Нови преводи Јагличићевих стихова

поставио/ла Miroslav Lukić 27.07.2014. 11:30   [ ажурирано 31.01.2017. 12:59 ]
 Стихови песника и преводиоца са неколико страних језика на српски Владимира Јагличића, који живи и ради у Крагујевцу, појавили су се на енглеском, бугарском и украјинском, како смо незванично сазнали ових дана. У прилици смо да понешто од свега тога публикујемо...



A Plastic Bag


A plastic bag above a park’s grass.

A chunk of dirt bulges from the side.

The wind, when it blows up, blows it past

Itself deflated: stillness descried.


Ageless, there it slowly decreases;

Even the frame of death encases

 The steps of men, the whispers of grass

With treetops of poplar, and of rose.


No one wants it- it spends the summer

Sleeping alone, under the benches

A dog will sniff at, sometimes, and soon


I come by, in the late summer eves,

Stare, like a dog, upon its haunches

Obtusely contemplating a doom.




For half of summer the kiosk dreams:

‘Closed,’ it declares, ‘on annual leave.’

A cherry discolored magazine,

An athlete upon the cover.


A naked woman is next to him:

An apple beside her breast. Fig leaves

Beneath what a bellybutton seems

To buy: the joy of worlds done over.


The sun somehow stains their disessence,

The wind kisses the translucent glass

Where they abide: his clumsy presence

Smiled at by a divine coquette.


Here they are nude, and desanguinate

Edenists of a world soon to pass.


Garbage Cants


Garbage cans are sometimes wise

Not to choose what they will eat.

Morning makes them seem like fat

Women the sun, in its rise,


Will squeeze. All that is useless,

from God, will still steal its days.

No trace of existences

Will find a home, as it lays,


Not  for good, only until

A yellow tow truck will roar.

Then, like steel bitches, they lose


Their offspring to nothingness,

Emptied, and deprived of fear,

Solitary terminals.


In the Forest


To wander woods while the pretty

Summer in its luminosity,

Like clothes of evening, above the grind

Of darkness’s jaws upon the shine,


Is to not to stop, but keep on going,

While woodpeckers loudly make the wood

A symbol of the sex now showing,

Kissed by a heel naked. As a rood


Of mushroom somewhere dreams, about rain,

We hide from ourselves, in certain ways,

Until that moment we all are picked,


And walk the woods to the summer’s stain,

In its last glow, wonder what will stick,

Among the many unnumbered days.


Who are You?


Who are You, God? Tell me not pure light.

Am I to believe these stories, still,

When every roster from the landfill

Make slight of me, at the very thought.


Then the night comes in. Is anything

More powerful than dream which denies

Our lives, that the dust multiplies

 To ash, in the body’s burying?


I sense your invisibility,

But reflected debts seem much higher:

Are you not who breathed my life become?


Take back, then, the hand of misery

That denies the divine: what is hers?

This query come, the why of Adam?

      Transleted to English Dan Schneider


Превод от сръбски език: Красимир Георгиев



Не знаех за щастливи глуми,
че вечността без нас е глуха!
Бях камък ням, а твойте думи
с ветреца покрай нас се чуха.

Не мислех, че ще падна мрачен
пред теб, която тайна пазиш.
Умът ти моя ум затлачи,
змия по суха клонка лази.

Не знаех, че ще осъзная,
но само с теб, мощта на Бога,
ще опозная сладка мъка.

Да бъда роб тревожен в рая
не исках повече, не мога,
но плод горчив ми даде тука.


Обикновена лятна заран.
С възглавницата пак се будя.
Отново ден след ден се чудя
какво ли ме от сън изкара.

Навън поглеждам: бързат хора.
Плешив асфалт ги направлява.
Отрано жега. Изтъняват
в гръдта ми болка и умора.

Край извор с жаден взор живея.
Все още детски глъч ме буни,
не знам, изглежда, нищо друго.

В тълпата трябва да се влея,
да слушам сочните й думи,
да разговарям дълго, дълго.



Щом слънце в бронз залязва вяло,
те от балкона с морен поглед
оглеждат градското стъргало,
където млади хора бродят.

Облита с тези старци дните
на първия етаж обител.
В косите му тя пръсти вплита
и го почесва зад ушите.

Покой духа им обладава,
в непостижими гледки влизат
с това, което им остава.

Измамни часове прикриват,
че те до вечността са близо,
немалко мъртви, малко живи.



Засяда слънцето в комина,
мъртво и живо жари диво.
Пладне е. Лъха въздух димен.
Там с бетонджии пием пиво.

„Лошо животът ни изгаря!” –
казва един от нас сломено.
„Трудно живеят всички твари!” –
друг отбелязва примирено.

