Хрест (Михайло Андрусяк)


Новеля, з минулого,  від  Михайла Андрусяка
Г ризла розпука. Свідомість наповнювалась отрутою жаху. Ні жива-ні мертва Левчиха.
   Нема їй прощення. І розради не буде.
   Не допильнувала... Пропало... Кінець...
   Щодосвітку із хати - у сад. Межею-трав`яницею - на дорогу. Курною дорогою поміж сонних піль - у Ставки.
   Сонце ледь торкнеться першим промінчиком далекої Могилки, а вона вже клянчить під Хрестом. І так - двадцять літ.
   Хрест. Споконвіку височіє при гостинці у Вербівцях.
   Дорога нагло вдаряється в лан. Ось-ось розкроїть навпіл. Та саме в тому місці могутнів Хрест. Міцний. Із мореного дуба. Споконвічний.
   Дорога роздвоюється. Ліворуч - на Вікно. Праворуч - на Зброди, пасовисько.
   Лан. Від Хреста до вибалків-бавок - родини Серединих.
   Колись.
   Колгоспний.Нічий.
   Тепер.
   Село. Лан. Хрест. Так було... З незапам`ятних часів...
   Хрест у чистому полі. Добрий знак для мандрівника. Не одного заблудного вивів на шлях.
   Хрест - то історія села. Від нього рушали висвячувати поля. До Хреста приходили з найпотаємнішим.
   Хрест - то кінець ганебної панщини.
   Хрест для старої Левчихи - найсвятіше місце на Землі. Тут мати зустрічається з синами. 
   Сюди приходили молитись її хлопці. Повстанці. Молитися щиро. До сліз. Вимолювали в бога волю ненці-Україні.
   Приходили безбройні. Простоволосі. Страху не знали. Хрест - оберіг. Стоїть на рідній землі. Захищає її синів. Вірили в його силу свято.
   Вимолювали і виборювали...
   Не вимолили. не вибороли...
 - Спершу Україна. відтак Бог
   То старший Михайло.
   Широкоплечий, ставний. Чорні кучері. Вічна зажура в очах. Усміх на устах.
   Поступ... Просвіта... Україна... Все це - Михайло. Його життя.
 - Ми - Україна. Без України - ніщо.
   Так твердив повсякчас.
   Багатство? Не притягувало.
   Сім`я? не мав часу. Не було домівки.
   Були друзі. Були соратники. Була боротьба.
  - Бо Україна, нене...
   Воля... Україна... Слава...
   Передсмертні його слова.
   Не мати. Не кохана...
   Україна!
   ...Простила, синку. Давно простила.
   Україна для тебе - і матір рідна, і дружина вірна.
   Зрозуміла ще в ті часи, коли нічкувала по чужих стодолах та попід межі. Коли босоніж снігами втікала від енкаведистів. Все осягнула своїм розумом неня.
   За одним банно... Що пережила-м вас, синочки.
   Банно мені, ох банно...
 - Здобудем... або... помрем.
   То Василько, найменьшенький.
   Не здобули, Василечку. Загинули. Ой багато вас полягло, дитино моя... Найрозумніших, найчесніших, най... най... Ні з ким здобувати, синку, ні з ким...
   Василько. Як виглядав дорослий? Чи й був дорослий? Кріс до п`ят, а все туди ж...
   Воля... Україна...
   Тоненький, в`юнкий. Житній чубчик, світлі очі, ніжний голос...
 - Я вже великий, нене.
   Дитяче захоплення в очах.
   Великий, синку, великий. Якраз, аби жити. Виростав по лісах, бункерах. Батькову бритву носив у кишені. Так і не поголився за життя.
   Поле слави... Геройська смерть... Смерть...
   Щоденно гомоніла так до синів.
   Невідомі матері синівські могили. Та й чи є вони?
   Безліч раз відводила-лікувала душу стара мати під Хрестом. А нинішнього ранку не змогла навідати. Слабість зморила.
   Лежачка не бралася. М`яка постіль муляла. Шепотіла молитву. Пополудні пірвалася напрошки городами до Хреста.
   Дзвони в голові. Бубни в серці. Дрижаки кволим тілом...
   Стовпіла на роздоріжжі. Очам не йняла віри...
   Хрест щез... Нема...
   Перехрестилася. Не з`явився. Тільки квадратовий цурпалок стримить з-поміж зелених побігів кукурудзи. Вітер ліниво ворушить коричневе трачиння.
   Не може бути... Боже!.. Люди!..
   Ноги підломились. Осіла в придорожній спориш.
   Безжально пекло післяполудневе сонце. А над нещасною громи кресали блискавки. Пронизували розпростерте, висушене горем тіло. В зраненій душі бушували грози.
   Гур-р-р! Гур-р-р! Гур-р-р! Громи.
   Сама... Сама... Сама винна! Думки.
   Громи  віддалялися... Стихали.
   Буря вщухла.
   Думки впорядковувались, яснішали.
   Звелася на тремкі ноги. Очима намацала залишки Хреста.
   Підійшла. Вклякла. Спраглими устами торкнулася сухого дерева. На серці відлягло.
