Яцура Ірина


Ірина Яцура (*15 травня 1946, Надвірна —†13 березня 2004) — українська поетеса, педагог, громадський діяч.

Віхи життя і творчості Ірини Яцури

Відео YouTube



Слова побратима про талан Ірини Яцури
Нестор Чир - член Національної спілки письменників України 

    Майже за тих 24 роки, відколи при редакції районної газети, що сьогодні носить назву «Народна Воля», була створена літературна студія «Бистрінь», її творчу школу пройшли кілька десятків цікавих особистостей – і кожен зі своїм баченням високого Слова і власного покликання. Хтось із них пішов далі й спромігся на видання книжок, хтось не витримав художніх вимог, бо переоцінив свої інтелектуальні можливості, когось засмоктали буденні справи, а хтось – передчасно пішов за межу позасвіття.
Але слово, мовлене чи писане, має здатність пережити свого творця, залишитися у пам`яті людей або в книжках. І сьогодні я сповнений глибоких і щирих почуттів оповісти, як керівник літстудії, про ту поетесу, яка назавжди залишиться у моїй пам`яті і серці, яка прийшла до справжніх цінностей життя через силу і красу літературного слова. Це – Ірина Василівна Яцура.
     Вона народилася 15 травня 1946 року в місті Надвірна з її цікавими людьми, і це, мабуть, наклало відбиток на її характер, бо була по-справж­ньому залюблена у своїх краян, рідне місто і галицький край. А ще – у життя і літературну творчість. Після десятирічки закінчила Івано-Франків­ський (тоді Станіславський) державний педагогічний інститут ім. Василя Стефаника за спеціальніс­тю філолога. Працювала вчителем-методистом зарубіжної літератури у Пнівській ЗОШ І-ІІІ ст., здобувши звання «Від­мінник народної освіти України».
  Із 1997-го року – член літстудії «Бист­рінь». Автор поетичних збірок «Жоржиновий полумінь» (1998) і «Передновок» (2000), дитячих книжок «Парашутики кульбабок» і «Таїни плаїв смерекових» (1999), «Снопик літа» і «З тополею до сонця помолюсь» (2004), а також книжок «Байки» (1999), «Обручка на долоні» (після смерті: оповідання і поезії, 2006), збірника пісень «Фестивальний вогонь» (1999). Лауреат районної премії ім. Надії Попович (2002) та обласної премії ім. Марійки Підгірянки (2003) у галузі літератури.
Активна громадянська позиція привели Ірину Яцуру в ряди районної філії «Союзу Українок», де її обрали співголовою. Вона стала активним членом райоб`єднання Всеукра­їнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка і районного товариства «Гуцульщина», головою клубу «Надвечір`я» та членом бібліотечної ради при центральній районній бібліотеці, членом екологічного клубу «Кедрина» при природному заповіднику «Горгани». Вона, котра страждала багато років важкою хворобою серця, прагнула бути корисною людям й Україні, хотіла вилікуватися від самітності, в путину якої затягувала її недуга, від страждань душі, від незрозумілої байдужості власної нелегкої долі. І хоча це давалося їй понад міру сил, свою біду не ставила вище інших людей – і тих, з якими вона жила в одному часі, й тих, котрі жили задовго до неї. І саме звідси, з цього широкого погляду на земне буття, витікала сповнена високої трагедійності муж­ність поетеси. Але невмолима смерть 13 березня 2004-го обірвала її земне життя. Передчасно відійшовши в інші світи, Ірина Василівна залишила нам поезії, які гоять наші душевні рани добротою, любов`ю і милосердям. А ще – світлі спогади про цю чисту, як материнська сльоза, Жінку, добру і серцем теплу, як дитиняча колиска, осяяну, як Боже сонце. Вона сьогодні озивається до кожного з нас, хто її знав, хто вміє читати її твори і хто хоче її пам`ятати, голосом рідного краю, кожною хвоїнкою, кожною весняною травинкою карпатської землі: «…Я – галичанка, гілочка Карпат,//Яка зросла на цім могутнім древі.//Тут волею орли живуть і снять//І небом, й сонцем в цвіті яблуневім.//…Я – галичанка, жилочка Карпат,//Для мене галицька земля – священна.//Із кожним днем люблю її стократ//В колоссі сяйва ніжно-золоченім».
    Вчитаймося, вслухаймося в ці слова, повних трепетної любові до малої батьківщини. Вчитаймося в політ Слова, бо воно живе, від нього світ­лішає на душі й у всьому світі, вдивім­ся у неповторність його крила в польоті і тоді світоглядність поетеси заповнить і наші серця. Ще у вухах звучить її спокійний, м`який і милозвучний голос, ще дивують і болять мовлені нею поетичні строфи, а вже сім років читаємо їх без неї.
    Власне, вартує на життя питання: що змушує людину братися за перо, занурюватися в іррасвіт, а зачасту й віртуальний?.. Загальновизнаної, єдиної, об`єктивної відповіді ніхто ще не віднайшов. Гіпотетично у кожного своя причина. Одних приваблює містифікація словесної еквілібристики, інших – передати оточенню своє бачення і розуміння світу, явищ, подій, що народжуються в глибинах свідомості й поза нею, третіх – голосно заявити про своє «Я», підкоряючись чес­толюбству або спокусі власного «его». А ще для когось – це єдина можливість поділитися зі світом тим, що болить, від чого згорає серце, про що хочеться говорити, як на сповіді, з надією: тебе почують і зрозуміють.
    Поезія Ірини Яцури належить саме до таких, бо опромінена вона сакральним світлом всепоглинаючої любові. Несміло, якось хвилююче скромно прийшовши вперше на засідання літстудії, Ірина Василівна не стала хвалитися похапцем, що має вже певні творчі набутки – прийшла, як початківець. І лише згодом ми зрозуміли, що наші ряди поповнила шляхетна, інтелігентна, непересічно обдарована поетеса. Під час аналізу творів інших літстудійців вона аргументовано допомагала знайти і виправити невдалі рядки, переконуючи, що поет творить не для теперішнього, а для майбутнього, що добра поезія ніколи не забувається, а залишається десь там, у надрах Космічного Розуму. Дуже вимогливо ставилася до своїх творів, тому гармо­нійність поетичного світу, глибока екзистенційність думки і слова, укладених у метафоричні оздоби, змушували нас сприймати кожен вірш поетеси, як животворну молитву, до якої доторкнулася осяйність Божої присутності:

У кожного своя Голгофа,
І хрест свій, і свої Пилати,
Бо доля вже римує строфи
Твого життя ще в час зачаття.
Як будеш хрест свій на Голгофу
Нести крізь нетрі по камінню,
То прочитай Ісуса строфи –
В них таїна твого спасіння.

    У передмові до поетичної збірки Ірини Яцури «Жоржиновий полу­мінь» відомий прикарпатський поет, великий і рідкісно щирий приятель літстудії «Бистрінь», нині, на превеликий жаль, покійний Ярослав Дорошенко писав: «Знайомство з віршами Ірини Яцури стало для мене доброю та цікавою, навіть, можна сказати, відрадною несподіванкою. Насамперед тому, що в поезіях не може не полонити щира безпосередність, прямота без манірної пози у виявленні свого внутрішнього світу, почуття і думки».
     Справедлива оцінка досвідченого майстра поетичного слова. Варто хіба що додати: поетеса ніколи не збивалася на безрадісне голосіння навіть тоді, коли їй ставало надзвичайно важко, і в цьому глибока сутність Яцуриної по­езії. Не зби­тися на плач, не виявити свою слабкість, не спіткнутися об те, від чого слабнуть крила, не втратити ту мить, коли від любові ширшає світ – це не просто пишномовні слова, а добірне зерно творчості Ірини Яцури, яке виростає в Часі подібно до того, як існує світанок, як поетеса чує «неба сміх», як «стікає вишень білий сніг//У роси сині», як «веселкою за­грав віт­раж…». Одним словом, краса навколишнього світу стала до­мінантою по­етичного світу лі­ричної геро­їні, своєрідною «психологічною матрицею» творчості поетеси, естетичних вібрацій її душі. Взявши за епі­граф слова своєї улюбленої поетеси Лесі Українки «Буду жити! Геть думи сумні!», Ірина Яцура написала на одному подиху:

Келійна тиша. Зорі, наче свічі
При сповіді останній, мерехтять.
«Лиш життєлюб народжується двічі,
Не в силі Мойра нитку обірвать», –
Шептали клени за вікном зимовим.
І біль, зневіра відступали знов,
І десь травневий сад всміхався знову,
І кликав в буйноцвіт мою любов,
Вливав нектар цілющий в спраглу душу,
Сонети там Шекспір мені читав.
… Я буду жити! Буду! Жити мушу,
Бо в цьому світі в мене стільки справ!

