Мужицька смерть


І

Його називали Банатом, властиве ж ім'я його було Гриць. Банатом прозивали його тому, бо він служив при війську на Угорщині в Банаті і не раз розповідав про той свій побут у Банаті.
Був жонатий удруге з Калиною, тепер Грициха, що мала в одній нозі «роматиз» і без палиць не могла ходити.
Мав навичку щонеділі впитися. Як упився, то забував зовсім, що жонатий: все мав себе за вдівця та й згадував першу небіжку.
— Це тому,— так говорили сусіди,— що з першою добре жив, а з другою оженився тільки для того, що господареві ніяк без жінки.
Щонеділі торкотів Гриць. Виходив перед хату на запущене подвір'я, поросле бур'яном, ставав собі коло калабані, що з неї кури воду п'ють, та й торкотів:
— Де пліт від вулиці? — питав сам себе.— У кожного є пліт, а в мене нема? А я ж гірший ґазда від вас? Мо-ой, багачі!.. Нема плота, лиш поплотина! А давно був пліт. Ще за небіжки жінки... Вона мені їсти варила, як я його городив. Моя ґаздиня! Бувало, городжу пліт або перед хатою щось роблю, може, ні?! (говорив це слово з притиском, начеби з ким перечився), а вона, бувало, небіжка, стане на порозі та: «Грицю,— каже,— ходи полуднувати». Я лишаю роботу, може, ні?! уходжу до хати. Ану, стоїть стіл, застелений білою скатертю, може, ні?! Святочна скатерть! Ану, стоїть склянка на столі — із горівкою. Дає миску яєчниці, дає миску барабуль у юшці, дає молочну кашу, дає запашну кулешу з сиром. Як сонце! їж, пий і веселися!
Та не лиш плота чіплявся Гриць: він накладав собі також і з курми, і з воронами. Навіть нашому невинному псові, з лагідними й сльозавими очима, оброслому довгою козячою вовною, не давав Гриць спокійно перебігти.
Також із прохожими людьми заходив Гриць у бесіду. Поперед його хати переходив щонеділі молодий парубок Петро, йдучи до читальні. Він був секретарем читальні, та й Гриць його за те ненавидів.
— А куда йдеш, Петре?
— А куда ж би? — відповідав Петро.— Іду на танець. Дав бог неділю, та при святі хоче молодіж погратися.
Гриць знав, що Петро його дурить.
— Ой, так! Таже й я був молодий. Може, ні?! Але давно не так ішли іграшки, як тепер. Давно були парубки, а тепер що? Саме дрантя!
— А хіба ж давно були інакші люди? — перебив озлоблений Петро.
— Но-но-но-но,— успокоював Гриць,— не за тебе байка, а за других.
— А другі ж які?!
— Но-но-но! Ти не знаєш, що кождий циган свої діти хвалить. Може, ні?! Я лиш так собі. Ти, Петре, як якийсь казав, бери на розум. То не те що гірші парубки, але гірші часи настали. Може, ні?!
Тепер зверталася дискусія на злі часи.
— Та як то гірші часи,— питався Петро,— що за гірші?!
— Так, що гірші! — впевняв Гриць.— Давно парубкам було лиш до іграшок, а тепер що? Біда!
— А хіба ж давно парубки були панами, чи як?
— Но-но-но! — доказував Гриць.— Таже то не туда. Давно, бувало, як челядь збереться коло корчми, то провадить іграшки цілий день. А днина давно не то що тепер. Верем'є надворі таке, що аж серце радується. Може, ні?! Та й днина довша.
— А тепер як? — запитався Петро.— Таже адіть, верем'є; а вліті—то днина вдвоє довша, як узимі.
— Е, говори! Верем'є верем'ю не рівне, та й днина днині! А давно, коби ти знав, то таки доба була довша. Може, ні?!
Бувало, в неділю як заведем танець коло корчми, то подубцюєш, небоже, досхочу, заки сонце зайде. Або як у Банаті, бувало, вийдеш на зицирку, мой, як розпустить колони по чистім полі, то якийсь раз таністрою підкинеш...
— Та то, вуйку Грицю,— перебив Петро,— не днина тому винна, але видко, що на танці охоти не було, та й таністра була затяжка, що вам так навтямилося до заходу сонця.
— Що ти мені перечиш! Отже я тобі кажу сніську правду, що давно ціла доба була довша: і ніч, і днина, а тепер настає чимраз коротша!
