Марко Черемшина


Марко Черемшина  (* 13 червня 1874, Кобаки — † 25 квітня 1927, Снятин) — український письменник і громадський діяч, адвокат, доктор права.

Коротка біографія

  Дитячі роки майбутній письменник провів серед мальовни­чої природи у своїх діда і баби - селі Кобаки. Вічнозелені кар­патські вершини, тихі до­лини, шумливі потоки - все це глибоко вріза­лось у пам’ять хлопчика. І пізніше у своїй біографії Марко Черемшина згадує, що він «виріс серед співанок, казок і сопілок, вдихав їх і віддихав ними».
  З 1889 р. Іван Семанюк навчався в Коломийській гімназії. У цей час він зближується з Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Семеном Горуком, які стали його найближчими друзями на все життя. Під впливом своїх старших друзів Іван Семанюк робить перші літературні спроби: пише вірші, драму «Несамовиті».
  З квітня 1896 року в чернівецькій газеті «Буковина» було над­руковано оповідання «Керманич», підписане псевдонімом Мар­ко Черемшина, що з того часу стало літературним ім’ям Івана Семанюка. Восени 1896 р. після закінчення гімназії Марко Черемшина вступає до Віденського університету на правничий факуль­тет. Таким чином здійснюється його мета: «Образуватись, щоб своєму народові, коли не помочи, то бодай сорому не наробити».
Будучи студентом, Іван Семанюк продовжує займатися літературою та просвітницькою діяльністю. Деякий період очо­лює студентське товариство «Січ». Перша збірка новел Марка Черемшини «Карби» вийшла в Чернівцях у 1901 р. Вона вмістила 15 новел з народного життя західноукраї­нського селянства.
   3 появою збірки «Карби» зросла популярність Марка Че­ремшини серед наро­ду. З великою приязню відгукнулися на вихід збірки Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський. «Наша проза,— писав Іван Фран­ко,— під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини... набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різнорідності...»
В жовтні 1901 р. Марко Черемшина закінчує університет. Протягом 1902-1905 рр. у Відні складає ряд екзаменів по курсу і по підготовці до докторату. Диплом одержує в липні 1906 року.
   У жовтні 1906 р. Марко Черемшина приїжджає в м. Ділятин, де протягом шести років проходить адвокатську практику в конторі адвоката Лагодинського. Добра слава про молодого юриста бідноти Марка Че­ремшину дійшла й до Снятинщини, де в той час жив письмен­ник В. Стефаник. Він запропонував Марку Черемшині пере­їхати до Снятина, на що письменник дав свою згоду.
  У 1912 році Марко Черемшина відкриває свою адвокатську кон­тору в Снятині, разом з Василем Стефаником письменник розгортає активну громадську роботу. Вони організовують господарсько-ветеринарні курси, беруть участь у товариствах «Взаїмна поміч», «Сільський господар», «Просвіта», влаштову­ють збори селян, на яких виступають з доповідями. Селянська тематика характерна для другої збірці Марка Че­ремшини «Село вигибає», яка вийшла в 1925 р. під редакцією М. Зерова. До збірки ввійшли новели, написані протягом 1914 -1919 рр. Письменник відтворює страхіття війни, веде страш­ну розповідь про винищення гуцульського села, правдиво відображає всю складність суспільно-політичного життя За­хідної України.


Автобіографія


біографія (друкується скорочено - автор) Моїй дружині Наталії.