   Так всупереч долі (Мойра – в переносному значенні з давньогрецької міфології – доля, фортуна) поетеса заявляє про своє існування в Часі «над берегами Вічної ріки» (Ліна Костенко), себто у своїх творах, адже минуле, теперішнє, майбутнє лише умовні позначення часу, як і, власне, життя.
    Поезії Ірини Яцури – різноманітні, яскраві картини душі. Чи то мотиви громадянських віршів, як ось «Люби Україну» («Не треба освідчень, не бий себе в груди,//люби її просто у свято, у будень…»); чи пейзажна лірика («Храмова тиша. Дерева-ченці,//Наче на прощу, зібрались довкола.//Впала жарина і згасла в руці,//Скапують жолуді стиглі додолу.// – вірш «Акварелі падолиста»); чи про найріднішу людину в світі – маму («Стоїть матуся світла, мов Великдень,//Як свічечка в каплиці край села…»), а чи інтимна тематика («Ти ромашки посіяв у сни –//І зійшли вони ніжним світанням.//Місяць зблід і кудись раптом зник,//Мабуть, в сонячнім світлі розтанув…») – усе виграє найрізноманітнішими барвами і відтінками, сприймається тактильним відчуттям, світлом естетичних вібрацій душі, сакральними ремінісценціями – від тихої зажури до зболених роздумів над історією свого народу і реаліями сьогодення. Немає у них лише байдужості, бо сама поезія авторки – то своєрідні ліки від закостенілості і черствості душі людської, схованої під маскою щоденних турбот.
   Коли дивлюся на світлини Ірини Василівни, вміщені в її книжках, причащаюся з чистого джерела творчості поетеси, завжди замислююся над тими тривогами за нашу поругану долю, за прийдешній день світу, одягненого в гріхи, про які так гостро і точно торкалася в своїй творчості поетеса. І тоді навертаюся знову і знову до одної чи другої строфи, і щоразу нова глибина змушує задумуватися над тим, що є цей світ, і що є ти, як частинка цього світу. А коли віднаходиш відповідь хоча б на одне питання, душу осяває відчуття якогось сакрального світла як після рясного дощу, який очищає і природу, і твоє серце. «Страшні слова, коли вони мовчать», – писала геніальна Ліна Костенко. Поетичне слово Ірини Яцури ніколи не мовчало. Його вустами говорить природа, трава, гори, дощ, мамина хата, радість, смуток, віра, надія, любов і все те інше, що складає основу людського життя. Вона вміла цінувати слово промовлене і промовчане, в її віршах поєднується світовідчуття далеких предків нашого родоводу із філософією січасників, бо поетеса добре розуміла, що душа творця Слова – це дерево, яке сягає корінням глибоко в минуле, а кроною здіймається у майбутнє.

Творчі набутки

   Авторка книг «Жоржиновий полумінь», «Передновок», «Обручка на долоні», «Тайни плаїв смерекових», «Парашути кульбабок», «Снопик літа», «З тополею до сонця помолюсь», «Байки» та збірника пісень «Фестивальний вогонь».

     Наразі, наводимо кілька взірців поезії Ірини Яцури:

 Із її першої поетичної  збірочки «Передновок» → видана в 2000 році. 