Петро засміявся:
— Та це, по-вашому, ще на таке зійде, що буде година днини, а година ночі. А відтак уже таке настане, що не буде ні днини, ні ночі, лиш хіба — раз темно, раз ясно, раз темно, раз ясно; мигтітиме перед очі, що люди битимуться головами одне до одного.
— Ей же бо ти, небоже! То ти береш мене, старого, на глум?!
Петро пішов, а Гриць відказував на молодь і на читальню.
Гриць, відай, був би в неділю сам до хати ніколи не зайшов. Кликала його двадцятилітня донька (ще від першої жінки) Василина. Вона підходила тихо, босими ногами, аж до Гриця, сіпала його за рукав та й шептала:
— Дєдю, ходіть вечеряти!
Гриць обертався здивований, хвильку надумувався і йшов до хати.
Від Василини заносило на кілька кроків вокруг потом. Дівчата миються щосуботи лугом майже до пояса. Василина, очевидно, не робила того, бо не мала часу: вона заступала в хаті ґаздиню та й робила на лані, а мачусі не було в голові, аби «дівка була змита».
— Такий-єм добрий-добрий, як молоко,— говорив Гриць, входячи до хати, але його прибитий вигляд не показував зовсім молочного настрою.
— Ігі на тебе, пияку! — відповідала йому Грициха з печі.— Ти з глузду зсунувся, що плетеш, не видиш, що образи в хаті?!
— Но-но-но, жінко, бог з тобою! Чоловік, як якийсь казав, хоче зажити світа: на то бог дав неділю. Цілий тиждень працюємо, як той казав, в поті чола, а...
— Ей, робітнику мій! — аж заспівала Грициха.— Іди, йди, старцуне, ще колись горівка в тобі займеться. Та й то ні встиду, ні сорому не має: уже дідовід, одною ногою в ямі, а ще як заллє собі пельку, то мало що хибує, аби по стінах не дерся. Гриць замуркотів щось під носом, а потому вхопився обома чорними, костистими руками за голову, сів за стіл та й:
— Убила мене,— каже,— як кагла!
Від заправленої чортзна-чим горівки боліла його голова. Василина подала йому вечерю та й пішла лагодити постіль.

II

Чи він був пияк?
Варвара, Павлова донька, дівка чорнява, висока й гнучка, напала була раз серед поля на Василину, бо Василина десь її по селі обсуджувала.
— Ти, обсудо якась! — кричала Варвара.— Розповідай ліпше по селі за себе та за свого дєдю-пияка, а не за мене, бо я тобі зараз кіски повимикаю.
Василина дивилася звичайно в землю, та й тому всі казали, що вона «непевна». Тепер вона глипнула на Варвару своїм зизим оком.
— Брешеш, Варваро, я тебе не обсуджувала, а від мого дєдя тобі зась!
— Бреши сама з псами, ти опуде вонючий! Аді, воняє від тебе, як від тхора. А твій дєдя таки пияк: малі діти знають, що він пияк.
Василина відійшла. Ішла зовсім спокійно, так, начеби нічого й не сталося.
Варвара кричала ще їй навздогін:
— Сокотися ти, зелепуго, сокотися мене, як вогню, бо як іще раз учую за якусь обсуду, то розідру тобі хавки від вуха до вуха; серед села розідру!
А сусіда Грицева, стара Семениха, ймила була раз Грицевого синка, Николу, в своїм саду на яблінці. Зсадила його відти та й випарила, не жалуючи долоні.
Зчинився вереск. Сусіди зазирали через плоти. Вийшла й Грицях а та й стала впевняти, що Никола здоймив лише одно-однісіньке яблуко з землі, а на яблінку зовсім не лазив.
Семениха аж руки заломила спересердя:
— Гей, люди добрі! Та через це злодійкувате насіння ніяк буде стебельця на дворі вдержати: обнесуть де що є. Та й то малий злодій украв, а стара злодійка покриває. Та ти, крива відьмо, вчиш дітей крадіжки! Ти чоловіка звела на нінащо. За першої небіжки Гриць був порядний ґазда, а за тебе він і пияк, і нетріб. А то, бігме, радше би йому було повіситися, ніж мав зав'язувати собі світ із такою кривою відьмою.
