Свято без Миколая


...А мій безпаспортний народ
Конає на колгоспній ниві.
Василь Стус

Сніг виблискував у призахідному сонці, сліпив очі. Санки, час від часу, натикалися на мерзле груддя. Іванко мусив щосили впиратися. А як зупинявся, переводив дух, рукавом старої маминої куфайки витирав рясний піт з розпашілого обличчя. Ґаздівським оком міряв гору сухого хмизу на санках. Назбирав його в посадці. Акуратно вклав, перетяг мотузкою в кількох місцях. «Мій господарик» - так тішилася ним мама. Та й сусіди хвалять, кажуть, що в тата вдався. Навіть вуйко Федір, що радше дасть собі язика втяти, ніж когось похвалить, і той каже: «Ґаздівська дитина росте».
   Недавненько пошивали хату. Іванко й перевесла помагав крутити, і сніпки підносив. Тато, нащо вже суровий до підручних та гарячий до роботи, лише підхвалював. Приймав від Іванка великі, важенні житні сніпки, різко подавав їх пошивальникові – дідові Василеві. Той щільно припасовував сніпки, прицмокуючи. Дідові протяжно хрипіло в грудях – простре них ще за «австрійської війни». Тамував оті хрипи чаєм із вишневих гілочок. Дід Василь був їхнім сусідом. Останніх кілька років після смерті баби Олени жив самотиною в старенькій курній хатині. Іванкові батько й мати чим могли допомагали старому, хоч самі й були бідні, як церковні миші. Принесе, бувало, батько з колгоспу зароблене збіжжя на плечах, кине мішком посеред хати й промовить «Трудоднів густо, а в коморі пусто». Відтак несе зароблене до старої Горпини. В неї одні на ціле село жорна. Зуміла колись заховати від німця, на городі закопала. Який смачний хліб пекла тоді мама! Повитягує з печі дерев`Яною лопатою, поскладає рядочком на верітку, що на лаві, щоби остигав. Хліб охолоне, тоді Йванко подає ледь теплі, круглі буханці мамі. Вона складає їх у стіл, накриває зверху віком. Запах хліба повнить усі закутки старої, з обвислою стелею, хати, стелиться до сіней.
   Одну хлібину мама зав`язувала в білу хустину, і Йванко ніс її сусідові. Поки намацував у темряві дерев`яну клямку рипучих дверей, сіни повнилися аж до прокурених сніпків на стрісі солодким запахом літнього поля. Дід Василь розв`язував негнучкими пальцями вузлика. Розправляв білого острішкуватого вуса. Брав обіруч хлібину, повільно підносив до уст. Лагідні очі старого затягувались туманом. Усміхався силувано й промовляв до хлопця: «Пахне…»
   Санки заскрипіли голосніше. В`їхав на зорені восени людські городи. Тягти стало важко. Після короткого відпочинку відчув, як за ноги пощипує мороз. Потерті чоботята не рятують від холоду. Студений вітер проникає під старі, латка на латці, штанята. Пустився підтюпцем. Он і солом`яна стріха показалась із-за верб. У дворі вже порався батько – прокидає стежину до хвіртки. Удвох швидко справилися з хмизом. Поносили трохи до хати й поскладали під піч, завтра ж бо свято. Його Іванко завжди чекає з нетерпінням. Цієї ночі святий Миколай розносить дітям подарунки. Не обходить він і Йванкової хати. Щороку хлопчина щось знаходить уранці під подушкою: то цукерки, то сорочку, а найчастіше – книжку. Тато казав, що й сьогодні Миколай щось принесе, здибав його вже на тому краю села. Цікаво, що саме?
   Батько сидів на лаві край столу. Шилом протикав непіддатливий ремінь віжок, простував у дірочки «циганську» голку з дратвою, постукував по шву дерев`яною колодкою шевського ножа. Щовечора він лагодив щось із упряжі. Відтоді, як виказав голові колгоспу все найгірше: коні миршаві, гнідий ще й сліпий на одне око, від воза хіба що одна розвора залишилася та іржаве обіддя від коліс, про упряж і казати нічого. Батько сам й орчики, і штельваги майстрував, усе збивав, зв`язував, зшивав власноруч. У коненят виходив – недоїсть, а коням винесе, то картоплі вареної, то хліба окраєць.Тож тому Півневі, так охрестили позаочі свого безмінного голову колгоспу меткі на язик односельці чи за те, що впадав коло молодиць, чи за любов до вареної курятини, а може, й за одне, й за друге разом, і цього мало. Не дає дороги перейти батькові, до матері вічно чіпається та й сині їхнього не жаліє.