* «Люби Україну»
* «Поспішай»
* «Волі птах»
* «Українське слово»
* «До юнацтва»
* «Рабом німим не дай умерти, Боже»
* «У Лолин стелиться дорога»
* «До світла»
* «На Україну»
* «Предтеча і завше сучасник»
* «Воїстину свята вода Дніпрова»
* «Овідію»
* «Хресна дорога»
* «Чужі в нас діти»
* «Чорнобильська мадонна»
* «Мов неприкаянний шугає вітер»
* «Хворому на "ізм"»
* «Доки?»
* «Вкраїна встане»
* «Сучасникові»
* «Дух не вмирає»
* «Не забувайте, люди!»
* «Стоїть матуся світла, мов Великдень»
* «Є душі-полумінь - горять зорею»
* «Рояль в чеканні нетерплячім»
* «Маєстат духу»
* «Світ музики»
* «У музеї»
* «День великого собору»
* «Мамина хустина»
* «Неначе меч Дамоклів, хмари виснуть»
* «А ти казав, що вмерла пісня»
* «Стирає час сліди праотчі»
* «Пригасли струни в смутку»
«О доле, світе мій розп`ятий»
* «Чари поезії»
* «Я славлю день!»
* «Етюд»
* «Твій день - ясний сонет»
* «Подорож у казку»
* «Розкинув шлейф свій падолист...»
* «Не зупиняй коней»
* «Тихо так...»
* «Дзвони тривоги»
* «Лиш кілька слів...»
* «Базар довкола мене і в мені...»
* «Невже лукавить ця свята безмовність?..»
* «Довкола сум`яття...»
* «Дивним, може, й розхристаним...»
* «Дві долі - дві сльози»
* «Сумно дивиться цвинтар хрещатий...»
* «Осіннє»
* «Так недоречні ця безмежна синь...»
* «Осінні вітри реготали в шаленому твісті...»
* «Земля творила вічне коло...»
* «Незабутнє...»
* «Засни...»
* «Скапують пелюстки півоній...»
* «Воскресіння»
* «Здається, часом, - я на море схожа...»
* «Осінь»
* «Люблю тебе, життя, в косі вербовій...»
* «Туга»
* «Бузкова повінь...»
* «О Рафаелева мадонно...»
* «Перше кохання»
* «Якщо...»
* «Кохання острівець і сонця сміх...»
* «Ти ромашки посіяв у сни...»
* «А ти прийшов, мов вітру тінь...»
* «Закосичилась маками хата...»
* «Перша любов»
* «Тобі...»
* «Коханому»
* «Яблуками серпень пахне...»
* «Свіча любові»
* «Із воскресінням, рідна Україно!»
* «Колискова»
* «Невтомний лікар»
* «Я дитинства стежиною йду...»

 

«Фестивальний вогонь» → видана в 1999 році → збірка пісень на слова Ірини Яцури. 
 * «Україні»  (музика Мирона Борищака)
 «Фестивальний вогонь»  (музика Сергія Орла)
 * «Гуцульщино, мій зореокий краю» (музика Мирона Борищака)
 * «В Україну вертайся» (музика Мирона Борищака)
 * «За воленьку поліг»  (музика Василя Кочержука)
 * «Не забувайте, люди!»  (музика Мирона Борищака)
 * «Христос воскрес»  (музика Мирона Борищака)
 * «Учителько - зориночко ясна»   (музика Мирона Борищака)
 * «Осанна!»  (музика Мирона Борищака)
 * «Чарівна надвірняночка»  (музика Мирона Борищака)
 * «Рідне місто»  (музика Мирона Борищака)
 * «О рафаєлева мадонно»  (музика Мирона Борищака)
 * «Перша любов»  (музика Мирона Борищака)
 * «Рідна мова»  (музика Мирона Борищака)
 * «Невтомниий лікар»  (музика Мирона Борищака)
 * «Щоб садом пишним цвіла Україна»  (музика Мирона Борищака)
 * «Таємна музика»  (музика Любові Орел)
 * «Поведу тебе в наше літо»  (музика Мирона Борищака)
 * «Біла казка»  (музика Мирона Борищака)
 * «Жоржиновий вальс»  (музика Ірини Яцури)
 * «Кохана з любистком у косі»  (музика Мирона Борищака)
 * «Рідне Місто»  (Віталія Разумного)
 * «Горяночко-горянко»  (музика Мирона Борищака)
 * «Йде весна»  (музика Мирона Борищака)
 * «Жоржинова осінь»  (музика Василя Кочержука)


Корисні посилання
Про Ірину Яцуру, на літературній студії «Бистринь»
До 65-річчя з дня уродин Ірини Яцури
Вшанування поетеси Ірини Яцури 
Підсторінки (103): Переглянути всі
Comments