Грициха замахнулася палицею:
— А йди ж ти, мерзо! Я тебе до суду завдам, що ти мене відьмою називаєш. Аби-сте були люди свідомі. (При цім слові сусіди поховалися поза плоти). А я присягну, що то ти відьма. Я знаю, що ти ходила гола навкруг хати з макітрою на голові. То була робітна днина: чоловіків не було дома, лиш жінки. Тому Семениха балакала ще довгенький час із Процихою. Проциха плекала дитину обвислими, зжовклими грудьми та й приповідала:
— Добре кажете, Семенишко, то вона звела Гриця на нінащо. Який став тепер! Сором межи люди показатися: та він і в неділю в чорній сорочці. Не дбає вона ні за чоловіком, ні за Василиною. Дівці вже двадцятий рік, а люди не трапляються. А все через ню.
— Погань, кажу вам. Таже я ще затямила його першу небіжку. Жили,, як той казав, у мирності і в радості. Мав з нею двоє дітей. Старша, Марія, та померла вже віддана, при першій дитині. А оця молодша, Василина, та яка стала? Непевне воно таке: і в очі чоловікові не подивиться, все в землю. А всьому вона винна.
— Гриць забанував за першою небіжкою; після її смерті та ходив цілий тиждень, як строєний: ні робота його не бралася, ні їда. Потому, що робити, оженився. Та — якби жінка людяна. А то лучилася така помийниця, що не то роботи з неї, але й доброго слова нема. Крива відьма, та й решта.
— А ви ж гадаєте, що він чого розпився? Таже за першої небіжки де-де-де — господар на все село. А тепер? От гноба: і сама не здихає та й йому не дає жити, боже, прости мені! От гріхи.
Також панотець Антоній мав Гриця за пияка. Незабавки після того, як Гриць оженився вдруге, панотець закликав його до себе.
О. Антоній був старий чоловік старої школи, завзятий табачник. Він належав до «твердих русинів», говорив з жінкою й дітьми по-польськи, а на мужиків натискав, аби не говорили це, цесе, але сіє.
— Учить нас сіяти! — говорили люди.
Гриць увійшов до кімнати, поцілував панотця в руку і став оглядати перепудженими очима портрет Снігурського, що висів над бюрком: іще не видів такого «страшного святця».
— Слухай-но ти, Грицю (панотець кожному тикав), питаюся я тебе, чого ти розпиячився? Та тобі не встид: таже ти якийсь ґазда?!
Ґазда глипнув жалісними очима на Снігурського.
— Просю божої ласки та й вашої, та де ж я? Лучилася пару разів оказія та, щоправда, був-єм трохи горівчєний, але аби аж розпитися, то... бігме, я не тото... не свідім, та й уже.
О. Антоній зажив табаки та й став Гриця, як то кажуть, псячити.
— Ти сякий-такий, маєш мені присягнути від горівки, розумієш?!
— Таже я розуміти розумію, але присягнути... то вже ні.
— Як? Що? Чому? Ти не хочеш присягнути від горівки?!
— Бо то з хліба,— сказав Гриць непевним, але переконуючим тоном.
І з присяги нічого не було.
— Чекай-чекай ти, лайдаку, прийде коза до воза. Та й прийшла коза.
— Узяв піп на мене пізьму,— говорив Гриць до жінки по якімось часі, вернувши від хреста.
— Як, за що?
— А чи ж я знаю.
— Но, а відки знаєш, що взяв пізьму?
— Як «відки»? Аді, охрестив дитину Ерстиною!
— А ти ж що?
— Та я казав: хрестіть, кажу, Єрина, а він охрестив Ерстина.
По двох роках охрестив знов панотець хлопця Родіоном.
— А як хлопець називається? Казав-єсь, що Никола?
— Таже я казати казав, коли ж бо має на мене пізьму. От і не нагадати, як назвав... Редьквою назвав.
— Йой! А ти ж що? Та як, хлопець та аби звався Редькова.
— Іди питайся його. Я йому кажу Никола, а він: «Хрещається,— каже,— раб божий Редькова»,— та й решта.
Проте однако Ернестину всі звали Єриною, а Родіона — Николою.
Але Гриць не був такий пияк, як другі пияки. Пияком звичайно є той, хто п'є в корчмі та й хто п'є завсіди: чи є товариство, чи ні, чи є причина пити, чи ні. А Гриць не так. Він майже ніколи в корчмі не пив. Приносив собі завсіди горівку додому. Лиш мав ту пияцьку прикмету, що пив сам, не дбаючи про товариство.
