до нього голови, очікуючи відповіді. Він знову забелькотів, обережно витерши долонею масну краплю поту із лоба:

 - Із… Із вісімнадцятого. Мене відпустив… відпустив отаман Сагайдачний. Він сказав…

Козаки стали про щось між собою гучно перемовлятись, не звертаючи уваги на те, що Вигура так і не закінчив відповіді.

 - Не бійся, козаче! Наш Самійло просто до того, як записався у реєстр, служив у низах у флоті. Через важку рану, отриману на переправі через Дніпро, не зміг сходити із Військом Запорізьким у похід на Варну… Так от казав я тобі – загинув під Варною Ізапович, Самійле, а ти не вірив!

 - Так що там, цей Сагайдачний став кошовим отаманом? Хто він в біса такий? Хто взагалі Січчю верховодить?

 - Полковник, кажуть, він.

 - Брешуть! Ніхто з моїх знайомих про такого не чув!

 - Та що ви хлопця дістаєте?! Залиште його у спокої! Немає ладу у низових, козаки втікають – ну і біс з ними. Пішли! Як зараз нас пан реєстровий наш полковник побачить, що ми тут ляси точимо, то і розкаже тобі, та ще й покаже добряче по одному місцю!

Чоловіки стали розбрідатись, продовжуючи бурмотіти та активно жестикулювати між собою. Темноволосий Самійло, невдоволено скривившись, кинув ножі, пістоль та інші речі на руки здивованому Семену та чкурнув за побратимами, щось вигукуючи, високо піднявши гачкуватого пальця.

 - Яке нахабство! Пихате і безсоромне блюзнірство! – чоловік у скельцях міцно стиснув зуби, заричавши від злості. – Тридцять років роботи у Острозькій академії – зі мною ручкався сам князь і мав знайомство друкар Федоров! І десяток пустих макітр, що не можуть знайти однісіньку людину!

Вигура зустрівся поглядом із розлюченим незнайомцем, якого козаки до того з осторогою та обережністю називали паном Клемом. Він і сам мав доволі невисокий зріст, на який молодий козак спершу не звернув уваги через величну та дещо відхилену назад поставу. Чорна шовкова тканина високого коміру так щільно та струнко прилягала до шиї чоловіка, що, здавалось, через нього він не може повернути голови. Притоптуючи високими шкіряними чоботами, Клем нервово перебирав застібку на вкритій мокрим інеєм шубі.

 - То Ви казали, добродію, що шукаєте свого дядька – Станіслава Вигуру, вірно?

Семен поспішно кивнув у відповідь, закінчивши розкладати речі та зброю по кишенях і вже хотів вирушати, як раптом незнайомець озвався знову:

 - Я не встиг Вам представитись, - тонкі пальці висковзнули із рукавички та ринули назустріч Вигурі. – Мене звати Анджеєм Клемом. Я інженер, працював у Острозькій академії над одним важливим проєктом, увагу якому колись приділяв Його Ясновельможність князь Костянтин-Василь Острозький.

 - Семен Вигура. Мені… за честь із Вами познайомитись, проте я маю йти.

 - Якщо моє питання не прозвучить нахабно – куди Ви рушаєте?

 - Коли я був сьогодні рано вранці у Нижньому Подолі, мені сказали, що городничий… себто, тепер мій дядько… засідає у дворі навпроти Софіївських воріт…

 - Коли вчора сюди завітав озброєний загін одного відомого шляхтича, вони теж його шукали. Ці лоботряси-вартові такі налякані та роздратовані, бо не змогли схопити його розвідника, що нишпорив біля Печерського монастиря і когось вишукував. Люди говорять, що шляхтич – то своєю справжньою персоною Фрідріх Тишкевич. Розлючений, жорстокий та гордовитий… і в несамовитих пошуках Вашого дядька.

 - Вони… нашкодили йому? – Семен розгублено закліпав очима, важко дихаючи. Він став згадувати, наскільки часто згадував своє прізвище… і наскільки часто, почувши його, зустрічав дивні прискіпливі погляди незнайомців. – Як це… цілий загін зміг пройти крізь мури, а потім зникнути? Як їх не схопили?

 - Один із тих озброєних дурнів, що стоять на мурах, розповідав мені цілу годину про магію, яку його січовий побратим провадив у битвах польсько-шведської війни, - пирхнув у відповідь Клем. – Розмови про чари завжди були беззмістовною нісенітницею простого народу, якому звичайні кмітливість та хитрощі у повсякденності слугують за диво. За свого дядька можете не боятися – він живий, здоровий, не виїжджає зі свого маєтку у Милославичах, кажуть, декілька місяців.

 - Це десь недалеко?

 - Звичайно, під Києвом. Тільки, кажуть, не приймає він нікого тепер. Усі справи веде через писарчуків та секретарів, і ні з ким крім довірених осіб не спілкується.

Семен замислено примружив очі, схрестивши перед собою руки та випроставшись.

 - Старий негідник… Що ж, тоді поїду я до нього. Доведеться йому прийняти свого племінника.

 - А ви, напевне, до нього збираєтесь по грошовій справі, вірно?

Молодий чоловік, що вже повернувся до співбесідника спиною та пройшов один крок, зупинився, та, спохмурнівши, озирнувся.

 - Хіба це якось Вас обходить… пане Клеме?

 - Мене не обходять сварки та суперечки через багатство і спадок, - захитав головою Анджей, скривившись та роздивляючись посинілі від холоду тонкі пальці. – Бо я і сам ними не обділений. Я хочу довірити Вам одну важливу та невідкладну справу… бо сподіваюсь, що розширення площі пошуків може сильно їм допомогти.

 - Я не найманець, мій пістоль не купується за грошву, пане Клеме. Вплутуватись у Ваші інтриги я не збираюсь.

