Бора Богдан

      

Богдан Бора (*11 квітня 1920, Павлівка —†20 серпня 1997, Лідс) — український поет, педагог, журналіст, громадський і культурний діяч. Як учасник визвольних боїв 1940-х pоках у складі дивізії «Галичина» залишився в Європі й відомий своїми культурними ініціативами в середовищі української діаспори в Англії, один з організаторів українського шкільництва, голова Спілки українських учителів і вихователів.


Біографічна замальовка (писана Леонідом Череватенком)
«Вони ПІШЛИ 3 ПІСНЯМИ на устах- ще молоді, веселі і гарячі...»

   «Гула найнеповторніша із діб», гуркотів над землею кривавий 1943 рік. На гігантських просторах Європи, Азії, Африки розігрувалася велика трагедія світової війни. Зазнавши поразки у приволзьких степах, німецька армія невідворотно відкочувалась на Захід. Усе було тепер очевидне і зрозуміле як політикам, так і далеким від політики людям. Вже мало хто сумнівався в остаточних результатах бойні, розв'язаної Гітлером і Сталіним. Не мали щодо цього сумнівів і на західно-українських теренах.
   І ось тоді пролунав зі Львова клич утворити в системі німецьких військових (не чорних, а польових) частин СС українське військове формування. Державний акт, що відбувся 28 квітня 1943 року в залі засідань колишнього Намісництва, багатьма так і сприймався — як «право співтворити в цій війні історію», як унікальний шанс продовжити за нових обставин справу українських січових стрільців.

   «УКРАЇНСЬКІ ГРОМАДЯНИ!

