Козовик Іван


Козовик Іван Якимович (* 12 лютого 1928, с. Данилівці, нині Зборівського району Тернопільської області) — відомий літературознавець, мовознавець, перекладач, педагог. Кандидат філософських наук.(1969). Священик-науковець, який взяв на себе вагому частку праці щодо становлення духовної семінарії і теологічної академії в Івано-Франківську.

Життєпис
Автобіографічна замальовка

  Прийшов я на цей світ у 1928 році в селі Данилівцях Зборівського району Тернопільської області в селянській сім’ї. Батьки мали двоє хлопців і троє дівчат, шість моргів поля (приблизно 5 га землі). Змалку пас гусей, корів.
   У 1941 році, коли прийшли німці, мої мама Пелагія пішли на відпуст, що відбувався у церкві Успення Матері Божої в Тернополі. А коли повернулася, то розповіла, що монаший чин редемптористів відкриває семінарію, куди можна посилати своїх дітей. Брат, який від мене на два роки старший, був у «січовиках» і вже на дівчат заглядався, не захотів, а я кажу: «Поїду». Батько підтримав: «Нехай їде, може стане чоловіком, а не буде чужим волам хвости крутити». Дали мені з дому постіль, гуску, кусень сала. і поїхало нас троє із села возом на духовну науку.
   Мені тоді було 13 років, коли я пішов в другий клас ювенату (мала семінарія) отців редемптористів при монастирі Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїсках, біля Львова, який прирівнювали тоді до класичної гімназії. Зустрів нас інтелігентний і дуже делікатний отець Грама, а згодом — отець Бартиш і отець Ширий. Вчився я добре, але ще був малий, то деколи заходив в окрему кімнату й часом плакав. Напевно, жаль мені був за селом, бо я ніколи не був від дому так далеко й надовго відірваний.
   Вчив німецьку, латину і польську. Це сьогодні бібліотека семінарії аж тріщить від книжок, а тоді не було багато богословської літератури українською. А вже на другий рік я вчив французьку і почав вчити грецьку. Семінарія розміщувалася у великому п’ятиповерховому будинку в Збоїсках поблизу Львова. і там я провчився чотири роки. На Різдво і по Зелених святах відпускали нас на два тижні на вакації.
     Після підйому ми відмовляли навколішках загальні молитви, на які часто приходив отець Породко. По них — коротке розважання і служба Божа. Відтак — сніданок і заняття. Зранку, як правило, ми мали три академічні години, згодом — обід і рекреаційна година. Як було тепло надворі, то ювеналісти відмовляли близько третьої години пополудні вервицю. Далі — знову заняття. На вечірній рекреаційній годині відвідував нас також о. Породко. По вечірній розривці йшли до каплиці на вечірню молитву. У четвер — прогулянка, в інші дні — самопідготовка в спільній залі, яку часто без попередження відвідував настоятель віце-провінції протоігумен о. Йосиф де Вохт. Харчувалися тим, що привозили від батьків з дому. Всі домашні харчі віддавали зразу ж на кухню. Ситим я ніколи не був. і коли скаржився о. Леб’яку, що мало їсти дають, то він мене розраджував словами: «Та ти гарно виглядаєш! Червоний, круглий, як пампух!». Час бо важкий, а були й такі спудеї, яким батьки нічого не передавали, тому отці-монахи, як могли, намагалися дати собі раду з ювеналістами, а нас на 1944 рік уже вчилося 100 чоловік. На закінчення дня ми мали вечерю, коротку прогулянку та грали в шахи. Другою бідою був зимовий холод, який ми прозвали «бичем Аттіли». На велику кімнату — понад 100 квадратних метрів — була одна піч, яку розпалював пан Яцко. Делікатно під вечір. А вкривалися тим, хто що з дому привіз. Я мав верету і коц, але як пошили мені батьки куртку, то вже’м коца не мав. З тих часів врізався мені в пам’ять о. Володимир Породко, який на усіх нас мав чи не найбільший вплив й очі якого завжди випромінювали розум і мудрість. і зараз пригадую, як він нам давав духовну науку своїм повільним басом, наголошуючи на кожному слові: «Якщо тебе спокушає права рука — вирви її», — сильно наголошуючи на слові «вирви». Мене при тих словах мороз проймав до кісток. Я собі думав: «Як то вирвати її? Що, інвалідом буду ходити?..»
— Коли прийшли большевики і зайняли Тернопільську область, то нам видали ряси, і з «ювенатів» в монастирі лишилося нас п’ятеро тернопільських. «А ви залишайтеся при монастирі», — сказав нам тоді отець Породко. і згодом він нам пояснив, що монахи відповідають за нас перед Богом. Ми всі як один погодилися і сказали, що лишаємося. В монахів був великий сад десь під чотири гектари. Большевики туди пригнали 5-7 прожекторів-рефлекторів, а їх обслуговували дівчата з Білорусі. «Такіє молодиє батюшкі!», — сказала одна з них, подала мені руку і поцілувала мою. Тоді прийшов якийсь офіцер і запевнив нас, що богословів в армію не будуть брати, а будуть вони вчитися. Через місяць ми переїхали в Голоско біля Львова й там почали новіціят в отців редемптористів. З тих часів з приємністю згадую магістра Рудку, о. Породка, о. Пелеха, о. Ячука, блаженного о. Івана Зятика, який мені латиною написав текст про мою належність до монашого чину і який я зберіг. Новіціят ми закінчили в 1945-му і наступного року розпочали студії філософії латинською мовою.