Гриць «заживав світа» лиш у неділю. Буденного дня ходив у поле, як кождий. Та тільки тоді майже ніколи не говорив. Сусід Іван, що мав письменну жінку, розповідав не раз, що «Гриць,— каже,— виговориться в неділю на весь тиждень та й цілий тиждень відтак не потребує говорити».
Грициха через «роматиз» не могла ходити. Вона вічно пряла. Пряла в село вовну й повісма, а за то діставала «межи діти» то муки, то скорому.
Василина була в хаті ґаздинею, але й на лані робила. Двірський економ, гербовий шляхтич, що був колись високим урядником, обікрав касу й пішов «на утшиманє родакуф», уважав Василину майже за двірську наймичку. Коли треба було робітника, то він приходив до Гриця та й кричав із вулиці:
— Василино, а ти ще дома? Ти не знаєш, що в мене робота? Махай на лан!
Василина заробляла стільки, що ставало наймати плуга (у Гриця було два помірки й город), ну — та й Грицеві на горівку.

III

Це діялося по жнивах у середу. Було якесь церковне свято; у поле ніхто не йшов. В громадській канцелярії сидів писар Василь під образами за столом, війт коло вікна за столом, а Семен, касієр, і присяжний — подальше на ослоні.
Громадська канцелярія була у Семена. Він мешкав по однім боці, а другий відступив на канцелярію.
Всі дивилися зі співчуттям на писаря, що аж упрівав, читаючи якесь письмо від старости. Та й мав чого впрівати. Повітовий староста, ревний оборонець краєвої автономії, переслідував, як лиш міг, тоту раду громадську.
Громада, бачите, завзялася та й вибрала до ради самих противників дідича. Староста розписав другі вибори. Громада вибрала тих самих. Староста розписав треті вибори та й приїхав сам до села на вибори.
Старий війт перепудився: сам перший голосував на нових радних. Переголосувало ще кількох, а старості здавалося, що то панська ліста, та й зробив виборчий маневр, винайдений польською шляхтою в Східній Галичині. Закінчив голосування, хоч голосуючих було ще кілька кіп.
— Решта не будуть голосувати, бо то самі лайдаки,— порішив староста та й від'їхав.
Коли ж рада громадська зачала урядувати, тоді аж староста доглупався, як він сам себе в дураки пошив. Тото ж було відказування!
— Та то самі лайдаки, розбійники, злодії! Не вір жодному хлопові, як псові. Я їм дам, я їм покажу!
Найгірше вийшов на тім писар Василь. Нова рада громадська відрядила старого писаря, котрий був правою рукою старости та й обікрадав громадську касу, і вибрала Василя. А Василь іще в писарці початковий чоловік. Тамошній учитель привчив Василя трохи «краевого язика», та й Василь уже знав, що рачи звєшхносць гмінна не значить: най громада ловить раки, а полєца сє не значить: бити по лиці, але зате до урядової стилізації не міг ніяк привикнути.
— Слухайте, Василю,— говорив учитель,— вас то милить, що на кождім письмі стоїть усе на самім початку: високе цісарсько-королівське міністерство зарядило рескриптом з дня такого до числа такого, а високе цісарсько-королівське намісництво з дня такого до числа такого,— а вас най то нічого не обходить. Що вам там міністерство, намісництво, ви читайте самий кінець, там є то, що треба.
— А того ж не треба?
— Не треба.
— А нащо ж пишуть?
— Гм, гм, нащо пишуть,— учитель подумав хвильку,— нащо пишуть? А нащо дають над і крапку, таж і й без крапки не було би с, тільки і.
— Правда.
Та тільки Василь ніколи не знав, що лишити, а що читати, а тут староста тисне.
Тож Василь прів над письмами, а присяжний говорив до Семена:
— Ой, так, так: читати, то не ціпом махати.
— А ви ж як гадали? Таже то працюється головою. До хати ввійшов Гриць, темний та назний, з запалими очима. Видко було, що слабий. За ним високий сивий єврей Борух. Його називали Короп, бо був дуже худий. Гриць почав говорити, не привітавшися,— знак, що справа дуже важна.
— Просю вас, пане війте, та й ви, пане писар, та й ви, панове радні. Наперед просю божої ласки, а відтак вашої: дайте мені поміч, зробіть межи нами ряд. Короп наважився мене з світа зігнати!