   Надійшла довго очікувана хвилина, що український народ знову дістане змогу зі зброєю в руках виступити проти свого найгрізнішого ворога. (...) Тим-то мусимо- використати цю історичну нагоду, мусимо як стій узяти в руки зброю, бо цього вимагає наша національна честь, наш національний інтерес! (...) Ви мусите помститися за неповинну кров міліонів Ваших братів, позакатовуваних у казематах НКВД, на Соловках, на Сибірі, в Казахстані, за міліони братів, позаголоджуваних на наших родючих, насильно большевиками сколективізованих ланах. (...) Тепер або ніколи! (...)
   Дорога Молоде, я вірю, що Твій патріотизм. Твоя жертвенність, Твоя готовність до збройного чину — це не голі слова, що це глибоке, щире переконання та почуття. Я вірю, що Ти глибоко пережила і зрозуміла болючий досвід минулих визвольних змагань, що Ти добула з нього ясне почуття політичного реалізму, глибоке зрозуміння національного інтересу, тверду готовість до найбільших жертв для нього. Я вірю- в Тебе, дорога Молоде, і вірю, що Ти не прогаєш теперішнього Великого Моменту, що ділом доведеш перед цілим світом, хто Ти, чого Ти варта, до чого Ти здібна.
   Справа свята й велика, тому вона вимагає від нас великих зусиль та жертв.
   Я вірю, що наші зусилля і жертви — це твердий, але певний шлях до нашого світлого Майбутнього».
   З таким закликом звернувся до галицьких юнаків майбутній організатор і натхненник «Енциклопедії Українознавства» професор Володимир Кубійович, на той час — провідник Українського Центрального Комітету.
   А ось уривок з промови, з якою виступив по львівському радіо почесний голова Військової Управи, колишній шеф генерального штабу УГА генерал В. Курманович: «Українська Молоде! Ти вихована на славних традиціях наших визвольних змагань. Ти все нарікала, що юний вік не дозволив Тобі стати у ряди геройської УГА зложити батьківщині жертву крові. Тепер маєш нагоду доказати, що Ти гідна своїх батьків, що Твій юнацький бойовий запал і Твоя жертвенність щирі і правдиві, неголослівні.
   Ти стоїш на історичному розпутті, перед великим рішенням. Рам'я об рам'я з німецьким вояком можеш класти тривкі підвалини під майбутнє свого народу. Від Твоєї ідейності та рівноваги духа залежить Твоя доля, доля Твоїх найближчих і Твого Народу...»
   Ситуація була справді одчайдушна, відозви — палкі, аргументи — неспростовні, «нергія спротиву — далеко ще не вичерпана. Молодь відгукнулася і почала записуватися до війська — нібито й німецького, начебто й українського. Так виникла Стрілецька Дивізія «Галичина», що складалася з молодих українських хлопців, якими командували німецькі старшини. Після короткочасового вишколу дивізію кинули в саме пекло — назустріч переможним і досвідченим частинам Червоної Армії, які наголову розбили необстріляну дивізію «Галичина» у битві під Бродами. Рештки розгромленої частини було зібрано докупи, терміново переорганізовано і поповнено свіжими силами. Внаслідок чого частина дістала назву 1-ї української дивізії Української Національної Армії.
   Власне, всі радянські історики, а також деякі історики української діаспори вважають політичною помилкою створення (і коли? Наприкінці війни) дивізії СС «Галичина». Звучать гострі звинувачення у зрадництві й колабораціонізмі. З доказами «а користь такої думки ми знайомі. Послухаймо ж і докази, якими оперують дослідники з протилежного табору. Ось що, приміром, пише Юрій Клиновий:
   «В жорстокій нацистичній дійсності воєнного часу треба було зберегти тисячі української молоді перед вивозом на роботи в Німеччину, де їй загрожував не тільки голод, але й альянтські (тобто «союзницькі» — Л. Ч.) бомби. Проте, остаточна мета — тут треба нагадати світлі традиції УСС з часу першої світової війни — була інша: створення ембріону української національної армії, що могла б із зброєю в руках стати в обороні свого народу по війні, яка — так сподівалися і керівники Української Повстанської Армії, і організатори Дивізії — закінчиться хаосом у Східній Європі. (...)
   Немає сумніву, що головна причина масових зголошень наших добровольців до Української дивізії коренилася в тій нелюдській жорстокості, яку впродовж неповних двох років на західньо-українських землях проявило НКВД, очевидно, на доручення Політбюра КПРС. (...) І саме в цьому великому і справедливому прагненні і було джерело того невеселого ентузіазму, з яким молоді люди добровільно голосилися до Дивізії. (...) це був крок народу, поставленого у безвихіддя, водночас високий вияв і патріотизму і політичного розуму. (...)
   Треба теж ствердити трагічну, хоч і загальновідому правду, що надії, які наші провідники покладали на військові з'єднання Української Повстанської Армії чи такі ж з'єднання в системі німецьких збройних сил, не збулися. Все ж таки боротьба українського народу під час і по другій світовій війні, хоч ведена в абсолютно безнадійних умовах, піднесла смолоскипи волі і ще раз доказала і майбутнім українським поколінням, і світові, що український народ ніколи не зречеться свого права бути господарем на своїй землі. І тут варто пригадати пісню з-перед 200 років:

Хоч пропало славне Запорожжя,
Та не пропала слава...»

