Добірка поезії Ярослава Ткачівського


* * *
Чужих земель вовік мені не треба, 
Я хочу жити на своїй землі, 
Де злото-лан і вись блакитна неба -
Я там господар в місті чи в селі.

Мені б лишень крихітку хліба-солі
Й студену воду пити з джерела...
Не зміг би без голосу зозулі,
не жив би без рідного села.

Я не покинув би своє привітне місто,
Не зрадив би близьких мені людей!
Хто зліплений із галицького тіста,
Той славним галичанином буде.

Хай день і ніч стоятиму на чатах -
Не злакомлюся на багатий світ.
Мені найкращі галицькі дівчата,
Мене п`янить хмільний черемхи цвіт.

Та я би вмер без цього аромату,
Без трелі солов`я, без гір, лісів,
Без колискової, яку співала мати,
Без українських ніжних голосів.

То де б не був, далеко я, чи близько,
Найперший шлях у будь-якій порі -
Вітцівщини прийти вклонитись низько
Й переступити батьківський поріг.

Чужих земель століт мені не треба,
Я по цілющій хочу йти землі...
Тому вертаюсь за велінням неба,
Щоб жити й вмерти на своїй землі.
м.Чикаго, США.


* * *
Ти вчора знову вибрала мене...
А може то мені лишень здалося?
Бо так давно у світі повелося,
що в мріях виринає неземне.

Ти вчора ніби викрала мене
з домівки самоти, вагань і туги.
Повір. з тобою народився вдруге,
відрікся фальші, єресі й наруги...
І - вже любов до тебе не мине.

Ні, ти назавжди вибрала мене.
Настали дні солодкувато-любі,
ми поєднали свої долі в шлюбі,
здається раєм нам життя земне.
Ти вже навічно вибрала мене.


* * *
У траві росина
чиста, як сльозина
Ув очах іскрина
щастя, ніби цвіт...
Бо живе людина
для доньки і сина,
щоби став добрішим
білий світ.

Росяні світанки
в позолоті ранки,
літепла останки,
наче серця жар
Тепло завжди в хаті,
як є батько й мати.
І для них -
нічого нам не жаль.

Як тут не радіти:
ми батьки і діти.
Душу буде гріти
кожен світлий день.
Доле наша, доле, - 
перекотиполе...
Але варто жити -
для людей!

В тишу і у вітер
ідемо до звіту...
Запізнілі квіти -
осені пора.
Ще не срібні скроні
й теплі ще долоні,
то живімо, люди,
тільки для добра...


* * *
Не зустрівшись
розійшлися, 
розминулись.
Розлучившись -
на добро 
або на зло...
Переплелося
майбутнє 
і минуле
Сьогодення ж
ніби в нас 
і не було,
Не чекай мене
не клич, 
бо не прилину
Краще босоніж
по скалі 
піду...
І без тебе
полечу 
у вись орлину,
Де покину
тугу 
і біду.
Веселися,
будь щаслива, 
будь кохана...
Як з минулого
не лишиться 
й сліду,-
Я тоді
негадане-неждано
В твою долю
спогадом 
прийду...


* * *
Ти не чекай на промінь
мого серця
І не барися в зрошенім саду
Троянди - гарні... Та колючі!..
Ти не сердься,
Свічу кохання вітер не задув.

Я поглядом зігрію твою душу
й ні слова тобі більше не шепну,
Холодну гордість у собі задушу
й безжалісно упертість розіпну.

Якщо простиш, спинися під дверима:
В мій дім колись нежданною прийди.
Розвій мій спокій, хай зіб`ється рима...
Де двоє - там не має більших див.


* * *
Не лізу в душу
й не плюю
Обожнюю і ненавиджу
щомиті.
Сльозою диво-спогади
умиті -
Навіщо ж цілий вік тебе
терплю?
Не проклинаю й не
молю,
Не гоню геть тебе
й не кличу.
Своїм коханням
возвеличу
- Бо до безтями
я тебе люблю! 


Спогад про вишню
Випрошу, викличу, вимрію,
вимолю з ласки Всевишнього,
щоб поверталася з вирію
молодість наша цвіт-вишнею

Прийдем у сад на побачення,
знову зустрінемся з юністю.
В долі благаймо пробачення,
з серця тягар, може, зсунеться.

Може, ти знову притулишся
в танці весною пишною.
В цвіті купається вулиця,
ми обнялися під вишнею.

І не натішемось стрічею,
свіжою чи колишньою.
...Мовчки тобі освідчуюсь -
стала ти білою вишнею.


Освідчення
Кохана, ти для мене найрідніша,
Хоч ти мені далеко не рідня.
Але без тебе не минає дня,
Нас гріють ночі і зоріють дні іще...

Єдина втіхо, ласко найдорожча,
Ніякий скарб, повір, не дорогий,
З тобою не страшні і вороги,
Бо ти моя порадниця і проща.
О, незрівняна ти, земна богине,
За все добро вклоняюся тобі,
Якщо я скривдив - вгамувати біль
Коханням неземним тобі повинен...

Моя молитво, повене чуттів,
Веслуємо в човні крізь шторми світу,
Твоя любов зорею мені світить.
Що може бути краще у житті?


Медовий місяць
Тьма посеред ночі...
океанами очі,
брови - чаїні крила:
мене скорила...

Впав на біле тіло
промінь ясно-білий.
Повінчав нас Місяць -
медовий місяць...

Зімлівали звуки
у вогні розлуки.
Гасли океани,
почуття-ліани...

В парі дві долоні -
життя в твоєму лоні.
А слово ніжно-тепле,
аж серце терпне...


* * *
Дай, Боже, всім дожить до моїх літ -
Тоді пізнали б насолоду щастя:
Позаду залишився добрий слід,
А у житті буває це не часто.

Дивлюся на минуле з висоти,
І серед пекла я шукаю раю...
По сповіді вже чуюся святим -
У вись небесну в молитви злітаю.

Блаженство це колись пізнають всі,
Хто свого серця сповідь часто слуха.
Гріх на душі - неначе в оці сіль.
Очистьмося, в ім`я Святого Духа.



Лелеки
Щасливі лелеки летіли здалека,
Додому вертались вони навесні.
Надіялись птахи на сонце і спеку,
А тут їх чекали морози і сніг...

Поранені крила і немічне тіло,
Нема більше сили шукати тепла.
Розбитим ключем в небо ще раз злетіли -
І там снігова заметіль обпекла.

Збиралися діти в замерзлому полі,
Вносили до стайні завмерлих птахів.
...Поплило зі стріхи, травиця довкола,
Лелеки на полі - розчинений хлів.

Розправили крила, у вись піднялися,
Кружляли у парі... О, радість яка!
А ми піднімали схвильовані лиця,
Хотіли злетіти на клич вожака.
Comments