   А почалося все через Марію Мокренючку. Перестрів її голова з мішком мерзлої картоплі, що назбирала собі на зораному полі. І так пропаде – морози вже впали. У неї двійко діточок. Треба ж якось ставити їх на ноги. Чоловік дечь повіявся світами – ні слуху, ні духу. Заробітки в колгоспі відомо які. Хоч і платалася молодиця цілий день на полі, ввечері не знала за що взятися вдома. А тут ще й біда знайшла: маленький заслаб, пляцків забаг. Ось і вхопила мішок, та й подалася на припорошений снігом картопляний лан. Вишпортувала червоними руками картоплини. Вже біля самої хати наткнулася на голову колгоспу.Хотіла прошмигнути від гріха подалі, але той заступив дорогу, поклав пухкі, волосаті руки на трухляві стовпці. Маленькі очі ласо зміряли молодицю з ніг до голови. Зняв з її плеча холодний мішок, виважив в зігнутій руці. Задоволено хмикнув, ураз посерйознішав круглим обличчям.
 — Ах ти, к…, …твою хату-мать. Крадеш?!
 — Та що Ви, Семеновичу, однаково до весни згниє.
 — Розберемося. Давай, неси до контори, - закинув жінці на плече мішок.
 — Діти… Василько заслаб! Я…
 — Багато вас таких… Отак і колгосп розтягнете… Радянську владу, панімаєш, розвалите, — не зважав на благання.
   З хати вийшла Оленка з бляшанкою в руці. Почовгала великими шкарбунами до курятника, понесла курям теплої води. На її заклик вибігло кілька курок та худющий півень. Голова ще раз зміряв поглядом молодицю, тепер уже зі спини.
 — Гаразд. Скрути голову он тій, зозулястій, - тицьнув товстим коротким пальцем собі за спину, - та й до Фуцихи збігай. Лише не бери мелясівки. Вечерком забіжу.
   На цю розмову й нагодився батько, що зі шлеєю на плече повертався додому. Він виказав колгоспному начальникові все, що думав про його «газдування». Усе виказав – і про невивезений досі цукровий буряк, і про гнилу картоплю в кагатах, і про мокре сіно, і про холодну худобу… Не забув запитати й про той ґандж, що дозволив йому ухилитися від мобілізації, але не заважав воювати з молодицями. Одне слово, нажив собі чоловік лютого ворога.
   Іванко примостився на ослінчику біля мами. Теребили кукурудзу. Час від часу підкручував гніт у лампі, що страшенно чадила. Крамар Микита доливає до гасу води, ось і димить. Люди чортихаються, а йому хоч би що. Дружина його, хоч і не працює ніде, аж не знає, що на себе натягти, як іде до читальні чи до церкви. Тай Грицько їхній хизується новими рипучими черевиками в школі. Навіть директорський син таких не має. Батько, жартуючи, каже, що то вода їм приносить. І двір у Микити повен, бо вміє чоловік догоджати владі.
   Мама заводить старовинну пісню про козака, що лежить постріляний-порубаний злими вороженьками, і нікому йому очі накрити червоною китайкою. Пісню обриває вимогливий стукіт в причілкове віконце. Стукіт повторюється – голосніше, настирливіше. Хлопчина метнувся до віконечка. Тарабанив Микита. Біля плоту бовваніли дві розпливчасті чоловічі постаті. Одну з них, округлу, широку, Іванко розпізнав – голова колгоспу.
 — Поклич тата, малий, - прогугнявив Микита.
   Батько з мамою перезирнулися. Віжки полетіли під лаву. Вже біля порогу батько озирнувся, на його худому обличчі дрібно забігали жовна. Хотів щось сказати, але глянув на сина, мовчки махнув рукою. Мама перехрестила двері за ним. Іванко вхопився, було, за клямку, але мама не пустила. Взяла малого на руки, міцно притулила до грудей. Хлопчикову щоку обпекла її сльоза.
   Тим часом знадвору чулися, приглушені стіною: шум, тріск, придушені окрики. Відтак щось загупало, наче молотили двома ціпами. Знову затріщало, раз… вдруге. Затихло. Рипнули жалісливо сінешні двері. Батько постав на порозі з рукавом від сорочки в лівій руці. З розірваного вуха цабеніла кров, стікала блідим обличчям на відірваний комір пошматованої сорочки, що теліпався на грудях.
 — Ой, божечку милий! – заголосила мама, впадаючи біля батька. – Коли цьому настане край?
   Тато мовчки стягнув залишки сорочки, спересердя жбурнув те шмаття в куток біля дверей.
 — Най то шляк трафить, сорочку змарнували, паскуди! Пси скажені! Ну нічого… Тепер не скоро поткнуться, шакалюги.
   Глибоко вдихнув, доторкнувся до пораненого вуха чорними пальцями, самими очима всміхнувся до Іванка.
 — Повоювали… — Ще раз перевірив чи добре тримається вухо, невесело пожартував. – Заживе. А сорочки шкода.
 — І той, що пратйцями командує… До роботи здоров`я нема. А до чарки і до бійки… Непотріб! – знову розпалювався батько, придивляючись у дзеркалі на синця під оком.
   Мама чистою шматиною витирала татові подряпане чоло, вухо, шию.