Не будемо нічого схвалювати чи заперечувати, не будемо вступати в наукову дискусію. Спробуймо себе поставити на місце тих молодих галичан, які зробили цей вибір, поставлені в екстремальне становище, і далі змушені були пити гіркий напій поразки, ганьби, неслави й принижень. Про їхню драму, про їхні страждання ми вже читали в повісті «Огненне коло» Івана Багряного. Нині маємо нагоду простежити, як ця драма, як ці кривди і болі відбилися в душах безпосередніх учасників подій. Довідатись, у що це згодом трансформувалось, які дало мистецькі плоди. Річ у тому, що дивізійники висунули з-поміж себе кількох діячів української культури, серед яких найпомітнішою постаттю є поет Богдан Бора. І вся історична преамбула була нам потрібна для того, щоб увійти зрештою в світ образів цього неординарного письменника.
   Справжнє ім'я Богдана Бори — Борис Шкандрій. Він народився 1920 року в селі Павлівці, що на Івано-Франківщині. Старший брат його вчителював і, поза всім, допоміг Борисові освоїти й полюбити українську літературу. Втім, родина була зовсім не інтелігентська, звичайна селянська: мати зовсім неписьменна, батько вмів трохи читати. Борис Шкандрій здобув середню освіту в Станіславові (теперішньому Івано-Франківську) і педагогічну в Коломиї. Потяг до літератури відчув десь у п'ятнадцятирічному віці. 1940 року опублікував першого вірша в обласній газеті. Вірш називався «Поле», але з'явився під назвою «Колгоспне поле». І то була чи не найменша з несправедливостей, що їх спостеріг і звідав молодий Шкандрій за період після «золотого вересня». Тому, з чим він зіткнувся, не можна, очевидно, підшукати іншого визначення, крім «геноцид».
   Тому, з чим він зіткнувся, не можна, очевидно, підшукати іншого визначення, крім «геноцид». Тож немає нічого несподіваного, навпаки, все закономірне в його рішучості: Борис Шкандрій вступив у лави дивізії «Галичина». Закінчив підстаршинську і старшинську школи, здобув військове звання хорунжого. Був залишений при школі, потім служив і воював. Дивізія відступила з України, а в червні 1945 року на території Австрії здалась британським військам. Дивізійникам надали статус військовопо- лонених і відправили в табори. Борис Шкандрій сидів у північно-східній частині Італії, в окрузі Ріміні. Наприкінці 1947 року полонених перевезли кораблями да Англії, де вони так само працювали і відбували призначений термін. Спершу звільнили італійських, потім німецьких військовополонених, а українці, за яких не була кому подбати, продовжували табірне животіння. їх випустили на волю через три з половиною роки, приблизно дев'ятсот дивізійників, загітовані репатріаційними комісіями, поїхали на батьківщину, де потрапили знову до концтаборів (радянських) або ж були в той чи інший спосіб зліквідовані. Втім, переважна більшість (понад дев'ять тисяч) дивізійників уникла примусової репатріації. Вони переїхали — хто до США, хто до Канади. Якась часточка зосталася в Англії. Серед них опинився і Борис Шкандрій. Вийшовши з табору, він одружився і негайно влаштувався на працю. Поступово став чільною фігурою в україномовному ш'кільництві Великобританії. Багато років читав лекції, викладав, друкував методологічні статті. 1970 року видаа двохсотсторінковий «Нарис методики викладання української мови». Проживає в містечку Лідс. Матеріально забезпечений, але на світі його тримає і наснажує поезія і любов до України. «Якихось додаткових даних,— пише він у приватному листі,— тепер не можу повідомити, бо від деякого часу почуваюсь погано, тобто хворію».
   Та повернімося в перші повоєнні роки, в Італію, де відбував покарання без вини винний молодий вояк Борис Шкандрій. Як ми знаємо, табір було розташовано поблизу Ріміні. Це старовинне італійське місто відоме нам з дитинства історією кохання Паоло і Франчески, оспіваних самим Дантом. І XX століття уславило Ріміні: де батьківщина одного з геніїв десятої музи, великого кінорежисера Федеріко Феліні. Його рідне місто ми бачили у фільмах «Телепні», «872», «Амаркорд». Але поло- нені навряд чи могли його побачити, помилуватися його чудовими спорудами й вулицями. Адже з полоненими, звинуваченими у найгірших гріхах, поводилися суворо і на екскурсії не водили. Проте під шурхіт хвиль Адріатичного моря народжувалися вірші. Святомир М. Фостун так це змальовує:
