Мамина наука


проза Андрія Туця

   Був один з тих погідних днів літа, коли земля ще купається в щедрому сонячному теплі, коли природа відпочиває у серпневій тиші спокої. Особливо гарні й незвичайні ці дні на селі. На небі ні хмаринки.  Воно синє-синє. Ніби викупане в прохолодних ранкових росах. Тихо, хоч мак сій. Кури ліниво ніжаться в холодочку за хатою, зовсім не чути їх. Навіть коники не стрекочуть. Хіба десь зелена жабка час від часу обізветься на городі в кукурудзах. Мама кажуть, що вона картоплю шкребе. Василько сміється. І хоче собі це уявити.
Сонце повільно хилилося до вечірнього пруга. Але ще ласкавило землю своїм щирим і лагідним промінням. В такі години спокійно й добре на серці. Василько пройнявся цим надвечірнім настроєм і блукав по подвір`ю, як заворожений. Не знаходив собі місця. Мама ще не прийшли з поля. І не скоро прийдуть, бо жнива не закінчилися. Знав, що повернуться із заходом сонця або й пізніше, утомлені, як завжди. І тому він подбав, щоб хоч трохи полегшити їм готування вечері: врубав і приніс до хати дров, вніс води, вкопав на городі картоплі, сполокав її та настругав. Влущив і дав куркам їсти зерна молодої кукурудзи. А до вечора ще гей-гей скільки часу. То можна трошки й побайдикувати, погрітися на сонці. Скоро вже цього не буде - закінчаться канікули і дзвінок знову покличе в школу. Той, що завбільшки як добрий гарбуз, висить на дубовому стовпі біля школи. І вранці його звук лине в усі кінці села. Дід Петро, шкільний сторож, точно о шостій за місцевим часом дзвонить, скликаючи школяриків на науку. Як уперше після канікул почуєш його, то аж серце в грудях швидше б`ється, стає тоді так радісно і бентежно на душі, якби знову на світ народився.
Нераз хлопчики приходять до школи ще скоріше від діда Петра і чекають тут на нього, бо хочуть, щоб дозволив їм подзвонити. Дід любив дітей і не боронив потягати за шнурок, але не довго. Так вправно, як він, вони ще не вміли, хоч і старалися зі всіх сил, аж чуби мокріли. Однак у них дзвін давав звук якийсь боязкий, негучний. Ніби хтось підмінив його. І тому дід брав шнурок у свої руки й усе ставало на своє місце.
- Не можна, хлопчики, на сміх пускати таку важливу справу. Ще люди в селі подумають, що старий не годен уже добре дзвонити, - нераз любив повторювати дід.
Василько теж інколи будив ранки і приходив скоренько сюди, щоб бути першому та хоч потримати мотузок від дзвінка. Нераз тягав, але боявся, що не вдасть так, як треба... І таки не вдавалося йому. Дуже стидався діда. А той стояв поруч і часто ще й допомагав йому дзвонити, добродушно усміхаючись.
Василько любив школу. Залюбки вчився. За канікули він придбав собі підручники. Деякі дістав у своїх старших товаришів. Бо у той післявоєнний час сутужно було з ними. Але він особливо тішився тими, які купив у міській книгарні. Дивувався, що нові книжки дихають чимось таким милим, незбагненним, коли їх відкривати. Старі такого приємного аромату вже не мали. Питав мами, що б це моголо бути. І вони казали, що то свіжа друкарська фарба. Їм теж подобається цей запах ще з дитинства. Завжди хвилював їх.