Короп замахав руками:
— Я від тебе нічого не хочу,— ти мені верни мої гроші.
— Відки ж я тобі, добрий чоловіче, гроші дам? Таже з коліна не вилуплю. Зажди: я ще з села не втікаю. Устараю, то дам. — Чи ж я тебе в шию б'ю? Не маєш, не віддавай.
— А чого ж хочеш? Бійся бога, май серце, Борух! Чого мене ріжеш без ножа?!
— Таже чекайте, говоріть за рядом: як зайшло, що є межи вами? Відки ж я можу знати? — говорив війт своїм звичаєм, поволі й виразно, начеби проводив молитви малій дитині.
— То так було,— зачав Короп, але Гриць перебив:
— Чекай, най я скажу!
Війт дав першенство Грицеві:
— Ти, Коропе, зажди, най Гриць говорять, а відтак ти маєш своє говорити.
Короп не перечив:
— Най говорять Гриць.
— То отак було,— зачав Гриць.— Я з Борухом нічого не мав, у жадні інтереси не заходив, за грунт, за поле не було межи нами й слова бесіди. Може, ні? Кажи, Борух, осьде при людях, най чують пан начала, пан писар та й люди. Кажи: так чи не так; була межи нами бесіда за грунт?
— Грицю, ти говори далі. Я своє скажу накінці,— залепотів борзенько Короп.
— А я осьде побожу сто раз, не раз, перед цілою громадою, в церкві побожу, коло престола, і я побожу, й жінка моя, й діти мої, що я Борухові за грунт ані словом не писнув. Хоть най він присягає, а хоть най я присягаю. Осьде кладіть хрест, світіть свічки, най присягаю. А ні, то приводіть рабина, най Борух побожить. Най він побожить, що була бесіда, а я побожу, що неправда. Най він побожить на свою душу, що була бесіда, а я побожу на своє здоров'я, що неправда. Най він побожить на свої діти, а я побожу на свою маржину. Маю всього одно паця й корівку, а отже би-м зараз на маржину побожив. Та й видите, пане війте, і ви, пане писар, і ви, панове радні, ви в нашім селі урядники, а отже щоби-м з цього місця не поступився, щоби ми руки покорчило, щоби ми очі білками стали наверх, як я з Борухом за грунт хоть пусте слово заговорив. Що правда, то не гріх. Може, ні?
А сьогодні рано приходить Борух та й ні в дві, ні в три каже, що мені грунт зліцитує, говорить, що я підписався йому на грунт. «Ти,— каже,— підписався мені на грунт». Жінка колотила на припічку кулешу, та як у Боруха це слово почула, то колотач у її руках застиг. Ти мені, мой, жінку перепудив! Жінка до мене: «Ти сякий, ти такий, ти затеряв грунт, ти, лайдаку, ти, пияку»,— ну — паплюжить. Публіка на все село. Жінка в плач, діти в плач, а я став ні живий ні вмерлий. Це ошука, Борух, ти на ошуку взявся, бо я аби то, що за нігтем, то ні!
Короп прийшов до слова:
— Чекай-чекай, Грицю, ти говориш ні се ні те. От послухайте, пане війте, що було межи нами...
— Ні,— достоював Гриць,— за грунт я йому нічого не казав.
— Що тобі таке? Я за грунт тобі нічого не кажу.
— От крутиш, а видиш, що крутиш, не крути, Борух! Короп став нетерпеливий:
— Що хочеш від мене? Я до тебе нічого не говорю, я собі до війта. Слухайте, пане війте! Він позичив у мене на знесіння перед десятьма роками сто левів на процента, бо казав, що має довг сплатити до банку. Я йому чекав-чекав за той довг, а він як не віддавав, так не віддавав. Я його запізвав до суду, а на терміні він підписав мені злагоду, що має мені вернути до трьох років ратами двісті левів. Він рати не поповнив, а я заінтабулювався на грунт. Він не платить далі, а я хочу пустити грунт на ліцитацію. А щоби люди не казали, що я злий чоловік, то я сам не буду грунт ліцитувати.
Я продам банкові, а банк його зліцитує. Я йому прийшов казати по-добру, так, як чоловікові: верни мої гроші. А як ні, то я грунт продам на ліцитації. А щоби люди не казали, що я злий чоловік, то я продам банкові,— най банк твій грунт ліцитує. А він до мене...