 - Ви схожі на розумного чоловіка, пане Вигуро. Дуже серйозного, надійного. Як сказали б мої німецькі колеги – перспективного. Я забув сказати, що «грошва»… - останнє слово Клем підкреслив зневажливим тоном та викривленим огидою обличчям. - … - всього лиш плата за побічні витрати. Яку я готовий Вам надати прямо зараз. А головна мета – порятунок десятків, сотень. Навіть тисяч невинних життів, що перебувають під загрозою.

 - Такими зависокими та химерними сентенціями пояснюєте суть… Не личить у такій манері говорити інженерові.

 - Те, про що я говорю, зазвичай складно зрозуміти, - опустив очі Клем, переставши смикати застібку та піднявши підборіддя. – Люди не чують, хоч я і пояснюю складні речі простою мовою. Якби я спробував Вам пояснити, у чому справа, то почав би з одного важливого питання. Чи вірите Ви у життя, зароджене не з материного лона? У життя, зароджене штучним… скажімо, механічним чином?

Семен спохмурнів ще більше. Чудернацькі манери та мовлення науковця його дивували, проте тепер він відчував і роздратування.

 - Я не студент академії, пане Клем. Кого саме і навіщо я маю розшукати у Милославичах?

Клем кинув уважний погляд глибоких карих очей з-під пенсне, і зітхнув:

 - Його звати Адам Залізняк, однак він не зможе Вам промовити свого імені звичним чином. Бо він німий і завжди був німим. Має височезний зріст, худу статуру, світле волосся та очі кольору сапфіру. Він потрібний мені живим та неушкодженим. Якомога раніше. То як, візьметесь?

 - Я спробую зробити усе, що в моїх силах, - кивнув у відповідь Семен. – Проте плату візьму відразу.

 - Семене… тільки… Тільки будьте дуже обережним, - раптом схвильовано пробурмотів інженер, неначе стримавши порив, нехотя протягуючи Вигурі гаман, набитий монетами. – Я на власні очі бачив, кого найняв розвідник Тишкевича у Києві. Його вигляд та поведінка здавались мені… доволі дивними та лиховісними. І хоч я, знову-таки, не вірю у чаклунську нісенітницю, згадка з його вуст про характерництво віщує мені про щось недобре. А що стосується Адама… - Клем замислено стишив голос. – Його важко назвати людиною, хоч, коли його я створював його, то творив по людській подобі і з людськими якостями… Так чи інакше, як суб’єкт він - надзвичайно небезпечний. У випадках наївної довіри - …смертельно небезпечний.

 - Створювали? Смертельно… Що Ви маєте на увазі?

Клем нічого не відповів, розгублено відвернувшись. Дзвони Софіївського монастиря ще раз раптово прогуркотіли за спиною, змусивши Семена здригнутись. Тривога, немов птах у клітці, забилась у грудях Вигури, проте він стримав емоції, ще раз коротко кивнув та розпрощався, потиснувши руку. Він рішуче попрямував геть з міста, щомиті розриваючи плетиво розбурханих думок про науковця, про вартових, про Милославичі, свого дядька… та невідомість, що приховувала нова мандрівка вглиб дрімучих київських лісів.

Напівзогниле обличчя із поїденими білими личинкам білками очей було вирячено у виразі непідробного жаху. Один з кутів рота губився у посивілій бороді, а інший у байдужій та моторошній широкій посмішці смерті задирався нерівною тріщиною до самого вуха. Залізний хрест, підтягнутий товстою ниткою, висів на грудях, вкритих чорним рядном. Височезна постать нависала над дорогою, напівприхована у тіні крислатого дубу, гілка якого помітно прогиналась, ризикуючи от-от розламатись під напругою зав’язаної на шиї трупа мотузки. Семен вражено роздивлявся труп, мружачись від проміння, яке відбивав сніг під ногами. Коли він придивився уважніше, здогад болісно проштрикнув його єство – чорне рядно було нічим іншим як рясою.

 - Матері твоїй ковінька… - прошипів Вигура, почувши поряд рух та вихопивши з-за поясу пістоль.

Манівець вів крізь нетрі, під напнутими снігом гіллям яких виднілись розкопані рівчаки із дерев’яними хрестами. Семен вільною рукою тремтливими пальцями схопив хрестика на шиї та поцілував, переполохано вибухнувши молитвами та примовляннями. Незбагненна тривога наростала: не мертвий священник і не перекопані могили, а дивний шум здалеку, супроводжуваний надзвичайно низьким та розлогим риком. Щось наближалось прямо на нього – він розгарячіло підготував пістоль до стрільби, у поспіху обсипавши все довкола темним порошком пороху.

Семен прислухався. Навколо панувала дзвінка тиша, тепер порушувана приглушеним пташиним співом звідкись із верхівок дерев. «Воно зачаїлось… Зачаїлось, аби накинутись на мене!» – думка билась в голові, стугоніла у скронях, проте Вигура закляк на місці, стримуючи будь-які свої порухи та сіпання.

 - Що робить молодий чоловік на сільському кладовищі?

Він здригнувся від несподіванки, голосно зойкнувши – скрипучий незнайомий голос прозвучав зовсім поряд. Спрямоване дуло пістоля за мить опинилось перед зблідлим перекошеним старечим ликом, загорнутим у криваво-червону хустинку.

 - Чи бачив подорожній, хто викопав ці могили?

Гарячі краплини поту стікали зі скронь та лоба Семена, падаючи на сніг. Застиглий, неначе неживий погляд старої жінки дещо здивовано спостерігав за дрижанням холодного металевого краю зброї, лиш самими сіро-темними вицвілими зіницями, викривленими у різні боки від косоокості, рухаючи позір то у бік переляканого юнака, то у бік пістоля. На губах старої виднілись плями якихось багряно-чорних згустків, зліплених із світлим пташиним пухом та тонкими пір’їнами. Скрипучий голос знову полинув звідкись глибоко із напівзатулених вуст:

 - Відьма Мотря запитала чоловіка, та він мовчить. Переляканий. Не дуже раді зустрічати у Милославичах нетутешніх, насправді. Поганий час приїхати у гості обрав незнайомець.

