Із листа Василя Голобородька до Василя Стуса від 8 січня 1972 року

«Добридень, Василю!

Страшенно стомленим і фізично і духовно почуваю себе в останньому часі. Зовсім нічого не можу робити. Навіть листів не писалося. Бувають такі часи, коли втрачаєш душевну рівновагу, губиш самого себе і ніде не знаходиш. Знаю, що так мені жити не можна. Треба будувати світ і на цій обмеженій суверенній території, але ще не навчився. Камеру, що мені відведена (образно кажучи) я ще не обміряв усю, треба обмацати стіни, знати за скільки кроків вони та й заспокоїтися й жити, знайшовши себе і весь світ. Читаю тепер іще менше, писати зовсім не пишеться. Все відкладається на якісь ліпші часи, кращі умови для творчості, хоч розумом знаю, що цього не буде.

[…]

Не забувай, що гарну книжку треба й мені, відлученому від культурного життя, приреченого вмерти в темряві неуцтва.

На все добре!

Щиро В. Голобородько

Василю!

Коли є змога перепиши мені

Ст. 26

Ст. 27

Ст. 30

«Загальної декларації прав людини»

В. Голобородько».

За поштовим штемпелем на конверті адресат отримав цей лист 11 січня 1972 року, навіть устиг підписати конверт для відповіді. Наступного дня Василя Стуса заарештували.

Із інтерв’ю Василя Голобородька журналу «Тиждень» від 31 липня 2014 року «Люди на Донбасі так і не вийшли з радянського середовища»: «Ми познайомилися, коли він почав навчатися в аспірантурі Інституту літератури. Василь тоді шукав земляків, і це виявилося дисидентське середовище, яке, звісно, тоді ще так не називали. Але вже багатьох переслідували й переставали друкувати. Ми познайомилися на якомусь вечорі у Спілці письменників, а згодом часто зустрічалися на квартирі у Світличного, багато листувалися. А коли Стуса засудили, то наше листування перервалося. Бо писати йому означало наражати себе на неприємності. По суті, я був у руках КГБ, вони могли зробити зі мною що хотіли. Працював тоді на шахті, мав чотиригодинний робочий день, а опісля – в радгоспі електриком із ненормованим днем, нічними викликами тощо. Звільнивши з шахти, мене довго нікуди не брали на роботу. Заявляв мені один кагебіст, мовляв, «у брата хліба проситимеш». Тому листуватися тоді зі Стусом я не міг. Хоча були такі, що йому писали. Але ж невідомо, звідки в них була така сміливість. Бо я таки боявся. А якщо вони не мали страху, то чому? І чому їх не торкнулися репресії?»

У книжці спогадів про Василя Стуса „Не відлюбив свою тривогу ранню” Василь Голобородько писав: „Майже двадцять років, аж до 1987-го, довелося мені перебувати у невимовному стані повного безправ’я − без прописки, без постійної праці, без засобів до існування, зі щоденним чеканням перемін у житті на ще гірше, у невідомості щодо своєї подальшої долі.

Відразу ж після виключення мене з Донецького університету я жив у рідному селі у батьків, інколи приїжджаючи до Києва. Найчастіше знаходив притулок у Василя…”

Спроба навчатися в Донецькому університеті для Василя Голобородька виявилася теж не довгочасною і завершилась виключенням 16 січня 1967 року „за дії, несумісні із званням радянського студента”. Найбільш красномовним документом, який свідчить про репресивні дії тоталітарно-компартійного режиму, є лист секретаря Донецького обкому КП України А. Дегтярьова від 30 січня 1967 року із позначкою „Строго секретно”, який тепер зберігається в Центральному державному архіві громадських організацій України. Вважаю, що його варто навести мовою оригіналу:

ТВОРЧІСТЬ

Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з'явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР.

Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні.

У 1970 році у США (Балтимор) у видавництві «Смолоскип» була надрукована збірка віршів «Летюче віконце». Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності: раз друкують за кордоном — значить ворог… 1983 року в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Збірник знайомив читачів Європи з предтечами поезії XX століття — По, Геббелем, Уїтменом, Фетом, Бодлером, Норвідом, Малларме, Верлениом, Хопкінсом, Лотреамоном, Рембо, Лафаргом, також з творами поетів ХХ-го століття «від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька».

В Україні перша збірка поезій «Зелен день» надрукована в київському видавництві 1988 року. За неї автора відзначено літературною премією імені Василя Симоненка НСПУ, якою відзначаються автори за успішну першу збірку поезій.

