Петрушевич (Новицький) Михайло


Петрушевич (Новицький) Михайло (*10 жовтня 1869, с.Космач, Богородчанщина— 8 вересня 1895,м. Болехів) — маловідомий український письменник, священик,  громадський діяч.

Коротка біографія

    Михайло Петрушевич народився 10 жовтня 1869 року у сім'ї вчителя народної школи села Космач, що полизу Богородчан на. Восени того ж року батьки Михайла переїхали до Новиці, села неподалік Калуша.
   Завдяки природнім здібностям та батьківському, передусім Йосипа Петрушевича - отця-сподвижника, будителя українськоїлюдності, вишколу Михайло поступив на науку до Станіславова, а згодом, 1889 року, успішно закінчив Станіславівську гімназію. Пізніше Петрушевич продовжив свої пізнання світу та науки – подавшись до Відня (столиці Австо-Угорської імперії) і вже там закінчив духовну семінарію.
       Відень став визначальним у життєвому шляху Михайла Петрущевича, там він спізнався з багатьма інтелектуалами імперії (і чехами, і поляками, і німцями, і сербами) та найбільше він прикипів до своїх соплемінників – українців. Категорично відмовивши москвофілам, Михайло Петрушевич зійшовся з найкращими українцями інтелектуалами Колессою, Коцюбою, Богданом Лепким, листувався з Яковом Головацьким, Іваном Франком, а для молодших він став взірцем та наставником. Як згадував відомий письменник та громадський діяч Богдан Лепкий: «Щойно у Відні, на першому році філософії, з туги за рідною землею та за родиною, я підійшов до «поезії, розради одинокої». Віршами записані листки лежали на столі мого кабінету. Їх побачив покійний Михайло Петрушевич (Новицький). Прочитав, похвалив і заохотив не кидати пера». Увесь Віденський період (та в послідуючі часи) Петрушевич, як талановитий лірик і вимогливий критик, порадив Лепкому покинути малярство і серйозно взятися за перо, і далі був єдиним наставником та критиком Богдана Лепкого (який уже пізніше зійшовся з іншими поетами і письменниками, і ті теж належно оцінили його талан).
     Після висвячення та отримання сану отець Михайло Петрушевич став у 1894 році парохом в містечку Болехів. Та через важку недугу він, невдовзі, 8 вересня 1895 року помер. Похований отець Михайло Петрушевич в Болехові.

Творчі набутки

    Михайло Петрушевич ще під час навчання у гімназії писав вірші. Уже перебуваючи у Відні він почав проявляти себе у публіцистиці та брався за прозові твори, які публікував у місцевих виданнях, зокрема, в журналі «Зоря» у 1895-1896 роках. Петрушевич писав образки з народного життя помережені містично-релігійними вставками (в стилі Гоголя), відтак, вони були запримічені Іваном Франком.
     Сталося це так: одне з оповідань Петрушевича, а саме «Градобур», було надіслано на конкурс новелістичних творів, що був оголошений правлінням Наукового Товариства ім. Шевченка та редакцією журналу "Зоря". Першу, другу і третю премії здобули твори Б.Грінченка, О.Маковея, М. Коцюбинського. Однак Іван Франко відзначив: «З інших оповідань, що були предметом нарад комісії, вирізняється особливо оповідання «Градобур»... Автор - талант незвичайний і сильний, жаль тільки, що невироблений».
   До наших днів (21 століття) дійшло лище близько десяти оповідань Михайла Петрушевича, який ще писав псевдонімами Євдокій, Михайло Новицький:
* «Паламар»,
* «Душа»,
* «Вибори»,
* «Градобур»,
* «Солітер»,
* «Що виділа бабуня на тамтім світі»

Спомини Богдана Лепкого про побратима Петрушевича
Відень і "Зів'яле листя"