 - М-м-ми… Милославичі? – тихо промимрив самими губами Семен, не відводячи пістоля. – Значить, я на вірному шляху? Прошу, пані, підказати – куди мені прямувати, аби дійти у Милославичі? Я шукаю маєток київського городничого – Станіслава Вигури.

Від поруху руки жінки Семен мало не перелякався і був за мить до того, аби натиснути гачок. Неприродньо викривлені пальці із дивним хрускотом зігнулись у кулаці – вказівний палець із довгим темним від чогось засохлого і чорного нігтем був спрямований кудись вглиб хащів.

 - Дякую… Красно дякую.

Вигура нетерплячим рухом засунув пістоля за пояс та, декілька разів закивавши у відповідь, рушив вперед у вказаному напрямі, зарипівши швидкими кроками по снігу. Він поволі віддалявся від дивної незнайомки – його не відпускало моторошне відчуття того, що одягнута у легку кофтинку на морозі божевільна стара все ще продовжувала стояти там, де він її побачив вперше, та проводжала своїм неживим поглядом.

І відчуття його відповідало істині.

Тільки-от насправді зіниці трупа панотця повільно повернулись у його бік, поки височезний труп ледь розхитували подихи хуртовини…

 - Хто? Семен? Це дійсно ти?! Як ти сюди пройшов?!

Темрява ночі насувалась крізь невидиму пелену вечірніх сутінків. Зала була просякнута дивним смородом. Семен не сумнівався – нудотний запах млосними хвилями прокочувався саме із каміну, біля якого стояла невисока постать чоловіка із масним чубом, русявими вусами та помітним черевцем. Дядько – Станіслав Вигура – недбалим, невдоволеним поглядом обвів його з ніг до голови, нервово почухавши приплюснутого носа, а потім простягнув руки у бік каміну та продовжив їх розтирати. Семен боявся собі зізнатись – у цьому сварливому незнайомці він не впізнавав одну з найрідніших постатей свого дитинства. Не у поставі, не у вимові і не у неприємних манерах була суть – в очах дядька зблискувало щось дивне та невідоме.

 - Кажуть, до городничого так просто не пускають тепер людей, - спохмурнів Семен. – Але коли твої слуги почули моє прізвище, то погодились провести.

Молодий чоловік здригнувся – незграбними, різкими рухами Станіслав Вигура вказав йому на камін та запросив погрітися. Юнак із подивом помітив поблиск леза сокири, що було стирчала із темного дубового столу на іншому боці зали.

 - Чого ти від мене хочеш, Семене? Розповідай, і хутко – у мене немає часу.

Колись цей чоловік навчив його стріляти із пістоля. Колись у кутах очей та рота набряклого обличчя гуляла загадкова посмішка. Колись ці товстенькі пальці та заховані у дорогий шовк рукавів передпліччя були вкритими дужим та жилавим каркасом м’язів, що тримав батька Семена за комір у моменти суперечок та міцно стискав плечі брата… коли батько Семена відійшов у інший світ прямо на його очах. Юнак зітхнув:

 - Я прийшов за виконанням обіцянки, яку ти дав моєму батькові на його смертному одрі.

Крізь тишу, що постала на декілька секунд, почулось невдоволене ричання – Станіслав Вигура огидно скривив носа, після чого попрямував до столу та, відкоркувавши пляшку вина, почав сьорбати його прямо з горловини.

 - Я не піду звідси, поки не отримаю те, що мені належить.

Дядько повернув сп’янілі оченята із патьоками синців під ними та, прицмокнувши, прохрипів:

 - Ти пройшов муштру на Січі? Прослужив стільки літ як я чи твій батько?

 - Ніхто з порядних шляхтичів зараз не служить серед низових. Не знаю шляхтичів і серед реєстрового козацтва.

 - Овва, - Станіслав Вигура видав різкий зойк, відригнувши, та захитав головою. – Ну і нахаба. Кажеш, серед реєстрових ніхто не служить? Хочеш, аби мої люди тобі їх привели та показали? Чи ти раптом відчув себе шляхтичом чи князем, пуцьвірінку недороблений? У княжій гордості твої натурі не тісно?

 - Мене не обходять старі справи і молодечі пригоди Ваші, дядьку! – не витримав і гримнув у відповідь Семен. – Я втомився… Втомився від інтриг, війн, дурнуватих отаманів та пихатих гетьманів.

 - Я тобі нічого не винен, - спокійно відрізав дядько, з одним закиданням голови прикінчивши пляшку. Семен здригнувся від гуркоту – дядько кинув на підлогу випиту пляшку, від чого та розлетілась на тисячі уламків, вкритих криваво-багряними краплями вина. Станіслав Вигура із заспокоєним та вдоволеним виглядом рушив геть від каміну, заскрипівши під чоботями склом. – Горпино! Горпи-и-ино, трясця твої матері! – худа молода служка перелякано випірнула нізвідки, опинившись поряд із Семеном. – Прибери це лайно.

Дівчина присіла та потягнулась до скалок, як раптом чобіт Станіслава щільно притиснув її долоню до підлоги. Вона закричала від болю – старший Вигура вдоволено загиготів, після чого відійшов вбік, схиливши голову над нею. Вона стогнала, проте продовжувала збирати уламки. Невдовзі погрубілі дівочі пальці були вкриті численними порізами та ранками, однак вона згрібала докупи залишки скляної посудини. Дядько Семена із задоволеним усміхом посів своє місце за вкритим розкішним орнаментом дерев’яним стільцем, переплітаючи масні ковбаски пальців на вкритому заплямованою тканиною жупану череві. Вогонь у каміні тріснув та захрускотів щіпкою – іскра проскочила у відображенні дзеркального металу сокири поряд із чоловіком.