   «Довкола табору високі колючі дроти. Вони розкинулися довженними непрохід- ними стінами й відгородили море наметів від рухливого італійського життя. Та ще й від буйних виноградників, колосистої пшениці та розпечених воєнним лихоліттям дальнегінних шляхів.
Високі колючі дроти...
   По їхніх колючках блукають ночами світляні промені яркосліпучих прожекторів, а в погідні голубі дні, які невимовно п'янять духмяністю достиглого збіжжя, на них висне безмежна туга і кривавить молоді вояцькі серця...
В такі дні, попри дротяне павутиння, блукає стежиною молодий поет і мережить на принагідно знайдених кусниках паперу густесенькі рядки. Його палить жарке сонце, й легенький вітерець грається непокірною русявою чуприною. А в тихі зоряні ночі він виходить ген, поза намети, слухає, як шумить морський прибій і шукає Чумацького Шляху.
   Йде ним у своїх мріях на схід, у далеку Батьківщину, згадує свою неповторну юнь, тужить за рідною осінню, яка колись ходила з піснями по вулицях, а серце підказує йому, що, мабуть, уже ніколи зорі не глянуть так тепло і привітно в його вікно, як заглядали вони у вікна батьківської хати — там, далеко-далеко, в Україні дорогій».
   Та яким би важким не було тамтешнє табірне життя, з дійсністю сталінських таборів його не порівняєш. Молодий поет міг і читати, і писати, і навіть... друкуватись. 1946 року видавництво «Життя в таборі» випустило збірку віршів Богдана Бори «В дорозі». Надрукована циклостилевим способом, на поганенькому папері, тиражем 280 примірників, то була все-таки збірка поезій — і збірка (для автора) найперша! Можна уявити собі його радість і гордість!
   У передмові до цієї книжки Всеволод Богдан Будний зокрема твердив:
   «Остання світова війна, що до основ порушила всі прояви нашого національного життя, не поминула в усій своїй жорстокості однієї з найбільших цінностей народу — його молоді. Не тільки не поминула. Вона завдавала їй раз у раз все сильніші удари, намагалася фізично винищити її, старалася ширити спустошення в її психічній структурі. У найбільше для цього невідповідній хвилині, бо в часі фізичного й духового дозрівання змусила її думати й діяти так, як це роблять люди зрілі; вона захитала її юнацьку віру в Ідеали; поставила їй перед очі нагу правду про життя з найгіршої його сторони; усвідомила про існування зла, а то й приневолила її бути сліпим знаряддям у свому руїнницькому ділі.
   Сильні були удари. Але куди сильнішою показалася морально здорова душа нашої молоді. З можливих доріг, які стояли перед нею, вона вибрала найкращу, хоч і найважчу дорогу боротьби за здійснення найвищих Ідеалів — Волі, Правди й Спра- ведливості. Цю боротьбу вона веде ще й сьогодні й вестиме так довго, поки не осягне своєї мети або загине. Ми цього певні й горді з цього!»
   І947 року те ж саме таборове видавництво надрукувало (циклостилевим способом, тираж 200 примірників) другу збірку віршів Богдана Бори «У вирію». Авалізз^ючи її, Валер'ян Ревуцький, зауважив:
   «Ідеал віри — один з основних мотивів нової збірки молодого поета «У вирію». Тверде й тяжке життя на чужині не заломлює душу Б. Бори. Він вірить у краще майбутнє. (...) Зневіри не мусить бути. Густому морокові сьогоднішньої ночі поет протиставляє ясну синяву завтрашнього дня. (...)
   Поет — це журавель, що проживає у вирію й тужить за рідним краєм. Туга Б. Бори не є тугою морально зломаної душі, а тугою молодої людини, що залишила на батьківщині частку свого серця і щастя. (...)
   Третій величний мотив збірки — поетова ненависть. Він відчуває жах доби тотального матеріалізму, жах крові, звірства і зради. (...) У екстазі ненависті поет вказує, що причиною нашого лихоліття і кровопролиття є «голодні вовки», «люттю засліплені гади» та «кров'ю упоєні кобри». Але поет оптиміст. (...)
   Б. Бора — вояк. Його, разом з іншими побратимами, воєнна хуртовина кинула на чужину. На батьківщині залишилося все: дитинство, юність, рідне гніздо. А все ж таки поет врятував найбільший скарб — душу».
   Стаття Валер'яна Ревуцького так і зветься: «Поезія туги, віри й ненависті». Але останнє Богдан Бора (у приватному листі) заперечив: «...ненависті в моїй поезії немає. Є презирство, відраза й погорда до ворога. На цю тему я висловився ясніше у третій збірці. Там, у поезії «Вдячність», я дякую батьківщині, що в моїй душі