...
   З дєді Юрія і нені Анни прийшов я на світ 13 липня 1874 року, і після року колиски взяли мене на виховання до себе на Заліську гору дід і баба – Дмитро і Настя Олексюки, які піклувались мною через шість літ. Дід Дмитро Олексюк, в селі званий Микєтюком, був то правовірний гуцул, дуже доброго серця господар ще з первісною простотою, бо не вмів читати й писати, у війську не служив, орав ще дерев’яним плугом, їздив тільки волами, святкував усі, ходьби і найменші, свята, вірив у відьми та лісовиків, добре вгадував лиху і добру погоду, нікому не каламутив води і приймав на нічліг всякого, хто тільки того собі забажав. Газди з газдинями, доньками або синами з Брустур, з Жаб’я, з Ворохти, та Гриняви, з Довгополя, Густєрик, Ріжна, з Ясенева; Яворова та Криворівні, їдучи верхом з набором на доли, щоб заміняти скором та посудину на хліб, все повертали до мого діда на ніч, і майже щоночі ночувало у дідовій хаті десять, а не раз і двадцять осіб. Дід і баба гостили їх вечерею і сніданком, а дуже часто приносили горілки і частували гостей.
...
   Я любив діда і бабу, а як дід мене любили, повидів я тоді, як управа Кобацької школи візвала діда, щоб мене вписав до школи. Дід три дні не їли та й поплакували, а четвертого дня мене до школи самі відвели. Школа була далеко, і дід мене все водили і напротив мене виходили. Азбуки учив мене учитель Колцуняк, батько Марійки Колцувняківної, авторки «Настрічу сонцю золотому», чоловік лагідної вдачі, який нікого не бив у класі. Опісля учили мене учителі: Пасічинський і Руговський, які любили бити прутом, коли хто не вмів свого завдання. У вищих сільських класах учив мене управитель Кобацької школи Омельян Казієвич. Се була душа не чоловік. Учив мене приписової науки, а кроме неї ще німецької мови так, як свого сина, і довів до того, що я говорив плавно німецькою мовою і читав німецькі повісті, які він для мене випозичував від місцевого пароха отця Петра Стефановича.
...
   Десь коли я був в другій або третій сільській класі, мої дєдя і неня перенеслись з молодшим братом Василем і наймолодшою сестрою Єленою на гору до діда і тут в окремій кімнаті замешкали та й мене від діда силоміць відобрали, кажучи, що дід дуже мене розпестили і нічого доброго не навчили. Із-за того дід загнівались були на дєдю і спересердя спродали ліс Цухонів кутському господареві лишень тому, щоби моєму дядеві і моїй нені того гарного лісу з оленями, сарнами і орлами не оставляти по собі в спадщині. Із-за того лісу дєдя з дідом не могли вже помиритись і розумерлися в гніві.
...
   І повезли мене до польської гімназії, в Коломию, про що я згадую в новелі «Як дим підоймається». Я не вмів говорити по-польськи і спершу дуже бідував у гімназії, а особливо знеохочувався я дуже, коли професори, натякаючи на мою мужицьку ношу в нижчій гімназії, цвіркали мені в очі, що я повинен скинути хлопську одіж і в сюртук убратись, або залишити школу і піти гній возити. Я швидко поборов труднощі мови і вже від першого півроку був відзначаючим через всю гімназію.

   Понабиравши багато платних лекцій, я до пізньої ночі відбував ті лекції і не мав часу висиджувати на тодішніх тайних зборах кружка шкільних товаришів, які в дійсності не були тайними і на яких тільки багато курилося, а навіть горілкою попивалося. Зате визичував я з того кружка книжки і сам собі пронумерував «Життє і слово», «Зорю», «Дзвінок» і «Буковину». У гімназії зазнайомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника – до Франка і Чайченка. Дуже велике враження зробили тоді на мене: Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кроме того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером і Гоголем. По матурі поїхав у Відень на медицину. До Відня вибрався я з малими грішми і, не могучи вписатись на такий дорогий факультет, як медицина, я вписався на факультет правничий, хотя й до науки права я не мав охоти. Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою.

   Стільки з моєї автобіографії, а з автопортрету ще такий рисунок: середнього росту, кругла стать, хід енергійний і ще ритмічний, але за маєтками не біжу і не пропадаю. Твар під високим чолом ділиться на дві половині: одна весела промінна, а друга сурова і понура та темна, як ніч. Очі міняться – раз голубі, раз зелені. Незабаром підуть за ними мої ще темні брови та й стануть мінитися так, як мій чупер став сивіти. Ніс середній, а губи широкі, як у негра. Ноги дрібні, бо покинули постоли і забагли черевиків, здебільша такий я зверху, а з середини пустий, як попсований мужик: скептик до філософії, ентузіаст до мистецтва, природи і всього, що гарне. Більше пасивний, чим активний, хоть живо і невгавно шукаю, але не борець я. Швидко запалююсь, але і швидко остигаю. Нечестолюбивий, але свободолюби вий. Не терплю ніякого ярма. Не люблю ні чисел, ні математики, ні грошей, признаю потребу грошей, бо треба їх і моїй сім’ї і треба їх було, щоб з австрійської бранки викупитися та й щоб довги віддавати та й буйно жити. Дєдя і німці у Відні навчили мене бути таким, щоб люди могли на мене здатись. Не чую ненависті ні до нікого, хіба до гієн, вовків і шакалів. Люблю лютість гарячу, як вогонь, таємничу, як море, принадну, як весна, гнівну, як грім у хмарах. Коли б мені дозволено було перемінитись у птаха, то вибрав би я собі жайворонка. Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори. Люблю поезію писану і неписану, мальовану і немальовану. Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі. Але лютий я на все, що погане, брехливе і жалом кривди кусає.