 - Якщо ти думаєш, що я запропоную тобі сісти, то ти глибоко помиляєшся.

Семен зціпив зуби та стиснув кулаки.

 - У тебе немає дітей, дядьку. І ніколи не було. Ти обіцяв татові…

 - А я що, вже помер, щоб ти вже міг розпоряджатись моїм майном?

 - Мені байдуже, кабане ти смердючий. У тебе у Києві є цілий двір і будинок, переповнений служками. Я заберу цей маєток по праву! Хоч навіть якщо кров’ю змушу тебе підписати заповіт!

Станіслав Вигура раптом підірвався з місця. Семен помітив у його руці пістоль, що немов з повітря взявся у руці дядька. Дуло із клацанням спрямувалось у бік племінника.

 - Я рознесу тобі зараз макітру, хлопче, якщо не припнеш свого нахабного та гнилого язика.

Семен спробував рипнутись у бік своєї зброї, як раптом гримнув постріл. Молодий чоловік важко дихав та озирнувся. Розсічені уламки дерев’яного покриття та керамічних тарілок лежали біля його ніг – у вухах оглушливо дзвеніло, заклавши після пострілу. Приглушений голос дядька просичав знову:

 - І думати не смій, паскудо… Бо тоді не застрелю, а заріжу, як свиню! Я вб’ю тебе і заховаю під ґанком, немов скаженого собаку. Ніхто! Чуєш? Ніхто не буде шукати дурного бідного Семена, коли я розрубаю його тіло і згодую вовкам!

Юнак відчув, як підло та несвідомо стали прокочуватись сльози по його щокам. Він сьорбнув носом та позадкував, закриваючись від можливого пострілу – дядько наступав, виставивши вперед гаряче дуло пістоля та гнівно вирячивши очі.

 - Ти прийшов за багатством? Думав, обсиплю дурника талерами з ніг до голови? Семен Вигура не займе більше нічого мого – він буде володіти бідністю, а не багатством. Краще подумай у своєму віці про дівоче кохання. Тільки цим, можливо, і буде багате твоє мізерне… нікчемне життя, поки ти чекатимеш, як я здохну.

Рівна постава та впевнена хода чоловіка, що зайшов у залу наступної миті, застала обох зненацька. Височезний худорлявий чоловік із світлим волоссям був одягнутий тільки у просту грубу сорочку – Семен зіщулився від холоду від одного лиш погляду на незнайомця. Ясні, блакитні очі блищали у напівтемряві кімнати, повернуті до загрозливої невисокої фігури Станіслава Вигури, який, розм’якнувши, опустив пістоля:

 - Адаме, щось сталось? Чого ти приплентався сюди?

Здогади, немов іскри, посипались у розгарячілому розумі Семена, поки названий Адамом чоловік почав вивіреними, рівними та водночас доволі активними жестами щось пояснювати, не промовивши жодного слова. Станіслав закивав головою про себе, чомусь зраділо посміхнувшись:

 - Таки приїхав любий Тишкевич. Все іде по плану, чорт забирай… Я знав, що тільки нахабство мало його привести сюди, бо Його Величність Зігмунд ІІ, а не абихто, надав Станіс... – дядько зиркнув у бік племінника, затнувшись, і відразу поспішно продовжив. - …мені у власність цей маєток. Чому ж ти не до Тишкевича прийшов, Семене, га? От би помірялись два дурні шляхетською пихою! Король хотів заповісти цей маєток Фрідріху Тишкевичу, а не мені. Однак передумав, підмовлений однією хитрою потойбічною персоною.

Адам у відповідь показав ще декілька жестів.

 - Викопала?.. Мотря не дасть мені спокою після того, що я вчинив із нею та її козаком Олельком… – Станіслав Вигура задумливо та занепокоєно примружився. – Значить, у нас небагато часу. Довкола Милославичів існує ще декілька старих забутих кладовищ. А під черевом Києва – їх ціла тьма. Завтра ввечері із таким поспіхом вона увірветься у ці двері і розірве усіх на частини… Ні-ні, Адаме, із мерцями перемовин не ведуть... Характерник?

Станіслав Вигура хутко присів на стілець та поклав на стіл пістоль:

 - Ти щось приховуєш від мене, Адаме, правда?

Блакитноокий співбесідник нічого не відповів, мовчазно вичікуючи. Чоловік захитав головою, зітхнувши:

 - Ану збери-но тут усіх слуг. Швидко.

Адам у відповідь стрімко кивнув та швидким кроком вирушив із зали.

 - Довір мені оборону, дядьку, - промовив Семен, наблизившись до Станіслава. – Я відіб’ю цей маєток – і тоді займу його, як дозволиш! А ні – тоді піду домовлятись із Тишкевичем… та твоїми ворогами.

Семен зовсім не був готовий до нового пострілу, що знову прогримів зовсім поряд. Служка Горпина, схопившись за закривавлене горло, впала замертво, заляпавши згустками крові чоботи наляканого молодого чоловіка, що закричав від страху. Вигура повільно повернув очі до дядька – лик того був вкритий божевільним усміхом. Руки Станіслава були вільними. Хрипкий, виразний, моторошний регіт зірвався з вуст дядька – серце Семена закалатало від страху.

Немов чудернацький акомпанемент, із напівтемряви іншого кінця зали пролунав жіночий сміх – темноволоса жінка, одягнута у червону сукню, випірнула на світло, тримаючи задимлений пістоль та прямуючи до Станіслава. Семен упізнав знайомі риси – тітка Полонія Черемівна із дивними рудими вогниками у зіницях підійшла впритул до свого чоловіка та, притишуючи сміх, нахилилась та вкрила вуста дядька жагучим поцілунком. Від того, як впившись в товсті губи чоловіка, Полонія паралельно зиркнула у бік Семена, юнаку стало не по собі.