Млъкваме, в изкопа взор свели.
Дремят тръбите прашни, сиви
и багер в сянката на бора.

Гледайки сградните темели,
аз се научих да откривам
смисъла, скрит за много хора.

Превод от сръбски език на български език: Красимир Георгиев

Сръбският поет, писател, литературен критик и преводач Владимир Ягличич (Владимир Ягличић) е роден на 4 ноември 1961 г. в с. Горна Сабанта, обл. Шумадия, Сърбия. Първите му публикувани стихове са от 1981 г. Има юридическо образование. Работил е в различни вестници и списания като „Pogledi”, „;umadija”, „Knji;evne novine”, „Znamen”, „Koraci”, „Lipar” и др. Носител е на много национални и международни литературни награди. Съставител е на антологиите „Када будемо трава” (1998 г.), „Певачи уснуле престонице” (2006 г.), „Срце земље” (2006 г.) и „Антология русского современного рассказа” (2011 г.). Автор е на стихосбирките „Погледај дом свој” (1990 г.), „Изван ума” (1991 г.), „Три обале” (1991 г.), „Тамни врт” (1992 г.), „Усамљени путник” (1994 г.), „После рата” (1996 г.), „У горама” (1996 г.), „Србија земља” (1996 г.), „Сенке у дворишту” (1996 г.), „Врело” (1997 г.), „Милановачким друмом” (1997 г.), „Неповратно” (1998 г.), „Књига о злочину” (2001 г.), „Ране песме” (2001 г.), „Куда куде” (2001 г.), „Пред ноћ” (2002 г.), „Немој да ме зовеш” (2002 г.), „Пре него одем” (2004 г.), „Песме” (2006 г.), „Јутра” (2008 г.), „Поседи” (2011 г.), „Стуб” (2013 г.); на романите „Старец са Пиваре” (2000 г.), „Холендери” (2005 г.), „Mecojehe” (2006 г.), „Ево мртав лежим у земљи Србији” (2013 г.) и на близо 30 книги с преводна поезия на руски, български, английски, американски и френски поети. Живее в гр. Крагуевац, Сърбия.


Владимир Јагличић


                      ДЕСЯТЬ СЕРБСЬКИХ ВІРШІВ







                                                             Все це народ позолотить

                                                                          Лаза Лазаревич


                                                                      Мене рани мого роду болять

                                                                             Алекса Шантич





Йдуть людей обрубки, попід стукіт милиць,

головним проспектом, де дими сповились,


кульгають повз банки, школи, стадіони,

попри диско-клуби і «луї віттони»,


скупщину минають і нудьгу щоденну,    

доки їхні очі пітьму тнуть теменну,


в цих часах скорботних, вимерзлих на відчай,

поки зрів-достигнув інший вимір притчі,


що тривкіша смерті – пам’ять днів цих ніби,

що дає спокуту, але рани глибить.


Вдивляться. Побачать: люду тлумні ріки

знов такі ж, як завше, без числа, без ліку.


ті самі неони над куби-громади,            

і жінки дарують ті ж самі принади,


доки ті із друзів, що втекли із січі,

так старанно прагнуть уникати  стрічі  


в світі, що не знає сорому, вістимо,

що не заздрив зроду мертвим побратимам.


І коли земні ці похитнуться ролі,

і з суєт потягне в небо мимоволі: 


де святим і грішним знайдеться порада,

де судом всевишнім віє Божа правда:         


щоб прошепотіли, коли німб замріє,

слово найстрашніше: Сербія-Србиjя.





Хто, що поневажив силу мас і силу

трону – взяв і виграв? Господи, помилуй!

Над самотнім гробом дим свічі у тиші, й

вітер хрест голубить, сам за себе більший.



Після бурі


Як заревло, завило! Нічні стихії скресли.    

Сам Всесвіт в одночасся змінився в круговерті.

Ще трохи буревію, і хто віднайде весла,

і хто відкриє землю, і – душі по тій тверді?



Але вже зрання стихло, роз’яснилось надворі:

адже то просто вітер, то води животворні...


Ось так і геніальність стрясає власну сутність

у божевіллях ночі, в істериках туманних,

шукає дім, де може, хоч закуток присутній

для шепотів неложних, для сенсів необманних.


Свій прототип, і міру, і – при нагоді – форму

узгодивши з єдиним, одвічним омофором,

із чимось, що не в смерті, ні в русі, ні в прапорі,

а тільки у творінні, де шлях єдиний: д’горі.





Вдягнись, зберись, а потім стиха

у сяйво браму привідкрий. 

Щоб Гад мертвотою не дихав,   

хай крок на волю лине твій.


Допоки пурха сніг над містом,

якісь єднаючи світи,

діждись когось, як благовістя,

серед перону, в сутінь, ти...