   Коли вийшов указ, що беруть до армії, то моєму приятелеві Слободянові й мені отці редемптористи дали на руки ювенацькі свідоцтва. В мене — всі оцінки на «відмінно». З ними за порадою отців і вступили до Львівського університету. В університеті два тижні не мали ще ніяких відомостей, чи нас прийняли. Нарешті прийшли до секретарші, пригостили її булочкою та яблуками і дізналися, що ми зачислені.
       І що дивно: коли ми вперше зайшли в клас класичної філології, то з двох груп — до 80 відсотків сиділо військових. Але також було достатньо дітей священиків. А священик Охрімович взагалі прекрасно говорив на тему марксизму. Приходить до нас старенький професор Пастушик і каже: «Ви поступили на класичну філологію. Будемо з вами вчити латину п’ять років. Почнемо з алфавіту». Й називає букви. А коло мене сидить симпатичний молодий чоловік і починає цитувати Овідія латиною, я його продовжую. Згодом виявилося, що мій сусід Степан Войтович є отцем василіянином. Він у ті часи ухитрявся служити в неділю в Золочеві службу Божу і говорити проповідьѕ Словом, я в тих часах, як дволикий Янус: до четвертої-шостої години був студентом, решту часу — в монастирі. Так ми відбували студії філософії в монастирі й одночасно ходили на пари. і так тривало два роки: 1946—1948 рр. По цих роках навчання, перед самим закінченням екзаменів, на фізкультурі Слободяна і мене викликали у відділ кадрів і сказали: «Ну что, отєц іван, ваш унівєрсітєт кончілся...» Мене звільнили. Порадилися з отцями, як далі чинити. В селі — хата розбита: повно щурів і повно біди. Отці радили нам залишитися. Десь восени 1948 року раптом отримали такий указ: «Або ви забираєтеся, або ви переїжджаєте до Унева, або розходитеся». Згодом, 17 жовтня 1948 року, всіх монахів забрали з Голоска і 14-ма вантажівками вивезли до студитської Свято-Успенської лаври в Уневі, де був влаштований табір для духовенства УГКЦ, яке не визнало російського православ’я. Нас, 30 чоловік, дуже тепло прийняв ігумен студитів блаженний Климентій Шептицький.
     Від жовтня 1948-го і до березня 1949-го я ще перебував в Уневі. А в березні у большевицької влади виникає запитання: «Ви вже не студенти-богослови, а чому в монастирі живете?». Через якийсь час закликали нас на воєнкомат з колєгою. Його комісували, а я виявився «родєн» до стройової служби. Так потрапив в залізнично-дорожні війська на чотири роки, два з яких відбув у Ростові і два — в Сталінграді. Тоді з України забирали багато молодих хлопців, щоб менше тут було бандерівців. Мав я Святе Письмо французькою мовою, зразу його забрали разом з натільним хрестиком, і я почав служити. Через певний час пішов прокладати «Волгодон-канал» на 110 кілометрів, який з’єднує Волгу з Доном. Послали мене на курси нормувальника «общєстроїтєльних работ», а то — вже молодший інженерний склад, так що я став «паном» у Красній Армії. Хоч насправді як був, так і залишився рядовим. Навіть на третій рік дали мені два тижні відпустки.
      По службі в армії рік попрацював на цементному заводі в Львові і згодом поновився в університеті. По його закінченні від 1957 року працював в Івано-Франківському медичному інституті (нині університет) викладачем, завідувачем кафедри латинської мови в 1971—1978 рр. До речі, я там так і залишився до цих пір єдиний, хто захистив по античній класичній літературі кандидатську.
  В житті я мав багато добрих приятелів та однодумців: і неперевершеного знавця мов, філософа, професора Соломона Лур’є, і відомого професора Юрка Мушака. Надзвичайні Богом обдаровані талантами люди! Коли потрапляє чоловік у відповідне середовище, то підсвідомо намагається його наслідувати в доброму. Мені ж у цьому випадку пощастило. А з Олександром Білецьким я познайомився на конференції латиністів у Києві в 1966 році, і вже ближче — коли став писати в нього з грецької античної літератури кандидатську дисертацію. Коли ж працював в Івано-Франківському медінституті, то написав «Словник античної міфології». Білецький тоді й каже мені: «Є такий професор Пономарів, який працює в «Науковій думці», але мусите дати йому якийсь відсоток від випуску книжки. Ми з ним переговорили. і в такий спосіб вийшло в «Науковій думці» перше, а згодом, уже за незалежної України, в тернопільському видавництві «Богдан» — друге видання, перероблене й доповнене.
    По утвердженні незалежної України, як держави, прилучився до чималих світських та церковних діянь,зокрема: становлення духовної семінарії й теологічної академії УГКЦ в Івано-Франківську. Незмінний декан філософсько-богословського факультету Івано-Франківської теологічної академії, почесний доктор богословія, професор, митрофорний протоієрейта ще перекладач, викладач, літературознавець, мовознавець.