    Улітку року 1891 я здав матуру в Бережанах і в кінці вересня вибрався до Відня, щоб згідно з бажанням батька записатися до академії мистецтв. Бережани і Відень — небо й земля!
   Не знаю, як я дав би собі раду в наддунайській столиці, коли б не щасливий припа¬док. В залізниці стрінувся я з проф. Студинським. Він скінчив у Відні теологічний фа¬культет і їхав тепер на студії славістичні. Був, значить, старим віденцем. Поміг мені знайти хату, запровадив до академії, до того чорного будинку, що перед ним стоїть не менше почорнілий Шіллер, а коли мені там не довелося дійти до ладу зі старим профе¬сором Гріппенкерлем, порадив вписатися на філософію. Проф. Студинський впровадив мене також до „Січі” і до греко-католицької духовної семінарії на „універзітетспляц нумеро айнс”.
   Там я пізнав незабутнього Михайла Петрушевича з Новиці, мого пізнішого приятеля, Василя Дубицького, Баричка, Коцюбу і теперішнього славного нашого музиколога Філарета Колессу. Цей, нині такий поважний і поважаний учений, не во гнів йому кажучи, іноді в неділю по обіді, коли ректор семінарії в шлюсроку і циліндрі виходив зі старих мурів свого заведення, hombile dictum — "шкартував". Їхали ми удвійку до Пратеру, щоб подивитися на зелену мураву й захлиснутися, я — ілюзією Жукова, а він — своїх коханих Ходович. Поблукавши по зелених левадах Пратеру, заходили ми до кав'ярні Чарди і там, при склянці малого пива та при тарілці невеликого гуляшу, насолоджувалися зна¬менитою циганською музикою, чардашами та угорськими рапсодіями Ліста.
   То знов іншої неділі (якщо можна було "шкартнути") ішли на світову музично-театральну виставу — також у Пратері, в тамошній величезній „Ротунді”. Бо і як же було не йти! Таж там бачилося, мов на долоні, музичний розвиток усіх країв і народів від найдавніших часів аж дотепер. Були там чудові портрети великих музик, співаків і акторів, їхні інструменти та рукописи, у габльотах висіли костюми та реквізити всіх більших театрів, а крім того улаштовано було декілька сцен із найславніших світових опер.
   Хоч би там довелося стрінути й самого ректора та вилетіти з „буди”, ми мусили йти!
   Але бачу, що струм молодечих споминів пориває мене і відносить геть від теми... Завертай, Федю!
   До семінарії я забігав кожної днини пополудні, мов до касина. Там стрічав своїх і чимраз ближчих собі людей, там все хтось дістав якусь цікаву вістку з краю, там щось нового почулося з життя нашої віденської колонії. А до того прочитали ми нове „Діло” й невіджалувану Лукичеву „Зорю”.
   Отож у тій „Зорі” стали появлятися невеличкі чудові віршики:
         Не минай з погордою
          І не смійсь, дитя!
          Може, в тім осміянім
          Суть твого життя.

   Або:
          Я не жалуюсь на тебе, доле:
          Добре ти мене вела, мов мати,
          Таж де хліб родити має поле,
          Мусить плуг квітки з корінням рвати.

   То знов:
          Розвійтеся з вітром, листочки зів 'ялі,
          Розвійтесь, як тихе зітхання!
          Незгоєні рани, невтишені жалі,
          Завмерлеє в серці кохання.

   Тоді ще поезія не була царівною, прогнаною з рідного краю, тоді ще люди мали вухо й серце для щирих і гарних віршів. А ці вірші були найщиріші і найкращі в світі, такі гарні, що, казав би ти, нічого гарнішого й бути не може.
   Читали ми їх з найвищим захопленням і нетерпеливо дожидали нового числа "Зорі" і нових віршів того самого невідомого нам автора.
    Бриніла в тих піснях нотка народної поезії поруч таких раз ніжних і витончених, то знов глибоких і чорним смутком осотаних тонів наболілої душі інтелігента, що подібного дуету в нашій ліриці до того часу ми не стрічали.
— І хто б це міг бути автором таких віршів? — ламали ми собі голову, переходили по черзі всіх старших та молодших галицьких та наддніпрянських наших поетів, але ніяк не могли попасти на когось, щоб скидався на батька таких гарних дітей.
   Аж відізвався Михайло Петрушевич: „Франко!” — і усміхнувся своєю дивною усмішкою, що не знати було, чи він це каже поважно, чи жартує собі.
— Де, де, де! — заперечили йому. — Франків вірш тяжкуватий, а це такі легкі, етеричні строфи, це попросту музика, не поезія.
—Музика й поезія одно, — кинув Петрушевич і знову замовк. — Усі роди мистецтва — одно, — додав і відкашельнув, бо щось йому в грудях хибувало.
— А з чого ж ти виводиш, Михайле, що це Франко пише, а не хтось інший?
— Бо ніхто в нас таких віршів не міг би написати.
— А може, якраз якийсь новий, талановитий поет появився?
— Новий? Молодий? Ні, це вияв чуття людини, що пережила багато і добре собі справу здає зі своїх переживань. Це ж ціла тиха драма, що збулася в душі непересічної одиниці. Не бачите того? Коли би це був молодий, невідомий дотепер поет, то він незабаром навіть Гейне заткнув би за пояс. Був би це не звичайний поет, а геній.
    Згодом виявилося, що Петрушевич був догадливіший від нас усіх вкупі. Ті вірші пи¬сав Франко. Вони й появилися 1896 року окремою книжечкою з передмовою, де поет каже, що їх герой — „небіжчик”. Розуміється, що ціла та передмова — то була літератур¬на видумка, щось ніби ті хмари газові, що ними вповивають себе літаки, щоб їх ворог не бачив. Так хотів заховати себе Франко перед оком читача. Мабуть, були такі, що повірили йому, але я до них не належав. У „Зів'ялім листі” побачив я нові риси Франкового літературного обличчя, нові осяги його творчого ума. Пригадався великий Гете, творець „Іфігенії”, а рівночасно автор чудових ліричних еготичних архітворів.

Радимо перечитати:
* Як Новичани шанують свого земляка, Михайла Петрушевича.
* Угорчак, Ю. Душпастир, письменник : [М. Петрушевич (10.09.1869, с. Космач Богородчаан. р-ну - 1895), похований в Болехові] / Юрій Угорчак. - С.63. Кл.слова: ПЕТРУШЕВИЧ М.Й.-ПИСЬМ. Петрушевич, М. Вибори : оповідання / Михайло Петрушевич. - С.63-64.