Вона погорду виплекала сильну
До тих, що в'язням тешуть домовину».

Вірші Богдана Бори — не лише лірична сповідь про себе, про злигодні й поневіряння молодої української людини,— це сповідь цілого покоління, скупаного у вогні та крові другої світової війни. Ось чому з таким захватом спріїйліали Борині вірші його ровесники, чому він одразу став улюбленим поетом дивізійників, які завчали його рядки напам'ять, цитували у своїх щоденниках і листах. «Все-таки закид співучасті у злочинах нацизму, хоч який несправедливий і безпідставний, глибокою раною довгі роки ятрився в душах дивізійників і їх поета»,— писав Юрій Клиновий. Це звинувачення вони з обуренням відкидали, але їм знову просто в обличчя жбурляли ще лихіші слова. Ось тут підтримкою й опертям постійно була їм поезія Бог- дана Бори. Невипадково накладом Братства колишніх вояків 1-ї української дивізії УНА. 1982 року видано збірку «Буремні дні» (Торонто — Лондон). Туди ввійшли дві перші Борині збірки, що встигли вже стати бібліографічною рідкістю (і навіть — через повоєнну якість паперу — пожовкли, потрухли і спорохнявіли), у «Слові до дру- гого видання» видавці задекларували:
   «Чуттєвої мотивації та глибокого переконання про свою правду не заступить воякові і найкраще технічне устатковання. Любов до своєї батьківщини, патріотизм, любов до свого народу, почуття відповідальності за долю сучасних і майбутніх поколінь — оце ті духові вартості і джерела сили, без яких не можуть успішно діяти і навіть існувати жадні армії.
   І власне такі вартості й сили знаходимо у бездоганних формою поезіях Богдана Бори. Це глибокі почування і переживання, пов'язані з трагічною долею нації і з надією на краще завтра — краса рідної землі, ненависть до ворога, що все дороге руйнує, турбота за рідних, золоті спогади дитинства і юного кохання, воєнні спогади, туга за минулим і багато інших тем, і мотивів, та вдумливих рефлексій про різні проблеми нашої дійсності.
   Ми видаємо збірку, бо віримо, що вона — справжня поезія, а зокрема ще й така, що може скріпляти у вояків глибоке переконання про правильність і конечність вояцької жертви».
   До книги «Буремні дні» потрапив також великий цикл (точніше, збірка) «Щирість», куди увійшли вірші 70-х — початку 80-х років. Поки що це підсумкова Борина книжка.
   В 1947—1957 роках поет написав дві збірки віршів («Моя доба» і «Голубі далі»), в 1957—1967 роках він створив збірку «Любов і гнів». Усі три збірки вийшли в Лондоні 1972 року під назвою «Твердь і ніжність» (тираж 750 примірників). Цю книгу оформив художник Роберт Лісовський, колишній киянин, учень самого Георгія Нарбута.
   Вже згаданий вище д-р Святомнр М. Фостун таку характеристику дав цим поетовим збіркам: «У них він виразно бачить наростання духової кризи, яка огортає людство, все ще не отрясене від примарних і тривожних залишків та наслідків жорстокої війни, й думає про сучасність як про велику та страшну добу.