Де мов з вулкана – лава люду

і в кожного свій льос, свій час.  

Любов – ото єдине чудо,

що змушує творити нас


з нічого, із речей таких,

щось те, що знає лиш Пан-Біг.






Та камяна замисленість несхитна – 

То, може, руху перша завязь краща,

Свинець, що форму кулі не прибрав ще,

Щоб з часом долю вцілити несхибно.


Щоб ти, надсвітня мріє, так не тисла,

Одвіти стали хмарами на чатах.

Той берег моря – то найвищі змисли

Материків,  у головах зачатих.


Все відсахнеться в темряву печери,      

в невинності камінного боввана,

до сну, снага якого невтолена,                 

котрий не знає влади тлуму й черги

та з ночі навпіл світ протне до рана:    

Проникнення жертовності Гогена.





Кабеза де Вака



Морську пили ми воду, тлінне жито

вкушали; хвилі розтрощили човна.

І правду, як пісок гірку, спожито –  

це шлях в обман, жаска дорога й чорна.


Від триста душ лишилося чотири.

Здалося: нас поріжуть, ми, незграби,

зневірені, зостались потаймиру,

немов на берег викинуті краби.


При дикунах, під їх гортанні звуки

розклали ватру, м’якоть мідій їли;

чекали смерті, як вінця образам.

Коли ж впритул узріли наші муки,

на берег сіли поряд з нами. Сіли     

й заплакали. Також із нами разом.







Не можу йти, з тобою зостався би отут,

у рань оцю, назавжди, де сон, неначе скрут.                                 ,

нога пообважніє, чоло потнуть турботи, 

і все, що вчора праглось, зміліє від марноти

світ з небезпек і болю; той світ великий наш –

що в пригірщ набереться, не більше щоби аж,

що суєта і порох, такі закони прості:

чиясь самозневага, розгорнута у простір;

із вод цих спраглий зіп’є хіба ще більшу спрагу:

мізерія пустелі і утопічні блага.

Не можу йти, з тобою зостався би отут,

де наші ідеали мруть без трагічних нут,

у тремі пощезання, в печалі снів і літер,

в ілюзії, що все це – якийсь таємний вибір.




Ворголова мати


Ночами, без одвіту

дивлюся, занімівши:

лежить він серед світу,

що криги крижаніший.


Вночі, в німотних гулах,

лежить на боці, в снінні.

У шепотах минулих,

в ілюзії, в затінні.


Перформансові зблиски

все прибираю вдень я. 

Він додає до списку

нових курвів імення. 


Удень його вітають

і лають, як належить.         

І дим душі витає,

його душі на вежах.


На неї лиш надія.

На згублену. Самітню.

Удень гублю її я,

Аби знайти крізь пітьму.


Вночі вона, буває,

верта до нього в снінні.

Тоді – це син – я знаю.

Мій син, моє творіння. 


Душа, як перед казкою

стихає, добра знову.

Долонею приласкана

із матір’ю розмова 


Життя крицеві очі    

вдень байдуже поблискують.

І лиш вночі-уночі                         

з ним марю по-русинському...




Труна з льодовикового періоду


В нашої культури під Сибіром льоду       

городи й архіви, рай і розмах неба.

Занепала, ціла Всесвіту подоба: 

і немає шани, і нема потреби.       


Диханням несправжнім, що сердець не гріє,

додаємо криги довкруг себе разом.

Тож обрав я житлом крижану завію,

Під дощем крижаним, під таким же часом.


Ось я, між нового льодосвяткування.

Де ідеш, утробо? Зрештою, не суть.

На землі лишає хтось усі надбання,

а я все, що маю, крізь труну несу.








Коли пітьмою день огорне,                          

нахлинуть сльози, груди крає.

І морок – лик лихого Бога,

і ще до полудня не скоро     

від тих ілюзій, що немає,

і м’ясо на кістках всихає,

як у небіжчика живого.


Нема творця добра і правди,

ти сам живив озлілість світу          

і ніч на зір тче запинало.

Неначе раптом щось постало,

неначе бачиш батька раптом,

що схоронив ось власні діти,

а знав ти їх усіх відмалу.



Бог каже


Я батькове не знаю ймено,

Моя матуся – річка диму.

Братове з паль глядять на мене,

а сестри з кладовищ – за ними...


А друзі – кропива і терни,

дюбов – химерія. Таке щось...

Як човен, без вітрил і стерна,

пливу, вітрами гнаний в безвість.


Рече Господь: "Живи, бо що вже...

Не забрудни душі подовше,

і плоть свою садни, болящу.


Ти прах – падеш, як пил з підошви, –    

чи злиднем, чи ясновельможним,     

і не питай ніколи: нащо?" 




Перевод на украински Павло Вольвач