Усі підручники він обгорнув у цупкий папір, щоб не бруднилися. І тепер вони лежали на полиці. Час від часу їх гортає, любується ними й знову кладе на своє місце. Вони чекали на той урочистий і щасливий першовересневий ранок у житті кожного школяра. І Васильковому теж.Але тепер про цей час ще не хотілося думати, хоч він був уже близько, адже починався великий обов`язок і невсипуща праця. Треба раненько вставати, поспішати до школи, виконувати домашні завдання, готуватися до уроків. Великий тягар лягає на його плечі. Тому неабияк радий, що має ще пару днів відпочинку, волі. Хоч і шкільне життя манило. Нераз улітку бажав, щоб вересень настав якнайшвидше. Як тоді цікаво! Приходять однокласники такі смішні, що вчителі інколи зразу і не впізнають їх. Загорілі, з вибіленими на сонці чубчиками.
А якби канікули тривали цілий рік. Ото була би благодать. Ще б не так вигнались угору, змінилися. Та коли цей день невідворотно наближався, то ставало трішки страшнувато і бентежно, як завжди буває перед чимось новим і невідомим у житті людини.
Тепер нудив світом. Знічев`я опинився на містку. Вулиця тиха й порожня, якби хто замів. Усі на жнивах. І зупинився вражений: у сусіда по ту сторону вулиці в одному місці мур звалився. Був він давній, уміло складений, височезний. На ньому ріс мох і різне зілля. Таким його запам`ятав. Ніколи не можна було побачити, що там за ним. Коли це сталося - не знав. Не чув аби каміння гуркотіло. Лежала чималенька купа. Війну вистояв цілий, нічого йому не бракувало, аж тепер у одному місці зробилося велике провороття. Завалився, то й завалився. Нічого нічного на землі нема. Так собі подумав, як нераз казали його мама. Дивно, бо вранці ще цілий стояв, а тепер така діра утворилася, якби снаряд гарматний влучив, що би й возом заїхав, якби не каміння.
Допитливість узяла верх, і його потягнуло туди, щоб зблизька глянути, що там воно сталося. Неквапливо наблизився. Пооглядав. Каміння ще сире. Отже, це сталося недавно. Видно тоді, як він копав на городі картоплю. Сусід, певно, ще не видів. Був на жнивах. Глянув у сад - і завмер: там було гарно. Досі бачив величезні крони, влітку густо закосичені яблуками та грушами. Деякі красувалися аж до пізньої осені. Їх, здається, й мороз не брав. Як ходив щедрувати, то господар завжди давав яблук, груш і горіхів. Хлопці йшли по кілька разів, але з іншою щедрівкою, поки господар не впізнавав їх. Василько цього не міг зробити, бо його сусід добре знав.
Зайшов у сад. Крізь листя дерев туди заглядало надвечірнє сонце. І його зайчики стелилися по траві, ніби хто розсипав золоті листочки, великі й малі. Василько ще не бачив золота, але не раз чув і читав про нього в книжках. А скільки яблук тут лежало! Дозрілі. Їх ніжні пахощі хвилювали Василька. Не хотілося йти звідси. Підняв одно яблуко, понюхав. А воно аж усміхалося до нього. І ніби примовляло: "Бери мене, не кидай, полюбуйся мною. Я таке миле, вистояне на серпневій спеці і скупане рясними літніми дощами. Бери мене й моїх однолітків. Бери, не стидайся!" Василькові здавалося, що він справді чує цей заклик. Однак вагався. Роздумував.
У них і деревця плодового нема. Все вигоріло у війну. Росли кругом хати й стодоли. Ті зайнялися й згоріли від куль, а разом з ними й яблуні та груші погоріли. Лише горіх лишився, бо ріс далеко від хати.
І Василько ніби послухав того таємничого голосу. Оглянувся, чи хто не бачить, і несміло почав збирати й ховати в кишені штанів найкращі яблука. А потім швиденько перебіг дорогу і сховався вдома за браму. Віддихався. Серце стукотіло, якби хто косу клепав у грудях. Було соромно. Але й тішився ними: ще таких чудових мав. Щоб не потовклися, склав їх біля грядки з айстрами. Любувався ними. Що то за яблука пишні! І тоді прийшло на гадку: а чому б ще не принести. Їх там сила-силенна. І взявся носити кашкетом. Кожного разу заклинався, що тільки цей раз іде і все, щоб тільки ніхто не помітив. Але потім ще біг. Яблука тягли, як магніт. Носив і носив. Аж задихався. Виросла таки чималенька купа. Що то були за радості. Стояв і любувався ними. Хотів, щоб їх побачила мама і потішилася разом з ним. Ох, як чекав вечора, щоб вона з поля повернулася. Поглипував на сонце. А воно ніби забуло, що треба йти на спочинок.