   Це епоха, яка брутально вдирається в душу людини, сколихує її державними й соціяльними організмами, викликає глибокі психологічні злами та послаблює драма- тичний споконвіку зудар Добра зі Злом. У тій епосі стоїть вітчизна поета, мов Бо- гоматір під хрестом».
   В цих збірках Богдан Бора виявив себе як володар вишуканих класичних способів віршування, передусім сонетного, «який вимагає не тільки самого поетичного дару, але й особливого знання композиції вірша, виявлення ідей та образів свого творчого натхнення, висловлення почуттів, які інколи мають глибинні філософські думки. Він класик і суворо зберігає складні принципи й закони сонетного віршування, бо, як говорив М. Зеров, «сонет — це архітектурний принцип, а не декорація».
   Маємо й критичні закиди на адресу Бориного доробку. Юрій Клиновий: «Хоч Бора постійно намагається йти своїм власним, непозиченим шляхом, в його поезії помітні впливи цілої плеяди добрих майстрів української поезії, починаючи від І. Франка, а далі через О. Олеся і Г. Чупринку до неокласиків, головно М. Рильського, і «вісниківців», головно Є. Маланюка.
   Богдан Бора, таке до болю знайоме явище в української літературі,— талант без середовища, якому, на жаль, не вдалося вирости на цілу свою потугу. Йому так і ніколи не пощастило обтертися об справжнє українське літературне мілье, побувати з ньому, він ріс і творив на безлюдді, на периферіях нашого літературного життя. Коломия, Станіславів, місцевості, де проходив вишкіл з Дивізією, а далі табори полонених і така ж периферійна Англія (тут, очевидно, маємо на увазі українське літературне середовище) — це географічні етапи його життя».
   Безперечно, деяку зацикленість на певних темах, ідеях, проблемах спостерігаємо у творчості Богдана Бори. В першу чергу це стосується тематики національно- патріотичної. Що ж, не одного Богдана Бори це недуга, а багатьох українських поетів. Вони ходять по колу, часом чи не все життя, втім, не їхня у тому провина. То наша ненормальна, звихнута історія змушує українських митців розв'язувати суто ідеологічні питання замість того, щоб основну увагу приділяти проблемам суто мис- тецьким. Отже, Бора у цьому — не виняток, а закономірність.
   Юрій Клиновий: «До того ж, крім тематичної обмеженості, в книзі «Твердь і ніжність» помітно ту саму образність, той самий стиль, ті самі поетичні впливи. Проте, в ній видно і безперечний зріст поета, отже доскональніші метричні засоби, зокрема винахідливі рими, більшу елеганцію вислову, отже більшу мовну відшліфованість, а врешті акуратнішу, більш пластичну образність. Незважаючи на це, бодай 3/4 віршів не залишають тривалого враження, бо ж оригінального світу поета майже нема, він розпливається у відомій метафориці і літературних напрямках, які він, не без деякої майстерності, позичає в сучасній собі українській поезії. Богдан Бора — неоромантик із нальотами неокласицизму».
   Точність визначень полишаємо на совісності дослідника. Богдан Бора — поет не регіональний і поготів не еміграційний, а загально-національний: він завжди мислив категоріями соборної України», єдиної і неподільної. Постійно звертався думкою до «матері градів руських», до Києва:

Я не бачив тебе, та любнв,
Як дитя волелюбного батька.

   І не тільки в тематиці орієнтувався він на взірці загальновсеукраїнські: на того-ж М. Хвильового чи Є. Плужника. Бора мав усі передумови для того, щоб стати поетом «західницьким»: так складалася його біографія. Втім, його лексика рішуче відрізняється від лексики Ю. Федьковича й І. Франка: він вперто і послідовно обстоював норми загальнолітературної української мови. У «Нарисі методики ви- кладання української мови» Богдан Бора нагадував маленьким емігрантам: «...ваші батьки втекли на чужину. На чужині і ви народилися. Але навіть на чужині ми всі знаємо, Ш.0 нашою батьківщиною є широка, заквітчана й ласкава Україна». Юрій Клиновий: «Ще один преважливий атрибут поезії — це мова. Мова Бориної поезії, слава Богу, цілком літературна, що частинно заперечує його периферійність. Коли я вперше прочитав кілька його віршів, я був переконаний, що поет — придніпрянець». Так, Борина лексика — радше києво-полтавська, аніж карпатська, хоча й колоритних «галицизмів» автор не цурається: вони збагачують, розцвічують сувору матерію його віршів.
   Богдан Бора вибрав доволі рано і свого вибору не зрікався ніколи. Він свідомо цурався експериментаторства заради експериментаторства, його не приваблювали самі лише пошуки в ділянці форми і виразових засобів. Воліє експериментувати, ма- ти справу із змістом — до того ж, змістом гранично точним. Валерьян Ревуцький: «Зміст у Б. Бори чіткий, виразний і дуже зрозумілий для пересічного читача, тому і сподіємось, що читацький загал прийме цю книжечку радо».
   Богдан Бора завжди поводився гідно, тримався осторонь галасливих літературних зборищ та ігор. Мабуть, через те і не удостоївся бути заведеним до славнозвісної антології «Координати». Не знаходимо його і в тих численних «обоймах», котрі кожне угруповання, кожна групка силкуються нав'язати громадськості як єдиноможливі, найпоступовіші, найоптимальніші. Бора завжди був «сам по собі». Його вірші — явище своєрідне і цікаве. Без Бориного доробку не може бути певною картина української поезії XX століття: його треба знати і студіювати.
   Не беремося передбачати, як надалі ставитимуться до Дивізії «Галичина». Тієї самої, що її проклинали історики і політики й оплакало посивіле передчасно жіноцтво на Західній Україні. В далекій заокеанській Канаді є під Торонтом урочище Київ. Там, на українському кладовищі, споруджено величний пам'ятник воякам Дивізії. Проте пам'ятником літературним давно вже стала поезія Богдана Бори. І, можливо, це найдостойніший монумент зосім загиблим і мученим дивізійникам, в усякому разі — монумент, тривкіший за граніт.

Творчі набутки
    Богдан Бора - талановитий лірик, формально традиціоналіст,  а в деякому значенні периферійний поет, а ще більше - поет-патріот, який безмежно любить свою Батьківщину. 
    Він видав кілька збірочок своєї лірики, і ми спробуємо вас, читачів, з ними ознайомити:
 