 - Я… маю про все розказати, що тут твориться. Люди… Кияни, козаки, шляхта – усі дізнаються, яке тут відбувається божевілля. Дядьку, ти поплатишся сповна за це свавілля!

Сокира мигнула блискавкою, опинившись у смертельній близькості біля грудей та різко застигнувши. Станіслав із нелюдською жвавістю опинився поряд, зірвавшись із місця – Семен відчув, як із неймовірно сильним тиском пальці дядька схопили його шию. П’яні оченята, неначе одержимі, уважно спостерігали за корчами та судомами Семена, вдоволено примружуючись. Він відчув, як п’яти відірвались від підлоги. Вогняні відблиски затанцювали всередині вкритих мереживом червоних прожилок очних яблук старшого Вигури. Насичений алкогольний подих під акомпанемент гучного рохкання раптом зірвався в глузливе, моторошне верещання, вирвавшись із вуст старшого Вигури:

Їхав лис через ліс,

Поламав п'ять коліс.

Треба стати погадать:

Скільки йому грошей дать?

 - Дя-а-а…дьку, прошу… - Семен ледве вичавлював слова із стиснутої горлянки. – Відпу… пуст…

Перед затуманеним удушенням позіром юнака замість приплеснутого носа чоловіка постав потворний свинячий писок, що важко дихав, час від часу басовито рохкаючи. 

 - Пекло прийшло взяти своє, - прошипіли заслинені губи. – Найгостинніші вітання Тишкевичу – ми врешті заберемо плату… за його борги. Ласкаво просимо у Милославичі.

Від наступного руху Станіслава юнак відлетів до стіни та вдарився спиною, розбивши армаду пляшок зі стелажем. Під наспівування чогось нерозбірливого впереміш із надзвичайно непристойним сокира глухо захлюпала у плоть трупа служки. Все пливло перед очима – Семен чув кроки челяді та перелякані вигуки, бачив нахилені голови, вирячені очі і блищання леза сокири, яку міцно тримала дядькова рука, відчував млосні подихи суміші із смороду з каміну, пороху та людського страху. Коли пролунали постріли та істерично заволали жінки, коли дядько, засукавши рукав, почав живцем розрубати тіла та вкидати їх частини до каміну, він мовчки дременув навтьоки, навіть не оглядаючись…

…Жах огортав його, немов липкий кокон – Вигурі здавалось, що кожен наступний крок лиш ще більше заплутував його у тенета дивного, і від того моторошного божевілля. Надворі хаотично гупали постріли, деколи вибухаючи скрипучими схлипуваннями розбитого скла шибок і тріскучим шерхотом пороху та попелу. Семен, не розбираючи дороги через сильне запаморочення, летів кудись вперед – геть від страхітливого лику маєтку, звідки досі були чутні болісні крики.

 Десь зовсім поряд лязкотом шабель озвалось бойовисько – важко озброєні незнайомці у напівобладунках стикнулись із слизькою невпинною навалою вкрай жвавих чорних постатей, обриси яких розмивались, губились у темряві. Чи то пазури, чи то ікла, чи то леза обминали удари солдатів, на яких примружені очі Семена не могли знайти жодних розпізнавальних знаків – їх тіла із нелюдським запалом ці невідомі сили підкидали високо у повітря, шматували та калічили.

За, як здалось, нескінченно довгу мить Вигура перевів подих та ще швидше вирушив подалі від шалу битви, як раптом нутро заніміло – він відчув, як через щось перечепився та з усього розмаху впав на вкриту гравієм долівку. Семен, важко та судомно дихаючи, перевернувся на спину та, спираючись на вкриті синцями та патьоками крові долоні, спробував піднятись, однак щось довге та гнучке, схоже на хвіст ящірки, обвилось навколо його шиї. Лезо зблиснуло зовсім поряд – створіння підняло його за комір та занесло довгого чудернацької форми меча прямо над його головою, пориваючись розрубати її навпіл. Тоді, коли Семен спробував опиратись, істота раптом навалилась на нього – він зчудовано відповз, злякавшись рогів та блискучих гострих зубів, що вишкірились крізь басовитий хрип у болісній посмішці чорних, немов вкритих тягучою смолою, губів. Рука одного із солдатів рвучко схопилась за один з рогів на голові рогатої істоти, піднявши скривлене у судомах потворне тіло. Шабля вивіреним та різким рухом перерізала горлянку почварі, від чого щось схоже на кров чорним струмком вирвалось на гравій.

Немовби хаотично розчепірені жмутки гілля дерева, борідка незнайомця стирчала на підборідді, вкрита кристаликами інею та багряно-чорними патьоками.

 - Не чіпай його, Якубе… Нам потрібно буде когось допитати, - Семен здригнувся від низького голосу, що пролунав поряд і, піднявши голову, помітив грізну постать із оселедцем та прохолодно-блакитними очима, яка нависала над ним, безтурботно попахкуючи люлькою. Сорочка на грудях другого грізного незнайомця була рясно вкрита дірками, під якими виднілись шиплячі осередки плоті, що моторошно згорталась і рожевіла, рубцюючись прямо на очах.

 - Як скажеш, козаче. Що – шкода було куль, що стояв, витріщившись на те, як почвара хлопця вбиває? Я бачу, не беруть кулі і мечі тебе, то і на все байдуже, правда?

 - Кожен носить свою смерть із собою, Якубе, - хрипко процідив крізь зуби козак, розсміявшись. – Мої срібні кулі призначаються для справжніх чудовиськ і наївних дурнів.

 - Про відчуття справедливості ти мені розказував. І ще вів зі мною розмову про співчуття…

 - Ти раптом вирішив його шукати до себе у моїй гнилій чаклунській душі? – саркастично розреготався козак.

