Бабій Василь


Бабій Василь Іванович (*12 січня 1949, с. Серафинці, Городенківський район) — український письменник, краєзнавець, громадський діяч, педагог. В літературі працює в різних жанрах, зокрема, гумору і сатири, новелістики, драматургії, публіцистики, есеїстки. Василь іванович став лауреатом премії імені Марії Підгірянки та премії імені Юрія Шкрумеляка та інших літературних й суспільних відзнак.

Автобіографічна замальовка

   Мав щастя народитися 12 січня 1949 року в покутському селі Серафинці, де особлива аура, що народжує талановитих людей, здібних до навчання, мистецтва, культури, літератури. Село дало світові близько десяти прозаїків, мемуаристів, краєзнавців, поетів, понад десяток кандидатів та докторів наук.
   Мої батьки – хлібороби. І діди були ними. Один був війтом. Я близький до родини відомого Лева Бачинського, віце-президента ЗУНР.
   Ходив десять років до сільської школи, де панував (як і в цілому в селі) культ освіти. Не любив, а тому погано знав математику, хімію, фізику. На відмінно знав літературу, історію, географію. Книжки просто поглинав. Читав їх у полі, коли пас корову, на печі, під партою під час уроку. Чим і щасливий. Навіть під час армійської служби зібрав бібліотеку і читав, читав. Ще в дитинстві зібрав бібліотеку приблизно в 150-170 книжок. Пізніше – більше тисячі книг.
     Шість років працював актором обласного театру ляльок.
  Вчився в Івано-Франківському педінституті ім. В. Стефаника, на істо-ричному факультеті. На другому курсі почав писати більш-менш стабільно. Познайомився з академіком В. Грабовецьким, з яким досі підтримую стосунки, вважаю себе його учнем, особливо, в краєзнавстві.
 Перші літературні спроби припадають на шкільні роки. Першу річ – історичну повість про повстання Мухи, написав досить ніяку.
    Перша публікація, історичний етюд, датована 13 січня 1976 року в обласній газеті «Комсомольський прапор».
 Першу гумореску опубліковано в березні 1976 року (гумореска «Лотерейний білет» в районній газеті «Нове життя»).
    Під час навчання одружився і переїхав на проживання в Богородчани, де з 1975 року по нинішній час живу.
   Активно друкувався в житомирській обласній і районній (Радомишль) пресі.
    1979 року повернувся в Богородчани, працював рік вчителем історії в с. Росільна.
    3 1981 року і по нинішній час (2003 р.) маю уроки історії в Хмелівській школі (з 1992-1994 роки – був директором).
     З 1995 по 2005 роки працював в Богородчанській райдержадміністрації на посаді начальника відділу внутрішньої політики. Зараз директор Хмелівської ЗОШ І-ІІ ст.
   За моєю ініціативою в Богородчанах споруджено десять пам'ятників і пам'ятних знаків. В селі Лисівка організовано кімнату-музей М. Яцківа, споруджено пам'ятну дошку письменникові.
   Друкувався в багатьох журналах України («Перець», «Україна», «Вітчизна», «Київ», «Дзвін», «Сільські обрії», «Однокласник», «Барвінок», «Перевал»), Росії, США, Канади («Всесміх»). Гумор перекладено на польську мову. Також публікувався в газетах («Літературна Україна», «Голос України», «Веселі вісті». «Час/Тайм», «Молодь України», «Урядовий кур'єр». «Зірка», «Робітнича газета», «Сільські вісті»), тощо. Загалом понад 1000 публікацій.
   Лауреат премії газети «Робітнича газета», «Веселі вісті», «Час/Тайм», «День», журналу «Дзвіночок». Лауреат районної премії ім. М. Яцківа, обласних премій ім. М. Підгір'янки, І. Вагилевича. Лауреат всеукраїнського конкурсу гумористів в радіопередачі «Від суботи до суботи».
   Гуморески звучали по телебаченню, українському радіо, на багатьох сценах області та України. Записано три аудіокасети з гумором у виконанні І. Чепіля та театру мініатюр «Кум». Заснував і редагую альманах «Золота Бистриця» (п'ять випусків).
     Видано 112 різноманітних книг, книжок і книжечок, з них 40 – художньої прози, 10 – гумористичних, 11 – науково-популярних, 10 – на футбольну тему, 30 – краєзнавчої літератури. Є кілька одноактних п'єс.
     Маю двох доньок Ростиславу і Олександру, внука Андрія. Дружина Марія Возняк.