Василько сів собі біля купи яблук на спориш і замріявся. Як би то було добре, щоб завтра було перше вересня. Він міг би похвалитися своїм друзям такими соковитими яблуками, пригостити їх. Надовго буде що взяти до школи, щоб на перерві підкріпитись. Інші завжди їдять, а він мусить чекати, щоб хто з однокласників змилосердився та дав йому хоч маленьке яблуко, як бідному старцеві. Тепер він має свої. Та ще й неабиякі. Зможе й однокласників почастувати. І всі будуть дивуватися, звідки в нього такі пахнющі й соковиті яблука. А він лише усміхатиметься та радітиме. Уявив собі шкільну перерву та гурт хлопців навколо себе.
Надійшли мама з серпом, обвитим житнім перевеслом. Побіг назустріч. Щебетав до них. Як він скучив за ними. Як уже давно усе приготував до вечері, навіть дров наклав у кухню. Але про яблука - ані чичирк. Чекав слушного моменту. Хотів зробити їм приємну несподіванку.
А мама хвалили, яка то в них чемна дитина, як вона про все старанно потурбувалася. І коли вже в печі запалав вогонь і мама поклали варити вечерю, він зважився і просив їх вийти надвір та й повів до квітника. А там у присмерку височіла добра купа яблук.
Мама вражені зупинилася, коли побачили яблука. Він чекав цього.
- Хто це нам приніс так багато яблук? Та ще й таких добірних? - здивувалася неабияк мама.
Він мовчав і ніяково всміхався.
І тут мама ще більше занепокоїлися. А він, нічого поганого не передчуваючи, почав припрошувати їх, щоб покуштували, вибрав якнайкращі і найбільші та простягав їм. Та вони не брали. Хотіли знати, звідки взялися яблука. І Василько геть чисто все розповів.
Мама слухали уважно. І поступово захмарювалося їхнє лице. Стали дуже сумними й невдоволеними. Ще ніколи в житті не видів їх такими. Аж злякався.
Довго мовчали, а потім сказали:
- Це крадені яблука! А внашім роді ніхто ще споконвіку не був злодієм. Не хочу, щоб і ти ним був!
І хоч як Вачилько пояснював, що їх там багато, що ніхто його не бачив в чужому саді, що це крапля в порівнянні з тим, що там лишилося. Не переконав. Мама були невблаганними і суворими.
- Таки вже віднеси їх туди, звідки взяв! Інакше я не хочу тебе мати за свою дитину! - такий був мамин наказ.
Ох, як йому стало гірко й соромно. Ніяк не чекав цього. Сподівався на похвалу, а що вийшло. Не хотілося відносити, та що вдієш. Уже і яблука стали немилі. Тепер збирав їх не в кашкет, а в полотняну торбу. Почекав, поки добре стемніє й аж тоді тягнув у сусідів сад. Усі до єдиного. Навіть не з`ївши ні одного.
Знову крався через вулицю. Висипав на купки. Яка то була важка ноша. Крізь землю провалювався від сорому. Було важко на душі. Аж тепер відчув, що він зробив погано й нечесно. І коли відніс останню торбину, тоді легше стало на серці. А потім відпочивав на призьбі та думав собі: що буде гадати сусід, коли побачить яблука на купках? Хто це йому прислужився?
Відтоді більше нічого чужого не взяв, навіть найменшої дрібнички. Мамина наука запам`яталася назавжди.

Comments