Погляд того, кого було названо Якубом, повний ненависті та невдоволення, був останнім, що побачив Вигура, перш ніж рвучкий удар ліктя позбавив його свідомості.

 - …Чув, що казали? Помирають люди, йдуть їх душі у засвіти, ховають їх. А потім… страшно про таке казати… повертаються, живенькі, свіженькі. А вчора прилетіла комета із синім хвостом – прогуркотіла десь на околицях! Наче сам Диявол прибув до селища. Так що ж це у цих клятих Милославичах відбувається?!

 - …Яне, я не знаю, що це за в біса чортівня твориться! Іди спитай характерника, чого гудеш мені над вухом?!

 - Це все песиголовець!!

 - Та замовкни і ти нарешті!

 - А щоб мені повилазило… винесіть звідси з цієї кімнати кляту дохлу кішку, хто її сюди приніс?! Винесіть це лайно звідси! Тьху, як тхне!

Щось їдуче та кисле увірвалось у ніздрі, вириваючи Семена із хворобливого напівсну. Він несамовито заборсався та з виряченими очима огледів себе: важкі залізні ланцюги приковували його до підлоги та стільця, на якому він сидів та який своїми рухами ледве не перечепив, якби не впевнений порух незнайомця, що його і втримав. Поки розвиднювалось у очах, Вигура придивився у обличчя чоловіка, що нависав над ним і спробував пригадати – до того хтось називав цього чоловіка… Якубом? З губ злетів нерозбірливий звук – від смаку ганчірки судомило зціплені на ній зуби.

Кімната була немов просякнута кров’ю і потом. М’язисті руки зав’язували і притискали рани, обличчя кривились від болю та переляку. Усі присутні раптом закінчили перемовлятись між собою та втупились поглядами у Семена. Точніше, не всі – Вигура запримітив в іншому кінці, біля стіни так само зв’язану височезну постать мовчазного Адама із заціпенілими, немов скляними, очима.

Якуб вихопив із вуст юнака кляп і глухо промовив:

 - Як звати? Хто такий?

 - Я… Мене звати Семен Вигура. Я не воїн, я мирна людина, вчився у дух-х-ховенстві на священника, проте д-д-дядько відправив на С-с-січ коз-з-закув…

Раптом застигла напружена тиша. Пістоль клацнув біля самісінької скроні Вигури. Перш ніж він щось встиг відповісти на це, здогад вихором увірвався у розгарячілу свідомість. Він вже розпрощався із життям, коли із натовпу вихопився низький хрипкуватий голос незнайомця із оселедцем та розхристаною продірявленою сорочкою:

 - Семен Вигура, не Станіслав. Не поспішай стріляти, Якубе.

 - І без тебе знаю, козаче!

 - Хтось знає цього хлопця? Він син Вигури? Спробуймо пригрозити Вигурі вбити хлопця – може, тоді сам захоче здаватися? – прохопився чийсь скрадливий голос із юрби.

 - Той, кого ви вважаєте Станіславом Вигурою, тепер - щось інше, - Семен і сам наполохався своїх слів. Озброєні чоловіки замовкли та перевели на нього занепокоєні погляди. – Я його племінник. Я приїжджав за своїм статком, який мені приписано за заповітом… батька. Виходить, ви – найманці Тишкевича?

 - Ми і без тебе знаємо, що там чортівня твориться! Нехристі Вигури, розказують селюки, як вранці почули калатання дзвона на капличці їх панотця, то прибігли, зірвали з куполу та мерщій закопали, перелякані до смерті! – молодий спітнілий солдат із виряченими очима тицяв у груди переляканого Вигури. – Нам це ти розказуєш… Хай чорти тебе беруть, хлопче… Ми і самі ледве втекли звідтіля! Якби не твоя бісова сім’я, не це поріддя, мій брат Штефан був би живий! Аби ти так іздихав, як він власною кров’ю захлинувся!

 - Тихо! – Якуб відштовхнув розлюченого молодика. - Дем’яне, - голос Якуба прозвучав стривожено після невеликої паузи, коли інші відвертали голови та чухали потилиці. – Те, що ми побачили біля будівлі маєтку, пов’язано із зникненням Роберта?

 - Можливо, - характерник прогупав декілька кроків у напрямку до Семена, уважно його роздивляючись.

 - Тишкевич… Пан Фрідріх Тишкевич, він десь поряд? – пробелькотів Вигура, змірявши поглядом козака.

 - Побіг за спідницею причинної! Той ще хтивий вовчисько! – вирвався крик звідкись із натовпу, що вибухнув реготом. – Вибачай, малий, однак розкішниця йому виявилась дорожча за розкоші, тому доведеться тільки із нами паничу мати справу.

 - Послухайте… люди! - витиснув із себе гучно Вигура. – Я не маю жодного відношення до того, що відбувається у маєтку. І не розумію до пуття того, що за дух… чорт… гаспид вселився у мого дядька! Та хочу повідомити, що якщо не всі володіння, то принаймні будівля маєтку – моя по праву. Одержимий, божевільний дядько, мабуть, спалив усі папери і власний заповіт!

 - Думаєш, паничу, зараз будемо тобі у ніженьки кланятися? – усміхнувся Якуб поряд, коротко розсміявшись. На тонких рисах його обличчя посмішка тьмяніла у втомлених, сумних обрисах. – Чи думаєш, ми самі просто так штурмували маєток? Кращих людей було погублено вчора вночі через напад кровожерливої упириці. А потім… іще добрячу частину розірвали на шмаття кляті чорти, що зараз охороняють Станіслава Вигуру. Ми не підемо звідси із пустими руками – та у сутичках із цим потойбічним мороком ризикуємо власними життями.

 - Я прекрасно знаю, який довгий, повний небезпек шлях ви пройшли сюди, - кивнув Семен. – Тому і хотів… долучитись до вашого поділу того, що ми захопимо там. Я бачив, де дядько тримає свою скарбницю. І можу провести до неї – однак погоджусь за частку від схопленого.