— Що, до тебе? — крикнув Гриць.— Я до кождого! Хто би мені зважився мою діднину, мою працю порушити, то, аді, осьде кажу при людях, сокирою гачу в голову та й сам іду до криміналу гнити, а ти йдеш сиру землю гризти!
Тепер надійшла Грициха. Через «роматиз» не могла враз із чоловіком іти та й припізнилася. До канцелярії не входила. Стала собі в сінях, сперлася на одвірок, куделю встромила за окрайку й почала прясти, перехиливши голову аж до канцелярії, щоби чути розмову. До неї вийшла Семениха (вони вже не гнівалися), стала собі також у сінях і слухала розмови, ніби віднехотя: бабське діло не до ради.
Тим часом Короп виймив письмо і подав Василеві-писареві:
— Що то багато говорити? Осьде є злагода, ти її підписав у суді. Най пан писар прочитають та най скажуть.
Пан писар почухався в голову. Був приготований, що, оглянувши то письмо, муситиме заявити: «Я до цього не беруся, треба пана учителя». Але ні. Це письмо було знайоме Василеві. Короп уже приносив ту злагоду до Василя, та й Василь відчитував її враз із учителем. Учитель вияснював Василеві, що там стоїть. Це не була злагода, це був дозвіл на реальну екзекуцію. Василь тепер старався лиш дошукатися в письмі того, що йому учитель говорив. Та не міг ніяк. Він чудувався лиш, як учитель тілько в тім письмі дочитався.
— Та що, вуйку Грицю, злагода. Підписали-сте ся, що заплатите. А не платите, то суд йому позволив заінтабулюватися на грунт.
Гриць стис плечима.
— Я на ніякий грунт не підписувався.
— Чи підписували-сте ся, чи ні, то право так каже, що Короп може собі на вашім грунті пошукувати свого довгу. Грициха перехилилася через одвірок:
— Як то може бути, щоби право було для Коропа, а щоби для нас жадніського права не було?
— Так, так,— доправив Гриць,— право є кождому однаке.
— Що ж воно таке за право? — говорила Грициха.— Та й відколи воно так на світі, аби віддавати грунт ізмежи дітей у лихварські руки. Я — дурна баба, але мені здається, що право не може нікому грунт відбирати та й лихвареві давати.
— Я такого права не приймаюся,— сказав рішуче Гриць.— Як мені нема права в громаді, то я йду деінде: я знаю, куда двері втворяються.
Тепер зачав говорити війт поволі й виразно:
— Таже погодіть. Я вам жадного права не можу робити, бо вже суд ізробив: суд старший над мене. А з цим така справа, вуйку Грицю. Таже ви затямили небіжчика Гаврила. Який був багатир? Пари йому в селі не було. А що собі вистроїв? Заліз у банок, рат не поповнив; та не пішло все господарство на бубен? Пішло! А також викрикував, що: «Ану,— каже,— най хто,— каже,— прийде, то,— каже,— заріжу». А з'їхала комісія та й хату, й увесь грунт віддала панові. Ще й дотепер у ній сидить Кручка. Позичив — віддай, а ні, то з'їде комісія, та й уже.
— Таже я не спираю гроші віддати,— почав лагідно Гриць,— але тепер не маю. Відки возьму?
Короп приступив ік Грицеві:
— Кажи мені правду, відки ти можеш відтак мати? Маєш що продати на двісті левів чи маєш їх відки устарати? Таже то не двісті крейцарів, то сума. Я тобі скажу правду, мене кортить купити в тебе помірок під горою. Ти мені відступи помірок, а я тобі підпишу, що межи нами злагода, що я заспокоєний. Однако той помірок тілько не варт, ніхто би тобі за нього тілько не дав.
Грициха скричала:
— Я не зволяю! Що то за якесь ошуканство?! Ти, Коропе, не підходи мені чоловіка: в мене діти є. Ми годуємо з того помірочка дітей та й себе. А ти, Грицю, най тебе бог боронить! Гей, люди! Що цей загадав, що цей загадав? Хоче мене з дітьми з торбами на старість пустити. Світку ти мій гіренький!
— То не силувана річ. Я собі своє пошукаю: роблю цесію на банк, та най вас ліцитує.