Творчі набутки

  Як відмітив сам Василь Іванович. його перу належить більш як 112 різноманітних книг, книжок і книжечок, з них 40 – художньої прози, 10 – гумористичних, 11 – науково-популярних, 10 – на футбольну тему, 30 – краєзнавчої літератури. Є кілька одноактних п'єс. І автор не припиняє на тому свої творчі надбання
Наразі, спробуємо ці твори перелічити:
* «Помста опришків»
* «Ростиславовичі»
* «Підпільний Кіндрат»


Замальовка від побратима-літератора

    Живе в Богородчанах книжник Василь Бабій, родом зі славних Серафинців на Городенківщині. Працює істориком, директорує. Має захоплення, яке не зраджує понад 50 літ. Він розповідає різноманітні історії, які згодом записує й популяризує. У його доробку більш як 120 книжок, книжечок, брошур, брошурок різноманітної тематики від краєзнавства до гумористики, від гумористики до історії. І гостре реагування на події сучасного українського життя. Правду кажучи, я не знаю, чи є де в Україні ще такий білокнижник, як Василь Бабій.
   Тільки 2007 року він упорядкував учнівсько-учительський альманах „Слово цвіт”, спогади про воїнів УПА „Вони боролися за Україну", видав книжку прози „Герої і зрадники”, книжку гумору „Перше цвітня”. 2008-го вийшло кілька книжок прози Василя Бабія: „Станіславівська фортеця”, яка складається з трьох історичних повістин („Д'Артаньян у Станіславові”, „Оборона фортеці”, „Вавилон на двох Бистриця”); пошукова-повістина „Диво маестро Пінзеля” і ще одна повістинка — „Парк мамонтового періоду”, присвячена 100-річчю знайдення біля села Старуні (нині Богородчанський район) мамутової туші. Торік видано також Василеву повість-есей про Михайла Яцкова „Знаки на повітряній стіні” та краєзнавчий нарис „Богородчани – містечко давнє”. Важко встигнути за Василем Бабієм, а ще важче — прочитати все написане ним. Не чіплятимуся до форми Василевих книжок. Ба більше, не шукатиму історичних „бліх” і неточностей. Василь пише багато, а де багато, там учувається поспіх. Але те, що робить він сьогодні, за цілковитого некнижжя, заслуговує на повагу. Василь нагадує мені Кащенка з його відчайдушним популяризаторством національної історії. Проте в Бабія інакше завдання – через белетризацію відомих фактів привернути увагу до минувшини, не дати їй розчинитися, щоб ми не втратили свого національного обличчя.
    Василь, мов Дон Кіхот (а щось є в ньому від цього сумного лицаря), популяризує те, що нібито й не потребує популяризації. Так видається на перше око. Бо немає нічого гіршого, як збайдужіти до власної історії. Тоді на цій землі більшатиме манкуртів.
       Сяк чи так, а Василь Бабій нагадує мені того козака, що вартує у степу й видивляється, чи не йде ворог, щоб мати змогу вчасно попередити своїх.
Можна мати претензії до Бабієвого „всеписання”, але тільки якщо не розуміти мети автора. Колись, на початку XX століття, багато істориків і літераторів обурювалися з приводу писань уже згаданого Адріяна Кащенка чи Олелька Островського. Але, хоч як дивно, селяни читали здебільшого їх, а не Михайла Грушевського, Івана Нечуя-Левицького (маю на увазі їхню історичну белетристику). Пригадуєте, у „Марії” Уласа Самчука один із синів читав книжки Кащенка, і це сформувало в ньому українця...
       Не беруся стверджувати, ніби книжки Василя Бабія сформують у комусь національний стрижень, але певен, що вони не дадуть читачеві вкритись іржею, постійно нагадуватимуть про щось своє. Якщо можна сформулювати творчий принцип Бабієвого літературного неспокою, — це творче дзвоніння. Пригадується поляк Станіслав Єжі Лец: „Якщо треба вдарити у дзвін і бити на сполох — удар, навіть коли ти не дзвонар”. Ніби й тривоги не помічаємо, бо не хочемо. Є інші проблеми — державотворчі, наші політики так „розбудовують”, що невдовзі Україна гола й боса постане на суді Божому, — Василь же не втомлюється нагадувати, що державотворення без культуротворення — то є марна річ.
       Я не переповідатиму сюжетів Василевих фантазій. Вони не завжди вдалі, але ніколи не нудні. Там, де бракує логіки, Василь бере азартом екскурсовода. І тоді не шукаєш історичної правди, а ловиш літературний натяк на історичний факт і, якщо зацікавишся, удаєшся до джерел. Тобто Василь свідомо іде на вторинне популяризаторство, аби повернути читача до первотворів. На західноукраїнському терені таке практикував В'ячеслав Будзиновський зі своїми історичними белетризованими нарисами. Тож традиція історичного популяризаторства, ніби й малопотрібна на початку ІІІ тисячоліття, має не просто механічне продовження, — вона стає програмою нашого національного завтра, до якого долучається будитель небайдужих Василь Бабій.
Євген Баран. Парк Бабієвого періоду / Євген Баран // Літературна Україна. – 2009. – 5 лют. (№ 5).