 — Так і до каліцтва недалеко, - зітхнула тяжко.
 — Нічого. За одного битого двох небитих дають. – Батько взяв її за плечі й притягнув до себе, наче маленьку, погладив по голові.
   Іванко сидів мовчки на припічку. Тато скрушно похитав головою, знову спробував пожартувати:
 — Ось і маєш… від Миколая.
   Мама сіла на лаву біля вікна, ріжком білої хустини витирала почервонілі очі. Батько якийсь час міряв кроками хату: два кроки до дверей – стільки ж назад до столу. Рвучко зупинився, кивнув Іванкові стриженою головою на піч:
 — Подай-но куфайку. Підніму плота, свято завтра. Вночі Миколай прийде.
   Хлопчина жваво метнувся на піч, дістав з-за комина теплу, пропахлу кіньми куфайку. Простягнув батькові. Той, морщачись, натягнув її на голе тіло. Вийшов, щільно причинивши хатні двері.
   Уранці Йванко, тільки-но розплющив очі, заглянув під подушку на печі, де спав. Нічого. Подивився ще. Пошукав на припічку – теж пусто. Крізь вікна до хати вривалася білизна снігів. Насипало вночі. На душі у хлопця зробилося якось щемно. Встромив ноги в засохлі чоботи, вихопився на вулицю. Спершись на похилені ворітця, беззвучно плакала мама. Була лише в сорочці. На синове німе запитання кивнула головою на сліди від машини на дорозі. Чорні. Кривулясті, вони різко виділялися на тлі засніженої сільської вулиці. Іванко знав: такі сліди залишає по собі «чорний ворон». Після нього село завжди когось не дораховувалося; село завмирало, нечулося звичних співів вечорами, люди ставали замкнуті, малослівні. Хлопець чимдуж помчася цією зловіщою колією. Вилетів на круглий пагорб. На старій дуплавій тополі протяжно крякнула ворона. Сліди чорними зміями впиналися в цісарський гостинець і там губилися…
   Батько повернувся через кілька днів пізнього вечора.
 — Слава Йсу… — мовив з порога й додав буденним голосом. – Сліпаєте в темноті. Чому гнота не підкрутите.
   Непевними кроками, боком пройшов до столу. Мовчки сів на широку вичовгану лаву, поклав на стіл великі кістляві руки, помережані синюватими жилами, стиснув кулаки. Наче дві велетенські, подовбані негодою брили здіймалися вони над темно-коричневою поверхнею віка. Тато випростав довгі, з темними нігтями пальці. Полегшено зітхнув.
   І ванко з мамою читали на печі казки. Мати мовчки сплеснула руками, опустилася на долівку з лампою в руках. Почепила її на гочок на сволокові. По стінах і по стелі застрибали химерні тіні. Розгублено стала посеред хати. Жовтувате світло торкнулося батькового обличчя, що за тих кілька днів помітно схудло й потемніло. Під очима проступали невиразні синці. Батько вловив співчутливий мамин погляд, відвернувся до образів. Повів затуманеним зором по хатині, затримав очі на хрестикові з тіста над дверима. Повернувся до малого, поманив його до себе. Погладив їжакувату синову голову. Взяв скибку житнього хліба, потягся до цибулини, вмокнув її в дерев`яну сільничку. Дав відкусити малому від окрайця та цибулини, відтак і сам заповзявся обережно жувати. В кістлявій щелепі щось сухо тріснуло, через мить ще раз. Тато вхопився рукою за щоку. Відклав хліб та цибулину. Мати пташиною зірвалася з припічка, підбігла до батька. Маленькою рукою погладила болюче місце.
 — Били?
 — О-ой, не питай ліпше.
 — Лишенько. За що ж це?
 — Стріляв хтось в того огира… З фузії.
 — Хай менше за жінками волочиться.
 — Іди й скажи це їм… там.
 — Що ж так довго тримали?
 — Заставляли признатися.
 — Ви подумайте лишень! У чому?
 — Там признаєшся в усьому. Що було й чого не було. Вони свою справу знають.
 — А як ти?
 — Що я? Впіймали Осадчукового зятя з фузією. Його робота. Застав якось голову колгоспу зі своєю жінкою в телятнику… Ну й ось… Вислідили. Як від нас їхали, і бабахнув. В ногу вцілив кнуряку.А так, Бог його знає, що було б. Вони там так за увихалися коло мене, що… Знову хотіли спровадити до білих ведмедів…
   Іванко легенько, самими кінчиками тоненьких пальців погладив вузлуваті татові руки. На думку спали дідові слова, що він їх любив часто повторювати:
 — Руки селянські спочинуть, коли в них кладуть свічку.
   Батько поклав Іванкові на плече важку рапаву руку, всміхнувся самими очима.
 — А що, Йванку, святий Миколай не приходив? – оскільки хлопчина лише дрібно кліпав оченятами, запевнив. – Прийде, синку, неодмінно прийде.

Comments