Грициха впустила веретено та й ухопилася обома руками за одвірок:
— Як то може бути? Пане начальнику! Таже ви війт у громаді, а ви мовчите?! Куда ж це? Гей, люди добрі!
Та я через лайдака аби-м з дітьми з хати забиралася? Таже, адіть, ми каліки!
— Вічні каліки! — додав Гриць.
— Він щонеділі пиячить, а я з дітьми караюся та на старість піду попід чужі плоти?! Наробив довгів, а мене з дітьми в старці пускає. Таже вас громада війтом настановила, аби-сте робили право межи людьми. А ви за бідними людьми, за каліками, не хочете обстати?
— А як же я обстану,— відповів війт,— заплатю за вашого чоловіка, чи як?
— Та хто вам каже платити? А як? Аби не було при-пору лайдакові, що пускає діти в жебри? Нащо ти діти наплодив? Війт озлобився:
— Мовчи, бабо, не теремкоти мені тут! Тут гмінська канцелярія, не корчма! Тут урядкується!
Грициха на такі тверді слова, а ще урядовою бесідою, притихла, але журу свою виливала далі перед Семенихою напівшепотом:
— А дивіться, сусідо, наплодив ворог діти, та хіба йди додому та ший торбу на нього і на себе. Таже діти не просилися на світ.
Та й Семениха так гадала:
— Ой, правда, кумо, правда: дитина не проситься на світ та не проситься.
— Знаєте, кумко Семенишко,— говорила Грициха,— прийшов сьогодні рано Короп... Я сиділа на припічку та й колотила кулешу, бо я немічна каліка а стояти не годна, аби при якій роботі. Николка десь вибіг на вулицю, а дівчище (так називала Василину) засувала горшки в піч, Єрина силяла ґердан, а Гриць робив щось у хаті, чи зубок до грабель тесав, чи... От, видите, бігме, я вже забула, так мені баки забили. З розуму сходжу. А Короп, знаєте, входить до хати: «Добрий день».— «Добре здоров'я». Мене гей щось тякло, щось мені гей під серце підступило: що цей, гадаю собі, зранку хоче? А він таки до Гриця: «Що,— каже,— Грицю, робите?» — «А що ж би,— каже Гриць,— дали мої ґаздині сночі пацяті їсти та й забули цебер узяти. Паця влізло в цебрик, та й, аді, висадило дно дочиста. Тепер бери та грайся: уставляй дно, збивай обручі...» От, видите, нагадала-м: Гриць цебрик збивав... «А ви що скажете?» — питається Гриць Коропа. «А що ж би? Нічого доброго»,— каже Короп. А мене знов гейби хто гранею обсипав. «Прийшов-єм,— каже Короп,— аби вже був раз кінець із нами. Я чекаю тобі,— каже,— за гроші вже десятий рік, а тобі ні в гадці віддавання. Я прийшов,— каже,— тобі сказати, що пускаю твій грунт на бубен. Ти,— каже,— з грунту вступайся; а мені мої гроші мус бути!» А я, знаєте, як-єм це слово почула, то так, як би мене хто довбнею по голові вгатив. Таки кажу вам, кумко Семенишко, пустила-м такі сльози, як горох... Грициха заплакала.

IV

Як вийшли з канцелярії, то Грициха докоряла ще дорогою чоловікові. Гриць приоставав та й слухав мовчки докорів, наче той віл, що наставляє шию в ярмо.
У Івана на воротах поставали Ахтемій та й старий Михайло. Вони приходили щосвята і щонеділі до Івана. Михайло, сам неписьменний, держав у спілці з Іваном газету. їм вичитувала Іваниха.
— Я би їй держав сам газету,— говорив Іван,— але що ж? То ще молоде: соромливе дуже. Якби її другі жінки взяли на язик за газету, то вона би з сорому, відай, під землю провалилася.
У селі не має ніхто ніякої тайни. А ще така справа, як Грицева, що його «Короп хоче зі світу зігнати», то вона й малій дитині не була невідома. Тим-то Грициха не розповідала всього наново.
— Іду, люди, іду торби шити! —приповідала.— Затеряв, запроторив усю працю. Адіть, ворог пускає діти попід плоти!
Гриць спробував боронитися:
— Та що ж я? Короп наважився на моє життя!
— Вороже лукавий! Що брешеш? — перечила Грициха.— Та тебе заставляв Короп щонеділі пиячити? Та тебе Короп бив у шию, аби-сь зичив у нього гроші?