 - Брехло! – вирвався хрипкий крик десь з іншого кінця кімнати. – Нагріти нас хоче! А то й самого заслав пекельний дядечко, аби із нами злигався та на тарілочці приніс!

Семен збирався у відповідь прокричати щось образливе, аж раптом зустрівся поглядом із характерником. У холодних, немов крига, очах стрибали бісики – козак таємниче усміхнувся, швидко та ледь помітно підморгнувши розгубленому Вигурі.

 - Та ви що, знущаєтесь, хлопці?! Знайшли час для жартів! На біса хтось знову приволік цю… ох, Господи… кляту дохлу кішку… - Семен здригнувся від незвичного, дивного, невідомого відчуття, що постало у ньому після гучної репліки одного із найманців.

Двері кімнати прочинились, запустивши приглушений погук невдоволеного завивання хуртовини. Повільні, дещо втомлені кроки із сталевим брязкотом пролунали крізь кімнату, прорізаючи потайливе перешіптування найманців між собою. Голова невідомого Вигурі чоловіка була низько опущена – з вип’яченої губи стікало щось гнилісно-червоне впереміш із густими струмочками слини.

 - Господи, Роберте, хто це зробив із тобою?! – Семен здригнувся від раптового погуку Якуба зовсім поряд. – Це ті селюки, із Милославичів?!

Роберт продовжив свою ходу – чоловіки розступались перед ним, уважно розглядаючи. Вигура помітив на синіх до чорноти від холоду босих ногах кайдани. Чоловік підняв голову, застигнувши скляним поглядом на Семені – юнак затремтів усім тілом від дивного позіру… і від того, який їдкий сморід пройшовся млосною хвилею по кімнаті, діставшись його носа.

Наступної миті Вигура ледве стримався, аби не закричати. Дем’ян раптом зірвався з місця, рвучким рухом витягнувши із піхов свою здоровенну шаблю і, в лічені кроки опинившись поряд із Робертом, рубонув одним широким помахом леза. Голова злетіла з плечей босого найманця, покотившись по долівці прямо до переляканого Семена.

 - Аби тебе дристало і дристало… - прошипів не менш переляканий Якуб. Обезголовлене тіло гримнуло, склавшись у неприродній позі. – Дем’яне, якого дідька?!.

Через все ще розчинені двері до кімнати увірвався молодий рудий хлопчина, незграбно тримаючи вила – він розгублено вирячився, озирнувшись та поправивши шапку, що з’їхала на спітніле чоло.

 - Ви таки вбили це страховисько! – полегшено скрикнув він, після чого встромив вила у мертве тіло Роберта. – Скоріше! Рубайте на частини! Запалюйте, швидко! Тіло треба віддати вогню!

 - Хлопче, якого біса взагалі відбувається?!

 - На біса ви, селюки задрипані, його у кайдани заковували?!

 - Господи, врятуй раба свого, Роберта… - хтось рвучко почав хреститись.

Проте не встиг хто-небудь зреагувати… як воно заворушилось. Проштрикнуте вилами, немов недбало кинута лялька, воно гарячковими, уривчастими рухами піднялось на ноги. Рудий хлопчина закричав щосили, проте було пізно. Руки мерця схопили його гарячу ніжну шию, після чого сіпнулись у ледь помітному русі – голова хлопця із хрускотом відхилилась на різкий неприродній кут і ще одне мертве тіло шубовснуло донизу. Серед солдатів у лічені миті наросло сум’яття впереміш із жахом. Воно – обезголовлене тіло, із обрубка шиї якого багряно-чорним бурхливим потоком витікала кров, всотуючись у вологу від талого снігу сорочку – схопилось за руків’я вил і, викрутивши у неймовірному куті ліктьові суглоби, вирвало їх сталеві зубці із спини. Найманці вихопили із піхов шаблі та мечі, у руках з’явились сокири, пірначі, ножі та бердиші.

Гуркіт, від якого задвигтіла підлога та стіни, застав усіх зненацька. Низькі потужні вібрації прокочувались звідкись знизу, нарощуючись, немов кроки могутнього велетня, що поволі наближався. Залізо вдарилось об залізо – розпочалась несамовита бійка. Те, що залишилось від Роберта, відчайдушно оборонялось, неймовірно швидко та точно пронизуючи кінцівки та тулуби гострими, вкритими кров’ю зубцями.

Щось прудке та чорне скочило йому на плечі і гучно зашипіло – від несподіванки вояки на мить відсахнулись. Створіння рушило граційними стрибками по головам та плечам, що здригались від його кігтів, наближаючись до переляканого Семена Вигури.

Обезголовлений тулуб штовхнув одного із молодиків на підлогу, накинувшись зверху. Жертва агресивного мерця закричала, від переляку навіть випустивши меч – крізь потік крові у шиї прорізалась величезна собача морда, облизуючи багряно-чорне місиво.

 - Трясця Вашій матері… Песиго-о-оло-о-ове-е-ець!! - Гострі зуби із ричанням увірвались у шию молодого воїна – кров фонтаном вибухнула із розірваної артерії.

Тим часом Семен врешті розпізнав у сповільнених стрибках створіння – вкрита відмерлою шкірою та облізлою шерстю кішка із розведеними у різні боки гострими зіницями несамовито драла кігтями, приземляючись то на одного, то на іншого зчудованого солдата. Проте коли їй залишився останній стрибок до переляканого Вигури, поряд із ним гаркнув постріл – істота відлетіла вбік, вдарившись об стіну. Якуб – автор влучного пострілу – нервово запхав набій у пістоль, знову готуючи зброю до стрільби. Семен відчув позаду важкий незнайомий подих… рвучко обернувшись, він побачив, як характерник голіруч розірвав ланцюги та звільнив його.