Творчі набутки

   Навчитель, отець Іван Козовик, який вже понад 50 років викладає студентам латинську мову, чимало часу віддає й творчим розшукам, відтак ним написано чимало книжок, а ще незліченні передмови й післямови до книг богословської, художньої й перекладацької літератури, праця богословського цензора Івано-Франківської архієпархії УГКЦ.
  Автор «Словника античної міфології» (К., 1985, 1989), статей із античної літератури, краєзнавства і релігієзнавства; співавтор підручників латинської мови для медичних інститутів (Москва, нині РФ, 1955; К., 1976) і медичних училищ (К., 1988).
  Грецька, латинська, польська, французька — мови, якими він вільно володіє, спонукали його ще й до перекладацької стезі.
Загалом, визначальними творчими набутками Івана Козовика стали:
* «Словник античної міфології». К., 1985, 1989;
* «Історія філософії». Ів.-Ф., 1999;
* «Чи людина має душу? Яка вона?» Ів.-Ф., 2000;
* «Екзорцизм: Міф чи реальність?» Ів.-Ф., 2003; 2005;
* «Християнська етика для старших класів». 2-е вид. Ів.-Ф., 2009;
* «Космологія». Ів.-Ф., 2011.

Джерела й посилання
* Про Іана Козовика в українській Вікіпедії (енциклопедії);
* Іан Козовик на сторінках української сучасної енциклопедії;
* Детальна розповідь-інтервю з отцем Іваном Козовиком.
Comments