 Збірка поезій «У дорозі»
 * «Заспів»
 * «Я полюбив»
 * «Ми рушаємо»
 * «Голубіє мені Україна»
 * «Він там»
 * «Вже будиться весна»
 * «Ти твердо стій»
 * «Вже відцвітає виноград»
 * «Листопад»
 * «22-ге січня»
 * «Над світлиною»
 * «Щедрий вечір»
 * «Грудка землі»
 * «То нічого»
 * «Вороття нам нема»
 * «Іде доба»
 * «Демобілізація»
 * «Візія»
 * «Може»
 * «Скривавились дні»
 * «Снишся»
 * «Світає»
 * «Тямлю ще очі»
 * «Монолог з вітчизною»
 * «Я знаю»
 * «Мій сон»
 * «Не цурайтесь її»
 * «Роздум»
 * «Ще снишся»
 * «В дорозі»
 * «Вітру!»
 * «Непримиренність»
 * «Ми»
 * «Пішли»
 * «Кому?»
 * «Нехай!»
 * «Дух веде»
 * «Вірність»
* « Як ніч засне»
 * «До матері»
 * «Як заскриплять вночі ворота»
 * «Виряджала його»
 * «Два сини» 
 * «Осінній етюд»
 * «Після Бродів»
 * «Полем, полем»
 * «Під рев гармат»
 * «Неділя»
 * «Лист»
 * «Травма»
 * «Тривожилась»
 * « Мертвота»
 * «Летять літа»
 * «Мене кличе»
 * «Тривога»
* « "Циган"»
 * «Сестрам»
 * «Під чужим небом»
 * «За дротом»
 * «Сонце і осінь» 
 * «Сніг»
 * «Серед ночі»
 * «Багатство»
 * «Турбота»
 * «Скитальський шлях»
 * «Іду-пливу»
 * «Урвалася струна»
 * «Я знаю: серце шарпав жаль»
 * «Ти писала»
 * «Я не забув»
 * «Порівняння»
 * «Написав би до тебе листа»
 * «Чи в тім саду»
 * «Знайдеться інший»
 * «Ти і я»
 * «Як згасне день» 
 * «Ти снилася знову»
 * «Останній акорд»
 * «Коли б ти знав»
 * «Розлука»
 * «Колись»
 * «Спомин»
 * «Зринають у згадках»
 * «Уявна зустріч»
 * «М. Ф.» 
 * «Оживають у спогадах ночі»
 * «Війна і любов»
 * «Глянула палко з вікна»
 * «Ми йшли»
 * «Німфа» 
 Збірка поезій «У вирію»
 * «Я журавель»
 * «У полоні»
 * «Неначе птах»
 * «За шатрами»
 * «Занепокоєння»
 * «На житніх гривах»
 * «Туди мене думка несе»
 * «Мене кличуть»
 * «Назустріч мрії»
 * «До музик»
 * «Українська осінь» 
 * «Зачароване дитинство»
 * «Вже літо відійшло»
 * «Як згасне день»
 * «Навіщо»
 * «Хочу»
 * «Ще раз»
 * «Перед  невідомим»
 * «Такою бачу я тебе»
 * «На поклик паровозів»
 * «Вітер трави ламає і гне»
 * «Під зорями»
 * «Ти поцілуй»
 * «За літом літо»
 * «Не співайте сумних»
 * «Свят-вечірні думки» 
 * «Ось вона - молодість»
 * «Ми молоді»
 * «Марш молодости»
 * «Доба»
 * «Побоїще»
 * «На грані двох світів»
 * «Борей»
 * «Радуйся»
 * «Почвари»
 * «Загарбник»
 * «Смерть бранця»
 * «Біженці»
 * «Полем, лісом і ярами»
 * «Рішучість»
 * «Хто вам сказав»
 * «Обітниця»
 * «Києву»
 * «Слово Тараса Шевченка»
 * «Жорнують літаки»
 * «Я вже бачу»
 * «Між смертю і життям»
 * «Вишивальниця»
 * «Вірю»
 * «Нам шлях туди»
 * «Відозва»
 * «Друзям з-під Бродів»
 * «Великодня візія»
 * «Шум»
 * «Прибій»
 * «До хвиль»
 * «Туга над морем»
 * «Серед шквалу» 
 * «Плавба»
 * «Безпритульність»
 * «Місячна ніч»
 * «Перелетні»
 * «Італії»
 * «До Чорного моря»
 * «Роздвоєність»
 * «Під зорепадом»
 * «Промінь»
 * «Колисанка»
 * «Я люблю»
 * «Скажи»
 * «Твої незахмарені очі»
 * «Її нема»
 * «Коли вночі шумлять сади»
 * «Розлука без зустрічі»
 * «Ми розійшлися»
 * «Жалощі»
 * «Колись»
 * «Як осінь прийде»
 * «Буде»
 
* «Її нема»
 * «Коли вночі шумлять сади»
 * «Розлука без зустрічі»
 * «Ми розійшлися»
 * «Жалощі»
 * «Колись»
 * «Як осінь прийде»
 * «Буде»
* «Її нема»
 * «Коли вночі шумлять сади»
 * «Розлука без зустрічі»
 * «Ми розійшлися»
 * «Жалощі»
 * «Колись»
 * «Як осінь прийде»
 * «Буде»


Корисні посилання

Підсторінки (158): Переглянути всі
Comments