 - Якщо Семен Вигура буде слідувати за мертвими… - скрипучий голос пролунав точно з того місця, об яке вдарилась кішка. Юнак закляк на місці – крізь густу моторошну хмару летючої комашні заясніли вже знайомі обриси жінки із криваво-червоною хустинкою, що енергійно піднімалась на ноги. - …то отримає незліченні скарби, від яких…

Новий постріл влучив їй у тім’я – хустина злізла, оголивши розкришений навпіл череп, з якого повільними блискучими безбарвними потоками стала виливатись рідина з пульсуючого сіруватого мозку. Якуб гучно вилаявся, поки Мотря, запнувшись на момент, продовжила:

 - Якщо Семен Вигура не послухає поради старої відьми Мотрі, то знидіти йому судиться без статків дядечка. Ненажерливе Пекло вже увірвалось у світ живих – Мотря все ще сильна, але мертва, і зупинити без допомоги молодого Вигури старшого Вигуру не зможе…

 - Якщо ти зробиш ще один крок ближче, нечисте… - не витримав Якуб, спрямувавши ще раз зарядженого пістоля у бік скаліченого мерця відьми. - …то відьмі Мотрі розірве макітру.

Жінка натомість застигла на місці, озирнувшись довкола – все гуділо і вібрувало все сильніше та сильніше. Відірвана солдатами потворна голова песиголовця високо піднялась, підтримувана вилами – почулись розлючені зраділі вигуки, лязкіт лез, що продовжували колоти, рубати, різати мертве понівечене тіло, що ніяк не хотіло вмирати. Її голос звучав вже тихіше, проте все ще пробивався крізь какофонію бою:

 - Мотря викликала погуком крізь безліч вимірів гостя із холодних зірок небосхилу – Зоряна Тінь вичікує сигналу, аби загнати Пекло у провалля, з якого воно явилося на світ Божий. Проте байдужий гість не вірить мертвим… - відьма повернула голову до Адама, що з незвичним спокоєм спостерігав за божевіллям навколо. - …та неживим. Зоряній Тіні потрібне слово мешканця світу живих, аби повірити у дійсність збезчещеного Пеклом виміру.

Постріл Якуба збігся із гучним гуркотом – одна зі стін посипалась, розвалюючись на розсипчасті уламки. Білий туман курявою увірвався у задушливий простір приміщення крізь утворений отвір, а потім довга, слизька та чорна маса прослизнула всередину. Моторошне щупальце, складене із переплетених відірваних плечей, кистей та передпліч пробило груди відразу декількох нещасливців і потягнуло на себе, вчепившись незліченними почорнілими пальцями у трупи.

 - Від Пекла… - прошепотів поряд із Вигурою Дем’ян. - …більше не втекти.

Ошалілі від того, що відбувалось, чоловіки панічно злились в унісоні наляканого крику, збившись до купи біля протилежної стіни. Ще два таких же щупальця розширили отвір – у темряві виднілись ще більш потворні кінцівки величезного масивного чудовиська. Від його невидимих фібр настирливими хвилями вирувала низька вібрація, перемежовуючись на хаотичні вигуки, сміх та плач із безлічі скривавлених ротів.

 - Хлопці, кілком! Кілком його осиновим, знайдіть хтось кілок і встроміть йому його у зад!

 - Та де ж я тобі його знайду!

 - Кого, зад?

 - Кілок!!

 - Трясця твоїй матері, Яне – кілок упиря вбиває, а не таку потв…

Хлюпотіння крові, удари. Змужнілі найманці накинулись на щупальця – знову почулись безладні удари, болісні крики, хлюпотіння та брязкіт. Величезна подоба рота, утворена переплетеними людськими тілами, тягнула почварними мацаками відірвані неймовірним зусиллям голови та кінцівки солдатів, що продовжували свою несамовиту боротьбу із пекельним ворогом. З темряви пащеки було чутно хлопання, клацання та шипіння – закривавлені обрубки зникали у ньому, поки незлічимі людські очі і пусті очниці, розкидані по всьому тіла чудовиська, хаотичними стрімкими поглядами вишукували нову здобич.

 - Сто чортів у печінку, знадвору все горить! – пронісся здалеку голос одного з найманців, що встиг покинути приміщення. – Рудий хлопчисько прибігав, аби підпалити бісів хлів, тікайте звідти!!

Над головами пронеслась гарячезна хвиля жару. Чи то відчувши її, чи то наситившись, величезна істота із гуркотом розвернулась, зачепивши незруйновану частину стіни та розбивши її своїм широчезним корпусом. У приміщення увірвався терпкий запах горіння – вогонь яскравими синьо-кривавими язиками облизував балки, що от-от погрожували впасти на голови. Невдовзі одна таки впала, пролетівши повз переляканого Якуба.

Семен не витримав та побіг геть, однак перечепився через труп одного із найманців. Він гарячково підняв очі – поряд стояв Дем’ян, простягнувши руку:

 - Ти і я – ми маємо це зупинити. Мені відомий магічний ритуал, що зможе загнати чудовисько назад у сраку, з якої воно вилізло. Але я не зможу цього зробити без твоєї допомоги, хлопче.

Вигура озирнувся. Адам спокійно сидів, прив’язаний до стільця, і повернув голову, зацікавлено обвівши поглядом. Вцілілий Якуб, скрадаючись, підібрався до спини Дем’яна і заніс над плечима характерника широке лезо меча.

 - Чекайте… я домовлявся із… Я маю право на цей маєток! Я сюди не за чужим здоров’ям чи життям приїхав, я тут ні до чого! – заверещав Семен.

 - Вирішуй швидше, хлопче! Буде тобі маєток, буде тобі грошва рікою! Тільки допоможи мені!

Семен розгублено озирався довкола, зважуючи кожен наслідок свого вибору. Лезо меча ще вище піднялось над головою Дем’яна.

 - Негайно!