Бій під Гурбами: історія нескорених українців

Бій, що увійшов у історію як бій під Гурбами, був одним з найтриваліших і одночасно наймасштабнішим серед тих, що коли-небудь вела УПА. Розпочався він 21 квітня і тривав до 25 квітня 1944 року.

Бойовище охопило терени сучасних Рівненської (Здолбунівського, Дубненського та Острозького районів) та Тернопільської (Кременецький та Шумський райони) областей. Основний ареал бойових дій припав на територію між селом Антонівці та урочищем Гурби.

…У квітні 1944-го тут, на півдні сучасного Здолбунівського району Рівненської області, де розпочинається гориста місцевість Кременецького кряжу, в нерівному протистоянні зійшлися п’ять тисяч повстанців та тридцяти п’яти тисячне угруповання червоноармійських підрозділів, Внутрішніх військ НКВС, військ охорони тилу, прикордонників тощо. УПА вистояла, дала славний відкритий бій за всіма правилами військового мистецтва й прорвала червоне оточення, стрімким маршем пройшовши аж до Полісся. Далося це ціною неймовірних зусиль й ціною чималих жертв…

Коли 24-25 квітня 1944 року Внутрішні війська НКВС та червоноармійці вже увірвались на позиції повстанців недалеко Гурбів, вони виявили близько тридцяти трупів німців у відповідній уніформі й шістдесят німців живих. Міф про українсько-німецьку співпрацю й спільну боротьбу проти радянських частин відразу набув нового, більш обґрунтованого пропагандивного значення. В архіві Тернопільського управління СБУ й донині зберігається документ, складений на основі свідчень захоплених під час Гурбенського бою селян та німецьких солдатів і старшин. Так, зі свідчень «бандита» Грипака Пилипа Григоровича, 1900 року народження, що намагався беззбройним вийти з гурбенського оточення, випливає: «... для поповнення Української повстанської армії німці на літаках перекидають на Україну до семи тисяч чоловік озброєних українців, взятих німцями на роботу до Німеччини». Ну, а поки-що «до банд приходять озброєні червоноармійці з фронту зі складу щойно мобілізованих в районі Західної України». Оце так УПА, оце так прислужниця верховодів «українсько-німецьких націоналістів». Та є в тому ж таки архіві ще один протокол допиту. Цього разу свідчення «добровільно» давав полонений німець гайбтфельдфебель Дрінбейс, 1913 року народження,  освіта ― вища юридична, унтер-офіцер 2-ї роти 84 батальйону зв’язку 8-ї танкової дивізії, який теж хотів вирватись з гурбенського «мішка». Так він свідчив: «Наша група 31 березня 1944 року в районі Бродів потрапила в полон до Червоної Армії й знаходилась в таборі для військовополонених в районі Дубно. 16 квітня бандити (тобто – УПА – прим О.Т.) напали на наш конвой, а нас усіх 90 чоловік повели до лісу». Про те, чи тримали німці в Гурбенському бою в руках зброю, ― у документах чемно не зазначається. Зате йдеться про спокійно без спротиву захоплених 60 німців на Гурбах.

Світло на ці події проливають документи того часу, складені повстанцями й газетні публікації радянської доби в місцевій пресі. З них випливає, що біля ста німецьких військовополонених було відбито повстанцями з куреня «Лиха» поблизу с. Гільча Здолбунівського району. Все йшло до великого протистояння в районі Кременецьких гір і в повстанських ватажків з’явилася примарна ідея обміняти полонених німців на зброю і спорядження. Передові німецькі частини, до речі, так і стояли неподалік в районі Бродів, тож шанс був. Шанси на отримання бракуючої зброї і припасів могли й збільшитись, якщо згадати, що неподалік Бродів дислокувалися частини української 14-ї Гренадерської Ваффен-СС-Дивізії «Галичина» у складі німецького вермахту. Вже  через кілька місяців три четвертих чисельного складу цієї української частини, навченої німцями і кинутої німцями напризволяще проти танків, червоноармійці знищать без особливих сентиментів. А поки, як сказано в публікації, підготовленій Здолбунівським райвідділом КДБ у 1989 році, курінний «Лихо» (Олександр Поліщук) за допомогою радіостанції намагався безуспішно зв’язатися з німецькими частинами про такий собі бартер: полонені німці в обмін на зброю. Ось так на Гурбах «на боці УПА з’явилися німці!», для вцілілих з яких подальша доля була пов’язана з радянськими концтаборами ГУЛАГу. УПА в бою під Гурбами їх не озброїла, не простила і не відпустила. Ось така безсумнівна історія українсько-німецької «НЕспівпраці», яку в 1970-х вигадали специ з КДБ.