 - Правда завжди буде зверху... Добро непоборне.
   Згадалися Михайлові слова.
   Тямковиті діти у неї.
   Україною, козацтвом снили її сини, її соколи...
   ... Гей, поле!
   Широкеє чисте поле.
   Козацькая вірна доле.
   Не покидай свого сина
   Доброго у лиху годину.
   Приголуб же його,
   Як Як склонить він
   Знеможену буйну свою голову
   У траву шовковую.
   І повзе козак Максим Чабаненко, її Михайло, сухим степом. Порубаний-посічений ворожими шаблями.  Ронить червону кров гарячу на жовту траву...
   "Просвіта"... Читальня... Вистави... Вірші... Пісні...
   Душею всьому Михайло.
   А вАсилько?.. Що ж Василько?
   Наш Петрусь, коби здоров,
   Гарний прутчик знайшов.
   Застругав - і кінь готовий.
   Бувай, брате, здоровий!..
   Це в дитинстві. А що ж відтак? Не було в меньшенького "відтак". Хлопчаком загинув.
   Кликав неньку. Боліло його. Ах, як його боліло!
 - Нене! Нень-ко! Не-неч-ко!
   Відійшов. Під п`яний регіт нелюдів-енкаведистів. Без сповіді святої. Ніхто не накрив китайкою мертві очі.
   Васильку! Василечку! Дитино моя безталанна!
   Болить мене. Вогнгем пече. Ваш біль, діточки, - мій біль.
   Кожен постріл ранить материнське серце. Суцільною раною кривавить воно. Не зарубцюється до скону.
   Штики... Ті, що прохромили твоє, Михайле, тіло... Досі дірявлять мою душу. Болить вона непогамовним болем. Болить дітей моїх. Болем усіх полеглих. Болем України.
   Так промовляє до синів мати.
   "О Україно, о рідна ненько..."
   Так. Було... Відшуміло. Забулося. Забулося? Ні! Не забувається!
   Правда... зверху. Добро не поборне.
   І псевда вибрали козацькі.
   Богун... Михайло... Лицар... І з ворогом обходився по-лицарськи. Людинолюб і правдоборець. Світлий розум. Стелилася йому доріженька в науку. Обірвалася. При самім порозі. "Бо Україна кличе..." Скількох навчив. Скількох врятував... Скільком допоміг... А сам...
 - Піди. Здайся. Помилують. За науки сядеш.
   Радили.
   Тільки відсміювався. Хоч не до сміху було.
 - Я розпочинав. Негоже кидати. Що люди скажуть?
 - Які люди? Та ж не зосталося нікого. Одні в землі сирій, інші в сибірах, а ті... Перед ким совіститись?
 - Перед собою. Ліпше вмерти людиною, ніж жити плазуном.
   Отакий він. Михайло-Богун.
   Василько. Підкова.
   Підкова на щастя.
   Пощастило. Дописав роки. УПА. Сотня, Карпати. Тиф. Підпілля. Щохвилиннна небезпека. Мученицька смерть.
   Підкова...
   Нене, я вже великий...
   Україна... Воля... Слав...
   Хрест... Хрест... Хрест...
   Правда... Добро...
   Так, синочки. Таки так. Добро непоборне. І правда всепереможна.
   Це знала стара Левчиха певно.
   Розпука відійшла. З`явилася рішучість.
   А ще знала мати, що на місці старого постане новий Хрест. І злітатимуться до нього душі дітей. На вранішню молитву. А з ним все їхнє товариство лицарське. Праця їхня не пропаде марно. Справа не загине. Посіяне зерно дасть буйні сходи. І заколоситься золотом щедра нива під блакиттю чистого неба.
   І пом`януть полеглих героїв внуки-правнуки. І замовлять за них добре слово друзі-соратники. Досі гнані та безправні.
   Передвіщало материнське серце...
   Церква... Відновлена... Сяє золотом.
   Люди... Багато... На очах сльози.
 - Простіть. Гріхи... Нерозумний...
   Перший комсомолець... Вірний партієць... На колінах. Смерть близько...
   Простили... Плакали...
   Люди добрі. Люди простили. А Бог? Богу відомо...
   Все те бачила Катерина Левко.
   Втоптана стежка. Босі ноги. Мама Левчиха.
   Городи. За городами - хати.
   Червоний комінок вивергає пекельний дим. Іскри понад тополі. 
   Гоготить у печі вогонь. Потріскують сухі дубові дрова. Над хатою кривавіє прапор. Більшовія святкує!
   Церква... Куполи... Без хрестів...
   Село...  Без капличок... Без...
   Сьогодення...
   Завзяті хлопці... Нерозумні... 
   Україна? Воля? Слава?
   Курна дорога. Порепані ноги
 - Змилуйся. Нарозум.
   До бога.
 - Схаменіться. Не руйнуйте...
   До людей.
   Воля... Слава... Правда... Добро..
   Україна... Хрести... Хрес...
   Стара мати... Мати... Ма...
                                                                                                                    1989, Коломия
Comments