Справді, Короп не заставляв Гриця ні до чого: не було що відповідати, тому Гриць потягся мовчки за жінкою додому.
Короп вийшов з канцелярії і, не зважаючи зовсім на людей, говорив сам до себе по-єврейськи. Михайло насівся на нього:
— Коропе! Ти з громади жиєш та й людям пакості робиш? Таже якби люди на тебе не робили, то ти би не мав з чого жити. Ти обснуєш чоловіка, як павук, та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи.
Короп став:
— Я впоминаюся за своїм. Я йому дав готові гроші на долоню. То моя праця, я їх ніде не вкрав.
— Не вкрав, але й не заробив. Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте.
Михайло мав звичку послугуватися книжними словами, що їх вислухав з газети. Так привикав до тих слів, начеби їх уже змалку переймив, та й був переконаний, що кождий розуміє ті слова.
Іван також вмішався до бесіди. Він Коропові викав; взагалі нікого не обиджав, але вмів чемними словами заїхати в самі печінки.
— Таже ви, Борух, уважайте, що в Гриця діти є. Ви його не пустите внівець, бо йому вже небагато належиться, але його діти. Як ви чужим дітям, так бог вашим. Та не шкода дітей? Що вони мають покутувати за ваші гріхи? Таже вашому Міхулові вже, відай, двадцятий рік, бо вже осліп на праве око.
Всі три злобно посміхнулися. Євреї звичайно калічать синів, аби їх звільнити від військової служби. Короп не почувався до гріха:
— Най покутують діти за мої гріхи: я ніякого гріха не маю. Впоминатися за своїм, то не гріх.
Відійшов, не зважаючи, що Михайло аж вогнем сипав, так резонував:
— Отак-то люди сходять на біду! Та Гриць богу духа винен: позичив сотку, вертай дві, так, як би йому на оборі проценти росли. Кажуть: маєш суди, боронися. Як же бідному чоловікові боронитися? Раз: не має відки (таке то коштує), а друге: блавучить час. Прийшов на термін: погодімся, то й погодімся; двісті, най буде й двісті, лиш аби не було тяганини. Але де?! Він тепер, аді, якої загнув: банком пужає, помірок би брав. Достоту, як той дідько, що, кажуть, як чоловікові прикро та й не може собі ради дати, а дідько тиць шнурок у руки, ще й на шию заложить.
— А який став маючий,— заговорив маломовний Ахтемій.— Та кажуть, що він у нашім селі так забагатів.
— На, маєш! — перебив Михайло.— Таже я тямлю, як він зайшов у наше село. Кажу вам, дранки не мав на собі. А як узявся на гендель, та назбирав суми суменні. Та й де він тілько маєства назбивав? Таже в селі й не видко тільки маєства.
— Як не назбивати, як лупить з останнього,— сказав Іван.
— Та й нема тому ніякого припору,— говорив Михайло.— Чоловік, що працює, та йому вже на роду написано, аби з нього шкуру лупити. Робить ураз із волом на ниві, а прийдеться збирати — нема що. Поле не вродить, то хапайся хоть бритви: дають у банку, бери в банку. Тисне банок — то ти питай милосердної душі, аби зарятувала. Та й лучиш саме на порядного лупія, бо добрий чоловік так само мліє з голоду, як ти. Залізеш лихвареві в руки, то-с господар із його ласки, доки йому до вподоби, аби-с був господарем.
Іван притакнув:
— У суді також нема ради: його право! Йому дадуть вирок, а ти, бідний чоловіче, хоть із моста та в воду.
— Та й то ще не смій там рибу ловити, бо заарендували,— сказав маломовний Ахтемій та й засміявся мужицьким сміхом, що тілько голос ніби сміється та й губи стягаються до сміху, але по обличчю зовсім не пізнати, що то сміх.
Щирий сміх дуже рідкий та й тому неприличний. Щирим сміхом сміється, приміром, дівча до хлопця з любощів. Але люди кажуть, що воно не сміється, тільки шкіриться.
— Чого шкіришся, не видиш, що ягнята в озимині? — кричать на таке дівча і вважають за більший гріх не то, що воно шкіриться, як то, що не пильнує ягнят.
Всі тут постановили пустити Коропа в газети, хоть Михайло був переконаний, що всього того не списав би й на воловій шкурі.

Comments