Того ж 1988 року Голобородька прийняли до Спілки письменників України. У жовтні 1991 року брав участь в міжнародному фестивалі авторів, який відбувся в Торонто (Канада).

У 1990 році вийшла друком збірка «Ікар на метеликових крилах», у 1992 — збірка «Калина об Різдві». За ці дві збірки 1994 року поета було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.

У 1999 році вийшла друком наступна поетична книжка під назвою «Слова у вишиваних сорочках».

В останні роки Василь Голобородько опублікував також кілька розвідок на теми українського фольклору, зокрема «Міфо-поетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002) та інші. 2010 року видавництвом Грані-Т видана збірка дитячих поезій «Віршів повна рукавичка».

Окремі твори поета перекладено на польську, французьку, німецьку, англійську, румунську, хорватську, сербську, португальську, іспанську, естонську, латвійську, литовську, шведську, російську мови. Переклади репрезентують творчість поета у зарубіжних антологіях та часописах. Окремими виданнями вірші у перекладах іноземними мовами з'являлися: португальською у Бразилії 1991 року, англійською у Канаді 1991 року, польською у Польщі 1995 року.

Особливості творчості

Вже перші журнальні публікації (1963—1965) молодого поета з Луганщини привернули до себе увагу незвичайним баченням буденних речей, що поставали як дивний, чарівний світ. Схвально відгукнулися про нього Володимир П'янов, Дмитро Павличко. 1965 Голобородько подав до видавництва «Молодь» збірку віршів «Летюче віконце», що виявилася неприйнятною для радянської цензури, як і твори інших учасників тодішньої «київської школи поетів». 1967 Голобородька виключено з Донецького педагогічного інституту за читання «самвидавівської» літератури, про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Вихід 1970 у видавництві «Смолоскип» (Балтімор, США) збірки «Летюче віконце» дав привід для дальшої політичної дискримінації поета, і йому майже на 20 років було закрито шлях до друку. Весь цей час Василь Іванович жив у рідному селі, не припиняючи поетичної творчості. Але тільки 1988 вийшла збірка верлібрів «Зелен день», а 1990 — збірка «Ікар на метеликових крилах».

У поезії «раннього» Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу — світ далекого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками, кольорами, пригодами; світ української народної, язичницької ще, демонології, — казки, загадки, колядки, — але цей світ постає не в літературних ремінісценціях і не як «тіні забутих предків», а як органічна реакція поетичної душі на цілком сучасну навколишню дійсність, як дивовижний спосіб її переживання. У певному сенсі тут можна бачити не лише глибину національної пам'яті, а й своєрідний «опір» людської душі, її емоційних глибин нівеляційним силам технічної цивілізації, її раціоналістичній сухості, чуттєвому вигасанню й очужінню до світового буття. Це світове буття розкривається поетові крізь навколишню буденність. Найвідчайдушніші гіперболи і найфантастичніші образи виникають як простодушне, довірливе продовження узвичаєних побутових метафор. Всі «неживі» предмети у Г. оживають і поводяться як добрі й милі істоти, як цікаві й пустотливі діти. І цими гомінливими, вражливими, всюдисущими і думаючими речами-істотами густо виповнений поетичний світ Г. — світ нескінченного взаємопереливання «живого» й «неживого», вічноплинного вростання людини в стихію природи. Саме це і лякало радянських цензорів.

Пізніші поетичні збірки Голобородька засвідчили його певну еволюцію. Він зберіг колишню світлість і безпосередність переживання, глибину вразливості та легкість уяви, але поєднав їх із змужнілістю, ширшим баченням світу й наполегливішою громадянськістю, — хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а уявлена саме в неповторному переживанні суспільно-важливих явищ, драматичних сторінок національної та сучасної історії, образів подвижників українського слова. Голобородько став епічний — не за рахунок зовнішньої масштабності, а за рахунок повноти само-розгортання теми. Як і раніше, в його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч життя і додало гіркоти чи, може, добросердої сумовитості та великодушної іронії, які рятують від песимізму. У своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія — це своєрідний погляд на людину «з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної художності» (Іван Дзюба).

Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Читаючи вірші поета, можна помітити небуденність його художнього слова. Сам поет про творчість говорить: «…процес народження вірша схований для мене, я не знаю, чому зупиняюся душею саме на цих виразах.. Крик птаха у природі і стан закоханості людини не мають нічого спільного, але в мові позначені одним виразом. Я схотів написати вірша щоб виправдати якраз те, переносне його значення». І далі: «Буває, напишеш вірша і не знаєш, з чого він народився. Скажімо, проаналізувавши потім уже „Міждо мир хрещений“, я зрозумів, що він побудований на слові „хрести“, яке має безліч значень—хреститися, озивати когось, бити нагайкою тощо — на цьому він виріс. Може я хотів написати про щось, але увага моя зупинилась на ньому… Моє слово не вогнисте, в моїй поезії — метелики, бджоли. Але я засвідчую перед світом, Богом і людьми: тут Україна, і ви українці».

Як бачимо, процес народження вірша є складним і навіть незбагненим. Тож оцінюючи поетичне слово нашого земляка, врахуємо непересічність творчого акту, вслухаємось у високий політ авторської душі. Не будемо поспішати з миттєвими висновками, а перечитаємо написане, поміркуємо над ним. (Джерело: В.Голобородько. Ікар на метелекових крилах. Вірші. — К., 1990; В.Голобородько. Слова у вишиваних сорочках. — К., 1999.)

Образи птахів у віршах

Та не тільки синонімічні ряди є характерними для назв птахів у віршах Голобородька. Це — тільки частина його фольклорних розшуків. До кожного вірша про того чи іншого українського птаха він добирає прислів'я, приказки, загадки, які ґрунтуються у свідомості народного генія на спостереженнях про них, прикметах, повір'ях і навіть на замовляннях.

Відтворення у поетичному слові багатства назв українських птахів має ще у Василя Голобородька і прагматичне значення. Сам поет про це говорив так: «Побачивши якось птаха, про якого не знаємо навіть назви, ми тільки одне зауважуємо, на рівні безпосереднього спостереження, притаманного не лише людям: це — птах, але знаючи усе багатство назв птаха, загадку про нього, прислів'я і приказки, повір'я і прикмети, закликання і замовляння, пов'язані з птахом, ми привносимо все це птахові, олюднюємо його, а, бачачи птаха в краєвиді, тим самим олюднюємо і дикий, порожній без людської присутності краєвид».

Бібліографія

• «Летюче віконце» (1970);
• «Зелен день» (1988);
• «Ікар на метелекових крилах» (1990);
• «Соловейків теремок» (1991);
• «Калина об Різдві» (1992);
• «Слова у вишиваних сорочках» (1999);
• «Міфо-поетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002);
• «Посівальник» (2002);
• «Українські птахи в українському краєвиді» (2002);
• «Дохла кішка» (2004);
• «Летюче віконце» (Вибрані вірші) (2005);
• «Ми йдемо» (Вибрані вірші) (2006);
• «Віршів повна рукавичка» (2010);
• «Зозуля масло колотить» (2010);
• «Білі кімнатні рослини» (2013);
• «Дозволені забави» (2016);
• «Яблуко добрих вістей» (вибране) (2019)

Література

• Дзюба І. У диво-світі рідної хати // Дніпро. 1965. № 5;
• Ільницький М. Барви і тони поетичного слова. К., 1967;
• Макаров А. Розмаїття тенденцій. К., 1969;
• Антонович М. Національні мотиви в поезії Василя Голобородька // Symbolae in honorem Volodymyri Janiw. Мюнхен, 1983;
• Рубан В. Київська школа // Молодь України. 1990, 2 груд.;
• Таран Л. Тиха слава, тиха влада… // СІЧ. 1992. № 2;
• Кузьменко О. Поетична збірка Василя Голобородька // Сучасність. 2003. № 6;
• П'янов В. Правда серця // Київ. 2005. № 1;
• Пастух Т. Рухомий храм нечуваного віросповідання // Дзвін. 2005. № 4.
• Дзюба І. М. Енциклопедія сучасної України. — Т. 6. — Київ, 2006., стор. 45-46 nbsp;
• Кузьменко О. Поетика Василя Голобородька. — Донецьк: НТШ-Донецьк, Східний видавничий дім, — 2005. — 196 с.
• Шутенко Ю. Фольклорна традиція та авторське «Я»: поезія Василя Голобородька. — Київ, 2007. — 355 с.nbsp;
• Пастух Т. Про мишу в норі, Роберта Бернса та Василя Голобородька // Слово і Час 2008, № 8 с. 31-39. [1]
• Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2011. — 216 с
• «Мене в очі називали „бандерою“»// Бондаренко Богдан, «Експрес», 20 жовтня 2014 року.
• Кицан О. В. Інтермедіальність поетики Василя Голобородька // Питання літературознавства. — 2013. — № 88. — С. 329—339.