Треба розуміти, що Османська імперія від 1839 року взяла курс на вестернізацію, на зближення з Європою. Тоді турки хотіли від Європи запозичити лише військові технології, грубо кажучи, успішність європейських націй. І військові в пізній Османській імперії були провідниками суспільства, елітою, яка формувалася не лише грішми, вихованням, але ще й доступом до європейських ідей. Це була вишколена за європейським зразком еліта. 

Ататюрк був, з одного боку, чисто традиційним турецьким вояком, успіхи якого уявлялися Божою ласкою, а з іншого – перейняв багато європейських ідей. Він добре володів французькою мовою, читав німецькою. Він був озброєний бажанням, грубо кажучи, наздогнати Європу або зробити таку саму Європу в Туреччині. І водночас він був військовим лідером і ватажком. 

"Ататюрк був чисто турецьким діячем, як у нас Богдан Хмельницький, який своїми перемогами здобув собі харизму. Але на відміну від Хмельницького, Ататюрк прагнув створити саме національну державу. Це те, що зробило Туреччину"

Він вийшов з цієї кампанії загальнонаціональним героєм. Про нього писали газети, про нього складали пісні. Після того він мав ще декілька успіхів на фронті, зокрема, проти росіян у 1916 році. І це пронесло йому головну прикмету харизми в традиційних уявленнях турецького населення – непереможність. Ось що його зробило таким привабливим. Одна річ – султан, який має харизму, тому що володіє державою. А інша річ – Ататюрк, який воєнними успіхами довів свою ласку від Бога. І це на 1918 рік зробило його дуже потужним політичним гравцем. 

Він мав персональну харизму і хотів збудувати турецьку державу. Я згадав про його вестернізацію, бо Ататюрк позичив на Заході націоналістичні ідеї. Він був вихований на ідеях націоналізму, зокрема німецького, з мілітаристським нахилом, який був тоді провідною політичною концепцією в Європі. У своїх ідеях про створення національної держави Ататюрк доходив аж до того, що потрібно, може, позбутися всіх немусульманських частин імперії, щоби саме турецька частина Османської імперії, в першу чергу Анатолія, змогла побудувати націю-державу.

Ататюрк був чисто турецьким діячем, як у нас Богдан Хмельницький, який своїми перемогами здобув собі харизму. І це та сама культура, яку українці позичили від турків. Але на відміну від Хмельницького, який не мав уявлення про національну державу, Ататюрк прагнув створити саме національну державу. І це те, що зробило Туреччину.

Одним із символів світськості держави стало те, що в Стамбулі храм святої Софії – попервах православний, а потім, як османи захопили Константинополь, мечеть – при Ататюрку став музеєм. Одним із символів реісламізації Туреччини стало те, що музей знову став мечеттю. Це була ініціатива Реджепа Таїпа Ердогана, який багато років очолює турецьку державу.

Ердоган не може подолати культ особистості Ататюрка. Тому що Туреччина була заснована Ататюрком, і пам'ять про свого засновника – дуже важливий елемент у свідомості всіх турків. 

Нагадаю про дві попередні держави, які турки утворили: Сельджуцький султанат і Османська імперія. Вони пам’ятали про своїх засновників! Туреччина так само нерозривно пов’язує своє заснування з Ататюрком. Це ніхто не зможе подолати без критичного переосмислення спадщини Ататюрка. Ердоган цього не робить – і не може, і не хоче, бо це означає наражатися на страшенний ризик. Але він, звичайно, захотів повернути іслам до політичного спектру Туреччини, передусім сам будучи мусульманином.