(повністю перечитати автобіографію можете ось тут)

Творчі набутки

    Навчаючись у Коломийській гімназії, юнак зацікавився тогочасним життям у Галичині і на Буковині, передплачував майже всі тодішні часописи. На цей час припадають і його перші літературні спроби, які він підписує псевдонімами Василь Заренко, Марко Легіт. Згодом Марко Черемшина написав свій перший твір-драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». Хоч драма була оцінена рецензентами позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився, збереглося лише два уривки чорнового автографа. Спроба сил у драматургії не пройшла марно для Черемшини: не ставши драматургом у повному розумінні, він став згодом визначним майстром психологічних новел, характерною прикметою яких є глибокий драматизм.
  Перше оповідання «Керманич» надрукував 1896 у газеті «Буковина». Упродовж 1900—1901 років у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» була надрукована низка оповідань, які склали першу книгу письменника — «Карби. Новели з гуцульського життя»: «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Раз мати родила», «Зведениця», «Більмо» та інші (разом 15), — присвячені зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Саме ця книжка відразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття.
    Після «Карбів» у творчості Черемшини залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з'являтися його оповідання, присвячені руїні галицького села, спустошеного подіями першої світової війни: «Село вигибає», «Село потерпає», «Бодай їм путь пропала», «Перші стріли»....
   Третій тематичний цикл становлять оповідання Черемшини, писані про життя селянства під гнітом польської влади: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та інші.
    Сучасна критика відзначала високу майстерність письменника і багатство народної, часто ритмізованої мови. Зважаючи на спільне їм усім селянське походження і тематику творчості та дружні особисті зв'язки, в історії літератури Черемшину, Василя Стефаника і Леся Мартовича часто об'єднують під назвою «покутської трійці»..
     Загалом, літературний доробок Черемшини становить близько 60 творів, наразі, подаємо ці твори Марка Черемшини (відповідно їх публікацій):

перші проби пера:
Особливості художнього слова Марка Черемшини
* «Керманич»-оповідка з життя

* «Несамовиті» - драма (не збереглася)
«Листки» - цикл - вірші в прозі  (Море, Осінь)


збірка «Карби»:
* «Карби»
* «Дід»
* «Раз мати родила»
* «Святий Николай у гарті»
* «Хіба даруймо воду!»
* «Грушка»
* «Злодія зловили»
* «Лік»
* «Бабин хід»
* «Зведениця»
* «Основини»
* «Більмо»
* «Горнець»
* «Чічка»
* «На боже»

збірка «Село за війни»:
* «Село потерпає»
* «Перші стріли»
* «Бодай їм путь пропала!»
* «Після бою» (фрагмент)
* «Зрадник»
* «Село вигибає»

збірка «Вибране»:
* «Сльоза»
* «Парасочка»
* «Інвалідка»
* «За мачуху молоденьку»
* «Зарікайся мід-горівку пити»
* «Марічку головка болить»
* «Парубоцька справа»
* «Верховина»
* «Ласка»
* «На Купала - на Івана»
* «Коляда»
* «Бо як дим підоймається»
* «Туга»

публіцистика Черемшини «Посвяти та спомини»:
* «Добрий вечір, пане-брате!..» - посвята побратиму Стефанику.
* «Його кров» - посвята побратиму Стефанику.
* «Стефаникові мужики» - посвята побратиму Стефанику.
* «Про Федьковича» - спомини Юрія Семанюка про Федьковича.
* «Про Франка» - фрагмент споминів про першу зустріч з Іваном Франком.

Окремо відзначимо, що Марко Черемшина спробував себе у поезії, і цьому підтвердження вірш-посвята «Під осінь», та він, усе ж таки. віддав перевагу прозі.

Корисні посилання
Підсторінки (37): Переглянути всі
Comments