Окрім місць розташування куренів УПА «Мамая», «Докса», «Сторчана» та інших повстанських командирів, скупчення та напрямів ударів радянських військ, місце повторного полонення німців не зазначене. Зате на стенді містилися рештки, знайдені на полі бою. Їх вдалося зібрати у ході пошукової експедиції 2002 року, коли випадково, за сотню метрів від меморіалу виявили рештки непохованого бійця-учасника бою. На свято Покрови Пресвятої Богородиці у тому ж 2002-му не ідентифіковані рештки урочисто перепоховали за участю громадськості та священників УПЦ, делегацію яких очолював  священик Української православної церкви Київського патріархату владика Рівненський та Острозький Даниїл.

Загалом, статистика жертв цього бою різниться через подачу повстанцями чисельності жертв, які були в реєстрі УПА, тобто ― озброєних. Їх дійсно впало біля трьох сотень. А ось біля вісімсот чоловік, вбитих та замордованих у тому бою, були свіжомобілізованими чоловіками з навколишніх сіл півдня Рівненщини та Крем’янеччини. Їх не вдалося озброїти, а залишити в своїх селах означало б їхній призов до ЧА. Й, хто зна, чи за кілька місяців односельчани не зустрілися б у бою по різні сторони барикад. Зрештою, величезна кількість призваних протягом весни 1944 року до лав Червоної армії українців з Західних областей загинула вже в перші місяці боїв від Білорусі й до Прибалтики, Польщі. Вони опинялися на передовій як «західняки» ― тобто, неблагонадійний елемент й часто, маючи одну гвинтівку на п’ятьох, штурмували німецькі укріплення та дзоти. Тож чоловіки йшли на мобілізацію до лав УПА, до того ж, в час коли після поранення повстанцями й загибелі командуючого фронтом Ватутіна, Сталін запитав у військових керівників, «чому в радянському тилу гинуть бойові генерали?». Після цього вже в березні 1944-го Георгій Жуков особисто підписав наказ про ліквідацію «українсько-німецьких націоналістичних банд на Кременеччині. Йому й звітував керівник ВВ НКВС про результати операції, що тривала більше місяця. До речі, цей енкавеесівець повідомив Жукову про одинадцять загиблих у ході операції з боку НКВС. І це при тому, що повстанці використовували в бою різнокаліберну артилерію, ПТРи, за допомогою яких на Гурбах було підбито п’ять радянських танків, а самі енкавеесівці захопили в повстанців серед тисяч військових трофеїв навіть справний літак «ПО-2».

Чимало захоплених беззбройних чоловіків бійці ВВ НКВС, перекинені на Кременеччину з Чечні, де перед тим успішно завершили виселення місцевих мешканців з рідних земель, в полон не брали. Їх вбивали на місці. Українці в білих вишиванках (бої розпочались на третій день Пасхи 1944 року) ставали просто добрими мішенями в лісі, а при захопленні ― отримували удар штиком в живіт. Людина при цьому зазнає особливих мук й, перед тим, як померти, в конвульсіях кілька годин зриває нігті на руках й простить добити. В такий варварський спосіб було замордовано важкопоранених повстанського госпіталю разом з жінкою-хірургом, що відмовилась покинути немічних. Їх добивали штиками прямо на підводах. 47 тіл місцеві мешканці з сусідньої Мощаниці поховали у колишньому лісовому льосі, а священик «запечатав» не ексгумовану могилу. Рештки цих людей, неначе попіл літературного Клауса, стукає до наших сердець цілими дзвонами пам’яті. До того ж, значення бою під Гурбами було усвідомлене ще в сорокові роки минулого століття, коли «Майор Косенко» (вважаємо, що за цим псевдонімом стоїть командир з’єднання УПА-Південь «Ясень» (Микола Свистун»)) 13 травня 1944р. написав: «Гурби ― це наша відповідь ворогові. Великою ціною, ціною багатьох наших кращих друзів-героїв ― Сторчана, Булки, Шраменка і багатьох інших було куплено нашу перемогу. Пролилась невинна кров молодих людей, борців за волю, за краще майбутнє.

… Невільно думаєш про те, що свободу таки не дарують, її доводиться виборювати. Часто ― ціною власного дорогоцінного життя. Щастя, що хоч приклад маємо з власної історії, приклад Гурбів…

Олег ТИЩЕНКО, дослідник історії Гурб, пошуковець та історик

(Тищенко О. Українсько-німецький міф Гурбів. Сім днів. 2008. 2 трав. С. 3).

Першими дослідниками битви стали місцеві краєзнавці Ігор Марчук та Олег Тищенко, які написали книжку «Гурби: квітень 1944-го», яка і лягла в основу однойменного документального фільму.

Література

 Гурбенський бій в мистецтві та художній літературі

Віртуальна мандрівка

Сьогодні Гурби – це місце сили, місце звитяги й духу. Як тоді, так і сьогодні ми захищаємо те, що ми любимо: нашу землю, нашу громаду і наших рідних. І неважливо українцю скільки проти тебе тисяч, сотень тисяч – ти відстоюєш своє.